Українські елементи в костюмі та інтер'єрі оселі народолюбної інтелігенції Наддніпрянщини (60-70 рр. ХІХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УКРАЇНСЬКІ ЕЛЕМЕНТИ В КОСТЮМІ ТА ІНТЕР'ЄРІ ОСЕЛІ НАРОДОЛЮБНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ (60-70 рр. ХІХ ст.)

А.І. Нікітенко

Анотація

національний рух костюм інтер'єр

Розглянуто малодосліджену проблему в контексті українського національного руху в 60-70 рр. ХІХ ст., українські елементи у костюмі та інтер'єрі оселі патріотичної інтелігенції.

Висвітлено основні елементи українського, котрі використовувались народолюбцями для творення власної культури, а також вживання цих елементів у одязі та помешканні.

Ключові слова: українські елементи в культурі, одяг, інтер'єр, побут.

Аннотация

А. И. Никитенко

Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара

УКРАИНСКИЕ ЭЛЕМЕНТЫ В КОСТЮМЕ И ИНТЕРЬЕРЕ ЖИЛИЩА НАРОДОЛЮБНОЙ ИНТЕЛЛИГЕНЦИИ НАДДНЕПРЯНЩИНЫ (60-70 гг. XIX в.)

Рассмотрена малоисследованная проблема в контексте украинского национального движения в 60-70 гг. ХІХ в., украинские элементы в костюме и интерьере жилища патриотической интеллигенции.

Освещены основные элементы украинского, которые использовались украинофилами для создания собственной культуры, а также использование этих элементов в одежде и обустройстве жилья.

Ключевые слова: украинские элементы в культуре, одежда, интерьер, быт.

Annotation

A. I. Nikitenko

Oles Honchar Dnipropetrovsk National University

THE UKRAINIAN ELEMENTS IN THE SUIT AND THE INTERIOR OF DWELLINGS OF THE NARODOLYUBNY INTELLECTUALS OF NADDNEPRYANSHCHINA (60-70 years XIX century)

The article is devoted little-explored in the context of Ukrainian national movement in the 60-70 years of 19th century, Ukrainian elements in a suit and interior home patriotic intellectuals. Historiographically Ukrainophile community and its cultural characteristics have been covered in the works of S.Ekelchik, A. Katrenko, N. Pobirchenko, S. Svitlenko and other sources for the writing and publication of archival steel diaries (diary Russov), memoirs (L. Drahomanova-Shishmanova, L. Myschenko, S. Rusova, M. Starytsky), letters (P. Kulish, S. Loboda, P. Zhitetski, G. Kowalewski ), literary works (I. Nechuy - Levitsky, Starytsky, A. Konissky).

The study highlights the key elements of the Ukrainian, who used Ukrainophiles to create their own culture, as well as the use of these elements in clothing and home improvements. This plot is promising for future use for disciplinary fields of cultural history, family history, history of the body.

Key words: Ukrainian elements in culture, fashion, interior, life.

Виклад основного матеріалу

Українська ідея в контексті суспільно-політичної, наукової, літературної та мистецької спадщини народолюбної інтелігенції досить плідно вивчається в сучасній вітчизняній історіографії [12; 15; 19]. На фоні ґрунтовних розвідок, присвячених індивідуальним та колективним уявленням інтелігентів, їхній діяльності на благо народу та творчим успіхам малодослідженим залишається надзвичайно цікавий сюжет, котрий лежить відразу в декількох дисциплінарних полях (соціальна історія, історія тіла, ідей та побуту). Як саме українолюбні погляди проявлялися в приватному середовищі інтелігентів та співвідносилися з їхнім трибом життя?

Додатковим аргументом на користь вивчення цієї проблеми є обставини, в яких були змушені діяти українські патріоти в I860-- 1870 рр. (пригадаймо принаймні Валуєвський циркуляр та Емський указ, котрий суттєво обмежував можливості користатися українською мовою та вводити до обігу українську книжкову продукцію, репресивні дії поліції відносно окремих представників народолюбства (наприклад, хрестоматійні справи Амоса Свидницького і Павла Чубинського) та цілих їх груп (зокрема, Одеської та Полтавської громад [1; 2]). Відтак, чи не єдиним простором для відносно безпечної та постійної демонстрації поглядів та інструментом для національно-опозиційних жестів стали власне тіло (зокрема одяг), облаштування інтер'єру домівки, кухня, організація дозвілля. Оскільки інтелігенти позиціонували себе як українці, народолюбці (розуміючи під народом селянство), то постає питання (пошук відповіді на котре і є метою розвідки): які ж саме елементи українського вони обрали для витворення власної культури, які з цих елементів прижилися, стали знаковими, характеристичними для українофільської спільноти? Відразу зазначимо: для аналізу ми обрали дві важливі категорії народолюбської культури: одяг та облаштування оселі, що додатково стимулює наявність потужної джерельної бази.

