У боротьбі за українську державу: маловідома сторінка дипломатичної діяльності В’ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)“1918-1919”:329

У боротьбі за українську державу: маловідома сторінка дипломатичної діяльності В'ячеслава Липинського

Передерій І.Г.

доктор історичних наук, доцент, професор кафедри українознавства, культури та документознавства, Полтавський національний технічний університет ім. Юрія Кондратюка

Висвітлено практично невідому сторінку з дипломатичної діяльності видатного українського діяча польського походження В 'ячеслава Липинського, пов 'язану з його спробами збереження для Української держави п 'ятдесятимільйонного державного грошового фонду. Задля досягнення цієї мети проаналізовано весь комплекс доступних документальних джерел (як архівних, так і опублікованих), котрі допомогли з'ясувати позицію державника-Липинського на проблему використання коштів згаданого фонду, а також заходи, до яких удавався дипломат, щоб не допустити нераціональних витрат обмежених державних грошей. До наукового обігу введено невідомий досі епістолярій діяча, віднайдений автором розвідки у фондах Центрального державного історичного архіву України (м. Львів). Доведено послідовну державницьку позицію дипломата, який виявив себе як патріот і далекоглядний політик, що на вістря своєї діяльності ставив ідею успішного українського державотворення.

Ключові слова: В. Липинський, українське віденське посольство 1918-1919 рр., п 'ятдесятимільйонний державний грошовий фонд.

дипломатичний липинський грошовий фонд

Illuminated little--known Ukrainian diplomacy policy of Polish origin Vjyatsheslav Lypyns 'kyj related to his attempts to save the Ukrainian state funds from fifty million purse. To achieve this, the entire complex analyzes of available documentary sources (both archival and previously published), which helped to clarify the position of statesmen -- Lypyns 'kyj on the problem of the use of money mentioned fund, as well as actions to which resorted diplomat to avoid wasteful spending of limited public means. In the scientific revolution introduced unknown until that time epistolary figure found by the author in the Central State Historical Archives of Ukraine (Lviv). Proved consistent statist position diplomat, a true patriot and a visionary politician, who spearhead their activities on an idea put successful Ukrainian state--building.

Keywords: V. Lypyns 'kyj, Ukrainian Vienna embassy 1918--1919, fifty millions state money fund.

В борьбе за Украинское государство: малоизвестная страница дипломатической деятельности Вячеслава Липинского

Освещена малоизвестная страница дипломатической деятельности украинского политика Вячеслава Липинского, связанная с его попытками сохранить для Украинского государства пятидесятимиллионный денежный фонд. Проанализирован весь комплекс доступных документальных источников, которые помогли выяснить позицию государственного деятеля на проблему использования денег упомянутого фонда, а также действия, к которым прибегал дипломат, чтобы не допустить нерациональных трат государственных средств. В научный оборот введен неизвестный до этого времени эпистолярий В. Липинского, найденный автором в фондах Центрального государственного исторического архива Украины (г. Львов). Доказана последовательная государственническая позиция дипломата и дальновидного политика, который на остриё своей деятельности ставил идею успешного украинского государственного строительства.

Ключевые слова: В. Липинский, украинское венское посольство 1918-- 1919 гг., пятидесятимиллионный государственный денежный фонд.

Постать В'ячеслава Липинського - етнічного поляка, але справжнього політичного українця, основоположника українського консерватизму, ідеолога гетьмансько-монархічного руху, видатного українського історика, державного діяча доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. привертає пильну увагу вітчизняних науковців протягом останньої чверті століття. Від часу, коли було зняте ідеологічне табу з імені цієї непересічної особистості, у поле зору вчених потрапила як спадщина мислителя, так і різноманітні сфери його діяльності - наукова, політична, культурно-просвітницька, видавнича, публіцистична, пам'яткоохоронна, дипломатична. Однак і досі в біографії В. Липинського залишається низка недостатньо повно досліджених періодів та епізодів, що потребують усебічного висвітлення й історичного осмислення.

Проблема історії дипломатичної діяльності В'ячеслава Липинського як очільника української амбасади у Відні протягом червня 1918 - серпня 1919 рр. вже привертала увагу науковців. Зокрема, цій темі присвячені праці А. Буравченкова та Т. Заруди [1], Д. Вєдєнєєва [2], І. Патера та Є. Франчука [3], В. Солдатенка [4], Т. Осташко [5; 6], І. Передерій [7]. У згаданих роботах їх автори переважно зосереджують увагу на дипломатичних кроках, здійснюваних очільником українського віденського посольства, труднощах та здобутках його зовнішньополітичної діяльності. На наш погляд, інтерес дослідників має становити не лише аналіз розв'язуваних В. Липинським суто дипломатичних питань. Адже на посаді амбасадора діяч виявив себе як справжній державник, котрий розв'язував питання міжнародного становища України у контексті її внутрішнього життя, оскільки добре розумів завдання і проблеми тогочасного державотворення. При цьому він намагався подолати притаманний діячам уенерівського напряму класово- партійний підхід у внутрішній та зовнішній політиці, висуваючи натомість територіально-державний принцип.

