Повстанський рух на Поділлі в 1921-1922 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477.43).084

Повстанський рух на Поділлі в 1921-1922 рр.

Олійник М.П.

кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри

історії України, Кам'янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка (Україна, Кам'янець- Подільський)



На основі багатої джерельної бази та здобутків історіографії проаналізовано причини, соціальну базу, форми та методи повстанського руху проти радянської влади на Поділлі в 1921-1922 роках. Дослідження ґрунтується на принципах історизму, об'єктивності, апартійності, системності. Завдання статті зумовили використання загальнонаукових та спеціальних історичних методів: контент-аналізу, аналізу і синтезу, системного, проблемно- хронологічного, історико-статистичного, хронологічного, що дозволило сформувати репрезентативну джерельну базу, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки поміж діями органів радянської влади та розмахом повстанської боротьби, її вплив на настрої селянства та реалізацію різноманітних кампаній більшовицької влади. Загалом, як показало проведене дослідження, радянській владі шляхом тотального терору та концентрації на Поділлі п'яти піхотних і кавалерійських дивізій, бронепоїзда, значної кількості підрозділів ДПУ та міліції вдалося у вересні 1922 року витіснити великі повстанські загони за кордон і придушити опір малих. Проаналізовано заходи, які влада застосовувала проти повстанців і причини поразки повстанського руху. повстанський рух радянський влада

Ключові слова: повстанці, відповідачі, чекісти, репресії.



On the basis of multiple sources and historical document the article analyses the reasons, social grounds, forms and methods of the anti--Soviet rebel movement in Podillia in 1921--22. The principles of research include historicism, objectivity, nonaffiliation and system thinking. Aims of the article led to referral to general scientific and special historic methods such as content-analysis, analysis and synthesis, systematizing, problem--chronological, history-statistic, and chronological, all of which enabled forming of a representative base of sources, clarifying causal links between the actions of the Soviet authorities and the scope of the rebel movement, effect of this movement on the moods of the village population and realization of various campaigns by the bilshovyks authorities. As indicated this research the Soviet authorities managed to push abroad the big rebel groups and suppress the activity of the small groups in September 1922 using the policy of total terror and concentrating in Podillia five infantry and cavalry divisions, one armored train, numerous DPU units and militia.

Keywords: rebels, respondents, chekist, repressions.



На основании богатой источниковой базы и достижений историографии проанализировано причины, социальную базу, формы и методы повстанческого движения против советской власти на Подолье в 1921--1922 годах. Исследование базируется на принципах историзма, объективности, апартийности, системности. Задачи статьи обусловили использование общенаучных и специальных исторических методов: контент--анализа, анализа и синтеза, системного, проблемно--хронологического, историко--статистического, хронологического, что позволило сформировать репрезентативную источниковую базу, выяснить каузальные связки между действиями органов советской власти и размахом повстанческой борьбы, ее влияние на настроения крестъянства и реализацию различных кампаний большевистской власти. В целом, как показало прове- деное исследование, советской власти путем тотального терора и концентрации на Подолии пяти пехотных и кавалерийських дивизий, бронепоезда, значительного кіличества підразделений ГПУ и милиции удалось в сентябре 1922 года витеснить большие повстанческие отряды за границу и подавить сопротивление малых.

Ключевые слова: повстанцы, ответчики, чекисты, репрессии.



Проблеми антирадянського повстанської руху (“ба-ндитського” за радянською термінологією) на початку 20-х років минулого століття викликає значний інтерес у суспільстві. Свідченням цього є публікація спогадів повстанських ватажків Я. Гальчевського [1], Ю. Горліс- Горського [2], роману В. Шкляра [3]. Окремі сторони даної теми досліджено в наукових працях В. Василенка [4], К. Завальнюка [5], Р. Коваля [6], Д. Красносілецького та І. Рибака [7] В. Савченка [8], Я. Сторожука [9] та інших.

Метою даної статті є, спираючись на досягнення іс-торіографії та архівні матеріали, проаналізувати причини, соціальну базу, форми та методи повстанського руху проти радянської влади на Поділлі в 19211922 роках. Вибір теми дослідження зумовлений як тим, що “найактивніші на Правобережжі банди діяли на Поділлі” [10, арк. 52], так і тим, що Подільська губернія була прикордонною. З одного боку, це створювало кращі умови для зв'язку повстанців із Головним Отаманом С. Петлюрою, а з іншого, утруднювало боротьбу, оскільки в прикордонні базувалася значна кількість підрозділів Червоної армії, Державного політичного управління (ДПУ), міліції та прикордонників [11, с. 15, 26, 29]. Ще однією особливістю Поділля, яка безпосередньо впливала на масштаб повстанського руху, було те, що тут під час столипінської аграрної реформи було створено значну кількість заможних одноосібних приватних хутірських і висилкових господарств.

Їх власники в 1918-1920 рр. підтримували армії УНР і П. Скоропадського, а затим були соціальною опорою повстанського руху [11, с. 33-58].

