Того ж часу Москва Переяслав допалила (царський гарнізон міста Переяслава і антимосковське повстання 1668 року)

Іваненко А.О.

Антимосковське повстання (інколи вживають термін “українсько--російська війна” -- авт.), яке вибухнуло на теренах Лівобережного Гетьманату 1668 р., здавна перебувало у полі зору науковців. У сучасній вітчизняній історіографії концептуальні підходи щодо дослідження цієї проблеми визначені у напрацюваннях В. Горобця, В. Смолія та В. Степанкова, В. Борисенка, В. Кривошеї, Т. Чухліба та інших дослідників. У тій чи іншій мірі причини, хід та наслідки повстання висвітлюються практично в усіх узагальнюючих курсах з української історії, що з'явилися за доби незалежності. Втім до цього часу в історичній науці дуже мало уваги приділяється питанням регіональної специфіки тогочасних військово--політичних подій. Автор розвідки поставив собі за мету хоча б частково заповнити одну із таких лакун, сфокусувавши увагу на маловідомих подіях, пов'язаних з облогою повстанцями московського гарнізону, розташованого у фортеці міста Переяслава.

Як відомо, перший московський гарнізон з'явився на території козацької держави у лютому 1654 р., коли до Києва прибув невеликий військовий загін на чолі з двома городовими воєводами. Варто зазначити, що право царського уряду тримати військову залогу в давній українській столиці жодним чином не було прописане у переяславсько--московській угоді 1654 р., як про це завжди заявляли московські царедворці, а ґрунтувалося виключно на усній згоді гетьмана Б. Хмельницького [4, с. 41--43]. Проте, у подальшому, прикриваючись демагогічними заявами про необхідність захисту України “отъ непріятелей”, уряд Олексія Михайловича не облишав наполегливих спроб розмістити свої військові гарнізони й в інших українських “знатныхъ городехъ”. У жовтні 1659 р., нав'язавши новий міждержавний договір гетьману Ю. Хмельницькому, царський уряд не тільки “узаконив” перебування гарнізону в Києві, а й добився згоди на розміщення своїх залог у п' яти найбільших центрах України, включаючи Переяслав [12, с. 54--55]. Насадження гарнізонів на чолі з городовими воєводами проводилось з метою подальшого запровадження воєводсько--приказної системи управління в козацькій державі та встановлення повного військово-- політичного контролю над нею.

Черговим кроком у нарощуванні московської військової присутності на теренах Лівобережного Гетьманату стало підписання у жовтні 1665 р. гетьманом І. Брюховецьким так званих “Московських статей”, які передбачали значне збільшення чисельності особового складу тих гарнізонів, які вже перебували в Україні, а також введення залог у багато інших українських міст. Окрім того, царському уряду врешті вдалося цілковито перекласти витрати з матеріального утримання своїх гарнізонів на українське населення. Кардинально змінився і статус очільників гарнізонів - городових воєвод, котрі віднині перебирали до своїх рук адміністративне та фінансове управління у краї.

Суспільну напруженість на Лівобережжі, породжену численними зловживаннями царських воєвод та “рат- ныхъ людей”, значно посилив перепис населення, що розпочався весною 1666 р. Організація збору податків до царської скарбниці, - за влучним висловом Ф. П. Шевченка, - позбавила московський уряд “...ореолу безкорисливості, який його оточував до 1666 року” [5, арк. 160 зв]. Як наслідок, вже у липні вибухнуло повстання козаків Переяславського полку, активно підтримане місцевим міщанством. Основною метою повсталих було вигнання з Переяслава воєводи і царських вояків, а також планувалося покарати “геть- мана-боярина” Брюховецького. Київський воєвода та очільник московської військової адміністрації в Україні П. Шереметьєв змушений був направити для приборкання козацького повстання 2000-й загін київських ратників на чолі зі стольником К. Щербатовим. Спільними зусиллями гетьманських полків, царських військ та загонів найманців-калмиків цей виступ був придушений, а місцеве населення піддане жорстоким репресіям. У зв'язку з переяславськими подіями до України був терміново направлений царський посланець І. Леонтьєв, котрий для упередження подальших козацьких заворушень висунув І. Брюховецькому вимогу, “. чтобъ для всякого умыслу и заводу казакомъ въ Переясловле впредь не жить, а жить бы имъ за городомъ в слобод- кахъ и въ городе ихъ не пропускать... а жить бы въ городе мещаномъ, а въ меншомъ городе государевымъ ратнымъ людемъ” [1, т. VI, № 50, с. 141]. Щоправда, гетьманська адміністрація не наважилася заборонити переяславським козакам проживати у полковому місті, аргументуючи це тим, що “. еще не во вся укротился бунтъ, чтобъ еще иные городы на то смотря не взбудоражились” [1, т. VI, № 50, с. 144].

