Формування державно-правових інститутів у Галичині в складі Австрії (кінець XVIII- початок XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.12

Формування державно-правових інститутів у Галичині в складі Австрії (кінець XVIII- початок XIX ст.)

Питльована В.П.

Стаття присвячена аналізу формування та діяльності державно-правових інститутів Австрійської імперії на території Галичини (кінець XVIII- початок XIX ст.ст. ).В статті було досліджено достатньо ефективну систему органів управління австрійської влади на підвладних їй територіях - як у центрі, так і на місцях(зокрема на Галичині).

Ключові слова: патент, імперія, губернатор, сейм, Придворна канцелярія, монарх. державний правовий управління самоврядування

Статья посвящена анализу формирования и деятельности государствен- но-правових институтов Австрийской империи на территории Галичины(конець XVIII- начало XIX ст.ст.). В статье было исследовано достаточно эффективную систему органов управления австрийской власти на подконтрольных ей территориях - как в центре, так и на местах( особенно на Галичине).

Ключевые слова: патент, империя, губернатор, сейм, Придворная канцелярия, монарх.

The article analyzes the formation and activities of state and legal institutions of the Austrian Empire in Galicia (end XVIII- early XIX centuries). The article deals with sufficiently effective system of controls Austrian authority on dependent territories - both in the center and on the ground (especially in Galicia).

Keywords: patent, empire, gubernator, seim, court chancellery, monarch.

Постановка проблеми. На даному етапі реформування в Україні державного апарата управління і, зокрема органів місце-вого самоврядування, актуальним є звернення до досвіду функці-онування таких органів у різні історичні періоди з метою погли-блення і розширення історико-правових знань про формування та взаємодію органів влади Австрійської імперії на приєднаних землях і, зокрема на Галичині (кінець XVIII- початок XIX ст.ст.).

Австрійська влада використовувала принцип самоврядування, який полягав у розмежуванні завдань і функцій урядового управління та місцевого самоврядування. Насправді ж австрійські державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Політична історія монархії Габсбургів знайшла достатнє висвітлення в історичній літературі. Це сотні публікацій німецькою, англійською, поль-ською, російською, українською мовами таких дослідників, як М.Лозинський, В.Ванечек, М.Кріль, С.Гродзінський, Н.Гроссман, М.Никифорак, В.Кульчицький, Б.Тищик.

Метою даної статті є дослідження формування та діяльності державно-правових інститутів Австрії, а також системи управлін-ня на приєднаних землях, зокрема на Галичині наприкінці XVIII ст.

Виклад основного матеріалу. На початку ХІХ ст. територія, об'єднана габсбурзькою династією під назвою Австрійська імперія, включала численні землі у Центрально-Східній Європі, які умовно можна поділити на три групи. Першу з них становили землі німецьких держав (Верхня і Нижня Австрія, Штірія, Ка- рінтія, Тіроль). Другу групу творили слов'янські землі (Крайна, Гориця, Хорватія, Славонія, Далмація, Закарпаття, Галичина, Буковина, Чехія, Моравія, Словаччина). Третя група - це Угорське королівство (Угорщина, Трансільванія)[3,с.12-13].

Політичний потенціал, який використовували Габсбурги, пристосовуючись до нових історичних умов, практично вичерпав-ся вже у першій чверті ХІХ ст. Прикладом цього були проблеми державно-правового розвитку Австрії. Важливим у внутрішній політиці австрійської влади, окрім угорського, стало слов'янське питання. Воно відігравало істотну роль в політичному розвитку монархії. Політичні вимоги щодо своєї державності обґрунтову-вали чехи, словаки, словенці, хорвати, поляки, українці. Водночас ці народи різнилися рівнем освіченості, національної самосвідо-мості, що зумовлювалось їхнім історичним розвитком у відмінних геополітичних ареалах - австрійському й угорському (а українців, фактично, - у польському) [2,с.18].

Єдине, що об'єднувало всі ці народи в одному політичному організмі був інститут монарха. Австрія була абсолютною монар-хією, за якої влада (законодавча, виконавча, судова) повністю на-лежала імператору. Розгалужений бюрократичний апарат повністю підпорядковувався монарху, представницькі інституції мали радше титулярний характер. Найбільша роль відводилася засобам примусу (війську, поліції, судовим установам тощо). Статус імпе-ратора у державному апараті виходив за норми писаного права. Діяло правило, згідно з яким монарх був єдиним “природним” та “первинним” інститутом держави, а будь-які інші органи - по-хідними від нього, ним створені, а відповідно і залежні[1,с.79]. Імператор формально був єдиним і найвищим творцем та джере-лом права, незалежно від того, чи творив його сам, чи за його во-лею це робили підлеглі йому органи. Свої повноваження імпера-тор здійснював здебільшого особисто, за допомогою постійного уряду, роль якого виконувала його особиста канцелярія, наділена значними функціями.