Радянська влада, яка була встановлена на Поділлі в листопаді 1920 р., швидко розчарувала населення, яке чекало “благ земних” від большевиків” [1, с. 18-19]. В краї відразу розпочався збір продрозкладки. Вона проходила зі “значним нажимом на куркуля і розшаруванням села”. Крім того, “проводилися безпідставні арешти та обшуки, забиралося майно в селян та мешканців міста, не видаючи копій протоколу з перерахуванням забраних речей; всі установи, кожна окремо, мобілізову- вали селян на гужповинність, облік не вівся, плата не здійснювалася” [12, арк. 126]. В цих умовах будь-який конфлікт міг призвести до збройного протистояння. Так, коли в одного з мешканців с. Бабчинці Ямпільсько- го повіту “вилучили самогонку та куб для неї” [12, арк. 126], тут 3 лютого 1921 р. вибухнуло селянське повстання. Воно швидко охопило Ямпільський і Моги- лівський повіти, а загальна кількість повстанців, за даними “Зведення № 55 від 8 квітня 1921 р. інформаційного підвідділу ЦК КП(б)У”, досягла п'ятнадцяти тисяч [13, арк. 102]. Зазначимо, що Костянтин Завальнюк і Сергій Борсуковський вказують: “штаб 12-ї дивізії червоних доповідав про 12 тис. повстанців у Ямпільському повіті та 5 тис. при 200 кавалеристах без сідел у Моги- лівському” [14, с. 63]. Всі джерела свідчать про добру організаційну роботу штабу повстанців, очолюваного колишнім царським прапорщиком Федором Лозаном, що дозволило відбити перший наступ червоних [13, арк. 103; 14, с. 64]. Характерно, що у своїй відозві Ф. Лозан наказав “відновити роботу всіх установ УНР” [13, арк. 104], а низкою наказів повстанці “запровадили вільний обіг усіх, крім радянських, грошей, свободу торгівлі, сформували свою адміністрацію” [14, с. 65]. Кинувши проти повсталих чотири полки, бригаду та загін міліціонерів, після дводенних боїв 10 лютого повстання придушили [13, арк. 104; 8, 14, с. 65]. Його осередки зайняли війська каральної експедиції. “Населення сіл зустріло війська білими прапорами, виразило повну покірність і обіцяло видати організаторів” [15, арк. 1]. Методи “умиротворення” повстанців і їхніх симпатиків розкриває “Інформаційне зведення секретно- інформаційного відділу Ради Народних Комісарів УСРР про боротьбу з бандитизмом” від 13 лютого 1921 р.: “В с. Шендерівка Ямпільського повіту каральним загоном затримано і розстріляно п'ять главарів бандитської ор-ганізації. На мешканців району накладено контрибуцію 5.000.000.рублів” [15, арк. 3]. Загалом “карателі арештували до 500 чоловік” і спалили с. Оленівку Могилів- ського повіту [14, с. 65-66]. Крім грошей, контрибуція передбачала вилучення хліба, великої рогатої худоби, овець і свиней. Не гребували карателі й мародерством. Так, у “Бабчинцях у населення вилучили 500 штук білизни, 250 аршин полотна, 14 аршинів селянського сукна, 13 пар чобіт і 30 кожухів. Це все забрав собі 104 полк” [14, с. 66].

Після придушення даного повстання влада торжест-вувала. Це видно з інформаційних повідомлень: “після ліквідації повстання все спокійно; в районі Ладижина

Тут і далі збережено стиль документів виявлено невідому банду. Висланим загоном 102-го полку банду розігнали, 6 бандитів убили, 8 згоріло у підпаленому нами сараї. В районі Тростянця розігнана банда, яка зайняла с. Черверинівка. Вбито 12 бандитів” [15, арк. 5-7]. Зазначимо, що не всі на Поділлі поділяли такі настрої. Зокрема голова Подільської губернської Надзвичайної Комісії (НК) 16 березня 1921 р. у доповіді на адресу ЦК КП(б)У вказував, що “із надходженням весни є припущення посиленого розвитку бандитизму” [17, арк. 4].

Він не помилився. Продовження репресивної політики з боку влади зумовило формування збройних пов-станських загонів для захисту населення та боротьби з більшовицьким режимом. Вже в березні “бандитизм в Брацлавському, Гайсинському та Ольгопільському повітах посилюється, - зазначалося в доповіді губернського комітету КП(б)У (губкому). - Почастішали випадки нальотів на важливі центри (Ольгопіль, Вороновиця (цукровий завод), Брацлав та ін.). На днях був навіть наліт на штаб 12 дивізії, при якому вбито начдива”. Влада змушена була оголосити ці повіти “ударними” та надіслати туди “особливо-вповноважених Губнаради, Губкому, Губревкому”, а також сконцентрувати тут три дивізії [12, арк. 52]. Проаналізувавши причини повстан-ського руху, Подільський губком визнав, що “велику роль у поширенні бандитизму відіграє поведінка радянських працівників. Так, в Ольгопільському повіті був випадок спалення, за наказом Голови поввиконкому Атюніна, великого села Попова Гребля, без належної санкції Губнаради. Далі ним було намічено групу селян, кооператорів, вчителів, навіть кількох партійних для висилки вглиб Росії” [12, арк. 60]. В цьому селі 15 квітня 1921 р. експедиційна трійка по боротьбі з бан-дитизмом спалила 534 будинки. “У вогні згоріли двоє дітей і один дід, багато домашньої худоби і майже вся домашня птиця. Без даху над головою залишилося 1840 осіб. Всі речі переглядали і все цінне забирали собі, вантажили на підводи і вивозили. Брали з погорільців гроші, причому лише миколаївські. В деяких селян брали викуп золотом і іншими речами і не підпалювали їх” [18, арк. 14-14 зв]. Підкреслимо, що як зазначалося в звіті Подгубкому від 20 травня 1921 р., до середини квітня дії влади були неплановими та безсистемними. Пе- вною мірою це пояснювалося тим, що з 12 повітів губернії “бандитизм мав місце лише в трьох східних повітах: Брацлавському, Гайсинському та Ольгопільському”. Проте вже з середини квітня “боротьба з бандитизмом набула планового й організованого характеру завдяки концентрації трьох дивізій. Але активнодіючі банди встигли проскочити в Київську губернію”. Натомість “з'явилися банди чисельністю 40-50 чоловік у районі північно-західної частини Вінницького та Лі- тинського повітів” [12, арк. 72-73]. Як зазначав у своїх спогадах Я. Гальчевський, це була скоординована діяльність невеликих повстанських загонів [1, с. 40]. Так, “у Воньковецькому районі на кордоні з Летичівським повітом в селі Петраші в Зіньківському лісі, в різних місцях спостерігається посилена поява бандитів по 68 осіб; на чолі банди стоїть громадянин села Петраші Летичівського повіту Кіндрат Нуждін (підкреслено в оригіналі - Авт.). Інша банда там же знаходиться під главенством Клима Березицького чисельністю 4-6 осіб” [19, арк. 141].