Незважаючи на придушення повстання Переяславського полку, хвиля невдоволення перебуванням московських воєвод з гарнізонами у лівобережних містах та збором податків на їх утримання продовжувала наростати. Значний суспільний резонанс викликало укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московським царством, яке, де-юре закріпило поділ українських земель між цими двома великими державами. Все більш масового характеру на Лівобережжі набирав процес покозачення селян та міщан, які відмовлялися платити податки у царську скарбницю. Загострилася ситуація і на Переяславщині. Так, ротмістр В. Ахторлоні, відправлений “для денежного и хлебного сбора” доповідав, що “. Золотоношу де пол- ковникъ Дмитрашко крепитъ накрепко и рвы около города выкопалъ большіе, неведомо для какого умыслу...” [1, т. VH, № 8, с. 14]. А стольник В. Тяпкін у листі до керівника Посольського приказу боярина А. Ордина-

Нащокіна радив: “Нужно также усилить войска въ Переяславле, где ни одного нетъ вернаго человека: все бунтовщики, лазутчики велікие и изъ всехъ городовъ такова шаткова места нетъ. Вся злоба и бунты родятся отъ переяславскихъ обывателей” [2, с. 541].

У свою чергу, І. Брюховецький, “. роздивившись, як це некорисно йому й всьому народові малоросійському було прийняти в Україну воєвод з великоросійськими військами.” [3, с. 78], і, очевидно, усвідомлюючи невідворотність вибуху народного гніву, вирішив особисто очолити антимосковський рух. 19 січня 1668 р. на таємній старшинській раді у Гадячі він заявив про необхідність розриву з Москвою й вигнання царських воєвод. Серед присутніх на раді лівобережних козацьких полковників, котрі підтримали це рішення гетьмана, був і переяславський полковник Радіон Думитрашко- Райча [14, с. 134].

Безпосередні дії по витісненню московських залог із лівобережних міст розпочалися на початку лютого 1668 р. і вже до середини березня більшість з них була звільнена від царських військовиків та воєвод. Завдяки фортечним мурам вдалося втриматися лише гарнізонам Чернігова, Ніжина, Остра та Переяслава. Отож, основні події повстання на Переяславщині були пов'язані з облогою повсталими козаками та міщанами тамтешньої фортеці, де перебував царський гарнізон на чолі з воєводою Олексієм Чіріковим.

На жаль, ми не маємо точних даних стосовно чисельності особового складу переяславського гарнізону на момент початку повстання. За даними московських приказів станом на 26.11.1667 р. у Переяславі нараховувалось 917 ратників [11, арк. 89], але на початку 1668 р. П. Шереметьєв доповідав у Москву, що дезертирство серед вояків переяславського гарнізону набрало надзвичайно загрозливих масштабів [1, т. VTI, № 5, с. 9]. Тому свідчення В. Тяпкіна від 5.01.1668 р. (тут і надалі дати подаються за старим стилем - авт.) про те, що ратників у Переяславі “. всехъ человекъ съ триста или немного более, и те сидятъ запершись, въ маломъ замочке съ больнымъ воеводою Алексеемъ Чириковымъ нагіе, босые, безъ пищи; многіе умираютъ отъ голода и стужи; иные отъ смерти спасаются бегствомъ” [2, с. 541], якщо і містили певні перебільшення, то вкрай незначні. Що стосується чисельності повстанських сил, які намагалися оволодіти переяславською твердинею, то її можна визначити лише вкрай опосередковано, відтак ця проблема вимагає окремого наукового дослідження.

За браком достовірних джерел досить складно реконструювати перебіг тогочасних подій в краї. Чи не єдиним доступним документальним свідченням, яке може пролити світло на хід воєнних дій на Переяславщині (при критичному до нього відношенні!), залишається реляція царю від П. Шереметьєва, яка, у свою чергу, містить витримки з донесення переяславського воєводи О. Чірікова.