Найвищою посадовою особою в Австрії був монарх із династії Габсбургів, який мав титул імператора Священної Римської (Німецької) імперії. До XVI ст. окремі землі і держави, що вхо-дили до складу володінь Габсбургів, об'єднувалися лише монаршою особою. Це відображалося в офіційних титулах. Так, повний титул Фердинанда І, який правив у 1526-1564 рр., звучав як „Римський імператор, розширювач імперії, король і курфюрст чеський, апостольський король угорський, крайнський і сілезький, маркграф моравський і лужицький, граф тірольський, го- рицький і істрійський”[4, с. 170].

Після приєднання нових територій до складу Австрійської держави доповнювалися офіційні титули імператорів. Так, після приєднання Галичини до довгого титулу імператора Священної Римської імперії додалися слова „король Галичини і Лодомерії”. Надавши Буковині внаслідок її включення до Австрії статус гер-цогства, монарший титул доповнився словами „герцог Буковини”. Після Віденського конгресу у 1815 р. цей титул розширився знову - додано фразу „великого князя краківського”, а з 1850 р. - „герцога Затора і Освєнцима”[4, с. 173].

В умовах освіченого абсолютизму Австрійська централізована держава вимагала уніфікації інститутів управління. Реформи імператриці Марії Терезії створили, фактично, нову державу, посиливши централізацію державного управління монархією, землі якої охоплювали майже третину тогочасної Європи.У 1743 р. було утворено новий орган державного управління під назвою Державна канцелярія, що була перейменована згодом на Таємну придворну державну канцелярію, до складу якої увійшли три дер-жавні міністри, три державні радники і один референт[5,с.123].

Повноваження Державної канцелярії у період правління Марії Терезії та Йосифа ІІ та її місце в системі державного управління помітно змінилися. Її повноваження та розширення сфери впливу віддзеркалювалися в офіційних назвах: Чесько-австрійська канцелярія (1749 р.), Директорія у суспільних і фінансових справах для чеських і австрійських земель (1752 р.), Об'єднана придворна чесько-австрійська канцелярія (1761 р.), Об'єднана придворна палата (1782 р.), Камеральна та суспільно-політична дирекція (1792 р.), Об'єднана придворна канцелярія (1802 р.). Ця установа, яку очолював Вищий канцлер, відала всіма внутрішніми справами, за винятком фінансових та судових. У 1742 р. Булла утворена Особлива канцелярія, у відання якої в 1760 р. перейшли питання зовнішньої політики, вилучені з компетенції Державної канцелярії. Особлива канцелярія з деякими змінами проіснувала до 1848 р. (як зрештою і державна). У другій половині 1761 р. через створення Державної ради засновано найвищу над усіма надвірними установами дорадчу колегію, яка мала дбати про ко-ординацію роботи усіх офіційних установ в імперії[5,с.123].

Чергова реорганізація апарату управління припадає на перше десятиріччя ХІХ ст. Тоді були сформовані чотири головні ві-домства загальнодержавного значення - управління внутрішніх, зовнішніх, військових і фінансових справ. У 1814 р. була утворена як дорадчий орган Конферанційна рада. До її компетенції входило також додаткове вивчення питань після їх обговорення Державною канцелярією. Зовнішньополітичні проблеми імперії до 1848 р. перебували у віданні Придворної канцелярії. Військовими справами до 1848 р. займалася Придворна військова рада. З 1808 р. військовий міністр мав фактично декоративні функції, а у 1812 р. ця посада в державі була ліквідована. Найважливішими справами, пов'язаними з управлінням окремими краями монархії, відали окремі Придворні канцелярії: чеська, угорська, семигородська, волоська, нідерландська і галицька. Кожну з них очолював канцлер. Усі вищенаведені Придворні канцелярії розміщувалися у Відні і підпорядковувалися безпосередньо правлячому імператору.

Галицька придворна канцелярія була створена у 1774 р., але ще якийсь період не мала чітко визначених повноважень. На час створення, ця канцелярія займалася втіленням у життя австрійської загальнодержавної внутрішньої політики на новоприєд- наних землях. У 1776 р. Галицька придворна канцелярія була ліквідована, а справи стосовно Галичини перейшли у відання Об'єднаної придворної чесько-австрійській канцелярії. Окрема канцелярія для королівства Галичини і Лодомерії була відновлена у 1797 р. під керівництвом Й. Майлата. У 1802 р. галицькі справи знову увійшли до компетенції Об'єднаної придворної канцелярії, яка відала ними протягом півстоліття[6, с. 66].

