Вплив Кримської війни 1853-1856 рр. на події в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Вплив Кримської війни 1853-1856 рр. на події в Україні

Ніколаєва Н. Б. кандидат історичних наук,

науковий співробітник

Анотація

кримський війна історіографія імперія

Розглядається питання про причини, передумови та наслідки Кримської війни 1853-56рр., її вплив на розвиток українських земель, які перебували в складі Російської імперії. Проаналізовано бачення тогочасних подій у українській, російській, англійській історіографії.

Ключові слова: Кримська війна, українські землі, Російська імперія, Австрійська імперія, Оттоманська імперія, Французька імперія, Великобританія, Сардинське королівство.

Annotation

Nikolaeva N. В., Ph.D., Taras Shevchenko Kyiv National University, Scientific research associate

The influence of the Crimean War of 1853-1856 events in Ukraine

The problem of the causes and consequences of the Crimean War in 1853-56 is considered in this article. Its impact on the development of Ukrainian lands in the Russian Empire is also investigated. The vision of those events in the Ukrainian, Russian, English historiography is analyzed.

Keywords: Crimean War, Ukrainian territories, Russian Empire, Ottoman empire, France, Britain, the Ottoman Empire, and Sardinia.

Аннотация

Николаева Н. Б., кандидат исторических наук, научный сотрудник, Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко

Влияние Крымской войны 1853-1856 гг. на события в Украине

Рассматривается вопрос о причинах и последствиях Крымской войны 1853-56 гг., ее влиянии на развитие украинских земель в составе Российской империи. Проанализировано видение тех событий в украинской, российской, английской историографиях.

Ключевые слова: Крымская война, украинские земли, Российская империя, Австрийская империя, Османская империя, Французская империя, Великобритания, Сардинское королевство.

Виклад основного матеріалу

Кримська війна 1853-1856 рр. стала одним з найважливіших військових конфліктів, що вплинули на ситуацію в міжнародних відносинах у Східній Європі та на Близькому Сході в середині ХІХ-го століття. Незважаючи на значний обсяг наукових праць, присвячених цій проблемі, є потреба продовжувати дослідження передумов, причин і наслідків Кримської війни, які відіграли важливу роль у житті Російської імперії, до складу якої входило більшість українських етнічних земель в ХІХ ст. Крім того, ця війна відіграли значну роль у історії українського народу, адже значний тягар із забезпечення військових ліг на українські губернії Росії. Невдовзі після завершення війни в Росії відбулися масштабні реформи, в т.ч. відміна кріпосного права. Згодом це призвело до створення умов для промислового розвитку українських земель в кінці ХІХ ст.

Зазначеному питанню присвячений достатньо великий обсяг наукових праць, які базуються на великій кількості збережених джерел. Важливими є російські, англійські, французькі документи, використані в дослідженнях українських, російських і англійських істориків ХІХ-ХХ ст. Серед українських істориків цього питання стосувалися праці Д. Дорошенка [13], Н. Полонської-Василенко [19], нові праці В. Саєнка [20], С. Цалика [26], Я. Тинченка [23] та ін. Практично кожен історик, який досліджував історію України ХІХго століття, хоча б коротко розповідав про події Кримської війни. З англійських істориків цю тему досліджували К. Бадем [1], В. Бамгарт [2], М. Кокс [4], А. Ламберт [7; 8], Д. Куртіс [5], С. Марковітс [9], Р. Пірс [10], К. Понтінг [11] та багато інших (взагалі, у англійській історіографії ця війна досліджена дуже детально). З російських авторів зазначену тему вивчали М. Богданович [12], Н. Дубровін [14], Ю. Наумова [18], А. Трубєцкой [25], С. Ченник [27], Н. Троїцький [24], Є. Тарле [22], А. Зайончковський [16] та інші. Крім того, на цю тему писали і інші зарубіжні історики, в т.ч. італійські та французькі автори. Таким чином, історіографія питання містить чимало цікавих праць, створених за останні 150 років.

Мета публікації - висвітлення фактів з історії Кримської війни 1853-56 рр. та оцінка їх значення для долі українських земель, які перебували в складі тогочасної Російської імперії. Також важливо прослідкувати, в якій мірі українці брали участь у зазначеній війні, якими були її наслідки для українських земель в другій половині ХІХ століття.