Однією з цікавих сторінок діяльності В. Липинського цього часу є його намагання зберегти для Української держави так званий грошовий військовий фонд. Досі цей епізод не висвітлювався в історичній літературі. Саме він і став об'єктом нашої уваги і відповідно метою пропонованої розвідки. У Центральному державному історичному архіві України (м. Львів) нам вдалося віднайти цілий масив відповідних документів, у тому числі невідомий досі лист В. Липинського до І. Кревецького від 29 серпня 1927 р., що зберігається у фонді 581 “Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР”. Він проливає світло на згадані події. Додаткову інформацію про державний військовий фонд містять документи кількох фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України Тому нашим завданням було проаналізувати весь комплекс доступних документальних джерел (як архівних, так і опублікованих) задля з'ясування позиції державника- Липинського на проблему використання коштів згаданого фонду.

Як відомо, призначення В. Липинського Надзвичайним Посланником і Уповноваженим Міністром Української Держави при Цісарськім і Королівськім Правительстві Австро-Угорської Монархії відбулося 10 червня 1918 року наказом Гетьмана П. Скоропадського за № 194 [8]. Власне, кандидатура В. Липинського кілька раз обговорювалася при вирішенні питання формування перших урядів доби Гетьманату П. Скоропадського. Як писав згодом Д. Дорошенко, “його авторитет стояв так високо у всіх українських національних партій взагалі, що ім'я В.К. Липинського незмінно фігурувало в усіх комбінаціях зложення нового складу кабінету міністрів як кандидата на пост міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі” [9, с. 105]. Коли пізніше міністром став сам Д. Дорошенко, він пропонував В. Липинському посісти місце товариша міністра. Однак той відмовився з причин “громадського та особистого характеру” й одночасно радо погодився стати послом в Австро-Угорщині [9, с. 10].

В'ячеслав Липинський особисто підібрав і сформував склад підпорядкованого йому посольства, організував та забезпечив його роботу. На посаді амбасадора він виявив себе як талановитий дипломат, що був безпосередньо причетний до налагодження зовнішньополітичного співробітництва української держави, піднесення її авторитету на міжнародній арені. Крім надзвичайної ваги дипломатичних справ, пов'язаних із ратифікацією Берестейського миру, поділом Галичини, приналежністю Холмщини, постачанням продовольства з України до Австро- Угорщини, конфліктами через поводження австро- угорських військ в Україні, В. Липинський як амбасадор мав розв'язувати щоденно безліч різноманітних поточних справ і проблем. До них належали такі: становище та повернення військовополонених, надання юридичної та грошової допомоги українцям, котрі з різних причин опинилися в Австро-Угорщині, опікування відрядженими до Відня чиновниками українських урядових установ, популяризація ідеї української державності серед очільників національних рухів тощо [7, с. 257].

Очолюване В.Липинським українське посольство у Відні дуже швидко розгорнуло всі згадані вище напрями діяльності. І це незважаючи на те, що працювати було непросто, як з огляду на поставлені суперскладні дипломатичні завдання, так і в зв'язку з тим, що сама українська амбасада фактично розгортала свою діяльність “із нуля”. Тим не менше амбасада працювала досить успішно протягом усього гетьманського періоду.

Прихід до влади Директорії В. Липинський вважав трагічною помилкою в українській політиці, однак продовжував у цей час залишатися дипломатичним представником УНР в Австрії (незважаючи на те, що ще за гетьманату восени 1918 року просив Д. Дорошенка про відставку) [11, с. 599-600]. Саме йому листом Уповноваженого Директорії УНР Г. Сидоренка від 30 грудня 1918 р. було доручено негайно повідомити циркулярною нотою усі уряди держав, які постали на руїнах колишньої Австро-Угорщини, і усі посольства нейтральних держав у Відні про відновлення “самостійної не від кого не залежної суверенної УНР” [12, арк. 1-1зв]. У відповідь В. Липинський поінформував новий уряд, що “до часу одержання наказів та інструкцій від МЗС, ... розпочав виконувати обов'язки Посла УНР у Відні” [12, арк. 3].

