Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина ХVІІ—ХVІІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина ХVІІ--ХVІІІ ст.)

Гуржій О.І.

Анотація

чумацький промисел вільнонайманий праця

В статті висвітлено чумацький промисел як корпоративну форму праці та проаналізовано як всеукраїнське явище. Подано розширений аналіз ролі чумацтва в початковому процесі формування ринку вільнонайманої праці.

Ключові слова: чумацтво, вільнонаймана праця, общинно-артільні форми праці, козацтво, сіль, виробник, землевласник.

Аннотация

В статье освещен чумацкий промысел как корпоративная форма труда, проанализирован как всеукраинское явление. Дан расширенный анализ роли чумацтва в начальном процессе формирования рынка вольнонаемного труда.

Ключевые слова: чумацтво, вольнонаемный труд, общинноартельные формы труда, казачество, соль, производитель, землевладелец.

Annotation

The article highlights chumak trade as a corporate form of labor is analyzed as all-Ukrainian phenomenon. Given an extensive analysis of the role of chumatstva in the initial process of market hired labor.

Keywords: chumatstvo, hired labor, community-artisanal forms of labor, the Cossacks, the salt, the manufacturer, the landowner.

Чумацький промисел представляв собою корпоративну форму праці, яка протягом багатьох століть була притаманна практично всім регіонам політично розчленованої України. Саме чумацтво як форма діяльності різних станових груп формувало й об'єднувало економічні інтереси українців на території їх компактного проживання, виробляло специфічні національні традиції в культурі, побуті та соціальному просторі. Навіть поступово зникнувши в другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст., воно залишило по собі ностальгічні спогади в багатьох поколіннях людей, навічно закарбувалося в яскравих і неповторних образах народного фольклору.

Відомий учений-статистик, економіст, соціолог і історик Федір Щербина, досліджуючи общинно-артільні форми праці, й зокрема на території Запорозької Січі, писав: українці -- «історичні страдники, котрі винесли на своїх плечах більше мінливостей долі, негараздів і лиха, ніж всі інші народності, що входили до складу великої Російської держави. Багато шкоди завдало малоросійському племені це його виключне історичне становище, але воно не вбило остаточно в малоросі добрі громадянські задатки -- прагнення до вищих справедливих взаємовідносин у суспільному житті й до корпоративних форм праці в галузі економічній» [37,с.3]. Безперечно, такі оціночні закиди вченого стосувалися й чумацтва.

На тлі консервативних, можна сказати пригнічених, стосунків між безпосереднім виробником і великим землевласником в умовах кріпацтва чумацький найм, а особливо його вільна форма, мав найбільш демократичні договірні засади. На думку дослідника народних пісень І.Рудченка, чумацтво являло собою одну з найцікавіших економічних рис «демократичної» України , народ якої виробив торгову інституцію відповідно своїм «ідеалам». Безпосередньо чумаки, твердив

І.Рудченко, -- виключно народні торговці. «Це -- не каста, не замкнутий стан, навіть не спеціальний клас, який би різко різнився в житті складом, інтересом і звичками від народного середовища» [23, с. 4, 5]. «Під заступництвом козацтва та матері Запорозької Січі, -- наголосив Ф. Щербина, -- щорічно сотні й тисячі чумацьких возів, що нерідко належали самим козакам, ходили далеко в Польщу, в Галичину, в Молдову, в Крим, на Дон і в Великоросію. Малоросія на той час стала ніби центром валки... Це був найквітучіший період чумацтва, котрий охопив майже три століття, починаючи з XVI і кінчаючи першою половиною XIX століття» [37, с. 133 ].

В чому ж однозначно помилялися обидва названі автори, так це в тому, що з їхнього погляду, в чумацьких валках навряд чи слід різнити «хазяїв» і «робітників», бо всі учасники промислу користувалися «абсолютно однаковими правами в усіх відношеннях і у вкладах (матеріальних. -- О.Г.), і в праці, і в результатах праці й торгової діяльності» [37, с. 148; 23, с. 33 ].

