"...Настанет период и нас, "бывших людей", будут уважать и будут считаться с нами": аспекти радянської соціальної політики 20-30-х років ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ВНЗУ “Полтавський університет економіки і торгівлі”

“...Настанет период и нас, “бывших людей”, будут уважать и будут считаться с нами”: аспекти радянської соціальної політики 20-30-х років ХХ ст.

Делія О. В.

кандидат історичних наук, доцент

Актуальною дослідницькою проблемою, яка останнім часом опинилась у полі зору науковців, стало вивчення соціальної історії радянського періоду та пов 'язаних з нею проблематики відтворення повсякденного світу окремих соціальних груп. З огляду на це, метою нашої публікації є спроба ретроспективного аналізу окремих аспектів буденного існування та стратегій виживання “колишніх людей ” в радянському суспільстві в умовах посилення класової непримиримості та репресій проти класово-чужих верств населення. Особливе місце серед чинників, які створили особливу тогочасну специфіку, посіли зміни у соціальній політиці. Йдеться про перехід від “обмеження” і “витіснення” капіталістичних елементів до остаточної їх ліквідації. В умовах колосального політичного та ідеологічного тиску відбувалось буденне існування представників колишніх соціальних еліт, так званих “колишніх людей”. Для досягнення простого самозбереження вони мали все більше пристосовуватись до режиму, а, за можливості, розчинятися в ньому.

Ключові слова: соціум, соціальна політика, історія повсякденності, “колишні люди”, радянська дійсність.

Розвиток вітчизняної історичної науки, сьогочасні національні суспільні потреби висувають перед істориками нові складні завдання різновекторного характеру. Це, в свою чергу, слугує імпульсом у розширенні тематики та змістовності історичних досліджень з урахуванням сучасного методологічного інструментарію, актуалізації існуючих та залученні нових джерельних ресурсів. У рамках цього процесу історія представляється читачеві, за влучним висловом О. Ігнатуші, “без парадного камзолу, ретуші, лакування, неідеалізованою і не- ідеологізованою”.

Однією із таких дослідницьких проблем, яка останнім часом опинилась у полі зору науковців, стало вивчення соціальної історії радянського періоду та пов'язаних з нею проблематики відтворення повсякденного світу окремих соціальних груп. Загалом, звернення до означеної тематики є співзвучним сучасній постмодерністській парадигмі історичного пізнання з її відкиданням алгоритмічних рецептів і знання непорушних істин.

У рамках модерного історіографічного дискурсу проблематика повсякденності дедалі набуває все більшого визнання, залучаючи до свого кола значну кількість дослідників різних історичних епох, соціальних груп і регіонів, поглиблюється осмислення її теоретичних та методологічних засад [1; 2]. У цьому контексті на увагу заслуговує ґрунтовний доробок із вивчення повсякденних практик різних верств українського соціуму в умовах панування радянської влади представників наукової школи Інституту історії України НАН України [3]. На достатньому рівні у вітчизняній та зарубіжній історіографії представлена розробка проблеми джерельного забезпечення історії повсякденності.

Попри вагомі напрацювання вітчизняної та зарубіжної історичної науки у царині студіювання соціальної історії, у тому числі, історії повсякденності різних категорій українського радянського соціуму, життєві практики представників колишніх соціальних еліт в радянському соціумі 20-30-х років не отримали всебічного висвітлення і потребують спеціальних досліджень.

Метою нашої публікації є спроба ретроспективного аналізу окремих аспектів буденного існування та стратегій виживання “колишніх людей” в радянському суспільстві в умовах посилення класової непримиримості та репресій проти класово-чужих верств населення.

