Національні меншини Правобережної України у добу української революції (1917-1921 роки): історіографія проблеми

Раскрывается историографический аспект проблемы, анализируются достижения современной украинской исторической науки и определяются перспективные направления дальнейшего исследования положения национальных меньшинств Украины в период Украинской революции. Определены недостаточно изученные вопросы.

Ключевые слова: национальные меньшинства, историография, Правобережная Украина, Украинская революция.

Pogulyev A.I. NATIONAL MINORITIES OF RIGHT-BANK UKRAINE IN THE PERIOD OF THE UKRAINIAN WAR OF INDEPENDENCE (1917-1921): HISTORIOGRAPHY

Keywords: national minorities, historiography, Right-Bank Ukraine, Ukrainian War of Independence.

Українська революція 1917-1921 рр. і відновлення національної державності України, її політичне і національно-культурне відродження дали могутній поштовх вивченню історії не тільки українського народу, але й інших етносів, що проживали на українських етнічних землях. Законодавчі акти Української Народної Республіки, зокрема Закон Центральної Ради й Ухвала Директорії про національно персональну автономію заклали принципово нові юридичні норми і гарантії забезпечення прав національних меншин і задоволення їхніх потреб та послужили стимулом для відповідного наукового осмислення проблеми [58, с. 17].

Першими українськими вченими у часи революції, які у своїх працях підняли питання про національні меншини та статус їх проживання в Україні, були Михайло Грушевський [14], Володимир Винниченко [9], Павло Христюк [71]. На їхню думку, будівництво української державності неможливе без підтримки партій та громадських організацій нацменшин. Тому для М. Грушевського та В. Винниченка завдання врахування інтересів усіх народів України було одним із першочергових.

Цінним дослідженням революційної доби є праця М. Каржанського (Качанова), в якій він висвітлює історію та життя чехів і словаків Росії, значна частина яких проживала у Волинській губернії. Автор описує розселення чехів і словаків, їхнє соціальне та освітнє життя [26].

Вагомими джерелами вивчення історії національних меншин Правобережної України є статистичні бюлетені, в яких можна знайти цікаву інформацію стосовно переписів населення Київської та Подільської губерній та демографічні дані цих регіонів [45; 46]. Деякі відомості з соціально-економічного та суспільно-політичного життя народів України можна знайти у працях О. Доценка («Літопис Української революції») та Д. Дорошенка («Історія України 1917- 1923»). Проте жодне з вищеназваних джерел не може бути фундаментальною базою для вивчення такої складної теми, як національні меншини Правобережної України у часи Української революції, бо вони є лише дотичними до неї. Це ж стосується і праць М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, О. Доценка та Д. Дорошенка. Ці праці дозволяють нам поринути в епоху тих подій та більш змістовно проаналізувати й охарактеризувати умови життя і розвитку нацменшин Правобережжя.

У радянській історіографії відомо небагато праць, присвячених вивченню національних меншин Правобережної України. Одним із перших українських радянських істориків, що досліджували революційні події в регіональних масштабах, був І.С. Зеленюк. У книзі «1917 рік на Поділлі» він описує політичну боротьбу за владу в часи Української Центральної Ради. Ця боротьба не оминула національні меншини, зокрема єврейську та польську [19]. Також варто відзначити тритомну «Громадянську війну на Україні (1918-1920 рр.)», яка вийшла у світ у 1967 р. В книзі зібрано величезну кількість матеріалів та документів часів революції, серед яких можна знайти цінні відомості для вивчення історії нацменшин Правобережної України [13].

Надзвичайно цікаву працю написав єврейський науковий, громадський та політичний діяч С.І. Ґольдеман. У своїй роботі автор прославляє Українську революцію, вважаючи, що саме українська влада могла гарантувати мирне співіснування євреїв та інших меншин в Україні. Ґольдеман дає об'єктивну та неупереджену оцінку діяльності єврейських політичних партій та організацій, засуджуючи їхню недовіру до українського уряду. З іншого боку, автор позитивно оцінює мобільність єврейської спільноти на політичній арені, що дозволило збудувати, хоча б на короткий термін, єврейську національну автономію в Україні [16].