Зрозуміло, це не відповідало дійсності на всіх етапах розвитку чумацтва, особливо в пізній період. Адже відомі, наприклад, численні факти про те, коли залежні селяни займаючись чумацьким промислом, мусили наймати замість себе осіб для виконання панщини, або коли їх у зв'язку з цим переводили на оброчний стан. За таких обставин умови діяльності таких селян, їх майновий і соціальний статус помітно відрізнялися від вільного чумака. Водночас розбагатілі «промисловики», звільненні від відробіткової ренти, отримували більше можливостей (у свободі вибору, часі, одержанні прибутків) і ставали цікавішим об'єктом для визиску. Безпосередньо йшлося про те, що панові «краще мати гроші від чумака, ніж того робітника, яких є багато»[17, с. 25, 109 ]. Як би там не було, але природньо особиста чи поземельна залежність від можновладця та його примх, необхідність віддавати значну частину доходів, навіть за наявності наймитів з боку розбагатілого чумака, неабияк обмежували торгово-промислову діяльність останнього, звужували громадські права та свободу.

Коли з'явилися перші вільні наймити в чумацькому промислі, як і сам вид цієї господарської діяльності важко встановити через брак джерел. Принаймні, в фаховій збірці матеріалів, спеціально присвяченій торгівлі в Україні XIV -- середини XVII ст. такі відомості відсутні, хоча і згадуються групи солеників, тобто прасолів, торговців сіллю, з наявними в них волами і возами. При цьому важливо зазначити, що про вільний найм у соленому промислі чи не найперше згадується в скарзі ватаги пінських міщан від 24 квітня 1564 р., котрі «волно сол з Волиня до Пинска... чотирма комягами » возили [32, с. 107, 108 ].

Про одну з найбільш ранніх згадок чумацького промислу (1660) йдеться у судовій справі стосовно полтавського жителя Павла, який «в чумачстве., стоячи в Харкове», заборгував своїм компаньйонам

І.Сорочинському та П. Черкаському 220 золотих. Водночас джерело дає певне уявлення і про тодішні грошові обороти у середовищі чумаків [ 2, с. 62-63]. У іншій судовій справі Полтавського городового уряду від 26 березня 1665 р. надибуємо інформацію вже не лише про існування такого роду занять певної категорії осіб, а й про наявність «чумацького товариства»[27, с. 71], що дозволяє припустити таке: поряд з професіоналами могли співпрацювати наймані робітники.

Протягом XVII-XVin ст. паралельно назвам «чумак» і «соленик» зустрічалась назва «коломиєць». Чумацьке візництво набуло більш ширшого застосування, тоді як соленики та коломийці представляли групи вужчої спеціалізації. Між останніми різниця полягала лише в тому, що соленики, як правило, їздили за сіллю на чорноморські лимани, а коломийці до Галичини, переважно в район Коломиї (звідки і пішла назва). Зокрема в листі імовірного автора «Літопису Самовидця», генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського до лівобережного гетьмана Івана Брюховецького згадується, що до Ніжина «поприезжали соленики из Полонного» (1665) [26, с. 41 ].

Масовість поїздок за сіллю до Покуття та Коломиї простежується в джерелах починаючи з кінця 60-х років XVI ст.[32, с. 128]' А Французький військовий інженер Гійом-Левессер де Боплан, який у 1630-1648 рр. перебував на службі в польського уряду, зазначив: «Велика незручність у цьому краї (поблизу кордонів Речі Посполитої й Московії. -- О.Г.) на Україні -- це відсутність солі. Щоб цьому зарадити її привозять з Покуття [Pocouche], області на кордоні з Трансільванією, що належить полякам; [воно знаходиться] за 80-100 льє звідси. Цю сіль називають коломийською [Kolomey]»[5, с. 92 ].

В середині 60-х років XVII ст. слова «чумак» і «чюмак» стають поширеним прізвищем для окремих осіб, які мали певне відношення до візництва [ 19, с. 222, 284, 394].

Зрозуміло, що названі документи лише зафіксували існування означених явищ, які зародились набагато раніше. Наприклад, як писав І. Рудченко, коли граф Потоцький 1 грудня 1637 р. прибув до Богуслава на місцевий торг, то побачив площу заповнену чумацькими мажами з сіллю [22, с. 212]. А в листі гетьмана І. Мазепи до охотницького полковника I. Новицького від 16 липня 1690 р. йшлося про полтавських чумаків, як абсолютно звичайних осіб, котрі «без ведома... самовольне будучи на Запорожью, а от толь заехавши и в Крым, для свого торгового дела» [221, с. 212]. В кінці XVII ст. полтавчани їздили (точніше -- «ходили», як тоді казали) по сіль і до Коломиї [ 16, с. 444].