У своєму рапорті Чіріков сповіщав, що на початок травня 1668 р. його гарнізон вже був “...осажденъ...въ маломъ городе” [6, арк. 23]. Воєвода “безперестанно” звертався до П.Шереметьєва з проханням “. учинить вспоможенье ... ратными людми, и хлебными запасы, и денежною казною” [6, арк. 14]. У той же час П. Шереметьєв доповідав у Москву, що Переяславський полк на чолі з полковником Р. Думитрашко-Райчею

Размещено на http://www.allbest.ru/

“...стоить въ Барышполе въ собраніи великомъ” [6, арк. 15]. Розташування основних сил повсталих переяславських козаків у містечку Борисполі було зумовлене, насамперед, необхідністю блокувати надходження допомоги обложеним зі сторони київського гарнізону.

Досить красномовною для характеристики дій московської військової адміністрації в умовах поширення повстання видається реакція П. Шереметьєва на звернення переяславського воєводи про допомогу. У своїй відписці царю головний воєвода повідомляв, що не може відправити на виручку переяславському гарнізону війська суходолом, бо у самому Києві “. конныхъ людей малолюдство великое, и лошади худы и въ конецъ нужны” [6, арк. 16], а дві спроби надіслати війська водним шляхом закінчилися невдачею, оскільки “. рекою Днепромъ къ Переяславлю отъ изменниковъ казаковъ пройти невозможно; потому что стоятъ по обе стороны Днепра, и съ береговъ побиваютъ” [6, арк. 16]. У результаті, так і не вчинивши хоч якихось реальних дій по звільненню переяславського гарнізону, головнокомандуючий доповідав у Москву, що “.городу Переяславлю .никоторыми меры вспоможенья учинить невозможно” [6, арк. 16]. Цілком очевидно, що царський боярин і воєвода переймаючись, передусім, своєю власною безпекою, не дуже поспішав розпорошувати сили київського гарнізону. Водночас, переконуючи царя у неможливості вплинути на ситуацію, він намагався убезпечити себе від будь-якої відповідальності, аби “.отъ Великого государя въ опале небыть” [6, арк. 16].

Із донесення О. Чірікова можна скласти певне уявлення про хід бойових дій між повстанцями та вояками царського гарнізону. Зокрема, воєвода доповідав, що 15 лютого переяславський полковник Думитрашко- Райча “. со многими казаками и съ мещаны приступали къ малому городу ночью, и чинили той ночи четыре приступа.” [6, арк. 23 зв]. Під час першого штурму загинув переяславський бургомістр Федір Куклич та багато інших повсталих міщан. Повідомлення воєводи свідчить не тільки про значний розмах бойових дій, а й про активну участь у повстанні проти московської влади представників міського населення Переяслава. Ці дані підтверджує і Самовидець, який зазначає, що фортеці Ніжина, Чернігова та Переяслава “.осаждались казаками и всем поспольством” [10, с. 114].

Далі переяславський воєвода запевняв, що під час влаштованої ним 29 лютого вилазки “въ большой горо- дъ”, його вояки “. изменниковъ казаковъ и мещанъ многихъ побили, и знамена взяли и языковъ поимали” [6, арк. 23 зв]. За 17 березня воєвода рапортував про переможну експедицію ратників на протилежну сторону річки Трубіж, а за 31 березня звітував про те, що підлеглі порутчика О. Левістона “.изменниковъ казаковъ въ шанцахъ многихъ побили и во рвахъ выкололи” [6, арк. 23 зв-24 зв]. 19 квітня під час чергової успішної вилазки царських ратників у полон потрапив сотник Домонтівської сотні Переяславського полку Богдан Михайлів [6, арк. 24 зв - 25]. Необхідно зауважити, що доклад царського воєначальника навряд чи може послугувати достовірним джерелом інформації для визначення реальних втрат у живій силі супротивників. Постійні твердження про те, що кожна вилазка ратників наносила відчутний ущерб повстанцям, а натомість царські солдати завжди поверталися “въ целости”, може свідчити лише про намагання воєводи в якомога вигіднішому світлі змалювати свої заслуги.

