Вступ. Розвиток сучасної системи освіти в Україні здійснюється на основі осмислення феномену української культури. Самоусвідомлення особистістю власної культурно-національної належності до загальнолюдських форм життя суспільства - одна з найяскравіших ознак її духовності.

Освіта - це невід'ємна частина духовної культури суспільства, єдиного й багатовимірного історико - культурного процесу, що визначає рівень розвитку духовності суспільства й цивілізації. Осмислення культурної спадщини є підґрунтям створення ефективної системи освіти та виникнення плідних педагогічних ідей.

У своєму дослідженні ми звертаємось до доби Київської Русі, оскільки вона була важливою ланкою у формуванні сучасної української держави. Її шедеври і досі вражають світ високістю духу й оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом. Саме тому феномен культури Київської Русі, а, зокрема писемності, освіти та науки, є надзвичайно актуальним.

Здобутки Київської Русі в галузі освіти та культури досліджували такі наковці, як: В. Шейко, Т. Гриценко, С. Черепанова та ін. Проблема філософського буття народу Київської Русі висвітлюється у працях С. Бондаря, Т. Целік. Становлення природничих наук описано В. Корнелюком та С. Бондарем. Національну освіту та педагогічну думку доби Київської Русі досліджувала Л. Медвідь.

Метою нашої статті є визначення культурологічних засад розвитку освіти у Київської Русі на основі комплексного аналізу доступних опублікованих джерел та наукової літератури.

Київська Русь - як держава. Існування Київської Русі охоплює період з ІХ по 40 - рр. ХІІІ ст. У часи економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від Балтики і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго - Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов'яни, що були об'єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі "Повість минулих літ" вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Політичною формою держави у Київській Русі була ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов'янські міжплемінні об'єднання поступово склалися у єдину народність, що була названа "Русь" (Гриценко Т., 2009).

Держава представляла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв'язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи - такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія (Канігін Ю., 2004)

Як стверджує дослідниця Т. Гриценко, після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв'язки з Візантією, а прийняття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ'я, політичною думкою та культурними досягненнями (Гриценко Т., 2009).

Київська Русь стала своєрідним центром слов'янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор'я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Етапи розвитку освіти доби Київської Русі. Для культури та освіти доби Київської Русі характерний систематичний та поступовий розвиток. А відтак, нами виокремлено такі етапи розвитку освіти, які характеризуються яскравим впливом культурних традицій цього історичного періоду. Розкриємо їх зміст:

розвиток освіти власне княжої доби. Князі Рюриковичі (Олег, Ольга, Ігор, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання: до прийняття християнства існували школи грамоти, де дітей навчали писати, читати, рахувати, і ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань і традицій. Крім здобуття формальних знань, діти знайомилися із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору (казки, билини, приказки та ін.). Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, працьовитість, гідність. Ці твори були засобом морально-естетичного та патріотичного виховання.

розвиток освіти в часи розквіту держави. Історичний розвиток вимагав переходу до однієї із світових релігій. Князь Володимир Великий, прийнявши християнство і утвердивши його в якості державної релігії, посприяв рівноправному входженню Русі в коло європейських держав християнського світу, її консолідації і подальшому суспільному і культурному розвитку Прийняття християнства означало приєднання до високорозвиненої візантійської культури, яка зберегла надбання античного світу і передавала їх усім європейцям, адже саме в Давній Греції та Римі були закладені основи науки, філософії, політики, юриспруденції, естетики, літератури.

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов'ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці "О письменах" говорить про два види письма - примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов'янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Вплив християнства. Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов'ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність.

освітня традиція київська русь

Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою. Утворення шкіл і поширення писемності були пов'язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

Науковий аналіз літератури (Т. Гриценко, І Крип'якевич, Л. Медвідь, П. Толочко та ін.) показав, що саме після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилося три типи шкіл: навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу або двірцева школа; приватна школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення; навчальний заклад, у якому готували священиків - школа "книжного вчення" або монастирська школа (Медвідь Л., 2003). В основу змісту освіти було покладено сім вільних мистецтв (наук): граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Палацові (двірцеві) школи в 11 ст. мали певне міжнародне значення, про що свідчать літописи, латинські хронічки, скандинавські саги тощо. Зокрема, через різні політичні ситуації претенденти на корони європейських монархів здобували освіту і виховувалися при дворі Ярослава.