В травні 1744 р. Васильківська митниця пропустила до Коломиї по сіль 4 валки, в яких знаходилось понад 100 маж з господарями та 88 наймитами [7, с. 300 ]. Тоді ж «до волоского места Окна» для закупівлі тамтешньої солі через Копачівський форпост пройшла валка в 15 чумаків, а через Ханбеківський форпост до Коломиї по сіль проїхало 6 валок з 10 хазяїнами та 108 наймитами [7, с. 297, 298, 301]. Лише один мешканець м. Паволоч Степанів одноразово привозив сіль до «Малоросії» на 50 возах з 52 наймитами [7, с. 240 ].

В 1725 р. з січня по серпень до Криму з спиртними напоями, тютюном, маслом і полотном прибуло 1122 чумаки-господарі та 2718 їх наймитів, а з півострова в Україну з вином, горіхами, бавовною повернулось 867 хазяїв з 1858 челядниками [ 7, с. 238-239].

Важливим є питання з яких груп населення формувалося чумацтво та наймана робоча сила в ньому.

На думку відомого дослідника цього явища I. Слабєєва, найімовірніше, на початковому етапі до візницького промислу найактивніше вдавалися козаки, бо в них для цього було більше можливостей: особиста свобода, порівняна незалежність у веденні господарства, краща організація, що в разі потреби дозволяла захистити себе зі зброєю в руках від нападника, близькість соляних озер, добре знання місцевості тощо. Водночас коломийці й соленики здебільшого належали до міщан і селян Подніпров'я [25, с. 21].

В документах XVII ст. особливо часто зустрічаються відомості про чумаків з козацького стану. Крім рядових козаків промислом безпосередньо займалися й представники старшинської влади. Зокрема є згадка про те, що син Богдана Хмельницького -- Тиміш відряджався з Чигирина до Коломиї за сіллю [15, с. 209]. Шший старшина в 1652 р., коли внаслідок збройних конфліктів Наддніпрянщину було відрізановід галицьких солеварень, провів до Умані 150 возів солі з Молдови. Цілком можливо, що в цій валці знаходились і наймити [15, с. 213 ].

Чимало коломийців з міщан у 60-х роках XVII ст. проживало в Батурині, Конотопі, Ніжині, Козелці. Нерідко до цієї групи потрапляли й селяни [19, с. 20, 21, 86-116, 151-158, 245-259; 29, 67 і інші; 1, с. 71 ].

Коломийцями ставали й селяни, які перебували в залежності старшин, а жили «в селах и фулварках» [28, с. 243 ].

До чумаків долучалось навіть духовенство. Так, 1725 р. через Васильківський форпост до Коломиї по сіль проїхали ієромонах Чернявський та ієродиякон Христофор з групою «послушників» з чернігівського Троїцького монастиря. 1751 р. на узбережжя Азовського моря з метою реалізації горілки й закупівлі риби їздив новомглинський священик Й. Савецький. Чумакували також ієрей Григор'єв з Горошина та ієромонах Гедеон з Живогородського монастиря (1754) [25, с. 23 ].

В окремих старшин господарства значною мірою залежали від чумакування, а для збільшення обсягів продукції для ринку вони наймали сотні робітників. Так, у «Дневных записках» або щоденнику наказного лубенського полковника (1721-1725) і генерального підскарбія (1740-1762) Якова Марковича згадується про функціонування тютюнової мануфактури в Охтирці, де працювало понад 500 робітних людей [13, с. 220]. Від початку XVII ст. і до кінця 60-х років він регулярно надсилав своїх посполитих до Москви, Астрахані, на Запорожжя, Дон, Бахмут і Волощину, в Крим. Товарами ставали горілка, тютюн, масло, свійська птиця тощо. Назад чумаки поверталися з сіллю та рибою, значну частину яких Я. Маркович продавав, за що отримував великі прибутки [13, с. 340, 343; 11, с. 35, 52, 89, 119; 12, с. 27, 33, 43 та ін. ].

В кінці XVIII -- на початку XIX ст. на Слобожанщині не менш активно чумацтвом займався Г. Топчієв, капітал якого досягав 500 тис. руб. Він займався сільським господарством, винокурінням, утримував кілька лавок і трактирів, а також вів оптову торгівлю горілкою, воском і медом. Водночас на своїх і найманих паровицях привозив з Дону солону та в'ялену рибу, а з Криму -- сіль [ 4, с. 516].

На Правобережжі подібним чином господарював князь М. Яблонський [ 21, с. 331].