Причинами Кримської війни 1853-56 рр. слід вважати різні геополітичні інтереси провідних європейських країн. Кримська війна стала наслідком багаторічного суперництва між західними державами та Російською імперією в Східній Європі та на Близькому Сході. Оттоманська імперія переживала період занепаду і європейські держави, що мали види на її володіння, уважно спостерігали за діями один одного.

Росія прагнула убезпечити південні кордони (створити у Південно-Східній Європі дружні, незалежні православні держави, територію яких не змогли б поглинути і використовувати інші держави), розширити політичний вплив на Балканському півострові і Близькому Сході, встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли - важливому для Росії шляху в Середземномор'ї. Це було значуще і з військовою, і з економічного боку. Російський імператор, усвідомлюючи себе великим православним монархом, прагнув звільнити православні народи, що перебувають під впливом Туреччини. Микола І вирішив посилити позиції на Балканах та Близькому Сході з допомогою жорсткого натиску на Туреччину [1, с. 10-23; 2, с. 13-28; 6, с. 15-26; 11, с. 8-45; 12, с. 5-34; 16, с. 12-43; 17, с. 2-15; 19, с. 12-41; 23, с. 10-18].

До моменту початку війни султан Абдул-Меджід проводив політику реформ - танзімат, викликану кризою османського феодального суспільства, соціально-економічними проблемами і посиленням суперництва європейських держав на Близькому Сході і Балканах. Для цього були використані позикові кошти західних держав (французькі та англійські), які витрачалися на купівлю промислових виробів і озброєння, а не на зміцнення економіки Туреччини. Можна сказати, що Туреччина поступово мирним шляхом потрапляла під вплив європейських держав.

Перед Великою Британією відкрилася можливість утворення антиросійської коаліції і ослаблення впливу Росії на Балканах. Французький імператор Наполеон III, що досяг престолу шляхом державного перевороту, шукав нагоди втрутитися в європейські справи і прийняти участь у серйозній війні, щоб підтримати свою владу славою перемоги французької зброї. Тому він відразу приєднався до Великобританії в її східній політиці проти Росії. Османська імперія вирішила використати цей шанс для відновлення своїх позицій і відторгнення від Росії територій Криму та Кавказу. Треба зазначити, що плани Росії викликали занепокоєння у Пруссії та Австрії, які не бажали посилення Росії і зростання сфер її впливу. Таким чином, причини Кримської війни корінилися в зіткненні колоніальних інтересів великих європейських держав. Всі країни, що брали участь у Кримській війні, дбали про поширення своїх геополітичних впливів [1, с. 12-23; 2, с. 15-41; 5, с. 11-28; 6, с. 1854; 8, с. 12-43; 9, с. 11-27; 23, с. 13-54; 24, с. 12-35; 25, с. 10-18].

Микола I був упевнений, що Австрія і Пруссія, партнери Росії по Священному союзу, залишаться, щонайменше, нейтральними в російсько-турецькому конфлікті, а Франція не зважиться підтримати Османську імперію і воювати з Росією без підтримки інших європейських країн. Крім того, він вважав, що Велика Британія і Франція, є суперницями на Близькому Сході і тому не укладуть між собою союзу. Микола I, виступаючи проти Османської імперії, сподівався на можливість домовитись з Англією і на ізоляцію Франції (у всякому разі, російський імператор був упевнений, що з Англією Франція на зближення не піде) [12, с. 1223; 13, с. 15-45; 19, с. 23-29; 24, с. 13-46; 25, с. 18-54].

Формальним приводом до втручання послужила суперечка про святі місця в Єрусалимі, де султан дав деякі переваги католикам, ущемлюючи права православних. Спираючись на підтримку Франції, уряд Османської імперії не тільки передав католикам ключі від Віфлеємського храму, а й став обмежувати православних на Святій Землі (не дозволив відновити купол над храмом Гробу Господнього в Єрусалимі, не дозволив побудувати лікарню і богадільню для російських прочан тощо). Все це провокувало участь у суперечці Росії (на стороні православної церкви) і Франції (на стороні католицької церкви), які шукали привід для тиску на Османську імперію.