З' ява великої кількості невеликих загонів змусила владу змінити тактику боротьби. Використання польових частин було визнано неефективним. Відтак почали створювати “винищувальні, винятково маневрені загони чисельністю в 300 вершників і 150 піхотинців, з легкою артилерією, двома бронемашинами, на тачанках” [15, арк. 68]. Крім того, Подільський губвиконкомом 31 травня 1921 р. затвердив “Інструкцію про призначення відповідачів”. Вона передбачала, що “кожен випадок терору проти радянських працівників де б він не стався: в селі, на полі чи в лісі відноситься до села, яке ним володіє, а у випадку коли територія прилягає до кількох сіл, відповідальними є всі прилеглі села.

На кожну одиницю терористичного акту - береться П'ЯТЬ відповідачів, які караються мірою покарання, яку застосовують до бандитів”. Сумнівних осіб належало негайно затримувати й передавати на місці міліції, а при появі збройних загонів чи окремих осіб потрібно було перевіряти документи й у випадку появи сумнівів негайно повідомляти в повітове відділення ДПУ. Сільради повинні були всіх сумнівних, а також причетних до бандитизму осіб узяти на облік і списки в п'ятиденний термін передати туди ж [18, арк. 293]. Великі надії як на ефективний засіб боротьби з повстанським рухом влада покладала на амністії [4, с. 99-100]. Загалом, станом на перше травня 1922 р. на Поділлі було амністовано 747 осіб [20, арк. 1]. Загальна ж чисельність найбільших повстанських загонів Гальчевсько- го, Боровського, Бущука, Лиха, Завірюхи, Заболотного, Солтиса, Хмари та інших у червні 1921 р. становила близько трьох тисяч козаків, переважно кінноти, при 40 кулеметах [15, арк. 59-214].

Разом з тим владу турбувало те, що соціальною базою повстанців були: “1) Селянство як заможне так і бідне навіть комнезами, 2) вчителі й псаломщики, тобто духовенство і 3) інтелігенція. Мета повстання захоплення влади для Петлюри, на що мали надію вчителі, духовенство, інтелігенція та несвідоме селянство” [21, с. 32-33]. Тому І Подільський губернський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у резолюції “Про боротьбу з бандитизмом” 14 липня 1921 р. на виконання рекомендацій постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР від 24 березня 1921 р. щодо створення загонів комнезамів для цього, зобов'язав органи по боротьбі з бандитизмом “поставити справу таким чином, щоб у цю боротьбу залучити широкі маси селянства”, а майбутньому губвиконкому “в самому терміновому порядку вирішити питання про організацію загону з перевірених комнезамів” [22, с. 9394]. Виконуючи дане рішення, губернська військова нарада (губвійськнарада) на засіданні 17 липня доручила начальнику губернської дільниці, командиру корпусу Червоного козацтва Віталію Примакову та голові губ- виконкому Василю Порайку підготувати пропозиції щодо створення такого загону [23, арк. 1]. Ті розробили проект наказу, який був затверджений губвійсьнарадою 30 липня. Наказ виходив за межі рішення з'їзду і передбачав формування Першого Подільського Добровільного кавалерійського полку незаможного селянства. Повітові військнаради повинні були в двадцятиденний строк набрати не менше ніж по 50 добровольців. Вони мали “з'явитися на конях, конфіскованих комнезами в куркулів та найбільш заможних селян”. На кожних десять добровольців слід було надавати тачанку з парою добрих коней чи справну сільську підводу [16, арк. 4-5; 24, с. 22-23]. Одночасно була прийнята “Відозва Подільського губвиконкому до незаможних селян Поділля про організацію І добровільного кавалерійського полку незаможного селянства”, в якій в яскравому публіцис-тичному стилі розповідалося про шкоду бандитизму і висловлювалася впевненість, що “чесний незаможник на коні, одібраному ним у куркуля, повинен розтоптати в прах всі контрреволюційні заміри” [22, с. 106-109]. Однак така ініціатива не викликала ентузіазму в незаможників, що змушувало голів повітвиконкомів тиснути на керівників волостей. Так, президія Кам'янецького повітвиконкому 19 вересня 1821 р. “підтвердила відозву до волвиконкомів, волкомнезамів і комосередків про організацію загону комнезамів-добровольців і про ви-лучення в куркулів коней і підвід для потреб загону комнезамів”, а голова Літинського повітвиконкому Федір Шанявський в обіжнику до голів волвиконкомів звинувачував їх у тому, що вони “не доповідають про осіб, які бажають записатися” та нагадував, що “незаможники, вступаючи в загін, отримають коня, зброю і одіж” [25, арк. 18; 26, арк. 110]. 17 лютого 1922 р. І з'їзд комнезамів Поділля повернувся до даної ідеї та ухвалив рішення про створення бойових загонів незаможників для боротьби з бандитизмом. Зброю для них слід було “викачати” в куркулів [27, арк. 7]. Відтак не дивно, що губвійсьнарада 16 березня 1922 р. знову повернулася до даного питання й дала розпорядження про створення загонів комнезамів у волостях. В окремих випадках дозволили видавати їм патрони. При появі великих банд необхідно було “стягувати ці загони в один кулак і використовувати під командуванням Начальника бойової дільниці” [28, арк. 9].

Крім того, за свідченнями Я. Гальчевського, “чекісти наводнили край своєю агентурою. Вона вербувала серед селян сексотів (секретних співробітників), організовувала псевдоповстанські загони, намагаючись з їх допомогою виявити та знищити не лише повстанців, а й їх симпатиків. За підтримки населення, повстанці виявляли замаскованих ворогів і розстрілювали чекістів, а сек- сотів вішали. При цьому не чіпали їх родичів і майна [1, с. 37-39, 80-81].