Коли ж поглянути безпосередньо на формування груп чумаків і наймитів з козацтва, то можна помітити деякі тенденції. Зокрема, серед «городових» представників військового стану, що жили «на волості» (в містах і містечках Лівобережжя, Правобережжя та Слобожанщини) та торгували, чумакувала порівняно не значна частина. Так, у Полтаві в 1767 р., за матеріалами Румянцівського опису, торгівельною діяльністю займалось 40 господарів-козаків і тільки 2 з них (або 5 %) долучалися до візницького промислу. Один з чумаків цілеспрямовано їздив по крам у Січ, інший, який торгував сіллю та рибою і в Січ і в Крим [35, с. 101, 102 ].

На Слобожанщині чумацтву козаків неабияк сприяла «жалувана» грамота про пільги Харківському полку від 1684 р., що передбачала торгівлю будь-яким крамом без мита [3, с. 135-136]. В ХУЛІ ст. окремі особи чумакували протягом кількох десятків років, причому щорічно «ходили в дорогу». Інші чумакували по кілька років, але від випадку до випадку, інколи пропускали сезон, а то і два. Місцеві чумаки, на думку М. Сумцова, завжди відправлялися у промисел на волах, інколи об'єднувались з бідними селянами, котрі мали одні кінні підводи. Ось як це описав учений: «В путь-дорогу відправлялось декілька господарів, згідно попередній взаємній угоді. Загальна кількість паровиць досягала інколи 40. Рано вранці чумаки збиралися за цариною, молились і потім відправлялись у дорогу. З хазяєвами йшли наймити, по одному чоловіку на чотири пари волів. В наймити до чумаків йшли парубки з сімей заможних, хороших (?). Строк найму починався Світлим Христовим Воскресінням і закінчувався зимовим Миколаєм, і за весь цей час наймит одержував від хазяїна 8 або 10 серебр[еників]. Чумацька валка... слухалась того, хто вже ходив у дорогу і знав чумацькі тракти і чумацькі звичаї»[ 29, с. 258]. Протягом літа та осені чумаки встигли зробити чотири ходки на південь, тобто в 4 кінця [29, с. 259 ].

Щодо чумаків і їх наймитів Запорожжя маємо декілька типових прикладів. Так, посполитий Герасим Коливайко родом з Лівобережжя, рано втративши батька, мусив найнятися до хазяїна в с. Луком'я (Лубенський полк), котрий торгував сіллю. Одного разу вони разом поїхали за продукцією в Січ, де Г. Коливайко й залишився. Згодом він опинився в загонах гайдамаків [8, с. 25]. Схожу долю з ним мав сирота з Гетьманшцни Іван Негода, котрий «в бытность в. селе для продажи рыбы кисляковского куреня запорожским казаком Васильем Похлыстом заведен в Запорожскую Сечь, где ево и принято в кисляковский же курень и прозвали Негодою и был у казаков в работниках на рыбной ловле». А Герасим Гордієнко «по найму полтавського купца Лукьяновича ходил с протчими ево работниками для сгону в Шлезію на продаж волов». Іван Пащенко, син посполитого

з Полтави з тамтешнім купцем Яковом Терентєвим ходили «с товарищи для сгону в Пруссию продажных волов». Всі названі особи згодом опинилися в гайдамацьких загонах, або пристали до «розбійників» [8, с. 25, 26, 28 ].

Як бачимо з наведених прикладів, наймити вийшли з обезземелених, можна сказати, з спролетаризованих селян і козаків Гетьманщини. А тому правильність твердження М. Сумцова ніби в наймити до чумаків йшли тільки парубки з заможних сімей, слід поставити під великий сумнів. Крім того статус наймита багатьох з них не вдовольняв, через що вони поповнювали лави протестувальників проти соціального гніту, принаймні, прагнули легшого й швидшого збагачення.

Про еволюцію хиткого становища наймита йдеться в одній чумацькій пісні:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві

Послужи ще й у чумацтві [23, с. 219 ].

А в іншій пісні чумак скаржиться на те, що виріс він у наймах, в неволі, не знав гарної долі, а зазнав усякого лиха, «та по дорогах ходячи, та чужиї воли пасучи» [23, с. 111-113 ].

В середині ХУЛІ ст. київський генерал-губернатор чітко зазначив, що: «Ежегодно, как из Малороссіи, так и из польских (правобережних. -- О.Г.) разных мест ездят в Запорожскую Сечь разные купецкіе люди не малыми обозами для купечества, т. е., для покупки соли и рыбы со многими работниками» [14, с. 481 ].

Цікаво зазначити, що для супроводу чумацьких валок наймались не тільки робітники, а й спеціальні охоронці із запорожців. За це сплачувались гроші до кошового скарбу: від 8 до 10 руб.[24, с. 281, 282]' Охоронцям же безпосередньо давали невеликий «ралець» (подарунок).