Деякі відомості про німецькі поселення в Україні можна простежити у праці

І.М. Кулинича «Українсько-німецькі історичні зв'язки», яка вийшла друком у 1969 р. [27]. М.К. Колісник, І.І. Компанієць, М.І. Куліченко доповнюють список радянських істориків, які займалися вивченням подій 1917-1920 рр. Їхня тритомна праця може слугувати цінним джерелом дотичної інформації для вивчення історії національних меншин революційного періоду [66].

З падінням тоталітарного режиму та незалежністю України вивчення історії національних меншин отримало новий стимул. Поліетнічність населення та демократичні свободи вимагають нового погляду на події революції 1917-1921 рр. та їх вплив на життя нацменшин України. У 90-х рр. ХХ ст. з'являється ціла низка праць, які в певній мірі торкаються історії народів Правобережжя [30; 47; 48; 53; 56]. Оригінальним за своїм задумом є двотомний документальний довідник «Національні процеси в Україні» [51]. Його друга частина містить 280 назв документів і довідкових матеріалів про характер і зміст національних процесів в Україні у ХХ ст.

І. Самарцев [60], Б. Хандрос [68], В. Гусєв [15], І. Погребінська [55], В. Сотниченко [62], В. Хитерер [69] зробили значний внесок у вивчення історії єврейської меншини в Україні. Проте найбільш помітними є дослідження єврейського історика О.Я. Наймана. Він надзвичайно змістовно розкриває життя євреїв у добу Української революції, детально аналізує діяльність єврейських партій та організацій і розкриває їхній внесок у державотворчі процеси в Україні [37; 38; 39; 40; 41; 42; 43; 44].

Надзвичайно захоплюючою є книга іноземного видавництва «Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective», в якій зібрана колекція з 23 нарисів. В основі збірника лежать матеріали конференції українсько-єврейських відносин, яка відбулась в Університеті МакМастер у Канаді в 1983 р. Книга відображає динамічний і часто суперечливий характер конференції, матеріали якої охоплюють період з VII по XX ст., а окремий розділ присвячений єврейській національній автономії в Україні у добу Української революції [2].

За часів незалежності в Україні з'явилася велика кількість періодичних видань, які зосередили свою увагу на вивченні національних меншин, зокрема українських німців.

М. Дмитрієнко, Б. Чирко [17], В. Сергійчук [61], М. Лутай [32], Д. Архирейський та В. Ченцов [4] намагалися з'ясувати вплив революційних подій на життя у німецьких колоніях. Цікаве поєднання висвітлення історії чеських та німецьких поселень на Волині вдалося Л. Потапчуку, В. Комару, О. Савчуку [57]. Надзвичайно корисними будуть дані наукового бібліографічного покажчика «Німці в Україні», який охоплює період з 1917 по 1941 р. [52]. Варто відзначити, що книжкова палата України з 1997 р. регулярно видає бібліографічну серію «Етноси України», в якій вже побачили світ збірники про загальні питання, а також про євреїв, поляків, татарів на інші народи України.

Більш ґрунтовно дослідили життя німецьких колоній на Україні І. Кулинич та Н. Кривець [28]. Всебічно описує історію українських німців М.В. Васильчук [8]. Змістовно та поетапно автор висвітлює всі аспекти життя німецької національної меншини та відбитки епох, в тому числі Української революції, на умови їх проживання поряд з українським народом. Цікаві матеріали знаходяться також у книзі «История немцев Украины в воспоминаниях, исследованиях и документах». Ця праця багата на цінні відомості з життя німців на Правобережжі у революційний період [20].

Особливу увагу привертає робота польсько-німецького історика Франка Ґольчевського «Німці та українці: 1914-1939 рр.» [1]. Книга видана німецькою мовою та дозволяє вийти за рамки лише української історіографії й поглянути на життя німецької меншини з точки зору її представника. Стрижневою думкою, покладеною в основу дослідження, стало бачення автором історії німецько-українських стосунків періоду 1914-1939 рр. як процесу послідовного розвитку певних ідей та «історичних міфів», що їх було вироблено обома сторонами на початку взаємин і які визначали їхній подальший перебіг і прагматичний зміст.