Проте завдяки всім цим діям чекістам в червні 1921 р. “вдалося розкрити багато повстанських організацій та розгромити Всеукраїнський Повстанський Комітет з осідком на Брацлавщині (на чолі з отаманом А. Бондаренком), - зазначається в “Енциклопедії Украї-нознавства”, - який об'єднував повстанські загони (отаманів Заболотного, Вовка, Біди, Трейка, Богуна, Лиха, Орла-Гальчевського, Пугача, Хмари, Сірка, Черкаса, Дубчака, Могили, Волинця, Струка, Клепача, Наливайка, П'ятенка, Хрестового та ін.), що діяли під загальним керівництвом призначеного головним отаманом С. Петлюрою полковника Карого-Яворського, головного на Поділлі” [29, с. 2117-2122]. Були викриті підпільні організації у Вінниці, Гайсині, Жмеринці та Кам'янці-Подільському та заарештовано 220 активних і пасивних учасників [30, арк. 73-74; 31, арк. 88].

Однак сподівання влади на припинення повстанського руху не справдилися. Новий імпульс антибільшовицькій боротьбі, на думку Віктора Савченка, дав прорив через радянський кордон на Поділля “повстанської бригади (400 бійців) отаманів Шепеля та Гальчевського. Бригада, яка виросла до однієї тисячі повстанців, захопила дрібні міста Поділля. В союзі з цією бригадою діяв і отаман Семен Харченко - Хмара ..., який створив на Поділлі підпільну організацію та повстанський кавалерійський загін, який отримав назву Надбужанської кавалерійської дивізії (600 бійців)” [8, с. 29]. Проте мусимо не згодитися з тим, що Я. Гальчевський був тоді серед командирів бригади, оскільки в цей час він перебував на Брацлавщині де захопив м. Турбів, а затим на Вінницьких Хуторах розстріляв “голову Ревтрибуналу при 1-шім Кіннім Чер. Козацтва Корпусі, тов. Вернера” [1, с. 94, 114]. Про активізацію повстанців свідчать і радянські джерела. Так, за даними Новоушицького повітвиконкому: “12 серпня банда з 10-13 осіб з кулеметом напала на Воньківці й розгромила міліцію”. Як наслідок - “політичні настрої в селян погіршуються” [19, арк. 196-197].

Влада відповіла на це каральними заходами: “у 16 бандитів з Вихрівки конфісковано все майно. Затримано 2679 дизертирів, 156 політичних і кримінальних осіб, розстріляно 12, відправлено в концтабори 18, переслано в інші заклади 35, відправлено в Губ. ЧК 24, звільнено зовсім 48, один утік”. До проведення каральних акцій широко залучався волосний актив [32, арк. 14, 158]. У той же час поряд з “батогом” широко використовувався й “пряник”. Наприклад, 19 листопада 1921 р. президія Кам'янець-Подільського повітвиконкому, розглянувши заяву голови 31-го райкому, ухвалила: “Беручи до уваги заслугу поіменованих у заяві десятьох громадян 31-го району в затриманні контрреволюціонера і бандита Петровського, запропонувати Повземвідділу видати означеним громадянам винагороду в розмірі 1 (один) пуд муки і 3 (три) фунти сала на людину”. Застосовувалась і практика індивідуального “заохочення” за заявами окремих осіб. Так, у вже цитованому документі знаходимо не лише свідчення цього, а й посилання на джерела такого заохочення: “Беручи до уваги, що гр-н Найзберг самовіддано сховав представників радвлади при нападі бандитів, запропонувати Продвідділу видати гр-ну Найзбергу три пуди зерна. Повсобезу задовольнити його, по можливості, речами, конфіскованими в бандитів” [21, с. 31].

Певного негативу додавало те, що частина повстан-ських отаманів, як от Шепель не провадили активної боротьби з червоними, потурали “спеціяльним підходам до жидів і грабунків”, не реагували на “випадки гвалтів над дівчатами”. Як наслідок, “загал населення не вірить в якусь поважну акцію восени і повстанці починають зневірюватись” [3, с. 27, 124, 126].

Суттєво активізував повстанську боротьбу в краї, за-значалося в “Бюлетені секретно-інформаційного відділу РНК УСРР № 17” від 16 вересня 1921 р., “наказ № 11 члена уряду УНР Бондарчука та розпорядження Центрального Повстанкому про об'єднання повстанських загонів і їхнє перетворення в регулярні частини. Зокрема, банда Резуна прибрала назву:

“4-й кавалерійський полк 1-ї Повстанської кавалерійської дивізії Подільського корпусу” [10, арк. 27]. На зміну тактики повстанцями влада відреагувала створенням “летючих загонів”, які “виділяються зазвичай в складі: ескадрону добірних червоноармійців посилений 50100 кращими піхотинцями та найдосвідченіших начальників з двома-трьома кулеметами. Недолік - ці загони діяли лише в день”. Крім того, “почали активно застосовувати засади, облави з одночасною викачкою зброї в населення” [10, арк. 68].

Активізація повстанського руху співпала з радикалі- зацією подільського селянства, яке: “Вже на початку жовтня виявило свої симпатії до петлюрівського повс-танства. Посилений збір продподатку, тривалий постій частин Червоної Армії, який лягав важким тягарем на селянство, озлоблення систематичними крадіжками та грабежами червоноармійців, і дуже сильна петлюрівська агітація - все це сприяло створенню в селах антира- дянських настроїв”. Вони почали переростати в селянські повстання: 14 жовтня в Проскурівському повіті вибухнуло перше повстання. “Селяни с. Вихрівка вчинили збройний опір продзагону, створили загін і рушили через низку сіл на м Татариски. По дорозі до них приєднувалися селяни з навколишніх сіл. У Татарисках натовп повстанців зіткнувся з нашим батальйоном і після доброї перестрілки розсіявся. Повстання було ліквідовано” [10, арк. 149].