Школи "книжного вчення" (монастирські школи), як правило, відкривали при монастирях. Протягом XI-XII ст. на території Києва було споруджено Печерський, Видубецький, Михайлівський, Кловський, Кирилівський монастирі та відкрито чимало таких шкіл (17 у Києві, 4 - у Чернігові, 4 - у Переяславі, 5 - Смоленську, 3 - Полоцьку, 3 - Галичі, 5 - Володимирі, 2 - Ростові, 4 - Суздалі,20 - Новгороді, 10 - у Новгородських землях (Науменко Ф., 1965).

Вивчення наукової літератури дозволило зробити висновок, що у давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з "семи вільних мистецтв". Писали на дерев'яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем.

Найбільш значними культурними центрами на київських землях цього часу стали монастирі. Головну роль серед монастирів відігравала Києво - Печерська обитель, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовної патріаршої академії. Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині ХІ ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб отримати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Поширенню грамотності також сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Зазначимо, що у ХІ ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як самостійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки виявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництва на київських землях. З цього погляду непересічне значення має така пам'ятка давньоруської літератури, як "Поучення" Володимира Мономаха, що містить цілу низку моральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду. (Історія української культури, 2001).

У XII ст. поширилася тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі вчилися в Константинополі, у монастирській школі на Афоні.

Відзначимо, що у Київській Русі була своєрідна система освіти для сиріт і дітей з відхиленням у розвитку. Існувало дві форми опіки дітей-сиріт: індивідуальна і громадська. Згідно з "Правдою Руською", опікуном сиріт могли бути близькі родичі або вітчим. Документ, який не допускав свавілля та зазіхань з боку опікунів та родичів на сирітську власність і гарантував нормальні умови для виховання сиріт був "Правда Руська" (Історія української культури, 2001). Також було відкрито притулки для знедолених дітей. Насамперед мова йде про малят-підкидьків, матері яких залишилися невідомими. У народі таких дітей називали Богданами, тобто даними Богом. Для них община створювала притулок, який називали "божедомок". На дітей - калік світська і духовна влада не тільки звертали увагу, а й прагнули їм допомогти. Зокрема, київський князь Володимир Святославич у 996 р. зобов'язав виділити кошти для організації притулків і богаділень з десятої чистини прибутків, які надходили від різних суспільних і торговельних організацій (Медвідь Л., 2003).

Культурний вплив Візантії. Завдяки культурним зв'язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі галузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки. Запровадження християнства мало істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки. У межах києво-руської культури складався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного філософського теоретизування. Саме тому у києво-руській культурі виробилося розуміння філософії і філософа. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення, відбувалися засвоєння та творча переробка елементів візантійської та східної філософських культур. Саме на цій основі формувалися елементи духовної культури Русі, зростало уявлення про людину та її гармонію з навколишнім світом. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства (Шейко В., 2009).

Вивчення наукової літератури дозволило зробити висновок, що вища освіта у Київській Русі пов'язувалася з філософією і риторикою. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава" 1076 р., написано у 1056-1057 рр. відоме "Остро - мирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освічені люди Київської Русі володіли також географічними знаннями. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях "із варяг у греки". Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як "Хроніка" Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, "Космографія" Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі - волхви, знахарі, віщуни.

Література Київської Русі. Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов'ян ще до виникнення писемності. Це - обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні - билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях. (Шейко В., 2009)

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковнослов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З'явився новий вид історичної літератури - літописання.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання є "Повість минулих літ" (кінець ХІ - початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції "Повісті минулих літ". Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя - у складі Іпатіївського літопису (Шейко В., 2009).

В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам'ятки агіографічної (жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій), філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Послання" Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, "Повчання" Володимира Мономаха, "Києво-Печерський патерик" та інші.

Найвидатнішою пам'яткою давньоруської літератури вважається "Слово о полку Ігоревім" (1185 - 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі.

Відзначимо, що у Європі Київ мав славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Висновок