Додаткову платню за свої «керівні турботи» міг отримувати обраний членами валки отаман: до 5 руб. з кожного хазяїна-чумака, зрозуміло, наймити йому не платили. Крім профільної роботи на рівні з іншими учасниками артілі, він мав слідкувати за порядком і дотриманням усіх звичаїв чумаків. Інакше його могли замінити на іншу особу, а то й терміново позбавити членства даного товариства. Водночас отаман виконував функції скарбника.

Хазяєва могли замість себе відправити в дорогу вповноважену людину, найчастіше «парубка» (свого вихованця), котрогось з родичів,

рідше -- наймита. Всі вони отримували платню, відповідно попередньої домовленості. Інколи кілька родин об'єднувались у справі й посилали від себе до сформованої валки свого чумака з возом.

Всі грошові витрати: на купівлю дьогтю, за випас худоби, на охорону тощо в рівних частинах розподілялись на безпосередніх членів чумацької спільноти, яку з їх відома здійснював отаман.

Згідно спостережень І. Рудченка, чумак, а з ним і наймит, були «ранні», «середні» й «пізні». «Раннім» чумаком називався той, хто повесні, тільки-но земля звільнялась від снігу, і як тільки «заспіває жайворонок у лузі», відправлявся в мандри торгувати. Пробувши в дорозі тижнів п'ять-шість він повертався до власного господарства -- «на жнива». Добре відпочивши і відгодувавши волів, чумак знову відправився на промисел десь у середині липня (як правило, на свято Іллі). Він називався «середнім». А «пізнім», або «осіннім», був той, хто виходив чумакувати перед Покровою і завершував справу з настанням морозів [23, с. 22 ].

У середовищі чумаків постійно відбувалися зміни: хтось збагачувався, а деякі, навпаки, розорювались (через хвороби чи падіж волів, пограбування тощо). Серед перших з'являлися «капіталісти», які повністю перебирали торгівлю в свої руки. Збіднілий же чумак- трудівник поступово перетворювався на звичайного візника чи наймита, дуже обмеженого в своїх економічних можливостях і часто експлуатованого більш удачливим «побратимом». Він, зазвичай, проходив декілька етапів перетворень: від рівноправного члена ватаги, через якість «меншого» пайовика, до знеціненого батрака.

Збагачення ж відбувалося за різних історичних умов і неоднаковими шляхами. Доволі типовим у цьому контексті, на думку дослідника південно-руських артілей і колективних форм господарювання Ф. Щербини, міг бути такий приклад. До отамана- господаря чи заможного чумака приставав для допомоги наймит, нерідко зубожілий приблуда. За гарну роботу він обумовлював собі «натуральну винагороду», скажімо, пару волів з возом. Через рік-два тяжкої праці наймит продовжував лишатися в попередньому статусі, але вже набувши у власність паровицю і певною мірою на правах «меншого» пайовика приєднавшись до валки хазяїна. Через деякий час він примножував свою власність і міг перейти у статус «рівноправного» з господарем учасника промислу, а то й відокремитись від нього, сформувавши власну валку з наймитами на схожих з його умовами праці. Інколи натуральні відносини між хазяїном і наймитом замінювались на грошові розрахунки. Тодінаймит, зрозуміло, купував необхідні йому воли і віз, починав займатися промислом самостійно [37, с. 158 ].

Деяка специфіка в наймі спостерігалась тоді, коли чумаки займалися збутом лісу чи лісної продукції. В зв'язку з тим, що відповідні торгові осередки розташовувались на берегах річок, зокрема Дніпра, Двини та Вісли, чумаки доставляли туди деревину, дьоготь, поташ тощо. Позбувшись на місцях свого товару, набирали там новий і поверталися додому.

Згідно дослідження та спостережень І. Слабєєва, приблизна межа території, на якій в кінці XVTII ст. поширювався чумацький промисел, проходила так: на півночі -- по р. Сейм до її впадіння в р. Десна і далі по Десні до її впадіння в р. Дніпро, від Києва на Радомишль -- Житомир -- Острог; на півдні чумацтво активно розвивалось до узбережжя Азовського та Чорного морів; на сході по р. Оскол до впадіння її в р. Сіверський Донець; на заході -- до передгір'їв Карпат і до Дністра. Це основна область, але і за її межами існували деякі села та містечка, жителі яких займались візницьким промислом.