Захищаючи одновірців, імператор Микола I зажадав від султана дотримання договорів про права Росії в Палестині. Для цього в лютому 1853 р. за височайшим повелінням в Константинополь відплив з надзвичайними повноваженнями князь А. С. Меншиков. Йому було доручено вимагати, щоб султан не тільки вирішив спір про святих місцях на користь православної церкви, а й дав особливе право для російського царя бути покровителем усіх православних підданих Османської імперії (в першу чергу тих, які жили на території Болгарії, Молдавії, Румунії, Сербії). Коли на ці вимоги прийшла відмова, князь Меншиков повідомив султана про розрив російсько-турецьких відносин (хоча султан погоджувався віддати святі місця під контроль Росії) і відбув з Константинополя. Слідом за тим російські війська зайняли Молдавію і Валахію, а Англія і Франція, щоб підтримати Османську імперію, ввели свої флоти в Дарданелли. Султан, заявивши Росії вимогу про очищення дунайських князівств в 15 днів, не став чекати кінця цього терміну і почав ворожі дії проти Россіі. 4 (16) жовтня 1853 р. Османська імперія, розраховуючи на допомогу європейських держав, оголосила Росії війну. Внаслідок цього 20 жовтня (1 листопада) 1853 р. Микола I оприлюднив маніфест про війну з Османській імперії. Султан охоче пішов на розв'язання війни, бажаючи повернення північного узбережжя Чорного моря, Криму, Кубані [1; 2; 7; 8; 11; 16; 17; 19; 22].

Кримська війна почалася як російсько-турецька, але потім перетворилася в коаліційну війну Англії, Франції, Туреччини та Сардинії проти Росії. Назву “Кримської війна” отримала тому, що Крим став головним театром воєнних дій.

Активна політика Миколи I на Близькому Сході і в Європі згуртувала зацікавлені країни проти Росії, що призвело до її військового протистояння з сильним блоком європейських держав. Англія і Франція прагнули не допустити Росію до Середземного моря, встановити свій контроль над протоками і здійснити колоніальні захоплення на Близькому Сході за рахунок Османської імперії, мали намір взяти під контроль її економіку і державні фінанси.

Серед основних цілей держав, які брали участь у війні і вдалися до військових дій, можна виділити наступні: по-перше, Англія, Франція і Австрія прагнули зміцнити свій вплив у європейських володіннях Османської імперії, витіснити Росію з Чорноморського регіону, тим самим обмежити її подальше просування на Балкани та Близький Схід; по-друге, Туреччина, заохочувана Англією і Францією, виношувала плани відторгнення від Росії Криму і Кавказу; по-третє, Росія прагнула розгромити Османську імперію, захопити чорноморські протоки і розширити свій вплив на Балканах і Близькому Сході [1; 2; 5; 7; 8; 11; 12; 16; 19].

Характерно, що події відбувалися на кількох напрямках, отже, війна мала кілька зовсім різних “театрів” бойових дій. Кримську війну можна розділити на два великих етапи. На першому (з 1853 р. до початку 1854 р.) Росія воювала один на один з Османською імперією. Цей період можна назвати типовим зразком російсько-турецьких воєн із Дунайським, Кавказьким і Чорноморським театрами військових дій (як це відбувалося і раніше). На другому етапі (з 1854 р. по лютий 1856 р.) на боці Туреччини виступили Великобританія, Франція, а потім і Сардинія. Невелике Сардінське королівство прагнуло домогтися визнання за собою європейськими столицями статусу “держави”. Це обіцяли їй Англія і Франція в разі вступу Сардинії у війну проти Росії. Такий поворот подій справив великий вплив на хід війни. Росії довелося воювати з потужною коаліцією держав, які перевершували Росію за рівнем розвитку і якістю озброєнь, особливо в області військово-морських сил, стрілецької зброї та засобів сполучень. У даному відношенні можна вважати, що Кримська війна відкрила нову епоху воєн промислової ери, коли різко зросло значення військової техніки і військово-економічного потенціалу держав [1; 2; 11].