Зауважимо, що під поняттям «українські елементи» розуміємо ті атрибути козацької та селянської культури, які були запозичені громадівцями для надання специфічних ознак своїй спільноті, а також винайдення на основі синтезу національної культури та демократичних традицій модерних культурних ознак.

Початок носіння одягу в українському стилі українолюбцями на поч. 60-х рр. ХІХ ст. було пошуком власної ідентичності, і водночас, щоб задати напрям, у котрому варто рухатися українському суспільству [4, с. 22]. Показовим з цього приводу є випадок, котрого у своїх спогадах торкався М. Старицький, цитуючи промову одного з учасників зібрань Київської громади: «Поляки надягли кунтуші і сповідують свій катехізис; надягнімо ж і ми свої косоворотки, жупани та свити... і віросповідуймо своє credo!» [21, с. 38] Таким чином, одягу надавалося певне символічне значення. Він повинен був демонструвати певну опозиційність, а його елементи ретельно та прискіпливо відбиралися, щоб якнайкраще відбити ідеологічну складову. Герой не надто знаного, але принципово важливого для розуміння самосвідомості українофілів роману І. Нечуя-Левицького «Хмари» студент Павло Радюк, носіння свити мотивує тим, що «... ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали. Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність...» [11, с. 147].

Використовуючи вбрання як спосіб демонстрування власної приналежності до українолюбної спільноти, інтелігенти мали дискусії щодо вигляду костюму. Промовисто виглядає спогад М. Старицького: «... і ми після довгих та серйозних дебатів вирішили, що на перший раз треба завести хоч би й два костюми: для буднів - чумарку з темно-коричневого драпу, оздоблену шкірою, і шаровари сірі; а для свят суконні жупани, оксамитові темно-сині шаровари і шовкові шалі для поясів...» [21, с. 38]. З іншого боку, демонстрація власної самоідентифікації та супутні їй заходи сприймалися молодими народолюбцями (на початок 1860-х рр. середній вік, скажімо, членів Київської громади, 20 - 25 років) як елемент цікавої гри: «все це імпонувало страшенно... ми відчули себе неначе в середньовічній ратуші на зборах змовників» [21, с. 38].

Використання в чоловічому вбранні селянських та козацьких елементів викликає запитання: як же народолюбці уявляли собі козацький та селянський одяг? Велике значення в розкритті цього питання мають художні тексти, написані громадівцями-літераторами, зокрема І. Нечуєм-Левицьким, О. Кониським, І. Карпенком-Карим, які у своїх творах нерідко виводили образи селянства. Не вдаючися в надмірні подробиці (оскільки детальне висвітлення цього сюжету не входить у завдання даної розвідки), слід зазначити, що костюм українського селянина /селянки, асоціювався у громадівців із функціональністю, грубими тканинами, відсутності розкоші, врешті-решт бідністю. Показові рядки з поезії О. Кониського, в розумінні якого Україна (себто широкі верстви населення) «обідрана така» [13, с. 110] та М. Старицького, який, описуючи селянську дівчину, протиставляв у своєму вірші її «одіж селянську крайову» одягу гордої пані, «яка убира своє тіло для спещених, заздрих очей» [22, с. 68].

Елементи селянського костюму використовувались українолюбцями і з практичними цілями - для налагодження контактів із сільським населенням. В. Антонович згадував, що під час своїх студентських мандрівок Україною подорож відбував «пішки і в свитках, і нас скрізь сприймали за селянських парубків» [4, с. 32]. Літературним аналогом цієї пригоди став похід П. Радюка до сільської корчми, відвідувачі якої думали, що він також селянин [11, с. 168]. Така практика не стала поодинокою. Один із лідерів Харківської громади О. Потебня навіть власноручно шив селянські шаровари для ходінь у народ [4, с. 132].