Як один із прикладів власного військового таланту Чіріков подавав і бузувірські дії, вчинені його підлеглими 23 березня 1668 р. Саме цього дня підрозділи рейтар ротмістра С. Карпова, капітана солдатського строю Т. Зан фон Берха та поручика солдатського строю О. Левістона за наказом переяславського воєводи “города большого выжгли большую половину” [6, арк. 24]. Зазначимо, що прадавній Переяслав потерпів від вояків гарнізону ще під час попереднього повстання [1, т. VI, № 48, с. 137], тепер же чужинці спалили його майже вщент. Факт плюндрування міста підтверджують і інші джерела, зокрема у Чернігівському літописі під 1668 р. зазначається: “Того-жъ року Москва Переясло- ва допалила.” [15, с. 32]. Логіка розгортання бойових дій навколо переяславської фортеці переконує в тому, що акція з погрому українського міста не була продиктована військово-тактичною необхідністю, а була покликана залякати повстанців.

Із повідомлення О. Чірікова стає відомим також факт перебування у переяславській фортеці загону донських козаків, очолюваного отаманом Ф. Рубльовим. Воєвода активно використовував донців для придушення повстання, зокрема 4 квітня вони разом із ратниками брали участь у нічній вилазці за річку Ільтіцу (Альту) і на території переяславського передмістя - “подворках” (Підварках) мали сутички з козацько-міщанськими силами. На 9 квітня був призначений обмін полонених переяславських козаків на стрільця та донського козака, але, за словами воєводи, ратники відбили полонених без обміну [6, арк. 24 зв - 25]. царат військовий гарнізон козак

Коли і за яких обставин у переяславській фортеці з'явився загін донського отамана Рубльова наразі невідомо. Принагідно зауважимо, що у ході повстання Брюховецький намагався налагодити дружні відносини та військове співробітництво з донським козацтвом. У своїй відозві до Війська Донського від 26.04.1668 р. гетьман, пропонуючи дружбу, закликав донських побратимів ратувати за свої вольності і не піддаватися на московські спокуси грошової винагороди, цілком резонно зазначаючи, що у Москві “. тотчасъ въ начале Украйну, потомъ о искорененіи Дону и Запорожья про- мышляти будуть.” [1, т. VH, № 29, с. 62].

У кінці липня до стін переяславської фортеці знову підійшли основні сили Переяславського полку на чолі з полковником Думитрашко-Райчею. Значні зіткнення козацьких підрозділів з царськими вояками відбулися 30 липня та 4 серпня [6, арк. 26], але здобути перемогу над московитами, які були захищені стінами могутньої фортеці, так і не вдалося.

Час від часу супротивники проводили обмін полоненими. Так, за свідченням воєводи, 16 серпня був здійснений розмін трьох “государевыхъ людей” на двох козаків Переяславського полку, а 3 жовтня жаботинського козака Тимофія Андрєєва обміняли на двох ратників та піддячого приказу Нової четверті Абакума Григор'єва [6, арк. 26-27].

О.Чіріков хвацько рапортував про організовані ним нічні експедиції до розташованих навколо Переяслава сіл. Так, 25 травня було здійснено наліт рейтар на село Ковалин, 19 червня - на с. Каратуль, 3 липня - на с. Віненці, 8 липня - на с. Дем'янці. 1 і 15 вересня нападам донських козаків піддалися мешканці с. Дівички, а 26 вересня від нападників вчергове оборонялись жителі с. Віненці [6, арк. 24-26]. Вірогідно, що набіги московських вояків на навколишні села влаштовувались не тільки “для языковъ”, як про це заявляв воєвода, а й для проведення примусових реквізицій продуктів харчування у мирних поселян, адже ще у березні П.Шереметьєв доповідав царю про те, що у Переяславі скудость болшая хлебными запасы” [1, т. VII, № 26, с. 56].