Протягом довгих років діяльності місцевих сеймів Австрій-ської імперії, їх правовий статус зазнав значних змін, що було зу-мовлено історичною еволюцією самої держави. Тогочасні сейми, поруч з розпорядженням незначною частиною грошей, які фор-мували крайовий фонд (Domesticalfond), вирішували питання місцевих зборів і податків. Виглядає на те, що регіони не зовсім були задоволені фінансовою політикою Відня, що особливо добре помітно на прикладі новоприєднаної Галичини[5,с.123].Про- позиція австрійського уряду в податкових справах називалася по-стулатом, звідси виникла також назва на означення тих сеймів як постулатових. Пропозиція-постулат у той час не торкалася вже питання, чи сейм погоджується на збирання податків, а виключно - справи, яким чином належить провести розподіл податків і як їх практично стягнути. Австрійський уряд не виступав перед сеймами з пропозицією про схвалення податку, а прямо - з вимо-гою або постулатом його затвердження. Звідси, як вже вказува-лося, на означення сеймів на цій фазі їх розвитку сформувалася окрема назва постулатові сейми (Postulat - Landtage). Компетенція сеймів звузилася виключно до розв'язання питань місцевого оподаткування, але австрійські монархи неодноразово самостійно запроваджували нові податки без передбаченого узгодження з місцевими сеймами [6, с. 68].

Взаємодія центральних і місцевих органів Австрійської ім-перії відбувалася шляхом безкомпромісного домінування цен-тральної влади. Під назвою патентів, мандатів, едиктів, надвор- них декретів імператори фактично формували законодавство, яке регулювало різні сфери правовідносин: від найважливіших і найбільш основних і до незначних питань, з обов'язковою силою для усіх країв, без участі, навіть формальної, місцевого населення та їх представницьких органів - сеймів. Від їх волі залежало ви-ключно поставити такого роду справу на обговорення сейму, що, до речі, зустрічалося досить рідко. Думка, яку висловлював у та-кому випадку сейм, не мала однак для них ніякої юридичної сили.

Подібно виглядала справа і щодо самостійних пропозицій, які сейми представляли в крайових питаннях монарху. Він міг не тільки відмовити їм у затвердженні, але навіть самовільно змінити постанову, а навіть всупереч думці сейму вирішити те чи інше питання в інший спосіб. Монарх і сейми, таким чином, не були однаково уповноваженими факторами крайового і державного законодавства. Законодавча влада фактично знаходилася в руках монарха, сейми натомість брали в законодавчій діяльності тільки формальну участь, що зрештою було необов'язковою і властиво зовсім непотрібною справою.

Під час правління австрійської імператриці Марії Терезії (1740-1780) керівництво сеймами перейшло до губернаторів - го-лів крайового уряду, які призначалися безпосередньо монархом, не залежали від сейму і користувалися, попри інші широкі пов-новаження, навіть правом розпуску сейму (раніше керівництво сеймами перебувало в руках старост чи земських маршалків). Ще XVIII ст. став відчутним занепад місцевих станових сеймів Ав-стрійської імперії. Назріла необхідність реформи місцевого само-врядування, оскільки існуючі раніше у землях і воєводствах Речі Посполитої генеральні та партикулярні сеймики разом з інститу-том польського вального сейму становили єдину державно-пра-вову інституцію. Разом з тим, сеймикування забирало у шляхти досить багато часу[4].

Поряд з цим польські сеймикові органи, що надавали всій місцевій шляхті рішучий вплив на хід публічних справ, перебува-ли в разючій суперечності з особливостями державного і суспіль-ного ладу Австрійської імперії. Уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків, які відігравали велику роль в політичному житті Речі Посполитої і прийняття багато державних постанов за-лежало від їхньої волі [7,с.41]. Один тільки раз - в 1773 р. склика-но по циркулах сеймики для виборів по два делегати, які в свою чергу, зібравшись у головному місті циркулу, повинні були вибра-ти зі свого середовища по шість делегатів для підписання у Львові акту про перехід галицьких земель під панування Австрії. На цих сеймиках прийнято для делегатів інструкції за давним зразком польських сеймиків, які, однак, не мали вже ніякого значення.

Після того, як на галицьких теренах з'явилися австрійські війська, і проголошено про приєднання Галичини до складу Авсірійської імперії, у Львові обладнано резиденцію австрійського генерал-губернатора та центр адміністративної влади нової про-вінції - Королівства Галичини та Лодомерії з князівством Освен- цимським і Заторським. 4 жовтня 1772 р. мешканці Львова, що перетворився на важливий адміністративний центр, склали уро-чисту присягу новій владі, а вже 1793 р. у місті скасовано магде-бурзьке право. Із усього переліку прав самоврядування за містом залишалося обмежене право судочинства й управління громад-ським майном. На території Галичини створювались “юридики” - ділянки, вилучені з підпорядкування міських властей[2,с.41].