Великобританія і Франція спробували організувати проти Росії широку коаліцію, але зуміли залучити до неї тільки залежне від Франції Сардінське королівство. 14 (26) січня 1855 р. Сардінське королівство приєдналося до союзної антиросійської коаліції. Англійці намагалися втягнути у війну з Росією Австрію і Пруссію. Однак їм це не вдалося, хоча ці держави все ж зайняли ворожу до Росії позіцію. 8 (20) квітня 1854 р. Австрія і Пруссія вимагали, щоб Росія очистила від своїх військ Дунайські князівства, і згодом Росія змушена була виконати ці вимоги [12; 16; 22].

На початку військових дій флоти союзників бомбардували Одесу, але без успіху. Потім англійські ескадри здійснили військові акції в Балтійському і в Білому морях, обстрілювали будівлі Соловецького монастиря. Але головний удар планувався на зовсім іншому напрямку. Після наради французьких і англійських воєначальників було вирішено завдати удару Росії на Чорному морі і захопити Севастополь як важливий військовий порт. У разі успіху цієї операції Великобританія і Франція розраховували одночасно знищити і весь Чорноморський флот Росії, і його основну базу, а це давало змогу їм укріпити свої інтереси на Балканах та Близькому Сході [12; 16].

2-6 (14-18) вересня 1854 р. поблизу Євпаторії висадилася 62-тисячна армія союзників, більш численна, краще оснащена і озброєна, ніж російська армія. Через брак сил російські війська не змогли зупинити висадку союзних сил, але все-таки спробували зупинити ворога на річці Альма, де 8 (20) вересня 1854 р. армію союзників зустрів князь Меншиков всього з 35 тисячами людей. Після невдалого бою він відступив на південь, до Севастополя, головного опорного пункту Росії в Криму [12; 14; 15; 16].

Оборона Севастополя почалася 13 (25) вересня 1854 р. і тривала майже рік, до серпня 1855 р. Захистом міста керували адмірали В. А. Корнілов і П. С. Нахімов. Гарнізон Севастополя складався з всього 11 тисяч чоловік, і укріплення були лише з одного приморського боку, а з півночі і півдня фортеця була майже не захищена. Союзні війська, підтримані сильним флотом, взяли штурмом північну частину Севастополя. Щоб не допустити ворожий флот на південну сторону, Меншиков дав розпорядження затопити кораблі чорноморської ескадри, а їх знаряддя і команди перевести на берег для посилення гарнізону. Біля входу в Севастопольську бухту було затоплено декілька вітрильних кораблів, перегородивши тим самим доступ в бухту англо-французькому флоту. Крім того, почалося зміцнення південного боку [1; 2; 11; 12; 14; 16; 19].

Умови оборони Севастополя були неймовірно важкими. Союзники здійснювали постійні бомбардування міста. Оборонцям не вистачало людей, боєприпасів, продовольства, медикаментів. Водночас російська армія спробувала атакувати в інших місцях Криму, але не надто вдало.

27 серпня (8 вересня) 1855 р. союзні війська взяли штурмом Малахов курган, вузлове місце оборони Севастополя. Після 349 днів наполегливої боротьби і безлічі кровопролитних боїв союзники оволоділи Севастополем, який на цей час являв собою переважно купу руїн. Після заняття Севастополя союзники призупинили воєнні дії: наступ всередину Росії вони не могли почати, не маючи обозів, а бою на відкритій місцевості князь Горчаков, що зміцнився з армією поблизу взятої фортеці, не прийняв. Зима зовсім припинила військові операції союзників у Криму, так як в армії їх почалися хвороби. Не розраховуючи на близьке закінчення війни, обидві сторони заговорили про мир. Франція не хотіла продовжувати війну, не бажаючи ні посилювати Англію, ні послаблювати Росію надміру. Росія також хотіла закінчення війни [12; 14; 15; 16; 19; 24; 27].

Оборона Севастополя отримала загальноросійський резонанс, спричинила сплеск емоцій у населення, а також критики на адресу царського уряду. Водночас слід зазначити, що боях у Криму й безпосередньо в обороні Севастополя брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати-українці Ф. Заїка, І. Демченко, Д. Горленко, М.Шульга, А. Гіденко, І. Даниленко, Т.Шевченко та багато інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка (Кошка), який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти “язиків” і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською [12; 14; 16; 27].