Уцілілі царські гарнізони, зважаючи на нечисленність особового складу, катастрофічну ситуацію з продовольчим забезпеченням та відсутність будь-якої координації дій, перебували у надзвичайно скрутному становищі. За таких обставин московський уряд вдався до вже випробуваного методу упокорення українського населення - надіслав в Україну окупаційне військо на чолі з князем Г. Ромодановським. Хоч, проголошеному у червні 1668 р. гетьманом “обох сторін Дніпра”, П. Дорошенку вдалося на деякий час витіснити загарбницьке військо з української території, однак вже у другій половині вересня Ромодановський перейшов у наступ. Царські карателі заходилися нещадно розправлятися з мирним населенням та продовжили нищення українських міст. Московські стрільці повністю розграбували і спалили Ніжин [9, с. 139; 10, с. 115], довершили погром вже частково спаленого за наказом місцевого воєводи Чернігова [15, с. 32; 1, т. УІІ, № 15, с. 42] та зруйнували багато інших міст Лівобережжя.

Скориставшись вкрай складними обставинами, в яких опинилася возз'єднана П. Дорошенком козацька держава, Москва за допомогою окупаційного війська незабаром знову підпорядковувала собі значну частину Лівобережної України. У таких умовах деморалізована козацька старшина на чолі з “сіверським гетьманом” Д. Многогрішним змушена була йти на зближення з царським урядом. Як зазначав І. Крип'якевич, - козацькі старшини “. не бачили іншого виходу, як визнати московську владу, яка й так опанувала Лівобережжя: але при тому вони не думали зрікатися своїх прав, а навпаки, були готові всіма засобами обороняти автономію Гетьманщини” [8, с. 204].

У березні 1669 р. були ухвалені так звані “Глухівські статті”, які закріпили право Москви і надалі тримати свої військові гарнізони у Переяславі та інших чотирьох лівобережних містах. Варто зазначити, що у зв'язку із катастрофічним станом Переяслава, царський уряд змушений був надати йому, нарівні з Ніжином та іншими сплюндрованими містами, пільгове оподаткування терміном на 10 років [7, с. 218-219]. Проте, незважаючи на значні руйнування, старовинний Переяслав продовжував залишатися своєрідною козацькою столицею Лівобережжя і, за задумом Д. Многогрішного, саме тут мала постати гетьманська резиденція після того як “. Переасловль придетъ въ свое совершенство прежнее...” [1, т. УШ, № 20, с. 94].

Таким чином, жорстоко придушивши окупаційними військами повстанський рух українського населення, московський уряд зміг втримати свої військові залоги в найбільших центрах Лівобережжя, в тому числі і в Переяславі. У подальшому царські гарнізони, дислоковані в українських містах, стали одним із тих чинників, які врешті-решт привели до повної інкорпорації Лівобережного Гетьманату до складу Російської імперії.

Список використаних джерел

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Спб., 1869. - Т. VL - 279 с.; 1872. - Т. VK. - 398 с.

2. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - К. : Час, 1993. - 656 c.: ил.

3. Величко С. В. Літопис. Т. 2 / пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука ; відп. ред. О. В. Мишанич. - К. : Дніпро, 1991. - 642 с.

4. Іваненко А. О. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві у 1654 р. / Анатолій Іваненко // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - Вип. 71 (4). - К., 2013. - С. 41-46.

5. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. - Ф. 349. - Спр. 106. - 200 арк.

6. Там само. - Ф. 301. - Спр. 429/690. - 64 арк.

7. Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Бан- тыш-Каменским и изданные О. Бодянским // Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. - М. : Унив. тип., 1858. - Кн. 1. - Ч. 1. (16491687). - С. 1-340.

8. Крип'якевич І. П. Історія України / відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. - Львів : Світ, 1990. - 520 с.

9. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / пер. зі староукр. Р. Г. Іванченко. - К. : Т-во “Знання” України, 1992. - 192 с.

10. Летопись Самовидца // Страна казаков. - К. : Радуга, 2004. С. 76-165.

11. Російський державний архів давніх актів. - Ф. 210. - Оп. 12. - Спр. 153.

12. Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел. - М. : Тип. Селивановского, 1826. - Ч. !V. - 678 с.

13. Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-70-х рр. XVH ст. - Київ : Вид-во АН УРСР, 1960. - 364 с.

14. Стороженко А. В. Родион Григорьевич Дмитрашко, полковник переяславскій и его род // Очерки Переяславской старины. Исследования, документы, заметки. - К., 1900. - С. 126-186.

15. Черниговская летопись / Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. - Киев, 1856. - Т. І. - С. 11-44.

Анотація

Ключові слова: Переяслав, антимосковське повстання, військові гарнізони, лівобережна старшина, царські воєводи.