В окремих регіонах чумацтво досягало високого розмаху. Зокрема на Лівобережжі це місцевість, що пролягла до Дніпра між містечком Золотоношею на півночі й гирлом р. Орель на півдні і вздовж лівих притоків Дніпра -- Сули, Псла, Хорола, Ворскли. Весь цей район можна умовно охопити лінією Золотоноша -- Ніжин -- Батурин -- Конотоп -- Сміла -- Лебедин -- Охтирка -- Нехвороща -- р. Орель до її впадіння в р. Дніпро. В Правобережні Україні приблизний кордон його пройшов від Канева на Богуслав -- Звенигородку -- Шполу і далі до Дніпра дещо південніше Чигирина. Особливо активним на чумацтво був район навколо Києва і вздовж «солевозних» шляхів від міста до Коломиї [ 25, с. 28].

В Галичині чумацький промисел найбільшого поширення набув у межах Коломиї там, де видобувалась сіль. За даними Г. Данилевського, в XVTH ст. тут існували слободи з населенням до 3 тис. осіб, причому всі дорослі чоловіки займалися виключно чумацтвом, навіть хліб не сіяли [ 10, с. 260].

У Слобідській Україні осередками промислу стали слободи Мурафа, Котельва та Боромля [29, с. 257; 31, с. 121; 30, с. 36]. А на півдні села навколо Олександрівська, в районі між річками Суха та Мокра Московка [18, с. 293].

Протягом XVIII ст. поступово змінювались соціальна суть і «народна природа» чумацького промислу. Поряд з валками, до складу яких здебільше входили рівноправні пайовики в однаковому матеріальному стані, все частіше виникали профільні артілі, створені одним або двома заможними хазяєвами. Формувалося, так би мовити, чумацьке «панство». У своїх валках воно змінювало «братчиків» -- чумаків на наймитів. Залежність останніх від господарів докорінно змінювала взаємовідносини у валках. За таких обставин господар, виконуючи роль отамана (вже не загальнообраного, а самопризначеного), хоча і не отримував за свою керівну діяльність додаткової платні, але власноруч розподіляв заробітки між наймитами. Причому таке явище мало місце вже з початку ХУЛІ ст. Так, у 1718 р. до Києва прибула валка з сіллю з Коломиї Яцька Шуколовського та Василя Лисянського. В ній всю роботу виконували 21 «челядник». У тому ж році до Києва привезли сіль з Березова (Галичина) коломийці Юрко та Андрій Томачі, на яких працювали 25 наймитів [ 25, с. 33].

Слід зазначити, що за формою і суттю чумацькі валки мало чим різнилися від купецьких караванів, які перевозили таку саму продукцію, ходили в однакові торгові осередки, до тих і тих набиралися наймані робітники. Проте валка перетворилась на нову, оригінальну суспільну одиницю, що тимчасово об'єднувала людей не лише для спільної торгово-економічної діяльності, а й вироблення загальних інтересів, традицій і правил поведінки в дорозі.

Навіть назва воза -- «фура» дещо змінила в чумацтві свій зміст. Якщо до середини XVII ст. фура використовувалась для перевезення взагалі чогось, наприклад, попелу (тоді називалася -- «фура попільна» [32, с. 367]) то в другій половині XVIII ст. найчастіше означала найманий віз, або ж чужий вантаж [12, с. 319 ].

З розвитком чумацтва його учасники, включаючи і наймитів промислу, поступово, якщо й не повністю, то значною мірою, витіснили з окремих галузей торгівлі купецтво, наприклад у реалізації на ринках солі та риби.

Траплялись випадки, коли чумакували якісь особи поодинці, беручи з собою в дорогу лише наймита. Так, житель містечка Васильків з робітником відвідав торги в Полтаві, де продав точильні бруси, а потім поїхав через Переволочну на Запорожжя. Там купив дві мажі солі й повернувся додому.

Помітні зміни в організації валок відбувались у чумаків-фурщиків, які діяли за чітко визначеними контрактами. Від потреби чи бажання наймача чумаки одного села могли об'єднуватись у єдину групу чи, навпаки, розділившись на кілька частин приєднувались до різних валок. Потім призначався старший, який і відповідав за дотримання маршруту і виконання взятих промисловиками зобов'язань.