Разом з тим, у період війни саме на Україну припав основний тягар постачання російської армії паливом і продовольством. З українських губерній на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, у містах і містечках розміщували в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів та матросів. Селяни прикордонних губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні.

Особливо велику роль у забезпеченні російської армії боєприпасами відігравали Шосткинський казенний пороховий та Луганський ливарний заводи. Підприємство в Шостці збільшило обсяги виробництва за роки війни вшестеро й 1855 р. давало близько половини всього пороху, що вироблявся в Російській імперії. Луганський завод цього ж року виготовив снарядів учетверо більше, ніж перед початком війни, - вагою близько 90 тис. пудів.

Кримська війна жахливо відбилася на економіці Російської імперії, зокрема Південної України, оскільки була прифронтовою зоною і тут проголошено військовий стан. Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії просувалися безперервно війська, транспорта зі зброєю та боєприпасами, а також пораненими вояками. У мешканців цих губерній забирали весь скот і люди вмирали від голоду й хвороб. На населення покладено різні повинності величезних розмірів. Губернатор Таврійської губернії повідомляв, що в одному тільки 1856 р. для військових потреб його губернія виставила 147560 підвод. Ціла організація воєнної роботи впала всім своїм тягарем на Україну, що була безпосереднім запіллям фронту. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства, з яких для потреб війни мобілізували молодих робітників, збільшено податкові зобов'язання й населення мусіло, крім згадуваних уже підвод, утримувати військо на постої, доставляти скот для військових потреб тощо. Взагалі мілітаризація цілого господарського і суспільного життя, зокрема в Південній Україні, витворювала ненормальне положення й руйнувала Україну. Народ почав бунтувати, численні громади організували самоврядування й арештовували царських урядовців. Але уряд ліквідував цей рух [19; 20; 23; 26].

Великі втрати поніс Крим, зокрема його південна частина, яку сучасники прирівнювали до величезного цвинтарища. Росіяни підозрювали татарів, що вони симпатизують турецько-французько-британській коаліції, і знущалися над мусульманським населенням. Деякі з-посеред вищих російських урядників вславилися своєю жорстокістю над татарами. У той час багато ногайців і татар покинули Крим, але багато з них росіяни зловили та мордували без суду. Ці втечі ще більше обезлюднили Крим, що відповідало політиці Росії, яка намагалася “очистити Крим від некорисного для неї елементу, яким були татари” [1; 2; 11].

Сильно потерпіли Херсонська і Катеринославська губернії як суміжні з воєнними діями, і тому їхні мешканці також утікали у більш віддалені північні губернії. Взагалі слід визнати, що всі російські завоювання над Чорним морем відбувалися значною мірою коштом українського народу, його людськими й економічними ресурсами. Іронією долі український народ платив не тільки життям своїх синів, але також і хлібом за чужі, російські імперіалістичні інтереси, за перемогу Росії та прославлення російської зброї.

Наприкінці війни на українських землях розгорівся антиурядовий селянський рух, спричинений тим, що влада затягувала вирішення питання про скасування кріпацтва. Безпосереднім поштовхом до нього стало те, що в очікуванні змін селяни по-своєму тлумачили укази імператора про формування ополчень. Так, коли у квітні 1854 р. був опублікований указ Миколи I про формування морського ополчення для воєнних дій, то в переліку губерній, з мешканців яких воно формувалося, не значилися українські губернії, а це означало, що кріпосним цих губерній дозволялося записуватися в ополчення тільки з дозволу поміщиків. Таким чином, їм не гарантувалося, що після служби вони будуть звільнені від кріпосної залежності. Проте селяни не брали цих нюансів до уваги [1; 2; 19; 20; 23; 26].

На початку 1855 р. з'явився імператорський маніфест про створення мобільного державного ополчення. У ньому також не було запевнень для українських селян про звільнення їх від кріпацтва, якщо вони стануть ополченцями. Однак і цей документ українські кріпаки розуміли по-своєму. В селах пішов поголос, що той, хто не запишеться в козаки до весни 1855 р., назавжди втратить право на волю. Тому в березні більшість повітів Київської губернії охопив селянський рух за волю, відомий як “Київська козаччина” 1855 р. Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й поміщиків-дворян невдовзі стати на шлях глибоких соціальних реформ і політики прискореної індустріалізації. Однак “реформи зверху” тільки відстрочили революцію [11; 12; 14; 19; 20; 23; 26].