В таких умовах розпочався другий зимовий похід армії УНР. В його рамках 18 жовтня 1921 р. Подільська група отамана Палія чисельністю “до 400 штиків піхоти та 350 шабель перейшла Збруч у районі с. Голенищеве та прорвала кордон. Вторгнення цієї групи викликало переляк у червоних. Зокрема, начальник залоги м. Кам'янця-Подільського наказом № 124 від 18 жовтня 1921 р. “з метою запобігання несподіваному вторгненню банд в межі міста Кам'янця-Подільського та його околиць, а також у випадку нападу такого” наказав вжити рішучі заходи, зокрема “виставити караули біля всіх стратегічних об'єктів”, а решту червоноармійців, прикордонників і міліціонерів - “звести в казарму й бути готовим до виступу” [21, с. 27]. Зазначимо, що загін Палія “настілки інтенсивно розгорнув свої операції, що склалась реальна загроза захоплення міста Проскурова, де справа дійшла до евакуації” [11, с. 56-57].

Під впливом наступу Подільської групи між 28 і 30 жовтня вибухнула низка селянських повстань у Про- скурівському, Летичівському та Кам'янецькому повітах. Зокрема, “вчителі та колишні петлюрівські офіцери організували крупне повстання в с. Савинці, яке нара-ховувало понад 150 учасників”, в с. Чорнокозинці “було організовано повстання офіцером армії УНР Томашев- ським”. Велике повстання відбулося в Летичівському повіті: “отаманом Хмарою при сприянні банд Матуса та Костелка було організовано Зіньківське повстання, в якому брало участь населення сіл: Зіньків, Адамівка, Пирогівка, Петраші-Українські, Охримівці та Охримі- вецька-Слобідка” [11, с. 40, 52, 57]. Селяни с. Рихта біля Кам'янця-Подільського “повстали і вирізали 25 червоноармійців” [33, арк. 291].

Однак повстання відбувались окремо одне від одного, що полегшило владі їхнє придушення. Як свідчать архівні джерела, “Характерним моментом є та обставина, що на кожному майже хуторі розстріляний за бандитизм той чи інший член сім'ї” [11, с. 33]. Не було координації дій і між отаманом Палієм та отаманами, які вже діяли на Поділлі. Зокрема, Я. Гальчевський бідкався: “Чому хоч полк. Палій не зв'язався зі мною, переходячи через Поділля?” [1, с. 159-160]. Щоб якимсь чином допомогти йому, отаман Орел здійснив нічний напад на штаб другої кінної дивізії Червоного Козацтва та один полк у с. Кусиківці Літинського повіту [1, с. 160]. Така неузгодженість дій призвела до того, що Подільська група, “не отримавши серйозної підтримки повстанців і взнавши про розгром основної групи отамана Тютюнника, повернула на захід, повернувшись 6 грудня 1921 року на польську територію” [8, с. 37].

Необхідно наголосити, що активізація повстанського руху суттєво вплинула на темпи виконання продовольчого податку. Так, станом на 10 листопада 1921 р. в Подільській губернії було зібрано 6,3 млн. пудів хліба, або 39,2% від плану. Для порівняння: в Київській та Волинській губерніях, де повстанський рух був суттєво меншим, зібрали відповідно 10,1 млн. пудів, або 77,8%, та 5,6 млн. пудів, або 79,8% [34, с. 62]. По повітах відсоток виконання продподатку на кінець грудня 1921 року був: у Ямпільському - 6,2%, Гайсинському - 17,1%, Лети- чівському - 17,4%, Ушицькому - 24,8% тоді як у Він-ницькому - 52,5, а в Брацлавському - 62,5% [35, арк. 136]. Широкий резонанс серед подолян мав наказ Я. Гальчевського “До єврейського населення Поділля”. В ньому у відповідь на червоний терор і те, що “євреї-особісти і чекісти взяли звичку брати заложників і розстрілювати по кілька душ неповинних селян, котрі мали з нами стосунків, за одного комуніста, - було по-переджено: “З дня оголошення саго за одного розстрі-ляного заложника селянина наша військова організація Поділля буде брати заложниками євреїв, особливо з семійств радслужбовців і розстрілювати по п' ять за од-ного” [36, арк. 56].

З настанням зими. повстанські загони зменшили свою активність. Значна кількість козаків розійшлася зимувати по домівках. Ядро ж загонів, завдяки підтримці населення, майже без боїв перезимувати зиму 19211922 рр. [1, с. 189]. З настанням весни боротьба відновилася. З метою мобілізації повстанців до нової боротьби отаман Орел в квітні 1922 р. провів пропагандистський рейд по Поділлю за маршрутом: Брусленів, Янів, Калинівка, Вороновиця, Тульчин, Ямпіль, Кам'янець- Подільський, Фельштин, Проскурів, Старокостянтинів, Межибіж, Летичів, Хмільник [1, с. 218-219]. Важливе значення для подальшої боротьби мав з'їзд повстанських організацій Поділля 1 травня 1922 р. в лісі біля Ле- тичева. 36 делегатів з майже усіх повітів краю, заслухавши звіт “отамана Орла про повстанчу діяльність за 172 року”, створили Подільську Повстанчу Групу в складі десяти повстанських загонів, обрали її командан- том отамана Я. Гальчевського, створили штаб групи, надзвичайний суд і Чоту Повстанчої Жандармерії [1, с. 227-230]. Командиром “1-ої Подільської Кінної Бригади”, яка мала “контролювати чотири повіти: Ле- тичівський, Кам'янець-Подільський, Проскурівський і Могилівський”, було призначено поручника Якова Го- люка (Байда); отаман Лісовий очолив повстанчий відділ, який мав діяти на території “південної Летичівщи- ни, Жмеринського району, Ушицького та Ямпільського повітів і Вапнярського району; отаман Хмара став “ко- мандантом 4-ої кінної повстанчої бригади” [1, с. 247262]. Вже невдовзі об'єднання дало сподіваний результат: “Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбі-глися. Як свідчить їх рапорт: “О 5-й годині біля будинку волосного виконкому робив огляд банди сам Гальчев- ський. У місті був розклеєний Наказ № 1 по Червоній Армії, розташованій на території Поділля, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)” [37]. Невдовзі вони здійснили успішне захоплення Бару [1, с. 276-278].