Козацькі елементи (в чоловічому костюмі це верхній одяг, багаті пояси тощо), котрі мали символізувати зв'язок між козаччиною та сьогоденням, були притаманними для проводження часу у своєму колі та лоні родини. Дорогі тканини, вигадливе оздоблення викликали справжнє захоплення в українолюбних колах, котрі бачили в носінні такого одягу відблиск козацької слави та величі. Кілька мемуаристів із захопленням згадує про «дужу, міцну постать П. Житецького, схожого на справжнього гетьмана в синьому жупані та козацькій кереї» [14, с. 134]. Варто додати, що й сам Павло Гнатович не тільки усвідомлював цю схожість, а й намагався її всіляко підкреслити, відпустивши довгі вуса в козацькому стилі [9, арк. 77].

Тоді, коли про українські елементи в чоловічому костюмі достатньо оповідають джерела, нерідко устами самих чоловіків, то відносно жіночого костюму, себто одягу дружин та доньок народолюбців, цікавість задовольнити значно складніше. Безумовно, частина жінок використовувала ці елементи у своїх щоденних практиках. Зокрема, Л. Драгоманова та О. Косач часто вбиралися в «чудові українські костюми» [14, с. 142], а Є. Милорадович-Скоропадська, меценатка Полтавської громади, приймала гостей в розкішному українському одязі [2, с. 32]. Проте доволі складно збагнути: чи наділяли дружини громадівців національним підтекстом вбрання, яким елементам в одязі надавали перевагу, врешті-решт, чи була це демонстрація власної ідентичності, чи банальне бажання знаходитися у вирі модних тенденцій своєї соціальної групи.

Наприклад, годі й шукати мотивів Ольги Деконор-Лисенко, визнаної за «справжню українську красуню» в середовищі Київської Громади, котрій надзвичайно личило національне вбрання, і вона часто його одягала [18, с. 152]. Також не можна нівелювати те, що нерідкими були випадки, коли діячі Громад брали шлюб з представницями інших національностей або індиферентними відносно українолюбства жінками. Очевидно, що не кожна з них захотіла наскільки проникнутися ідеями народолюбства, як скажімо С. Русова (Ліндфорс) та В. Антонович (Міхель) [18, с. 135-135]. Тож українські елементи в костюмі могли диктуватися модою. На користь цієї тези свідчить тенденція приходити в одязі з українськими елементами на театральні вистави та масові зібрання.

Те, що український елемент у вбранні був модний у середовищі патріотичної інтелігенції, підтверджує тенденція робити світлини в костюмі українського типу, що була поширена як серед чоловіків, так і серед жінок, про що промовисто свідчать фотодокументи. Фото дають нам розуміння, як же уявляли український одяг народолюбці. Чоловіки прагнули мати фотокартки дружини, нареченої, або сестри, одягнутої в національне вбрання, або, принаймні, маючи на собі натяк на нього. Характерним виглядає сюжет з листування П. Житецького з нареченою В. Демченко. Бажаючи мати при собі образ коханої дівчини, він наполягав: «Знімись і непримінно посилай мерщій свою карточку, та в плахті, як обіщала, зі стрічкою, а краще у вінку, візьми у Елі. Та присилуй і Соню (сестру - А. Н.), будь ласкава, знять з себе» [9, арк. 14]. Таким чином, велике значення він надавав тому, щоб фотокартку було зроблено саме з використанням українських елементів.

Коли ж В. Демченко надіслала її, то попри захоплення її зовнішністю, П. Житецький докоряв за певну недбалість при виборі деталей костюму, оскільки далека від народолюбства дівчина не змогла позбавитись від універсальних речей (буденної сорочки, взуття) невдало поєднавши їх з плахтою та вінком: «Дуже хороша вийшла ти, моя ластівко. І досі не надивлюсь, як ягідка червона, і губоньки пишні твої, і погляд твій, і стоїш ти, ніби сирітка яка, і сум і упрік на виду. Жалкую, що в ботинках, а про сорочку не жалкую - добре й так» [9, арк. 19]. Про появу своєрідної традиції фотографуватися в такому вбранні свідчить лист К. Мельник, цивільної дружини В. Антоновича, котра наприкінці 1880-х рр. писала батькам, що: «Не снялась в украинском костюме замолоду, нужно теперь спешить, пока не совсем состарилась» [23, арк. 70].

