Дипломатичні зв’язки України на завершальному етапі Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМАТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Вовчук Л.А.

кандидат історичних наук, старший викладач

Чорноморський державний університет

ім. Петра Могили (Україна, Миколаїв)

Досліджуються дипломатичні зв'язки України на завершальному етапі Першої світової війни. Автор акцентує увагу на розвитку відносин України з країнами Четверного союзу після підписання 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестського миру, який став для української дипломатії справжнім тріумфом. Із підписанням цього договору УНР набула всі права й обов'язки суб'єкта міжнародного права. У результаті ратифікації цього договору Україна встановила свої дипломатичні представництва у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, а в українських містах знову почали функціонувати консульства країн Четверного союзу, а саме Австро-Угорщина та Німеччина відновили діяльність своїх консульств у Києві та Одесі. Окрім цього, після приходу до влади на українських територіях у квітні 1918 р. Гетьманату, уряд П. Скоропадського активно сприяв відкриттю в Україні консульських установ іноземних держав, які виникли після розпаду колишньої Російської імперії.

Ключові слова: консул, консульство, дипломатичні зв'язки, Україна, країни Антанти, країни Четверного союзу, Австро-Угорщина, Німеччина, Вірменія, Грузія.

Vovchuk L.А., Ph.D., senior lecturer, Black Sea State University by name of Petro Mohyla (Ukraine, Mykolayiv)

Diplomatic relations of Ukraine in the final stages of World War I

Вовчук Л.А., кандидат исторических наук, старший преподаватель, Черноморский государственный университет им. Петра Могилы (Украина, Николаев)

Дипломатические связи Украины на завершающем этапе Первой мировой войны

Исследуются дипломатические связи Украины на завершающем этапе Первой мировой войны. Автор акцентирует внимание на развитии отношений Украины со странами Четвертного союза после подписания 27 января (9 февраля) 1918 г. Брестского мира, который стал для украинской дипломатии настоящим триумфом. С подписанием этого договора УНР получила все права и обязанности субъекта международного права. В результате ратификации этого договора Украина открыла свои дипломатические представительства в Германии, Австро-Венгрии, Турции и Болгарии, а в украинских городах снова начали функционировать консульства стран Четвертного союза, а именно Австро-Венгрия и Германия возобновили деятельность своих консульств в Киеве и Одессе. Кроме этого, после прихода к власти на украинских территориях в апреле 1918 г. Гетьманата, правительство П. Скоропадского активно способствовало открытию в Украине консульских учреждений иностранных государств, возникших после распада бывшей Российской империи.

Ключевые слова: консул, консульство, дипломатические связи, Украина, страны Антанты, страны Четвертного союза, Австро-Венгрия, Германия, Армения, Грузия.

Розвиток української дипломатії на сучасному етапі не може здійснюватись успішно без вивчення й узагальнення історичного досвіду міжнародної діяльності України, її дипломатичних зв'язків і служби упродовж 1917-1918 рр. Незважаючи на тогочасні ускладнені зовнішньополітичні умови, українським дипломатам вдалося розбудувати якнайширшу мережу своїх дипломатичних представництв у багатьох країнах світу та сприяти відкриттю іноземних консульських установ на теренах власної держави, підкресливши важливість України серед тогочасних представників міжнародної арени.

Досліджуючи дипломатичні відносини України на завершальному етапі Першої світової війни, варто зазначити, що саме питання розвитку української дипломатичної мережі за кордоном у сучасній історіографічній науці є більш-менш достатньо висвітленим. Наприклад, грунтовними є монографічні дослідження В. Соловйової [12], І. Дацківа [10], Д. Вєдєнєєва та Д. Будкова [3], які на основі широкого кола документальних матеріалів, висвітлюючи складний процес становлення та діяльності українських дипломатичних представництв УНР доби Центральної ради та Директорії, періоду Гетьманату П. Скоропадського, розкривають становлення й основні напрями діяльності українських посольств і надзвичайних дипломатичних місій у країнах Європи.