Відтак, бачачи неможливість зупинити наростання антибільшовицької боротьби, влада вдалась до застосування класичної практики колонізаторів - колективної відповідальності шляхом запровадження інституту відповідачів, тобто заручників. Одночасно, з метою привернути населення на свій бік, практикувалися звільнення з-під арешту відповідачів, які підлягали розстрілу. При цьому на них накладався лише штраф. Одночасно з громади бралася підписка про те, що у випадку повторної появи банди вони будуть розстріляні без суду та слідства. Якщо ж громада несвоєчасно повідомляла у волость про появу бандитів, то за рішенням повітвійсь- кнаради після санкції губвійсьнаради відповідачів відправляли до в'язниці на два роки [12, с. 71, 154].

Проте бажаного ефекту цей захід не дав. Повстанці продовжували активну діяльність. Стали резонансними акції страти високопоставленого чекіста, який “розстріляв тисяч п'ять у Вінниці і в Одесі тисяч шість”, кастрування 35 червоноармійців-башкирів з охорони лоз- нянської цукроварні за ґвалтування “жінок і навіть 12- літніх підлітків” [1, с. 307, 310-311]. Особливого розголосу набув арешт і подальша страта в серпні 1922 р. командира бригади 24-ї Самарської дивізії Александровича, який під час Листопадового рейду 1921 р. “зі своєю бригадою спалив у Кам'янецькім і Новоушицькім повітах низку сіл і нещадно здусив повстанчий рух” [1, с. 320-321]. Також позитивно вплинув на розвиток повстанського рузу з' їзд повстанчих загонів північного Поділля 15 серпня 1922 р. в районі с. Буцни Могилівсь- кого повіту [1, с. 314-320].

Місцеві органи радянської влади охопила паніка. Прямим свідченням цього є висновок Новоушицької повітвійськнаради від 26 липня 1922 р. про те, що “без негайної присилки військ радвлада в повіті впаде” [21, с. 144-145]. Тривога передалась і центральній владі. На боротьбу з повстанцями на Поділлі було спрямовано багато війська. Як писав Я. Гальчевський: “більшевики - кіннота і піхота від 26 серпня щораз напливають. Розміщуються по селах і нікуди не виїздять. Кінні полки - це 1-ї і 2-ї дивізії Червоного Козацтва та 24 Самарської дивізії. Прибули квартирункові відділи двох дивізій піхоти з Одеси, відділ більшовицького комісара Каші. На станції Комарівці бачимо під парою большевицький панцирний потяг. За залізничним шляхом не має ні одного містечка чи села, де б не було червоних”. Загалом “не менше 5-ти дивізій кінноти і піхоти” [1, с. 339-346]. В умовах, коли повстанці були фізично та морально втомлені, піддавалися спокусі отримати мирне життя, прийнявши амністію, продовжувати відкриту боротьбу було б самогубством. Тому, не маючи жодних надій на допомогу з-за кордону та з метою “зберегти відділи”, повстанці під загальним командуванням отамана Орла 2 вересня 1922 року перейшли Збруч. Те ж на початку вересня зробили інші повстанські загони [1, с. 347].

Щоб не допустити навіть думки в подолян про подальшу збройну боротьбу, Губвійськнарада поставила завдання “негайно ліквідувати залишки банд і провести ретельну чистку серед співчуваючого бандитам населення та радапарату, посилити апарат ДПУ присланими працівниками”. Відповідно до телеграми голови ДПУ УСРР та штабу УВО від 11 вересня 1922 р. територію, де діяв загін керівника подільських повстанців Якова Гальчевського, оголосили спеціальною територією, а перебування там військ розцінювалось як перебування на ворожій території [39, арк. 1 б, 3-3 зв]. Для керівництва зачисткою 13 вересня 1922 р. створили губернську надзвичайну трійку в складі Костандогло, Осадчого та Форовича. Як зазначали Костянтин Завальнюк і Тетяна Стецюк, “ця комісія за офіційними даними розстріляла 580 заручників, а за неофіційними понад 1000, віком від 17 до 90 років” [40, с. 23].

Придушивши масовий повстанський рух і провівши показові розправи з ненадійними відповідачами, влада перейшла до викачування зброї в населення. За підтримки відповідачів воно “було проведено твердо і можна сказати напевно, що 90% зброї викачано”. Загалом на Поділлі станом 20 листопада 1922 р. було “викачано в селян біля 5 тисяч гвинтівок, більшість - добровільно” [41, арк. 23; 42, арк. 84].

Таким чином, аналіз повстанського руху на Поділлі в 1921-1922 роках неспростовно свідчить про те, що він був відповіддю на фактично колоніальну політику радянської влади. Він опирався на підтримку інтелігенції, заможного та середнього селянства, частини бідноти. Повстанська боротьба на Поділлі переважно була спрямована на відновлення української державності, відтак її потрібно розглядати як ар'єргардні бої національно- демократичної революції. Проте розрізненість дій повстанських загонів та селянських повстань, відсутність допомоги з-за кордону, переважаючі сили більшовиків, їхня політика терору та загравання з селянством тощо спричинили поразку повстанської боротьби.



Список використаних джерел

1. Гальчевський Я. Проти червоних окупантів / Я. Гальчевський. - Кам'янець-Подільський : ПП “Медобори- 2006”, 2011. - 360 с.