Треба зазначити, що на стороні союзних сил діяли військові підрозділи сформовані з залишків задунайських козаків. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся створення регулярних козацьких підрозділів у Турецькому війську. 23 січня 1854 року козаки склали присягу. З Константинополя привезли козакам знамена Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Туреччині) отримав від султана титул “міріан-паша” (кошовий отаман). У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він ненадовго став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул “Око, вухо і правиця престолу” [13; 19; 29; 30; 31; 32; 35].

Наслідком Кримської війни став мир, підписаний 18 (30) березня 1856 року в Парижі, за участю всіх воюючих держав, а також Австрії і Пруссії. Російську делегацію очолив граф А. Ф. Орлов. Йому вдалося домогтися умов, менш тяжких і принизливих для Росії, ніж очікувалося після настільки нещасної війни [12; 13; 16; 17; 19; 22; 25; 35].

За Паризьким мирним договором Росія отримала назад Севастополь, Євпаторію та інші російські міста, але повернула Османській імперії взяту на Кавказі фортеця Карс, Росія втрачала гирлі Дунаю південну Бессарабію, Чорне море було оголошено нейтральним, і Росія позбавлялася права тримати на ньому військовий флот, зобов'язавшись також не зводити укріплень на узбережжі. Таким чином, російське чорноморське узбережжя ставало беззахисним від можливої агресії. Східні християни перейшли під заступництво європейських держав, тобто Росія позбавлялася права захисту інтересів православного населення на території Османської імперії, що послаблювало вплив Росії на близькосхідні справи [12; 13; 16; 19; 22; 25; 35].

Кримська війна мала несприятливі для Росії наслідки. Її результатом стало значне ослаблення впливу Росії, як у Європі, так і на Близькому Сході. Знищення залишків військового флоту на Чорному морі і ліквідація укріплень на узбережжі зробили південний кордон країни відкритим будь-якому ворожому вторгненню. Хоча за умовами Паризького договору, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але вона завжди мала можливість ввести туди з Середземного моря свої ескадри через протоки Босфор і Дарданелли [12; 16; 19; 22; 25; 35].

Позиції Франції і Великобританії і їх вплив у Східному Середземномор'ї навпаки серйозно зміцнилися, а Франція стала однією з провідних держав у Європі. За величезним масштабом (розміром театру військових дій і кількості мобілізованих військ) Кримську війну можна зіставити зі світовою. Росія виступала в цій війні без союзників, нападаючи й обороняючись на декількох фронтах. Їй протистояла міжнародна коаліція у складі Великобританії, Франції, Османської імперії та Сардинії (з 1855 р.), яка нанесла Росії нищівної поразки [12; 13; 16; 19; 22; 25; 35].

Кримська війна відверто продемонструвала той факт, що для досягнення своїх глобальних цілей Захід готовий об'єднати свою міць з мусульманським Сходом. У випадку цієї війни, для нищення третього центру сили - православної Росії. Крім того, Кримська війна показала російському уряду, що господарська відсталість веде до політичної і військової уразливості. Подальше економічне відставання від Європи загрожувало більш серйозними наслідками. Внаслідок цього головним завданням зовнішньої політики Росії 18561871 рр. стала боротьба за скасування деяких статей Паризького договору, тому що Росія не могла миритися з тим, що її чорноморська кордон залишалася незахищеною і відкритою для військового нападу. Інтереси безпеки держави, а також економічні та політичні вимагали скасування нейтрального статусу Чорного моря. Поразка у Кримській війні стала однією з причин проведення в Росії комплексу реформ, в т. ч. скасування кріпосного права у 1861 р. Ці реформи мали велике значення на економічний і суспільно-політичний розвиток українських земель в складі Російської імперії в другій половині ХІХ століття.