У той же час, що стосується питання наявності іноземних дипломатичних представництв на теренах України у зазначений період, то воно на сьогоднішній день належить до маловивчених проблем. Однак, деякі аспекти визначеної теми дослідження знайшли своє відображення у роботах сучасних дослідників - монографія австрійського професора Рудольфа Агстнера [1], яка відслідковує “присутність” Габсбурзької монархії в Україні з 1785 до 2010 р. Книга розповідає про численні австрійські консульства у чорноморсько-азовських портових містах, Києві та Харкові та їх завдання.

Певний доробок становлять праці Б. М. Гончара і Н. Д. Городньої [9], І. М. Мягкого [11], в яких висвітлюється діяльність французького консула Е. Енно в Одесі у період інтервенції 1919 р. А також праці автора [4-8], які висвітлюють становлення іноземної консульської мережі на Півдні України.

Тому, виходячи із зазначеного, дана тема є доволі актуальною, оскільки вивчення дипломатичних відносин України, особливо у тогочасній складній ситуації, показує сталі європейські політичні, економічні та дипломатичні зв'язки України.

З початком Першої світової війни ситуація на міжнародній арені докорінно змінилася. Оскільки Німеччина та її союзниці Австро-Угорщина та Туреччина виступили проти Росії, то дипломатичні відносини між ними були розірвані, відповідно діяльність консульств цих країн в імперії та, відповідно, в Україні, була припинена. Архіви та приватна кореспонденція цих консульств були конфісковані, а консульські представники та їх родини виїхали чи вислані з країни [13, арк. 47-47зв.]. Тому, до підписання Брестського мирного договору, на теренах сучасної України залишилися лише консульські установи країн Антанти, або ж нейтральних країн.

Так, лише в Одесі на початку 1917 р. діяли консульства Великобританії (генконсул Д. Ф. Робертс), Франції (консул Ф. Гренар), Греції (генконсул Е. Г. Капсамбреліс), Данії (консул А. Р. Харі), Іспанії (консул Х. М. Семпере), Італії (консул де Візаро), Португалії (віце-консул Й.Й. Павані), Нідерландів (консул І. Р. Мунц), Норвегії (консул О. О. Осберг), Персії (консул Е. К. Заль), Монако (консул Я. М. Ротштейн), Швейцарії (канцлер Я. П. Еттерлін), Швеції (консул О. О. Осберг), Болгарії (генконсул Д. І. Влахов), США (консул Д. А. Рей), а також країн Латинської Америки: Аргентини (генконсул Т. Р. Гьюняцу), Бразилії (віце-консул Я. А. Бродський), Уругваю (консул Я. М. Ротштейн) і Панами (консул М. Б. Шварцкопф) [2].

Консульські установи відповідних іноземних країн діяли й у Миколаєві (Бразилія, Великобританія, Греція, Іспанія, Італія, Португалія, Сербія, США, Франція, Швеція), Херсоні (Великобританія, Греція, Італія, Перу, Франція), Євпаторії (Великобританія, Греція), Феодосії (Великобританія, Греція, Італія), Маріуполі (Греція, Іспанія, Італія) та Бердянську (Греція, Данія, Швеція, Іспанія, Італія, Франція).

Після т.зв. Жовтневого перевороту за ініціативи РНК Радянської Росії 3 (16) грудня 1917 р. у Брест-Литовську почалися переговори про укладання миру між Росією, Німеччиною й іншими воюючими з нею країнами. Під час цих переговорів між країнами Четверного союзу й УНР 27 січня (9 лютого) 1918 р. був укладений Брестський мир, згідно з яким РСФРР визнала суверенітет України та зобов'язалася “негайно підписати мир з Українською народною республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу”.

Брестський мир став для української дипломатії справжнім тріумфом. Із підписанням цього договору УНР набула всі права й обов'язки суб'єкта міжнародного права, тобто одержувала право користуватися усіма актами міжнародного законодавства. Водночас умови договору відкривали можливості для широких двосторонніх торговельно-економічних зв'язків. Україна набула можливості вигідно продавати зерно та інші продукти до Німеччини й Австро-Угорщини, що досить чітко визначалося у статті 7 цього договору, де договірні сторони брали на себе взаємні зобов'язання, “невідкладно налагодити господарські відносини та організувати обмін товарами на основі наступних положень: до 31 липня цього року провести взаємний обмін надлишками найважливіших сільськогосподарських та промислових продуктів для покриття поточних потреб” [1, с. 306; 12, с. 79]. У свою чергу стаття 4 Брестського договору проголошувала, що дипломатичні та консульські відносини між договірними сторонами встановлюються відразу після ратифікації мирного договору.