Тоді український дипломат доклав чимало зусиль для міжнародного визнання нової державної влади. Однак у новому українському республіканському уряді В. Липинський мав багато політичних опонентів, які за всяку ціну прагнули дискредитувати дипломата та відкликати його з посади. Так, 6 січня 1919 р. МЗС УНР ухвалило рішення про звільнення всього складу посольства й передачу справ М. Троцькому - секретареві представництва. Приводом для цього послужила неправдива інформація Державного секретаря військових справ ЗУНР Д. Вітовського про те, що нібито В. Липинський веде пропольську політику і тенденційно інформує Антанту про українські справи. 16 січня 1919 року міністерство повідомило В. Липинського про його звільнення [13, арк. 5-6; арк. 9-11]. Однак незабаром це рішення було скасоване. А 25 лютого 1919 р. МЗС УНР надіслало відповідне урядове уповноваження В. Липинського як Надзвичайного Посла і Уповноваженого Міністра УНР у Відні на ім'я Міністра закордонних справ у Австрії [14, арк. 5].

В. Липинський ще протягом майже дев'яти місяців залишався на посаді голови українського віденського посольства, хоча на візитівках він себе позначав як “виконуючий обов'язки голови українського посольства у Відні” [15, арк. 7зв]. Вже після своєї демісії у жовтні 1919 р. у листі до міністра закордонних справ УНР А. Лівицького він пояснював свою згоду залишитися на посаді посла при уряді Директорії тим, що керувався “перш за все принціпом, що в ті тяжкі і рішучі для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватись від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи, що на бік мусять відходити розєднуючі моменти, а мусить натомість культивуватись все, що єднає всіх нас Українців коло спільного і всім нам однаково потрібного державно- національного будівництва” [16, с. 276-277]. Отже, В. Липинський, що непохитно стояв на державницьких позиціях, намагався знайти порозуміння з проводом Директорії для спільної праці і не полишав надії скерувати республіканський уряд на більш послідовну державотворчу діяльність.

З 13 березня по 20 квітня 1919 р. посол перебував у службовому відрядженні у Станіславові [17, арк. 36, 40], що був тоді столицею ЗУНР. Звідти він їздив до Рівного, щоб “зложити звіт урядові”, а потім майже місяць перебував знов у Станіславові [18, с. 224]. Ця поїздка до уряду переконала В. Липинського у тому, що справа української держави є програною. На фронті, у ставці уряду він побачив “безпорядок” та “безголів'я”. З В. Андрієвським (однопартійцем по УДХП), котрий тоді також перебував у Станіславові, він ділився враженнями: “Нема кому з розумом твердою рукою вивести нашу державу на пряму певну путь. Те, що я бачив - агонія. Не знаю, чи ще так довго протриває, але кінець за нею один - смерть!” [18, с. 225]. Вже тоді у нього з'явилася думка про демісію. Однак він залишився на посаді ще протягом чотирьох місяців. Саме до цього часу і відноситься епізод, котрий нас цікавить.

Ще за часів Гетьмана Скоропадського у Відні українським урядом було накопичено чималу суму державного скарбу - 50 млн. австрійських корон [19, арк. 26], що зберігався у Віденському державному банку “Wiener Bank - Verein” [20, арк. 31]. В архівних документах він позначений як п' ятдесятимільйонний державний грошовий фонд. Відповідальним за ці кошти був посол В. Липинський. Після падіння гетьманської влади перед ним, переконаним монархістом- гетьманцем, постала проблема подальшої долі державних грошей. Уже за часів еміграції колишній амбасадор писав своєму другові історикові І.Кревецькому, що ці кошти, “коли-б Пан Гетьман не зрікся був Гетьманства і не звільнив би нас всіх од присяги”, він передав би саме Гетьманові. Однак факт зречення останнього від влади унеможливив послові цей крок. Тому у нього залишалося два шляхи: або взяти гроші на свою відповідальність і разом з ними вийти до демісії, або передати їх новому урядові. “Почуття законності примусило мене з болем серця вибрати цей другий шлях”, - писав він у листі [19, арк. 26]. Ці кошти постановою Ради Народних Міністрів УНР, затвердженою 7 травня 1919 р., були асигновані в розпорядження військового міністра на закупівлю військового майна за кордоном. На підставі ст. 2 тієї ж постанови гроші ці переведені Посольству УНР у Відні через Кредитову Канцелярію [20, арк. 18]. За фонд офіційно начебто відповідав фінансовий агент українського уряду Г. Супрун [21, арк. 2], але оскільки фінансова агентура перебувала у Німеччині фактично фонд знову був переведений на ім' я посла В. Липинського, як представника української влади у Відні, і мав витрачатися під його доглядом [22, арк. 18].