В кінці XVIII ст. чумацьким промислом перестали займатися представники духовенства, а державні селяни, як окрема група, виступати в ролі наймитів. Колишні «челядники» монастирів, які брали участь у промислі опинилися в залежності світських можновладців, або держави. Це сталося внаслідок секуляризації, тобто відібрання церковної й монастирської власності на рівні вищої влади Російської імперії: в Лівобережній і Південній Україні її проведено 1786-1788 рр., а в Правобережній -- після інкорпорації Росією в 1793 р. У Росії секуляризація проводилась у декілька етапів, але особливо помітно цей процес прискорився після реформ Петра І (зокрема скасування патріаршества 1721 р.). А у 1764 р. у Росії церковна і монастирська земельна власність разом з посполитими була передана у відомство Колегії економії, створеної за два роки до того [ 6; 9; 33].

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 р., а на початку 80-х років XVIII ст. лівобережного козацтва, домінуючою групою чумацтва стали державні селяни різних категорій. В першу чергу це стосувалося селян Катеринославської, Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній. Так, у 1807 р. у Харківському, Богодухівському, Охтирському, Зміївському, Куп'янському і Валківському повітах налічувалось 1878 чумаків з числа державних селян і лише 389 з поміщицьких [ 25, с. 50].

З наданням козацькій старшині статусу дворянства (1785), до чумацтва долучилися дрібно маєткові поміщики і шляхта Лівобережжя та Правобережжя.

У період російсько-турецької війни 1768-1774 рр., у зв'язку з припиненням торгівлі з Кримом, з'явилася можливість великої наживи за рахунок спекуляції сіллю. Тому-то до заняття промислом кинулися багато людей (купців, поміщиків, старин, козаків і міщан), які раніше до нього не мали відношення. Не підготовлені до нього належним чином і, як правило, без наявності власного транспорту, принаймні в необхідній кількості, вони наймали чумаків. Останні за даних обставин перетворювались з вільних торговців у звичайних візників, яким за доставку казенної солі платили грошима, а в іншому випадку -- натурою.

Майнова нерівність серед чумаків поступово зростала в усіх українських регіонах. Окремі з них у XVIII ст. вже мали від 50 до 100, а то і більше маж, які обслуговували десятки наймитів [20, с. 240 ]. В середньому ж, за даними 1724 р., на кожного чумака-хазяїна припадало по 2 делядника [34, арк. 14, 22 ].

В особливій залежності перебували чумаки-фурщики, які постійно потребували наявні гроші, тому нерідко погоджувались на невигідні контракти доставки вантажів у порти, чим користувалися різні

Слобідське козацтво на законодавчому рівні перестало існувати з 1765 р. скупники. З цього приводу А. Шмідт зазначив: «Протягом року вони (скупники. -- О.Г.) чекають моменту, щоб скористатися крайньою нуждою селян, запропонувати їм свої послуги, а потім мало -помалу закабалити їх у роботу так, що для боржника, щоб вийти з цього, потрібно було везти його товари»[36, с. 282 ].

Як правило, представники від скупників «для розвідки» з'являлися у поселеннях, де компактно проживали чумаки, задовго до відкриття сезону (наприклад, взимку). Вони наймали візників на сезон, що мав початися весною. Потреба сплати грошових податків змушувала фурщиків на будь-які умови, запропоновані наймачами, щоб отримати аванс. У результаті наймити отримували платню в половину або в третину меншу від тієї, яка встановлювалася весною. З метою «полегшення» контракту, наймачі підкуповували місцеву владу, щоб на той момент вона почала вимагати сплати податків, а також надмірно «пригощали» чумаків спиртними напоями, давали брехливі обіцянки стосовно підвищення платні після виконання зобов'язань, гарантували забезпечення роботою в зворотному напрямку тощо.

Отже, можна твердити про те, що чумацтво в означений період, як всеукраїнське явище, відіграло чи не найбільшу роль у початковому процесі формування ринку вільнонайманої праці.

Список використаних джерел

1. Актовыя книги Полтавского городового уряда XVII века. - Чернигов, 1912. -- Вып. 1: Справы поточныя 1664-1671 годов.- 216 с.

2. Актовыя книги Полтавского городового уряду XVII-го века. -- Чернигов, 1912. -- Вып. 2: Справы вечистыя 1664-1671 годов. - 315 с.

3. Баталій Д.І. Історія Слобідської України / Д.ЬІ.Багалій. -- Харків, 1990. - 256 с.

4. Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет его существования / Д.Багалей, Д.Миллер. -- Харьков, 1912. -- Ч. 2.- 986 с.

5. Боплан Г.-Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства польського, що тягнеться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн / Г.-Л. де Боплан. -- К., 1990. - 312 с.