Тому навесні 1918 р. Українська Держава встановила свої посольства першого рангу у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії [12, с. 81]. У свою чергу в українських містах знову почали функціонувати консульства країн Четверного союзу [10, с. 241]. Натомість консульства країн Антанти змушені були припинити свою діяльність і залишити країну. Так отаман м. Миколаєва у своєму листі від 21 листопада 1918 р. повідомляв: “За вимогами австро-угорської влади з Миколаєва виїхали консули: англійський - Генріх Джемсович Браун, португальський - Петро Спиридонович Кологерас і французький та бельгійський Адольф Александрович Вадон, доручивши захист прав їх підданих іншим консулам” [14, арк. 5].

Консульські установи Австро-Угорщини та Німеччини відновили свою діяльність у Києві та Одесі, у сферу яких також входив захист інтересів своїх громадян, які проживали й у інших містах країни.

Так, Йоганн Форгач 22 березня 1918 року доповідав до свого уряду щодо питання відкриття консульства у Києві: “Наші значні інтереси в Україні та постійне зростання кількості наших завдань та справу зв'язку із широкою окупацією південної частини країни нашими військами, про наслідки та зворотній вплив якої поки що взагалі неможливо скласти собі уяви, невідкладно вимагають постійних інтенсивних контактів з теперішнім українським урядом і відтак негайного встановлення остаточного постійного австро-угорського представництва в Києві.

Оскільки, в умовах невизначеної політичної ситуації, поки що не може розглядатись можливість направлення наділеного Найвищими вірчими грамотами посланника, на мою думку, видається необхідним відрядження наділеного дипломатичними повноваженнями генерального консула або повіреного у справах. Дозволю собі клопотати про необхідність негайного призначення та якомога швидшого відрядження обраного Вашим Превосходительством функціонера.

Я б рекомендував в якості повіреного у справах більш молодого чиновника, оскільки за важких умов проживання у цьому місті, яке ще довго перебуватиме під шоком кривавих революційних подій, які мали тут місце кілька тижнів тому, слід враховувати також фізичну витривалість і працездатність нашого постійного представника та його персоналу. Мій німецький колега, посол фон Мумм, сказав мені, що буде подавати до свого уряду аналогічне клопотання... Якщо це все ж таки трапиться з німецького боку, то, вочевидь, і наш повірений у справах повинен бути наділений званням та, можливо, вірчими грамотами та рангом посланника” [1, с. 306-307].

У результаті, вже 28 квітня 1918 р. Австро- Угорщина встановила у Києві консульство, про що свідчить циркуляр № 38.507/2 Міністерства закордонних справ, згідно з яким надзвичайний посланник та уповноважений міністр Ріттер фон Прінціґ перейняв обов'язки керівника Представництвом у Києві.

Прінціґ залишався у Києві лише до 31 травня 1918 р., після чого повернувся назад до Гамбурга, де він, вже після розпаду Австрійської монархії, 31 грудня 1918 р. передав службові обов'язки своєму заступнику доктору Ґрафу [1, с. 313].

Що ж стосується діяльності австро-угорського консульства в Одесі, то варто зазначити, що ще наприкінці березня 1918 року Верховний штаб армії чинив тиск на Міністерство закордонних справ Австро-Угорщини щодо повторного відкриття Генерального консульства в Одесі.

Тому, 28 березня 1918 р. начальник Штабу верховного командування армії у Бадені надіслав до відомства на Балльгаусплятц телеграму наступного змісту: “4-те командування армії в Одесі просить направити до Одеси консула разом з персоналом, які вже працювали тут до того, та включити його до складу 4-го командування армії” [1, с. 314].

У квітні Верховний штаб уточнив своє бачення щодо бажаного консульського представництва в Одесі, зазначивши, що консул повинен бути добре обізнаним з місцевими економічними та торгівельними умовами, а також: дуже добре знати свій персонал, мати хороші зв'язки та надійних довірених осіб. За відсутності відповідних осіб цих знань на даний момент абсолютно не вистачає Командуванню армії, і тому вони є тут терміново необхідні. Якщо консульська присутність видається неможливою з міжнародно-правових міркувань, то консул міг би бути прикріпленим до Командування армії в якості цивільного комісара.