В. Липинський намагався з державною розважливістю пильнувати використання державних грошей і давав свою згоду на це лише у разі крайньої потреби, оскільки добре розумів, що запаси закордонної валюти в Австрії і в інших країнах є незначні, а тому вимагають надзвичайної обережності в їх витратах. Так, наприклад у травні 1919 р. він виділив суму 10 млн. корон Посольству ЗОУНР на чолі з М. Васильком з призначених Директорією УНР 20 млн. корон, необхідних для армії УНР на польському фронті [21, арк. 2]. Ця субсидія була вкрай потрібна в умовах складної ситуації на польському фронті і від неї великою мірою залежала доля Української самостійної держави.

Інакше ставився посол В. Липинський до численних військово-закупівельних та інших місій, котрі своєю діяльністю часто-густо намагалися просто розтринькати обмежені фінансові ресурси держави не завжди розуміючи, що закордонні грошові запаси слід зберегти для виняткових майбутніх нагальних потреб. Уже тоді йому було зрозуміло, що сама організація влади в УНР є вкрай неефективною. І ця неефективність зокрема полягала у численних фінансових махінаціях, корупції та крадіжках державних коштів, що мали місце на різних рівнях. Подібні явища, як слушно вказував П. Гай-Нижник, крилися у вихідних принципах організації та функціонування системи державної влади в УНР [23, с. 68]. У листі до І. Кревецького В. Липинський розповідає, як на державні гроші зі згаданого фонду одразу накинулись різні “уповноважені” від Директорії, котрі прагнули використати їх без усякої державної розважливості. В одному із документів, поданих В. Липинському котримсь із таких “уповноважених”, зазначалося, що кошти будуть витрачені “для закупки свистків і інших потрібних для УНР річей” [19, арк. 26]. Посол, як міг рятував державний скарб від подібних “потреб Республіки”.

У Відні у той час діяло три українські торговельні місії під проводом отамана Фалієва, отамана І. Зілинського та О. Молодожоненка [24, арк. 3]. Вони мали вести закупівлю необхідного майна насамперед для української армії. 25 квітня 1919 р. у помешканні українського віденського посольства відбулося засідання, в якому брали участь посол В. Липинський, голова дипломатичного представництва ЗОУНР в Австрії В. Сингалевич, представник Державного Контролю Д. Симонів, фінансовий агент міністерства фінансів Г. Супрун, товариш головного начальника постачання, очільник торговельної місії отаман Зілинський. Засідання ініціював представник Держконтролю Д. Симонів, котрий, приїхавши до Відня у справах перевірки діяльності торговельно- закупівельних місій, сконстатував їхню незадовільну роботу. Особливо він наголосив на тому, що всі закупки військового майна велися на приватному ринку, причому здійснювали їх численні агенти, котрі виступали від імені держави, робили один одному конкуренцію та підбивали ціни вгору. Також він підняв питання необхідності використати вигідне становище галицької України як частини колишньої Австро- Угорщини та перенести левову частку закупівель воєнного майна з приватного ринку на існуючі запаси воєнного матеріалу, що знаходяться ще в руках австрійської влади. Адже подібним чином користувалися спільним військовим майном новопосталі національні держави, зокрема Чехія та Угорщина. Тож Україні також слід було добиватися подібних преференцій для себе. Це б дало можливість купувати необхідне майно значно дешевше, а також перенести розрахунки із закордонного на внутрішній бюджет [24, арк. 1-1зв].

На тому ж засіданні В. Липинський інформував представника Держконтролю про те, що голова однієї з торговельних місій отаман Фалієв замість ретельного виконання своїх службових обов'язків вступив у зносини з угорськими більшовиками, через що має проблеми з віденською поліцією, котра зажадала виїзду очолюваної ним місії за межі Австрії. У результаті на засіданні було вирішено відібрати у Фалієва два акредитиви на суму 18 400 000 корон і передати їх послу В. Липинському [24, арк. 2].

Наприкінці червня 1919 р. усі три місії були об'єднані в єдине військово-закупочне бюро, до складу якого мали увійти голови або представники кожної місії (із вирішальним голосом), представник посольства УНР, представник кооперативів та представник Держконтролю (з дорадчим голосом). Кожен укладений контракт мав передаватися представникові посольства, а той повинен був подавати документ “до ратифіковання” послові [24, арк. 3]. Отже, фактично на В. Липинського як на посла покладалася відповідальність за використання торговельними місіями державних коштів.