Не залишилася непоміченою чеська національна меншина: їй свої праці присвятили Л. Аза [3], І. Заславський [18], О. Воловик [10], Ї. Гофман [12], Ю. Луцький [33], А. Хоренков [70]. Особливо цінним внеском у дослідження волинських чехів є науковий збірник «Велика Волинь» [72]. Історія чехів Волині привернула увагу О. Боряка, який знайомить читача з одним із основних чеських промислів - хмелярством [6; 7].

Активно розвивається вивчення польської національної меншини. Дослідженнями полоністики Правобережжя доби Української революції займаються О. Старух [63], Д. Малаков [35], В. Мазорчук [34].

Але найвагоміший внесок у вивчення українських поляків зробив О.Я. Калакура. У своїх працях автор розглядає життя польської нацменшини з усіх сторін, найбільшу увагу приділяючи етнополітичним процесам та поглядам поляків на Українську революцію [21; 23; 24; 25]. Надзвичайно цінною є монографія О.Я. Калакури «Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ ст.», у якій автор виклав результати етнополітологічного дослідження історичних, етнічних, політичних, культурних, духовних, соціально-економічних і міжнародних аспектів життєдіяльності польської меншини в Україні впродовж ХХ ст. У монографії висвітлені етапи етнополітичної історії формування української полонії, демографічні та соціальні зміни в її складі, проаналізовані причини міжетнічних конфліктів та обґрунтовані пропозиції щодо подальшого вивчення розвитку польської людності в Україні [22].

На сучасному етапі розвитку історичної науки в Україні дослідження національних меншин набирає все більшої популярності. Вивчення історії та культури національних меншин здійснюється у контексті політичного і культурно-національного життя українського народу [5; 36; 50; 59; 73].

На особливу увагу заслуговує монографія О.О. Рафальського, в якій він дослідив провідні тенденції розвитку знань з історії національних меншин України у ХХ ст. Домінуюче місце займає історіографічний аналіз праць, опублікованих після проголошення державної незалежності України. Виділені актуальні для науки і практики аспекти міжнаціональних відносин, правового захисту етнічних груп, які ще не дістали достатнього висвітлення в історичній та етнологічній літературі [58].

Великий пласт неопублікованої документальної інформації, що безпосередньо стосується історіографії національних меншин Правобережної України, містять архівні фонди, зокрема Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), державних архівів м. Києва, Вінницької, Хмельницької, Житомирської, Київської областей.

Незаперечне інформаційне значення для розвитку науки, для постановки нових проблем, розгортання наукових обговорень і дискусій, підведення підсумків виконання науково- дослідних програм мають наукові форуми. Особливу цінність становлять матеріали тих конференцій, що присвячувалися розвитку історичної, етнологічної та інших наук, а також реальним етнонаціональним процесам. Низка конференцій відбулися під егідою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Кураса Національної Академії Наук України, на яких серед інших розглядалися питання, безпосередньо пов'язані з історією національних меншин [67]. Традиційними стали регіональні наукові конференції, що проводяться осередками етнонаціональних досліджень у Житомирі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Тернополі й інших містах та мають особливу наукову цінність для краєзнавства через зв 'язок із відповідним регіоном [11; 29; 31; 49; 54; 64; 65; 67].

Отже, історіографія національних меншин Правобережної України у добу Української революції 1917-1921 рр. представлена досить великою кількістю праць, здебільшого статтями, які розкривають різні аспекти проблеми. Через дослідження національно-демократичного спрямування постійно проходить думка про те, що визвольні змагання і утворення УНР відкрили шанс для всіх народів України, в тому числі національних меншин, самовизначитися, відродити свої традиції, культуру, отримати правовий захист з боку держави.

Головна особливість новітньої історіографії нацменшин Правобережжя полягає в тому, що їй вдалося подолати ідеологічні стереотипи радянської доби, утвердити наукові підходи до оцінки Української Центральної Ради та її політики щодо національних меншин. Пріоритетне місце в дослідженнях відводиться суспільно-політичним, культурно-освітнім питанням розвитку євреїв і поляків; натомість життя інших груп, зокрема росіян, німців, чехів, їхнє ставлення до державотворчих процесів в Україні висвітлено недостатньо. Маловідомим залишається діяльність генеральних секретарств УНР з польських, російських, єврейських справ, а також національно-культурних товариств, органів преси та видавництв. Нерозкритим є питання про відношення національних меншин до встановлення радянської влади.