Список використаних джерел

1. Badem, Candan. The Ottoman Crimean War (1853-1856). Leiden: Brill, 2010. 432 p.

2. Bamgart, Winfried. The Crimean War, 1853-1856. Arnold Publishers, 2002.

3. Bridge and Bullen. The Great Powers and the European States System 1814-1914, (Pearson Education: London), 2005.

4. Cox Michael, and John Lenton. Crimean War Basics: Organisation and Uniforms: Russia and Turkey. 1997.

5. Curtiss, John Shelton. Russia's Crimean War. London, 1979.

6. Gorizontov, Leonid E. The Crimean War as a Test of Russia's Imperial Durability // Russian Studies in History - 2012. № 51. P. 65-94.

7. Lambert, Andrew. Preparing for the Russian War: British Strategic Planning, March, 1853 - March 1854 // War & Society. 1989. № 7. P. 15-39.

8. Lambert, Andrew. The Crimean War: British Grand Strategy Against Russia, 1853-56. Farnham, Surrey; Burlington, VT: Ashgate, 2011.

9. Markovits, Stefanie. The Crimean War in the British Imagination. Cambridge University Press, 2010.

10. Pearce, Robert. The Results of the Crimean War // History Review. 2011. № 70. P. 27-33.

11. Ponting, Clive. The Crimean War. London, 2004.

12. Богданович М. И. Восточная война 1853-56 гг. СПб., 1876.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 2 / Д. Дорошенко. К., 1991. 349 с.

14. Дубровин Н. Ф. Материалы для истории крымской войны и обороны Севастополя. СПб., 1871-72.

15. Журнал военных действий в Крыму, сентябрь-декабрь 1854 года / сост. А. В. Ефимов. Симферополь: АнтиквА, 2010. 192 с. (Архив Крымской войны 1853-1856).

16. Зайончковский А. М. Восточная война 1853-1856. СПб: Полигон, 2002.

17. История дипломатии. Т. I. Под редакцией В. П. Потемкина. М.: ОГИЗ, 1941.

18. Наумова Ю. А. Ранение, болезнь и смерть: русская медицинская служба в Крымскую войну 1853-1856 гг. М.: REGNUM, 2010. 320 с.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. / Полонська-Василенко Н. Київ: Либідь, 1992. Т.2. 608 с.

20. Саєнко В. М. Токмаччина під час Східної (Кримської) війни. 1853-1856 рр. Токмак: Gutenbergpress, 2008 - 68 с.

21. Советский энциклопедический словарь. Москва: видавництво “Советская энциклопедия”, 1981. С. 669.

22. Тарле Е. В. Крымская война. Москва: “АСТ”, 2005.

23. Тинченко Я. Кримська війна: 160 років тому // Тиждень^. 9 березня 2014.

24. Троицкий Н. А. Крымская война. Россия в XIX веке. Курс лекций. М., 1997.

25. Трубецкой А. Крымская война. Пер. с англ. В. Генкина. М.: “Ломоносовъ”, 2010. 320 с.

26. Цалик С. Росії заборонили мати флот на Чорному морі // “Країна”. 07 квітня 2011 р. № 66.

27. Ченнык С. В. “Вторжение. Часть I”; “Крымская компания 1854-1856 гг. Восточной войны 1853-1856 гг.”. Севастополь: Гала, 2010.

28. Puryear, Vernon J. New Light on the Origins of the Crimean War // Journal of Modern History. Vol. 3, No. 2 (Jun. 1931). P. 219-234.

29. Ramm, Agatha, and B. H. Sumner. The Crimean War // The New Cambridge Modern History: Volume 10: The Zenith of European Power, 1830-1870. 1960. P. 468-92.

30. Rich, Norman. Why the Crimean War: A Cautionary Tale. London, 1985.

31. Royle, Trevor. Crimea: The Great Crimean War, 1854-1856. London, 2000.

32. Schroeder, Paul W. Austria, Great Britain, and the Crimean War: The Destruction of the European Concert. Cornell University Press, 1972.

33. Schmitt, Bernadotte E. The Diplomatic Preliminaries of the Crimean War // American Historical Review. 1919. № 25. P. 3667.

34. Taylor, A.J.P. The Struggle for Mastery in Europe: 1848-1918. London, 1954.

35. Wetzel, David. The Crimean War: A Diplomatic History. Columbia University Press, 1985.

Размещено на Allbest.ru