Однак на цьому нецільове використання грошей із 50-мільйонного військового фонду не завершилося. Численні видатки саме з цих коштів (на утримання посольств та дипломатичних місій, на видання української преси за кордоном тощо) робили міністри закордонних справ [25, арк. 1-28; 20, арк. 18], яким посол В. Липинський не міг не підпорядкуватися (згадка про це також є у листі до І. Кревецького) [19, арк. 26]. Безпосередній доступ до фонду мав і вже згадуваний фінансовий агент Г. Супрун, фінансові махінації та оборудки якого пізніше стали предметом судової тяганини між ним та урядом Директорії [23]. Все це, разом із розстрілом урядом УНР полковника П. Болбочана, переповнило чашу терпіння посла і він подав у відставку.

Кошти, що залишилися із військового грошового фонду у сумі 33.014.249 корон у різній валюті [20, арк. 19], В. Липинський передав 26 липня 1919 р. комісії у складі двох представників посольства (радника В. Полетики, що приймав від посла тимчасово його обов'язки, та секретаря М. Біленького), а також члена правління кооперативу “Дніпросоюз” А. Сербіненка. Частина цих коштів, що знаходилася у касі посольства і надалі була передана А. Сербіненком для збереження у посольському сейфі. Вибір саме цих працівників посольства був невипадковий. Їм В. Липинський найбільше довіряв. Свого часу він особисто запросив обох до роботи в амбасаді. М. Біленький був політичним соратником посла - обидва належали до складу Української демократичної хліборобської партії, обидва ще з передреволюційних часів виявили себе як переконані самостійники. М. Біленький свого часу разом із М. Міхновським започаткував тижневик “Сніп” та був його видавцем. В. Полетика - миргородський маршалок, мировий суддя, український аристократ, зі славним в українській історії іменем, земський діяч - був запрошений В. Липинським на місце другого радника відповідно до переконань посла, що відповідальні посади в амбасаді мають посісти представники творчих консервативних груп українського суспільства. Отже, посол сподівався, що В. Полетика та М. Біленький виконають покладений на них обов' язок.

Свій крок щодо передачі коштів згаданій вище комісії В. Липинський пізніше пояснював прагненням убезпечити фонд від нерозумних розтрат представниками уряду Директорії (наприклад, того ж Г. Супруна). Він виглядав як цілком законний. Адже існувала спеціальна постанова уряду Директорії, яка давала право українським кооперативам користуватися закордонними державними коштами для власних закупівель. Таким чином посол сподівався за допомогою незалежного від урядових сфер представника кооперативів захистити фонд від розтрат. З іншого боку, присутність у комісії двох представників посольства не дозволила б А. Сербіненку розпоряджатися цими грішми самовільно. Отже, В. Липинський був переконаний, “що здержуючи себе взаємно, ця колегія збереже для Української Держави гроші до кращих часів” [19, арк. 26].

Однак, на жаль, постанова посла В. Липинського не була дотримана. Представники посольства В. Полетика та М. Біленький вважали гроші ці не власністю “Дніпросоюзу” або п. Сербиненка, а державною власністю, а тому виходили з того, що, по-перше, Держава не мусить нести збитків, а, по-друге, що державні установи, які дійсно потрібують для своєї праці грошей, мали право на користування ними. Тому, відмовивши А. Сербіненкові у доступі до цих коштів, вони на власний розсуд здійснили кілька операцій із валютного обміну їх частини із відповідними записами до касових книг посольства. Згодом В. Полетика, злякавшись відповідальності, відмовився від подальшої участі у збереженні фонду і М. Біленький далі вів справу самотужки [20, арк. 24-24зв]. Намагаючись зробити “як краще” та вберегти державні кошти від численних українських руїнників, М. Біленький та В. Полетика досягли, за висловом В. Липинського лише одного: “< > Дали вони своїм ломаниям даного слова ще один приклад української анархії, < > але не осягнули вони того, о що ходило головним чином Біленькому: не врятували українських державних грошей од загибелі в українській руїні” [19, арк. 27].

Після цього помилкового кроку М. Біленький зважився на “ще більш помилковий”: поклав кошти фонду на власне ім'я в одному з приватних банків. Переслідуваний австрійською поліцією за зверненням українських урядовців М. Біленький у квітні 1920 р. покінчив життя самогубством. Перед смертю він написав листа до В. Липинського, у якому просив вибачення за порушення обітниці та пояснював, що своїми діями намагався врятувати державні гроші від таких “державних діячів”, як фінансовий агент Г. Супрун [22, арк. 46].