2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру / Ю. Горліс- Горський / упор., ред., передм., примітки, біограф. додатки Р. Коваля. - К. : Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця : ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011. - 512 с.: іл. - (Серія “Українська воєнна мемуаристика”).

3. Шкляр В. М. Залишенець. Чорний ворон / В. М. Шкляр. - К. : КСД, 2010. -384 с.

4. Василенко В. Більшовицькі амністії початку 1920-х рр. як засіб боротьби проти повстанського руху / В. Василенко. [Елект-ронний ресурс]. - Режим доступу : http://histans.com/JournALL /gpu/gpu_20U_1/5.pdf.

5. Завальнюк К. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки XX ст.) / К. Завальнюк. - Вінниця : “Логос”, 2000. - 268 с.

6. Коваль Р. Отаман святих і страшних / Р. Коваль. - К. : Просвіта, 2000. - 288 с.

7. Рибак І. В., Красносілецький Д. П. Антибільшовицький повстанський рух на Поділлі під проводом Я. Гальчевського: геог-рафія і хроніка подій / І. В. Рибак, Д. П. Красносілецький // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи. Науковий збірник. - Кам'янець- Подільський : Абетка-Нова, 2002. - С. 230-234.

8. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. - Харьков : Фолио, 2006. - 415 с.

9. Сторожук Я. Збунтоване село: повстанський рух на Поділлі в 20-х рр. ХХ ст. / Я. Сторожук. - Літин : НВФ “Синтез”, 2006. - 114 с.

10. Центральний державний архів громадських організацій України (далі - ЦДАГО). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 616.

11. Політ-економічний опис Проскурівської округи за даними

1930 року / автор-упорядник, передмова, коментарі

М. П. Олійник. - Хмельницький : ХМЦНТЕІ, 2010. - 80 с.

12. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 540.

13. Там само. - Спр. 435.

14. Завальнюк К. В., Борсуковський С. В. Незламні. Ямпільці в обороні державності: 1917-1925 рр. / Костянтин Завальнюк, Сергій Борсуковський. - Вінниця : Книга-Вега, 2009. - 228 с.

15. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 615.

16. Там само. - Спр. 614.

17. Там само. - Спр. 723.

18. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО). - Ф. 925. - Оп. 8. - Спр. 59.

19. Державний архів Хмельницької області (далі - ДАХмО). - ФР. 1010. - Оп. 1. - Спр. 112.

20. ДАВО. - ФР. 925. - Оп. 8. - Спр. 48.

21. Поділля та Південно-Східна Волинь у перші роки радянської влади (в документах та матеріалах) / автор-упорядник, пе-редмова, коментарі М. П. Олійник. - Хмельницький : ХНУ, 2008. - 268 с.

22. Поділля в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.): Збірник документів і матеріалів / [редкол. :

І. О. Пшук (від. ред.), А. Г. Бабенко, С. Я. Вініковецький та ін.]. - Вінниця, 1957. - 560 с.

23. ДАВО. - ФР. 925. - Оп. 1. - Спр. 200.

24. Социалистическое строительство на Виннитчине: Документы и материалы: (1921-1941) / [сост. В. Ф. Воловик и др. ; редкол. : Г. Я. Буртяк (руководитель) и др.]. - Одесса : Маяк, 1987. - 272 с.

25. ДАХмО. - ФР. 336. - Оп. 1. - Спр. 3.

26. ДАВО. - ФР. 925. - Оп. 2. - Спр. 48.

27. Там само. - Оп. 8. - Спр. 4.

28. Там само. - Спр. 17.

29. Повстанський рух на Україні / Енциклопедія Українознав

ства. - Т. 6. - Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Перевидання в Україні. - Львів, 1996, Ретпринтне відтворення видання 1955-1984 років. [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

http://unknownwar.info/-_232/.

30. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 436.

31. Там само. - Спр. 1758.

32. ДАХмО. - ФР. 1010. - Оп. 1. - Спр. 113.

33. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 642.

34. Корновенко С. В., Лазуренко В. М. Село. Хліб. Гроші. Податкова політика радянської влади в українському селі в період НЕПу / С. В. Корновенко, В. М. Лазуренко. - Черкаси : “Ваш Дім”, Видавець ПП Дикий О. О., 2004. - 188 с.

35. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 635.

36. Там само. - Спр. 1301.

37. Єсюнін Сергій Провісники волі: до історії українського повстанського руху на Поділлі / Сергій Єсюнін // Є! Поділля. - 2011. - 19 серп.

38. ДАХмО. - ФР. 336. - Оп. 1. - Спр. 32.

39. ДАВО. - ФР. 925. - Оп. 8. - Спр. 28.

40. Завальнюк К. В., Стецюк Т. В. Червоний смерч над Поділлям / К. В. Завальнюк, Т. В. Стецюк. - Вінниця : ДП “Державна картографічна фабрика”, 2008. - 248 с.

41. ДАВО. - ФР. 925. - Оп. 8. - Спр. 34.

42. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1175.

References

1. Halchevskyi Ya. Proty chervonyh okupantiv / Ya. Halchevskyi. - Kamianets-Podilsk : PP“Medobory-2006”, 2011. - 360 s.

2. Horlis-Horskyi Yu. Holodnyi Yar: spohadu osavula 1-ho kurenya polku haidamakiv Holodnoho Yaru / Yu. Horlis-Horskyi / Upor., red., peredm., prumitky? Biohraf. Dodatky R. Kovalya. - K. : Istorychnyi klub “Holodnyi Yar”, Vinnutsya : DP “Derzhavna kartohrafichna fabruka”, 2011. - 512 s.: ІІ. - (Seriya “Ukrayinska voyenna memuarustyka”).