У 1793 р. Йосиф ІІ видав патент, що проголошував міською владою магістрати. Функцію нагляду мали виконувати міські від-діли, до складу яких мали входити кількадесят міщан, визначених шляхом голосування. Магістрати складались з кільканадцяти обраних на чотири роки райців (з початку ХІХ ст. - пожиттєво). Саме магістрату належала основна влада в місті, а міський відділ виконував лише обмежений нагляд над деякими його діями. Бургомістр був просто державним чиновником, з тією тільки різницею, що оплачувався з міської, а не з державної каси Магі-страт поділявся на три сенати: цивільний, карний і політичний. Два перші виконували функцію судочинства, а останній займався господарськими справами. Сфера діяльності цивільного сенату охоплювала і питання торгівлі. Карний сенат виносив покарання лише в тій місцевості, де діяв, розглядаючи справи незалежно від стану. Політичний сенат, окрім адміністративних справ, розглядав конфліктні відносини по лінії підданства [2, с. 43].

Йосифінський патент окремим документом було 31 серпня 1786 р. застосовано до організації влади міста Львова. Зорганізо-ваний у такий спосіб львівський магістрат розпочав свою роботу з 1 грудня 1787 р. На чолі львівського магістрату перебував пре-зидент і віце-президент. У його складі працювали 12 радників у цивільно-карних справах, 4 у політичних справах, 4 секретарі, 4 протколісти, та 24 інших службовців. Крім того, допоміжні функ-ції виконували 20 осіб - судові слуги, сторожі, доглядачі в'язниць і один кат.Нова система влада залишила за Львовом обмежене са-моврядування. Міський відділ зріс до 60 осіб, однак в умовах надмірної бюрократизації не мав вагомого значення при магістраті, що переважно складався з приїжджих чиновників - німців і чехів [2, с. 43].

За Йосифа ІІ модернізаційні реформи, що мали запобігти відставанню імперії Габсбургів від Пруссії, набули ще більшого розмаху. Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни одночасно відбувалися у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника (бюрократа), було проведено переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку і контролю (особливо скрупульозно переписано земельні володіння). Військова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Значний вплив на розвиток держави мали реформи у сфері освіти, релігії та аграрних відносин (1784 р. сільським громадам надано право самоврядування; змінився статус священиків, які стали державними службовцями). Йосифінські реформи мали на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії[7, с. 43].

Після смерті Йосифа ІІ (1790 р.) у правлячих колах імперії на заміну реформаторству, лібералізму й освіченому абсолютизму приходять консерватизм та контрреформізм. Спадкоємці Йосифа ІІ - Леопольд ІІ (1790-1792) та Франц І (1792-1835) побоюючись, що поглиблення реформ може спровокувати щось подібне на Французьку революцію, майже до середини ХІХ ст. відмовилися від ідей та практики модернізаційного курсу, звівши йосифінські реформи нанівець.І лише революційна хвиля 1848-1849 рр. започаткувала новий етап модернізації імперії, у тому числі і в сфері управління підлеглими територіями. [7, с. 44].

Висновки.Таким чином, у XVIII ст. в Австрії посилився процес централізації державного управління. Було створено достатньо ефективну систему управління підвладними територіями як у центрі, так і на місцях. Їхні методи управління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизму. Спроби модернізувати державно-правову систему були половинчастими і залежними від вимог часу. Та навіть попри певні невдачі у модернізації, Габ- сбурзька імперія трималася завдяки особі цісаря та численного бюрократичного апарату.

Литература

1. Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. /В. Кульчицький. - Львів: Вид-во Львівського університету, 1958. - 30 с.

2. Кіселичник В. Міське право та самоврядування громади Львова (друга половина ХІХ- початок ХХ століття) : монографія /В. Кіселичник. - Львів : ЛьвДУВС “Край”, 2008. - 352 с.

3. Сухий О. Галичина : між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ - початку ХХ ст. / Олексій Сухий. - Львів, 1999. - 226 с.

4.Sytuacja prawna i gospodarcza zydow. Relacja wspoiczesnego podroznika (XVIIIw.) //Galicja odpierwszego rozbioru do Wiosny Ludow. 1772-1848 / oprac. M. Tyrowicz. - Krakow-Wrociaw : Wyd-wo Zaki. Ossolinskich, 1956. - S. 52-54.

5. Ajnenkiel A. Konstytucje Polski w rozwoju dziejowym : 1791-1997 / A.Ajnenkiel. -Warszawa : Rytm, 2001. - 415 s.

6. Grodziski S. Postulaty szlachty Galicji Zachodniej z okazji holdu w 1796 roku / S. Grodziski // Czasopismo prawno-historyczne. - 1968. - T. 20. - Z. 2. - 391 s.

7. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV-ХІХ ст. / Ю. Гошко ; Інститут народознавства НАН України. - Львів, 1999. - 336 c.

Размещено на Allbest.ru