Вже перебуваючи в еміграції В. Липинський зібрав усі необхідні документи у справі військового грошового фонду, у тому числі акт ревізії віденського посольства, документи передачі ним коштів вищезгаданій комісії, листування українських урядовців у згаданій справі, постанову міністра закордонних справ А. Ніковського від 21 лютого 1921 р., що ставила під сумнів висновки ревізійної комісії, передсмертний лист М. Біленького до нього від 7 квітня 1920 р. і деякі інші, та відіслав їх керівникові бібліотеки НТШ ім. Т. Шевченка у Львові І. Кревецькому на збереження. Колишній посол просив долучити ці папери до вже переданого урядовими представниками Директорії акту ревізії віденського українського посольства 1920 р. (тобто вже після демісії В. Липинського), де на очолювану ним амбасаду було кинуто безпідставну тінь за неналежну організацію роботи та фінансові розтрати. Цей свій вчинок він назвав “актом архівальної лояльності” [19, арк. 31]. А мотиви його пояснив двома аргументами. Суть їх зводилася до переконання В. Липинського у безцільності будь-яких виправдовувань “при сучасному стані українства” та бажанні натомість постати перед судом історії, який би безсторонньо оперував лише мовою документів. Тому наприкінці листа до І. Кревецького він з гіркотою зазначав: “< > Як постане колись дійсна державна Україна, по унешкодливленю цієї каналії, що монополізує сьогодні для себе українство, то діла цієї каналії, в тім числі і “акт ревізії Віденського Посольства” будуть оцінені як слід. А як державна Україна ніколи не повстане і як буде вічно тільки хамський і рабський український бунт, то цей “акт ревізії”, витягнутий колись на світ Божий, послужить пересторогою для людей мого типу, щоб вони такого українства береглись, як береглись його од віків всі честні люде в Україні. І врятування цих близьких мені по духу грядучих людей на Україні од тих мук, які я серед такого українства пережив, буде для мене повною тоді за ці муки моральною сатисфакцією” [19, арк. 29].

Так закінчилася ще одна сторінка з дипломатичної кар'єри В. Липинського. На наш погляд, вона переконливо свідчить про справжню державницьку позицію діяча, котрий виявив себе як патріот і послідовний, далекоглядний політик, який на вістря своєї діяльності ставив насамперед ідею успішного українського державотворення.

Список використаних джерел

1. Буравченков А., Заруда Т. Деякі аспекти дипломатичної діяльності В. Липинського в період Гетьманату / А.О. Буравченков, Т.Заруда // В'ячеслав Липинський. Історико- політологічна спадщина і сучасна Україна: [Матеріали Міжнародної наук. конф. з нагоди 110 роковин з дня народження вченого, Київ - Луцьк - Кременець, 2-6 червня 1992 р.] / Я.Пеленський (ред.); Східноєвропейський дослідний ін-т ім. В. Липинського та ін. - К.; Філадельфія, 1994. - С. 180-192.

2. Вєдєнєєв Д. Зовнішньополітичні погляди та діяльність В'ячеслава Липинського / Д.В. Вєдєнєєв. - К., 2004. - 112 с.

3. Патер І., Франчук Є. В'ячеслав Липинський - політик,

дипломат / І.Г. Патер, Є.І. Франчук // В'ячеслав Липинський в історії України: (До 120-річчя з дня народження) : зб. статей / І.Курас (відп. ред.); НАН України. Ін-т політичних і

етнонаціональних досліджень та ін. - К., 2002. - С. 125-140.

4. Солдатенко В. Сторінка з дипломатичної біографії

В. Липинського / В.Ф. Солдатенко // В'ячеслав Липинський в історії України: (До 120-річчя з дня народження): Зб. статей / І.Курас (відп. ред.); НАН України. Ін-т політичних і

етнонаціональних досліджень та ін. - К., 2002. - С. 175-184.

5. Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД / Т.С. Осташко // Молода нація: альманах. - К., 2002. - № 4 (25). - С. 56-90.

6. Осташко Т. Вячеслав Липинський - історик, політик, дипломат / Т.С. Осташко // Україна дипломатична: Науковий щорічник / Дипломатична академія при МЗС України та ін. / гол. ред. А.Денисенко. - К., 2003. - Вип.3. - С. 656-669.

7. Передерій І. В' ячеслав Липинський як очільник та організатор роботи українського посольства у Відні (1918¬1919 рр.) / І.Г. Передерій // Наукові записки: [Збірник наукових статей] / М-во освіти і науки України; Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова; укл. Л.Л. Макаренко. - К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2010. - Вип. LXXXVII (87). - (Серія педагогічні та історичні науки). - С. 249-262.