Про необхідність важливості відкриття в Одесі австро-угорського консульства свідчить і звіт до Міністерства закордонних справ де-факто австро-угорського посла в Україні графа Форгача від 10 травня 1918 року, де він згідно з повідомленням фельдмаршала-лейтенанта Бьольтца, зазначав: “В Одесі вже як місяць функціонує німецьке Генеральне консульство, у той час як для відстоювання австро-угорських інтересів і досі не існує жодного консульського представництва. Уповноважене до того, на представництво наших інтересів, Консульство Данії із зрозумілих причин відхиляє, після прибуття наших окупаційних військ, подальше виконання цих обов'язків, внаслідок чого ми, на даний момент, знаходимось у невигідному становищі, особливо, що стосується опікуваних до того донським консульством цивільних інтернованих осіб. Прошу якнайшвидше провести заплановане відправлення консульського функціонера до Одеси, надати останньому для виконання у повному обсязі консульських функцій, необхідний для цього персонал та наділити його одночасно аналогічними функціями, які має місцева паспортна служба в межах колишнього консульського округу...” [1, с. 316-317].

У результаті у червні 1918 р. в Одесі почало функціонувати консульство Австро-Угорщини, де на посаду консула був призначений Гайнріх Цітковскі, старший лейтенант у відставці, до того з 1908 до 1914 року - консул у Бітові і в 1914 р. - у Дураццо, який 19 травня 1918 р. був звільнений від військової служби та відправлений до Відня. Свої функції консула він виконував до 14 листопада 1918 р., після чого, разом зі всім персоналом у складі 5-ти осіб, залишив Одесу та виїхав до Відня, про що стало відомо із телеграми повіреного у справах Представництва Австро-Угорщини в Києві, радника Еміля Принца цу Фюрстенберґа. А 18 грудня 1918 року Цітковскі склав для Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, яке вже знаходилось на той час на стадії ліквідації, “Звіт про припинення консульської діяльності та передачу активів до Датського консульства в Одесі”, з якого можна скласти уяву про останні дні існування цієї установи [1, с. 320-321].

Окрім цього, варто зазначити, що з приходом до влади на українських територіях у квітні 1918 р. Гетьманату, уряд гетьмана Скоропадського активно сприяв відкриттю в Україні консульських установ іноземних держав, які виникли після розпаду колишньої Російської імперії.

Так, у середині серпня 1918 р. за сприяння посла Вірменії Григорія Сергійовича Дзамояна Вірменський комісаріат в Українській Державі (займався питаннями евакуації вірменських офіцерів і солдат, що поверталися з фронту, а потім за наказом Вірменської національної ради його було реорганізовано у “Представництво вірменської національної ради) призначив в Одесі своїх представників - відомого вченого-винороба В.Є. Таїряна (Таїров) і підполковника князя Туманова, які працювали до кінця вересня 1918 р., що було пов'язано з трансформацією Вірменського комісаріату у дипломатичну місію, у зв'язку з чим на початку жовтня консулом Республіки Вірменія в Одесі був призначений М. Б. Попов. Проте, зі встановленням радянської влади 8 лютого 1920 р. діяльність генконсульства була заборонена [5, с. 73].

Також 15 серпня 1918 р. в Одесі було відкрито Російське (радянське) генеральне консульство, де за постановою Народного Комісаріату закордонних справ на посаду генерального консула РСФРР був призначений Михайло Михайлович Бек [15, арк. 9], який займав цю посаду до жовтня 1918 р., оскільки за повідомленням товариша заступника Голови Російської Мирової делегації у Києві Д. Мануїльського (з 30 травня 1918 р. почала діяти у Києві (80 осіб) під проводом Х. Раковського, яка, окрім різних питань, з'ясовувала розбіжності сторін у кордонній галузі) від 24 жовтня 1918 р. дане генконсульство було ліквідовано [15, арк. 98].

У 1918 р. своє консульство в Одесі мала незалежна Грузія.