У 1929 р. відбулось проголошення “великого перелому на усіх фронтах соціалістичного будівництва”. Особливе місце серед чинників, які створили особливу тогочасну специфіку, посіли зміни у соціальній політиці. Йдеться про перехід від “обмеження” і “витіснення” капіталістичних елементів до остаточної їх ліквідації. Це стало сигналом до початку чергової масованої кампанії пропаганди класової ненависті. Шпальта масових видань майоріли гаслами про посилення класової пильності, ідейної та класової непримиренності [4, с. 126]. До радянської лексики, пов'язаної із донощицтвом, потрапляють слова, які отримали в тогочасних умовах якісно новий зміст: піп, буржуй, білогвардієць, міщанин, купець, жандарм, кулак, непман та ін. Тим самим влада визначила можливі мішені, на які свідомі радянські громадяни мали б спрямувати нищівні стріли своєї критики. Ці дії цілком відповідали прагненням влади виявити та виключити із новоствореного соціуму “уламки старого світу” [5].

В умовах колосального політичного та ідеологічного тиску відбувалось буденне існування представників колишніх соціальних еліт, так званих “колишніх людей”. Для досягнення простого самозбереження вони мали все більше пристосовуватись до режиму, а, за можливості, розчинятися в ньому. У процесі адаптації та співробітництва “колишні” змушені були проникатися більшовицькими ідеями, методами роботи, у тому числі, працевлаштовуватись до новостворених установ і організацій, вивчати і виконувати більшовицькі партійні та внутрішньополітичні рішення, брати участь у професійних союзах, зборах тощо. Частина представників цієї соціальної верстви, як звикли жити за рахунок доходів з майна, а не власної трудової діяльності, найбільш складно адаптувалась до соціально-економічних реалій та змінювала свій звичний життєвий уклад. Здебільшого, їх занятість на радянському ринку праці обмежувалась виконанням низькокваліфікованих робіт. Окремий сегмент цієї соціальної групи, переважно люди похилого віку, змушений був жити на утриманні дітей, інших родичів, здавати в оренду житло, продавати особисте майно, займатись репетиторством, надомною працею тощо. Так, почесний громадянин м. Полтава, офіцер царської армії Пастернацький І. С. працював табельником; колишній дворянин Анікеєв В. О. заробляв на життя чоботарством; великий землевласник, дворянин Ганжа Н. О. влаштувався сторожем на фабрику “Гвоздь”. Дворянин Ісаєвич В. Г., тридцятип'ятирічний чоловік, за відсутності роботи, змушений був жити коштом тещі, на хуторі, який до революції їй належав.

Слід зазначити, що не меншу кількість “колишніх” більшовицька влада свідомо усунула від суспільно- корисної діяльності шляхом позбавлення виборчих прав, виключення із професійних спілок, кадрових чисток та ін. Той же Ісаєвич у своєму зверненні до ГПУ із відчаєм писав: “...дайте возможность мне сейчас работать в комендатуре, в каком-либо тресте и я, вероятно, справлюсь с делом. [6, арк. 47]”. Значний відсоток цього соціуму вдавався до маніпуляцій із анкетними даними, переїздив до провінційних містечок, маючи єдиний спонукальний мотив - приховати своє минуле й вижити у радянських реаліях.

У повсякденному житті представники колишніх соціальних еліт, переживши карколомні революційні зміни, які відняли у них колишній порядок та ідентичність, намагались задіяти доступні культурні ресурси і моделі інтерпретації дійсності, які дозволили їм, наскільки це було можливо, пом'якшити втрату колишнього соціального статусу. У цьому контексті певний дослідницький та читацький інтерес викликає скарга сусіда службовця Південної залізниці І. Бутенка, який “потерпав” від співу в квартирі Бутенка: “Боже, царя храни и Славься, славься... И он как его сосед неоднократно стучал в их квартиру, чтобы последние подобные ... пения прекратили [7, арк. 16]”. Зібрання частини “колишніх” людей для картярських, шахових ігор, спроби створення салонів дореволюційного кшталту, спільне таємне відзначення християнських свят ставали таким собі компенсаційним механізмом для багатьох представників цієї соціальної групи, маючих гостру потребу у якісному спілкуванні та відверто ностальгуючих за минулим. Проте, більшовицькі репресивні структури суворо стежили за будь-якими зібраннями людей, які, хоча б гіпотетично, могли загрожувати режиму. У величезному масиві сфабрикованих кримінальних справ того періоду, фігурантами яких є представники соціальної групи “колишніх”, мета, учасники та розмови під час цих “зборищ” ставали предметом пильної уваги слідства та підставою для винесення обвинувачувального вироку.