Деяким деталям одягу, які мали символічне значення в народі, народолюбці надавали ігрового сенсу, прагнучи запровадити їх у свій сімейний побут з естетико-символічних міркувань. П. Житецький, наприклад, придбав для своєї майбутньої дружини очіпок, який був головним убором заміжньої жінки, мотивуючи цим, з одного боку, підкреслити її майбутній сімейний статус суто українським елементом. З іншого боку, це мотивувалося почуттям прекрасного, оскільки, одягнувши очіпок, Варвара, за його переконанням, мала стати ще привабливішою [9, арк. 21].

Заходи російського уряду щодо діяльності громад у 18601870-х рр, які позначились посиленням контролю над проявами українства, введенням більших обмежень, переслідуванням та адміністративним засланням багатьох членів громадівського руху, обумовили те, що демонстрація своєї національної опозиційності народолюбцями ще більше обмежилася простором свого власного дому та найближчого кола. Пригадаймо хоча б слідчу справу відносно Амоса Свидницького, брата відомого українолюбця Анатоля, котрого заарештували та звинуватили в підготовці змови за те, що юнак, перебуваючи в селі, одягав український костюм [4, арк. 35]. Частиною одягу, котра демонструвалася всьому іншому суспільству, стала вишита сорочка, яка гармонійно поєднувалася із сучасним європейським верхнім одягом.

Вказівки на вишиту сорочку як елемент народолюбства простежуються в багатьох джерелах. За спогадами Л. Мищенко, одним зі способів дозвілля дружин діячів Київської Старої громади стало вишивання сорочок, у той час, коли чоловіки займалися роботою над «Словником» або обговоренням громадської діяльності [14, с. 131]. М. Драгоманов, наприклад, до еміграції практично постійно носив вишиванку. Саме таку сорочку дала чоловіку з собою під час арешту дружина полтавського громадівця В. Лободи Стефанія [6, арк. 78], а Галя Ковалевська, донька знаного українолюбця М. Ковалевського, власноруч вишила сорочку і надіслала її батькові до Мінусинська [11, арк. 1].

Необхідність почувати себе безпечно в суспільстві, бажання не втратити службу та професійний статус, ворожість до виявів українства з боку влади, змушувала народолюбців ставитися обережніше до вияву своєї ідентичності за допомогою одягу. Боячись звільнення з Кам'янецької гімназії та подальших життєвих негараздів, П. Житецький з гіркотою писав нареченій: «Ось будеш жить зі мною, то побачиш, як іноді треба шкуру мінять. Ти ж мене знаєш, голубко моя! Скільки раз я казав тобі, що моїх убеждєній я нізащо не поміняю. А подивись тепер на мене, який я. Жупан тихенько лежить у сундуці, аж на самім дні, сорочку надіваю тільки на ніч, вусів катма, на плечах синій фрак з золотими гудзиками, морда понівечена, а на устах ласкава усмішка, а на язиці медова річ» [9, арк. 83].

Простором, в якому можна було реалізувати свої національні почуття, окрім простору власного тіла, стала домівка та окремі предмети побуту та інтер'єру, котрі символізували погляди своїх власників. На превеликий жаль, у мемуарній літературі та епістоляріях трапляються лише поодинокі згадки про символічні речі в домі громадівця і, навпаки, зустрічаємо багато інформації про комфортність побуту, меблі, житлові проблеми тощо. Слід зауважити, що певною загальною ознакою, притаманною простору домівки народолюбця, був демократизм і простота, переважання концепту зручності над розкошами, оскільки переважна більшість діячів Громад була людьми скромних статків. З ужиткової української культури в побуті широко застосовувалися, зокрема, вишиті рушники, якими прикрашали портрети, а також інші речі, оздоблені вишивкою. Вишивання дрібничок велося дружинами та дочками народолюбців. Наприклад, вишиванням українських узорів захоплювалися Стефанія Лобода та Ольга Косач [5; 6]. В останньої була ціла колекція українських народних узорів [14, с. 139].