З розпадом 17 жовтня 1918 р. Австро-Угорщини та зі створенням 9 листопада того ж року Німецької республіки консульства Четверного союзу припинили свою діяльність, а дипломати виїхали за межі країни. У результаті, після у кінці 1918 р. на території України залишилося всього два консули [15, арк. 107], один з яких, французький консул Енно - який займав посаду французького консула у Києві [16, арк. 22].

Подальший розвиток подій, а саме іноземна інтервенція країн Антанти по лінії окупації, сприяла тому, що протягом 1919 р. до УНР та інтернованої зони - Південь України, повернулися дипломатичні представники країн даного блоку.

Розвиток дипломатичних зв'язків українських міст із західноєвропейськими державами упродовж 1917-1918 рр. є свідченням сталих європейських дипломатичних зв'язків українських земель з європейськими країнами та однією із історичних передумов до входження України у сім'ю європейських держав, яка є основним і незмінним зовнішньополітичним пріоритетом сучасної України та визначена стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступні десятиліття.

дипломатичний україна консульський іноземний

Список використаних джерел

1. Агстнер Р. Про цісарів, консулів і купців - Австрія і Україна 1785-2010 / Рудольф Агстнер. - Wien-Berlin: Lit Verlag GmbH&Co. KG, 2011. - 409 с.

2. Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1917 год. - Одесса: Издательство “Ведомостей Одесского градоначальства”, 1917. - С. 60-63.

3. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917-1923 рр. / Дмитро Валерійович Вєдєнєєв, Дмитро Валентинович Будков - К.: К. І. С., 2006. - 312 с.

4. Вовчук Л. Австрійські консули у Миколаєві (1860-1919 рр.) / Людмила Вовчук // Аркасівські читання: матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції (27-28 квітня 2012 р.). - Миколаїв: МДУ імені В. О. Сухомлинського, 2012. - С. 119-121.

5. Вовчук Л. А. Діяльність консулів іноземних держав у чорноморсько-азовських портах Російської імперії (кінець ХУІІІ початок ХХ ст.) / Людмила Анатоліївна Вовчук: дис.... к.і.н.: 07.00.02 - всесвітня історія. - Миколаїв, 2013. - 276 с.

6. Вовчук Л. Консули іноземних держав у громадсько- культурному житті Миколаєва (друга половина ХІХ - 1919 р.) / Людмила Вовчук // Аркасівські читання: матеріали І Міжнародної наукової конференції (14-15 квітня 2011 р.). - Миколаїв: МДУ імені В. О. Сухомлинського, 2011. - С. 168-171.

7. Вовчук Л. Російсько-австрійські дипломатичні зв'язки: 1785-1919 рр. (на матеріалах австрійських представництв на Півдні України) /Людмила Вовчук // Наукові праці: Науково- методичний журнал. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2012. - Т.180. Вип.168: Історія. - С. 62-68.

8. Вовчук Л. Російсько-американські дипломатичні зв'язки (1832-1919 рр.): на матеріалах Південної України / Людмила Вовчук // Емінак. - 2009. - № 1-4 (4) (січень-грудень). - С. 73-79.

9. Гончар Б. М. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919) / Борис Михайлович Гончар, Наталія Данилівна Городня // Український історичний журнал. - 2000. - № 2 - С. 47-57.

10. Дацків І. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів. 1917-1923 рр.: Монографія / Ігор Дацків - Тернопіль: Астон, 2009. - 520 с.

11. Мягкий І. М. Відносини України та Франції у 1917-1920 рр. у документах ЦДАВО України / Ігор Миколайович Мягкий // Архіви України. - 2010. - № 3-4. - С. 125-144.

12. Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр.: Монографія / Вікторія Соловйова - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - 394 с.

13. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. - Ф.358. - Оп. 1. - Спр. 12. - 307 арк.

14. Центральний держархів вищих органів влади та управління України. - Ф.3696. - Оп. 1. - Спр. 59. - 30 арк.

15. Ibid. - Ф.3766. - Оп. 1. - Спр. 95. - 221 арк.

16. Там само. - Спр. 40. - 57 арк.

References

1. Ahstner R. Pro tsisariv, konsuliv i kuptsiv - Avstriia i Ukraina 1785-2010 / Rudol'f Ahstner. - Wien-Berlin: Lit Verlag GmbH&Co. KG, 2011. - 409 s.