3. Shklyar V. M. Zalushenets. Chornyi voron / V. M. Shklyar. - K. : ^D, 2010. - 384 s.

4. Vasylenko V. Bilshovytski amnistii pochatku 1920-h rr. Yak zasib borotby proty povstanskoho ruhu / V.Vasylenko. [Elektronnyi resyrs]. - Rezhym dostypy : http://histans.com/JournALL/gpu /gpu_2011_1/5.pdf.

5. Zavalnyuk K. Lytsari voli. Povstanskyi ryh na Podilli u personaliyah (20-і roky XX st. / К. Zavalnyuk. - Vinnutsya: “Logos”, 2000. - 268 s.

6. Koval R. Otaman svyatyh i strashnyh /R. Koval. - К. : Prosvita, 2000. - 288 s.

7. Rybak І. V., Krasnosiletskyi D. P. Antybilshovyttskyi povstanskyi ryh yf Podilli pid provodom Ya.Halchevskoho: hephrafiya I hronika podii / І. V. Rybak, D. P. Krasnosiletskyi // Istorychne krayeznavstvo v systemi osvity Ukrainy: zdobytky, problemy, perspektyvy. Naukovui zbirnyk. - Kamianets-Podilskyi : Abetka- Nova, 2002. - S. 230-234.

8. Savchenko V. A. Dvenadtsat voin za Ukrainy / V. A. Savchenko. - Harkov : Folio, 2006. - 415 s.

9. Storozhyk Ya. Zbuntovane selo: povstanskyi ryh na Podilli v 20-h rr. ХХ st. / Ya. Storozhyk. - L^n : NVF “Syntez”, 2006. - 114 s.

10. Tsentralnyi derzhavnyi arhiv hromadskyh orhanizatsii Ukrainy (dali - TsDАHО). - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 616.

11. Polit-ekonomichnyi opys Proskyrivskoi okryhy za danymy 1930 roky / Аvtor-uporyadnyk, peredmova, komentari M. P. Olyinyk.

- Khmelnytskyi : KhmTsNTЕІ, 2010. - 80 s.

12. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 540.

13. Tam samo. - Spr. 435.

14. Zavalnyuk K. V., Borsykovskyi S. V. Nezlamni. Yampiltsi v oborony derzhavnosti: 1917-1925 rr. / foostyantyn Zavalnyuk, Serhii Borsykovskyi. - Vinnutsya : Rhyha-Veha, 2009. - 228 s.

15. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 615.

16. Tam samo. - Spr. 614.

17. Tam samo. - Spr. 723.

18. Derzhavnyi arhiv Vinnytskoi ОЬ^Е (dali - ДАУО). - FR. 925. - Оp. 8. - Spr. 59.

19. Derzhavnyi arhiv Khmelnytskoi ОЬ^Е (dali - ДАKhmО). - FR. 1010. - Оp. 1 - Spr. 112.

20. ДАУО. - FR. 925. - Оp. 8. - Spr. 48.

21. Podillya ta pivdenno-Shidna Volyn u pershi roky radtanskoi vlady (v dokymentah I materialah) / Аvtor-uporyadnyk, peredmova, komentari M. P. Olyinyk. - Khmelnytskyi: KhNU,2008. - 268 s.

22. Podillya v period vidbydovy narodnoho hospodarstva (19211925 rr.): Zbirnyk dokymentiv i materialiv / [Redkol. : І. О. Pshyk (vid. red.), А. H. Babenko, S. Ya. Vinikovetskyi tа ІП.]. - Vinnutsya, 1957. - 560 s.

23. ДА^О. - FR. 925. - Оp. 1. - Spr. 200.

24. Sotsialisticheskoe stroitelstvo na Vinitchine: Dokymenty I materialy: (1921-1941) / [sost. V. F. Volovyk i dr. ; redkol. : H. Ya. Burtyak (rukovoditel) i dr.]. - Оdessa : Mayak, 1987. - 272 s.

25. ДАХІїиЮ. - FR. 336. - Оp. 1. - Spr. 3.

26. ДА^О. - FR. 925. - Оp. 2. - Spr. 48.

27. Tam samo. - Оp. 8. - Spr. 4.

28. Tam samo. - Spr. 17.

29. povstanskyi ryh na Ukraini / Entsyklopediya ukrainoznavstva.

- Т. 6. - Naukove tovarystvo imeni Shevchenka u Lvovi. Perevydannya v ukraini. - Lviv, 1996, Retptyntne vidtvorennya vydannya 1955-1984 rokiv. [Elektronnyi resyrs]. - Rezhym dostypy : http://unknownwar.info/-_232/.

30. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 436.

31. Tam samo. - Spr. 1758.

32. ДАХІїиЮ. - FR. 1010. - Оp. 1. - Spr. 113.

33. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 642.

34. Kornovenko S. V., Lazurenko V. M. Selo. Hlib. Hroshi. Podatkova polityka radyanskoi vlady v ukrainskomy seli v period NEPu / S. V. Kornovenko, V. M. Lazurenko. - Cherkasy : “Vash Dim”, Vydavets PP Dykyi О. О., 2004. - 188 s.

35. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 635.

36. Tam samo. - Spr. 1301.

37. Yesyunin Serhii Provisnyky voli: dо istorii ukrainskoho povstanskoho ryhy na Podilli / Serhii Yesyunin // Ye! Podillya. - 2011. - 19 serp.

38. ДАХІтО. - FR. 336. - Оp. 1. - Spr. 32.

39. ДАVО. - FR. 925. - Оp. 8. - Spr. 28.

40. Zavalnyuk K. V Stetsyuk Т. V. Chervonyi smirch nad podillyam / K. V. Zavalnyuk, T. V. Stetsyuk. - Vinnutsya : DP “Derzhavna kartohrafichna fabruka”, 2008. - 248 s.

41. ДАVО. - FR. 925. - Оp. 8. - Spr. 34.

42. TsDАHО. - F. 1. - Оp. 20. - Spr. 1175.

Размещено на Allbest.ru