8. Державний вісник. - К., 1918. - № 46. - 10 вересня.

9. Дорошенко Д.І. Історія України, 1917-1923 рр. / Д.І. Дорошенко. - В 2-х т.: Документально-наукове видання / упоряд. : К.Ю. Галушко. - К. : Темпора, 2002. - Т.1. - 352 с.: іл.

10. Осташко Т., Терещенко Ю. Вячеслав Липинський і його адресати / У кн.: Вячеслав Липинський З епістолярної спадщини. Листи до Д.Дорошенка, І.Кревецького, Р.Метика, О.Назарука,

С.Шелухіна / Упоряд., автори вступної статті та коментарів Т.С. Осташко, Ю.І. Терещенко. - К., 1996. - 211 c.

11. Листи В.Липинського до Д.Дорошенка / У кн.: В. Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія “Архів”. Листування / Ред. Я.Пеленський, Р.Залуцький, Х.Пеленська та ін. - К. : Смолоскип, 2003. - Т.1. (А-Ж). - С. 593¬648.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф. 3581. - Оп. 1. - Спр. 1.

13. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 19.

14. Там само. - Ф. 3581. - Оп. 3. - Спр. 8.

15. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 7.

16. Лист В.Липинського до А.Лівицького / У кн. Сідак В.,

Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. - С. 276-277.

17. ЦДАВОВУ. - Ф. 3581. - Оп. 3. - Спр. 1.

18. В.Андрієвський. З минулого. Від гетьмана до Директорії / В.Н. Андрієвський. - Берлін, 1923. - Т.2. - Ч. ІІ. Директорія. - 307 с.

19. Лист В.Липинського до І.Кревецького від 29 серпня 1927 р. з Берліна до Львова / Центральний державний історичний архів України (м. Львів) (далі - ЦДІАУЛ). - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 21.

20. ЦДАВОВУ. - Ф. 3581. - Оп. 3. - Спр. 115.

21. Там само. - Ф. 3581. - Оп. 1. - Спр. 3.

22. ЦДІАУЛ. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 21.

23. Гай-Нижник П. “Супруніада”: уряд Директорії проти Фінансової агентури УНР в Німеччині (1919-1921 рр.) / П.П. Гай- Нижник // Київська старовина. - К., 2010. - № 1. - С. 46-70.

24. ЦДАВОВУ. - Ф. 3581. - Оп. 1. - Спр. 5.

25. Там само. - Ф. 3581. - Оп. 3. - Спр. 124.

References

1. Buravchenkov A., Zaruda T. Dejak aspekty dyplomatychnoji dіjal'nostі V.Lypyns'kogo v period Get'manatu / A.O. Buravchenkov, T.Zaruda // Viacheslav Lypyns'ky. Іstoryko-polіtologіchna spadshchyna і suchasna Ukrajina: [Materialy Mіzhnarodnoji nauk. konf. z nagody 110 rokovyn z dnia narodzhennia vchenogo, Kyiv - Lutc'k - Kremenetc', 2-6 chervnia 1992 r.] / Ya.Pelens'kii' (red.); Skhіdnojevropei's'kyi' dosKdnyi' іп-t іт. V.Lypyns'kogo ta ІП. - K.; Kladel'fiia, 1994. - S. 180-192.

2. Vedeneyev. D. Zovnіshn'opolіtychnі pogliady ta dіjal'nіst' Viacheslava Lypyns'kogo / D.V. Vedeneyev. - K., 2004. - 112 s.

3. Pater І., Franchuk Ye. Viacheslav Lypyns'ky - poKtyk, dyplomat / LG. Pater, Ye.L Franchuk // Viacheslav Lypyns'ky v Istorlji Ukrajiny: (Do 120-richchja z dnia narodzhennja): Zb. statei' / LKuras (v^p. red.); NAN Ukrajiny. In-t poKtychnykh і etnonatdonal'nykh dosbdzhen' ta ІП. - K., 2002. - S. 125-140.

4. Soldatenko V. Storinka z diplomatychnoji blografiji V.Lypyns'kogo / V.F. Soldatenko // Viacheslav Lypyns'ky v щЮгір Ukrajiny: (Do 120-richchia z dnia narodzhennia): Zb. statei' / I.Kuras (v^p. red.); NAN Ukrayiny. In-t pobtichnikh і etnonatdonal'nykh dosbdzhen' ta іп. - K., 2002. - S. 175-184.