2. Adres-kalendar' Odesskoho hradonachal'stva na 1917 hod. - Odessa: Izdatel'stvo “Vedomostej Odesskoho hradonachal'stva”, 1917. - S. 60-63.

3. Viedienieiev D.V. Yunist' ukrains'koi dyplomatii. Stanovlennia zovnishn'opolitychnoi sluzhby Ukrains'koi derzhavy. 1917-1923 rr. / Dmytro Valerijovych Viedienieiev, Dmytro Valentynovych Budkov. K.: K.I.S., 2006. - 312 s.

4. Vovchuk L. Avstrijs'ki konsuly u Mykolaievi (1860-1919 rr.) / Liudmyla Vovchuk // Arkasivs'ki chytannia: materialy II Mizhnarodnoi naukovoi konferentsii (27-28 kvitnia 2012 r.). - Mykolaiv: MDU imeni V.O. Sukhomlyns'koho, 2012. - S. 119-121.

5. Vovchuk L.A. Diial'nist' konsuliv inozemnykh derzhav u chornomors'ko-azovs'kykh portakh Rosijs'koi imperii (kinets' XVIII pochatok XX st.) / Liudmyla Anatoliivna Vovchuk: dys... k.i.n.: 07.00.02 - vsesvitnia istoriia. - Mykolaiv, 2013. - 276 s.

6. Vovchuk L. Konsuly inozemnykh derzhav u hromads'ko- kul'turnomu zhytti Mykolaieva (druha polovyna XX - 1919 r.) / Liudmyla Vovchuk // Arkasivs'ki chytannia: materialy I Mizhnarodnoi naukovoi konferentsii (14-15 kvitnia 2011 r.). - Mykolaiv: MDU imeni V.O. Sukhomlyns'koho, 2011. - S. 168-171.

7. Vovchuk L. Rosijs'ko-avstrijs'ki dyplomatychni zv'iazky: 1785-1919 rr. (na materialakh avstrijs'kykh predstavnytstv na Pivdni Ukrainy) / Liudmyla Vovchuk // Naukovi pratsi: Naukovo- metodychnyj zhurnal. - Mykolaiv: Vyd-vo ChDU imeni Petra Mohyly, 2012. - T.180. Vyp.168: Istoriia. - S. 62-68.

8. Vovchuk L. Rosijs'ko-amerykans'ki dyplomatychni zv'iazky (1832-1919 rr.): na materialakh Pivdennoi Ukrainy / Liudmyla Vovchuk // Eminak. - 2009. - № 1-4 (4) (sichen'-hruden'). - S. 7379.

9. Honchar B.M. Vidnosyny mizh Frantsiieiu ta UNR (hruden' 1918 - kviten' 1919) / Borys Mykhajlovych Honchar, Nataliia Danylivna Horodnia // Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal. - 2000. - № 2 S.47-57.

10. Datskiv I. Dyplomatiia ukrains'kykh derzhavnykh utvoren' u zakhysti natsional'nykh interesiv. 1917-1923 rr.: Monohrafiia / Ihor Datskiv. - Ternopil': Aston, 2009. - 520 s.

11. Miahkyj I.M. Vidnosyny Ukrainy ta Frantsii u 1917-1920 rr. u dokumentakh TsDAVO Ukrainy / Ihor Mykolajovych Miahkyj // Arkhivy Ukrainy. - 2010. - № 3-4. - S. 125-144.

12. Solovjova V. Dyplomatychna diial'nist' ukrains'kykh natsional'nykh uriadiv 1917-1921 rr.: Monohrafiia / Viktoriia Solovjova. - K.: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2006. - 394 s.

13. Tsentral'nyj derzhavnyj istorychnyj arkhiv Ukrainy u m. Kyievi. - F. 358. - Op. 1. - Spr. 12. - 307 ark.

14. Tsentral'nyj derzharkhiv vyschykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy. - F. 3696. - Op. 1. - Spr. 59. - 30 ark.

15. Ibid. - F. 3766. - Op. 1. - Spr. 95. - 221 ark.

16. Tam samo. - Spr. 40. - 57 ark.

Размещено на Allbest.ru