Але чи надавали цим предметам у інтер'єрі символічного значення громадівці, адже, з одного боку, рушник, чи, наприклад, подушка виконували і практичну роль? С. Єкельчик слушно писав з цього приводу, що латентний смисл такої речі міг актуалізуватися в будь-який момент [4, с. 25]. Надзвичайно цікаво з цього приводу виглядає листування П. Куліша з дружиною Л. Глібова, П. Глібовою, в котрому чимале місце відводиться простору речей, важливих для українофільської культури: «От, якби Ви, моя кохана пані, приложили труда та вишили мені такий рушник, як у Носа! А я вже знав би, чим Вам віддячити! От заходітесь лиш та вишийте, а я Вам вишлю яку-небудь цяцьку, котрої нема в Чернігові. Коли ж до сього діла Ви не згідні, то знайдіте мені таку, щоб вишила якраз, якраз так, як у Носа!» [7, арк. 1].

Вишита Параскою Глібовою наволочка, котру вона відіслала П. Кулішу до Петербурга, мала, в його очах, не стільки практичне, а скільки символічне значення, оскільки уособлювала собою рідний край: «Прислали Ви мені й наволочечку - я ще на такій наволочечці, тонесенькій та мережаній усякими квітками, голову свою чумацьку положу? Се тілько розложити перед собою на столі та дивитися! Може, як світ почався, такої наволочки ніхто в себе не мав. Дивлюсь да тілько поцмокую, а товариство і близько не підпускаю, щоб хто не вхопивсь, подумавши, що то справді квітки, але вишивані... Нехай же, як дійду великодня, тоді вже сю наволочку на один день надіну, а на ніч зніму...» [8, арк. 1].

Унікальну можливість поглянути на кімнату народолюбця, з виокремленням сакральних для нього речей, дає лист С. Лободи до О. Кониського. Чекаючи повернення чоловіка із заслання, Стефанія взялася підготувати його кабінет: «Прибрала его кабинет, как было до его отъезда, развесила портреты Кулиша, Шевченка, Костомарова и русских лучших писателей, поставила в углу его лапти и вообще полный малорусский наряд, купленный им летом. Поставила его кресло около письменного стола, а свое неподалеку, как и прежде стояло - теперь жду его, как другие без хозяина временно осиротевшие дома, как Мария Магдалина ждала своего Господина и учителя. Все его платье поперечинивала, повычистила. Книгу положила. Как будто вечером мне прийдется ее ему читать» [6, арк. 78]. Таким чином, з одного боку, це зручна, демократично облаштована кімната, проте наповнена предметами, котрі виразно вказують на ідеологічно-національну позицію В. В. Лободи.

Отже, в процесі витворення власної культури, народолюбці скористались елементами українського, котрі мали демонстративну функцію, адже були покликані відображати їхні погляди та симпатії, приналежність до українства. Інтелігенти на хвилі патріотичного підйому в переважній більшості не тільки не намагалися перебрати селянський триб життя, тобто поринути в справжню сільську атмосферу, а й суттєво розширити спектр елементів українського. Скажімо, негативну реакцію як і від власних рідних, так і від колег по Громаді, отримала спроба О. Кониського ввести вдома традицію одягати костюм народного типу та їсти так, як це робили в селі, коли вся сім'я споживала страву з однієї великої миски [3, с. 140].

Спроба інкорпоруватись до селянства як носія української культури шляхом шлюбу з сільськими дівчатами підпадають під поняття казусу. Знані українолюбці Б. Познанський та Т. Рильський одружилися з селянками. У той час, коли Борис Станіславович цілком долучився до справжнього життя, проживаючи в сільській хаті разом з дружиною-селянкою та її родичами, Тадей Розеславович, взявши за другу дружину селянку Меланію, не зрадив звичному для себе побуту. Б. Познанський, таким чином, повністю перейняв селянський спосіб життя, за що наражався, з одного боку, на співчуття, а з іншого - на критику з боку своїх товаришів та колег по Київській громаді [20, с. 163]. Надзвичайно цікавими з цього приводу є спогади О. Михалевича, в яких він торкався розмови з В. Антоновичем щодо доцільності вступати в шлюб із селянками, оскільки сам виношував такі плани, на що Володимир Боніфатійович відреагував різко негативно, мотивуючи це тим, що від нерівних шлюбів народжуються божевільні діти, приводячи приклад сімейного життя Б. Познанського [10, арк. 4].