6. Булыгин И.А. Монастырские крестьяне России в первой четверти XVIII века / И.А. Булыгин . -- М., 1977.- 328 с.

7. Ведомость коликое число имело быть в пропуске чрез все около Киева пограничные фарпосты по ордером и по пашпортам Киевской губернской канцелярію.. продажи всяких товаров. С 1-го апреля по 1-е мая 1744 году // Труды XII археологического съезда в Харькове. -- Москва, 1902. -- Т. 2. - С. 300.

8. Гуржій О. Податне населення України XVII-XVIII ст.: Нариси з історії та статистики / О.Гуржій. -- Черкаси, 2009. - 296 с.

9. Данилевский Г. Нравы и обычаи украинских чумаков // Библиотека для чтения / Г.Данилевский.- СПб., 1857. -- Т. 142. -- С. 260.

10. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717-1767). -- К., 1893. -- Ч. 1 (1717-1725).

11. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. - К., 1897- Ч. 3 (17301734).

12. Дневные записки Я. Марковича. -- М., 1859. -- Т. 1. -- 414 с.

13. Записки Одесского общества истории и древностей. -- Одесса, -- Т. XIV. -- С. 481.

14. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький /І.П.Крип'якевич . -- Вид. 2-е, виправлене і доповнене. -- Львів, 1990. - 408 с.

15. Левицький О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине

XVII ст. / О.Левицький // Киевская старина. -- 19о1. -- № 12. -- С. 444.

16. Матеріали до вивчення виробничих об'єднань. -- К., 1931. -- Вип. 2: Чумаки. -- С. 25, 109.

17. Описание городов и уездов Азовской губернии. 1779 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. -- Одесса, 1853. -- Т. 3. -- С. 293.

18. Переписні книги 1666 р. -- К., 1933. -- 423 с.

19. Плохинский М. Иноземцы в старой Малороссии / М.Плохинский // Труды XII археологического съезда. -- Т. 2.

20. Похилевич Л. Историко-статистическое описание Киевской губернии / Л.Похилевич. -- К., 1864.

21. Рудченко И. Чумак в народних песнях / И.Рудченко // Вестник Европы. -- СПб., 1872. -- Кн. 9. -- С. 212.

22. Рудченко И. Чумацкие народные песни / И.Рудченко. -- К., 1874. - 283 с.

23. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского /А.Скальковский. -- Одесса, 1846. - 444 с.

24. Слабєєв I. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвитку України

XVIII -- першої половини XIX ст.) / ІСлабєєв -- К., 1964. - 140 с.

25. Список с белорусского письма, с листа, каков писал к боярину и гетману войска Запорожского к Ивану Мартиновичу Брюховецкому Роман Ракушка... // Акты относящиеся к истории Южной и Западной России. -- СПб., 1869. -- Т. 6. -- С. 41.

26. Справа Василева Резникова з Петром, Чопурное (Чепурное) мужиком // Актовыя книги Полтавского городового уряду XVII-го века. -- Чернигов, 1912. -- Вып. 1: Справы поточныя 1664-1671 годов. -- С. 71.

27. Стороженки: Фамильный архив. -- К., 1908. -- Т. 6. - 795 с.

28. Сумцов М.Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України: Вибрані праці / М.Ф.Сумцов. -- Xарків, 2008. - 557 с.

29. Твердохлебов А. Ахтырский уезд накануне XIX в.: Материалы для истории Ахтырщины / А.Твердохлебов. -- Xарьков, 1913.Твердохлебов А. Котельва / А.Твердохлебов// Харьковский сборник. -- Харьков, 1882. -- Вып. 2, отд. 2.

30. Торгівля на Україні, XIV -- середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. -- К., 1990. - 406 с.

31. Ульяновський В та ін. Історія Церкви та релігійної думки в Україні /

B. Ульяновський та ін. -- К., 1994. -- Кн. 1-3.- 848 с.

32. ЦДІАК України. -- Ф. 59. -- Оп. 1. -- Спр. 82. -- Арк. 14, 22.

33. Шамрай С. Козаки м. Полтави в 1767 р. за Румянцівським описом /

C. Шамрай // Записки Історично-філологічного відділу Української Академії наук. -- К., 1925. -- Кн. 6.

34. Шмидт А. Херсонская губерния / А.Шмидт. -- СПб., 1863. -- Т. 1. -- С. 282 (Материалы для географии и статистики России).

35. Щербина Ф. Очерки южно-русских артелей и общинно-артельных форм / Ф.Щербина. -- Одесса, 1880. - 389 с.

Размещено на Allbest.ru