Відхід у минуле ліберальних відносин в галузі класового співробітництва періоду нової економічної політики означав початок “антикапіталістичної революції” та репресій проти соціально-чужих елементів. У 1929 г. знову була переглянута стаття 31 “Основних засад кримінального законодавства СРСР”, у якій до обставин, що обтяжують вину обвинуваченого, було додано вчинення злочину з метою відновлення влади буржуазії. Постановою Президії ЦК і Колегії НК РСІ СРСР від 25.03.1932 г. про роботу органів юстиції рекомендувала наступні заходи покарання, як позбавлення волі, заслання і примусові роботи, застосовувати, головним чином, стосовно класових ворогів. Щодо трудящих - ширше застосовувати заходи суспільно- дисциплінарного порядку [8].

Поряд із низкою гучних процесів 30-х років, спрямованих проти “буржуазних спеціалістів”, у лещата радянського класового правосуддя потрапили десятки тисяч звичайних українських громадян, провина яких полягала у володінні певним майновим чи громадським статусом у дореволюційному суспільстві. У 1929 р. полтавськими чекістами було сфабриковано ряд процесів, спрямованих проти колишніх дворян та великих землевласників. Так, за кримінальною справою “Гніздо”, до вищої міри покарання були засуджені троє із шести підсудних. Розуміючи абсурдність висунутих обвинувачень деякі з них апелювали до ГПУ, намагаючись знайти вагомі контраргументи. Звинувачений у контрреволюційній діяльності В. Г. Ісаєвич писав: “...Может быть я крупный помещик? Нет. Может быть я контрреволюционер? Тоже нет. Я враг насилия. Спрашиваеться, в чем же дело? Дело очевидно в том, что настоящей контрреволюции уже нет. А на безрыбье и рак - рыба. На Полтавщине и Исаевич контрреволюціонер [6, арк. 47]”. Значна частина переслідуваних дуже гостро переживала передусім соціальні приниження: “Являясь обиженным по отношению к Соввласти по причине того, что меня лишают права голоса как бывшего зажиточного гражданина, я часто приходил к заключению, что это мера временная и настанет период и нас, “бывших людей”, будут уважать и будут считаться с нами [9, арк. 16]”.

Отже, складні внутрішньополітичні процеси кінця 20-го-початку 30-х років характеризувались суттєвим посилюванням державного тиску на представників дореволюційної української еліти. Підвищення в радянському суспільстві настроїв, пов' язаних із класовою ворожістю та класовою нетерпимістю, супроводжувались запуском більшовицької репресивної машини. Решта представників привілейованих станів суспільства змушена була докладати значну кількість зусиль задля інтеграції до новостворюваного соціуму.

радянський люди репресія класовий

Список використаних джерел

Коляструк О. Апологія історії повсякденності

/ Коляструк О. // Історія (збірка наукових праць) : збірник праць. - Київ : [б.в.], 2009. - 500 с.

Удод О. Історія повсякденності як методологічна проблема. За людинознавчу історію України (про актуальність історії повсякденності) / Удод Олександр: [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.novadoba.org.ua

Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.) : колективна монографія / відп. ред. С. В. Кульчицький. НАН України. Інститут історії України. - [Кн. 1], ч. 1. - К. : Інститут історії України НАН України, 2010. - 445 с.

Смирнова Т. М. Бывшие люди Советской России: стратегии выживания и пути выживания / Смирнова Т. - М. : Уроки истории. - 296 с.

Нерар Ф.-К. Пять процентов правды. Разоблачение и доносительство в сталинском СССР (1928-1941) / Ф.-К. Нерар. - М. : РОССПЭН, 2011. - 398 с.

Архів УСБУ в Полтавській області. - Спр. 4670. - 72 арк.

Там само. - Спр. 4736. - 120 арк.

Смирнова Т. М. “Бывшие”. Штрихи к социальной политике советской власти / Смирнова Т. // Отечественная история. - 2000. - № 2. - С. 37-48.

Архів УСБУ в Полтавській області. - Спр. 4754. - 81 арк.

Размещено на Allbest.ru