Ще однією оригінальною спробою вийти за рамки усталеного шаблону, стало поселення молодого подружжя Русових на хуторі, котрий вони з гумором назвали «Робінзон», натякаючи на розрив зі звичною для них цивілізацією. Олександр Олександрович та Софія Федорівна, вихідці з інтелігентської та дворянської родин відповідно, не мали навичок сільського життя. Русови оселилися в звичайній сільській хаті, самі вели господарство, виконували роботу на городі та в полі. «Щоденник» О. О. Русова є справжньою хронікою побутових бід та негараздів, що сипалися на недосвідчених господарів, котрі, вважаючи себе за українолюбців, із жахом та подивом усвідомили, що фактично не розуміють селян, а селяни майже не розуміють їх [17, с. 80-94].

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що творення народолюбської культури не обійшлося без використання окремих елементів, що трактувалися як українські, властиві народу. Оскільки патріотична інтелігенція була обмежена в можливостях демонстрації власних поглядів, то надзвичайно важливими їх проявами став костюм та окремі предмети в інтер'єрі оселі. Селянські елементи в одязі вказували на народницьку складову свідомості українолюбців, козацькі - на національний. Одяг був покликаний відображати позицію свого власника. Одночасно, специфіка українських мотивів у вбранні полягала у їх використанні не в робочій обстановці, а під час дозвілля, сімейних свят або зорганізованих народолюбцями зборів та урочистостей. В облаштуванні житла також використовувались окремі деталі, котрі вважались характерними для народу (зокрема, вишивки в різних варіаціях), що повинно було вказувати на національну орієнтацію інтелігенції.

Бібліографічні посилання

1. Болдирєв О. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ - початку ХХ ст. / О. Болдирєв. О., 1997.

2. Гніп М. Громадський рух 1860 рр. / М. Гніп. Х., 1930. Кн. 1: Полтавська громада.

3. Драгоманова-Шишманова Л. Зі споминів про М. Драгоманова / Л. Драгоманова-Шишманова // Дзвін. 1991. № 10 - С. 137-145.

4. Єкельчик С. Українофіли. Світ українських патріотів другої половини ХІХ століття / С. Єкельчик. К., 2010.

5. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Відділ рукописних фондів та текстології. Ф. 77, спр. 56, арк. 1.

6. Там само. Ф. 77, спр. 124, арк. 78.

7. Там само - Ф. 238, спр. 10, арк. 1.

8. Там само. Ф. 238, спр. 11, арк. 1-2.

9. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України. Відділ рукописів - Ф. 1, спр. 48003, арк. 1 - 83.

10. Там само. Ф. 1, спр. 47006, арк. 4.

11. Там само. Ф. 88, спр. 7, арк. 1.

12. Катренко А. М. Національно-культурна та політична діяльність Київської громади (60-90-ті роки ХІХ ст.) / А. М. Катренко. К., 2003.

13. Кониський О. Я. Вибрані твори / О. Я. Кониський. К., 1986.

14. Мищенко Л. З минулого століття / Л. Мищенко // За сто літ. Матеріали з громадського та літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / ред. М. Грушевський. К., 1929. Кн. 4. С. 106-160.

15. Нечуй-Левицький І. Хмари / І. Нечуй-Левицький. К., 1993.

16. Побірченко Н. С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття: у 2 кн. / Н. С. Побірченко. К., 2000. Кн. 1. Київська громада.

17. Рахно О. З неопублікованих щоденників О. Русова / О. Рахно // Сіверянський літопис. Чернігів, 2008. Вип. 2. С. 80-94.

18. Русова С. Мої спомини (1861 - 1879) / С. Русова // За сто літ. Матеріали з громадського та літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / ред. М. Грушевський. К., 1928. Кн. 2. С. 135-175.

19. Світленко С. І. Народництво в Україні 60-80-х років ХІХ століття. Теоретичні проблеми джерелознавства та історії / С. І. Світленко. Д., 1999.

20. Світленко С. І. Світ модерної України кінця ХУЛІ - початку ХХ століття: [зб. наук. пр.] / С. І. Світленко. Д., 2007.

21. Старицький М. П. К биографии Н. В. Лысенко / М. П. Старицький // СтарицькийМ. П. Твори: у 8 т. / М. П. Старицький. К., 1965. Т. 8. С. 38.

22. Старицький М. П. Марусі / М. П. Старицький // Старицький М. П. Твори: у 8 т. / М. П. Старицький. К., 1965. Т. 1. С. 68.

23. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3956, оп. 1, спр. 15, арк. 70.

Размещено на Allbest.ru