5. Ostashko T. Viacheslav Lypyns'ky: vW posla Ukrajiins'koji Derzhavy do USKHD / T.S. Ostashko // Moloda natdja: al'manakh. - K., 2002. - № 4 (25). - S. 56-90.

6. Ostashko T. Viacheslav Lipins'ky - dtoryk, pobtyk, dyplomat / T.S. Ostashko // Ukrajina dyplomatychna: Naukovyi' shchorichnyk / Dyplomatychna akademya pry MZS Ukrajiny ta іп. / Gol. red. A.Denysenko. - K., 2003. - Vyp.3. - S. 656-669.

7. Perederiy І. Viacheslav Lypyns'ky yak ochil'nyk ta organizator roboty ukrayins'kogo posol'stva u Vidni (1918-1919 rr.) / I.G. Perederiy // Naukovi zapysky: [Zbirnyk naukovykh statei'] / M- vo osvity i nauky Ukrajiny; Natc. ped. un-t imeni M.P. Dragomanova; ucl. L.L. Makarenko. - K. : Vyd-vo NPU im. M.P. Dragomanova, 2010. - Vyp. LXXXVII (87). (Seriya pedagogichni ta istorychni nauky). - S. 249-262.

8. Derzhavnyi' visnyk. - K., 1918. - № 46. - 10 veresnya.

9. Doroshenko D.I. Istorija Ukrajiny, 1917-1923 rr. / D.I. Doroshenko. - V 2-kh t.: Dokumental'no-naukove vydannja / Uporjad.: K.Galushko. - K. : Tempora, 2002. - T. 1. - 352 s.: il.

10. Ostashko T., Tereshchenko Yu. Viacheslav Lypyns'ky i yogo adresaty / U kn.: Viacheslav Lypyns'ky. Z epistoliarnoji spadshchyny. Lysty do D.Doroshenka, I.Krevetc'kogo, R.Metyka, O.Nazaruka,

S. Shelukhina / Uporiad., avtory vstupnoji statti ta komentariv

T. S. Ostashko, Yu.I. Tereshchenko. - K., 1996. - 211 s.

11. Lysty V.Lypyns'kogo do D.Doroshenka / U kn.: V.Lypyns'ky. Povne zibrannia tvoriv, arkhiv, studiji. Serija “Arkhiv”. Lystuvannja / Red. Ia.Pelens'kii', R.Zalutc'kii', Kh.Pelens'ka ta in. - K. : Smoloskyp, 2003. - T. 1. (A-ZH). - S. 593-648.

12. Central'nyi derzhavnyi' arkhiv vyshchykh organiv vlady ta upravlinnja Ukrajiny (dali - TCDAVOVU). - F. 3581. - Op. 1. - Spr. 1.

13. Tam samo. - F. 3696. - Op. 1. - Spr. 19.

14. Tam samo. - F. 3581. - Op. 3. - Spr. 8.

15. Tam samo. - F. 3696. - Op. 3. - Spr. 7.

16. Lyst V.Lypyns'kogo do A.Lyvytc'kogo / U kn. Sidak V., Ostashko T., Vrons'ka T. Polkovnik Petro Bolbochan: tragedija ukrajins'kogo derzhavnyka. - S. 276-277.

17. TCDAVOVU. - F. 3581. - Op. 3. - Spr. 1.

18. V.Andrijevs'kii'. Z minulogo. Vid get'mana do Direktoriji / Viktor Nykanorovych Andrijevs'kii'. - Berlin, 1923. - T. 2. - Ch.II. Dyrektorija. - 307 s.

19. Lyst V.Lypyns'kogo do I.Krevetc'kogo vid 29 serpnia 1927 r. z Berlina do L'vova / Central'nyi' derzhavnyi' istorichnyi' arkhiv Ukra'ini (m. L'viv) (dali - TCDIAUL). - F. 581. - Op. 1. - Spr. 21.

20. TCDAVOVU. - F. 3581. - Op. 3. - Spr. 115.

21. Tam samo. - F. 3581. - Op. 1. - Spr. 3.

22. TCDIAUL. - F. 581. - Op. 1. - Spr. 21.

23. Guy-Nyzhnyk P. “Supruniada”: uijad Dyrektoriji proty Finansovoji agentury UNR v Nimechchyni (1919-1921 rr.) / P.P. Guy-Nyzhnyk // Kyjivs'ka starovyna. - K., 2010. - № 1. - S. 46-70.

24. TCDAVOVU. - F. 3581. - Op. 1. - Spr. 5.

25. Tam samo. - F. 3581. - Op. 3. - Spr. 124.

Размещено на Allbest.ru