Традиції та інновації в гостинності ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиції та інновації в гостинності ХІХ ст.

На сучасному етапі розвитку України важливого значення набуває відродження духовності, традицій національної культури як основи системи цінностей української нації. Виходячи з цього, актуальним є звернення до традицій гостинності, дослідження механізмів їх функціонування і впровадження інновацій, з'ясування історичного підґрунтя вартісних орієнтацій українського народу та їх відображення в гостинності.

Гостинність, будучи предметною та інституціональною об'єктивацією специфічно людської діяльності, визначається етнонаціональними особливостями. Саме в цьому феномені культури на соціально-побутовому рівні, в повсякденному житті виявляється самобутність світосприйняття, своєрідність моральних приписів, традицій, звичаїв, обрядів певного етносу чи нації. В той же час гостинність як продукт певних соціально - економічних умов і тісно з ними пов'язана, являє собою динамічну систему, в якій в процесі соціально - культурних трансформацій відбувається взаємодія традицій та інновацій, що зумовлює появу нових її видів і форм.

Вивчення гостинності українців протягом ХІХ ст. тривало в контексті збирання етнографічних матеріалів. П.П. Чубинський, характеризуючи український народ, звертає особливу увагу на гостинність, доброзичливість, схильність до гуртового спілкування, присвячує окремі розділи харчуванню українців [26, с. 356].

Праця М.А. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» містить інформацію щодо специфіки звичаєвої гостинності українців [15, с. 5].

Велику кількість описових матеріалів подається Б.Д. Грінченком в «Этнографических материалах, собранных в Черниговской и соседней с ней губерниях» [4].

Крім монографічних праць наприкінці ХІХ ст. друкувалось багато матеріалів про гостинність різних верств українського суспільства в періодичних виданнях «Київська старовина», «Русская старина», «Русский архив». «Спогади» П. Скоропадського дають уявлення про специфіку побуту українських поміщиків, зокрема, святкування дня народження голови родини, прийоми гостей [24].

М. Дубровін у статті «Русская жизнь в начале XIX века» описує прийоми, обіди, особливості пригощання в маєтках поміщиків, характеризує гостинність інших верств [3].

О.Ф. Кувеньова в історико-етнографічному нарисі «Громадський побут українського селянства» розглядає особливості сільської територіальної общини як основної форми організації традиційного аграрного суспільства. Саме вона, на думку авторки, зумовлює і традиції сусідської трудової взаємодопомоги в селянських господарствах, необхідної для виконання невідкладних господарських робіт, що завжди завершувалася гостиною, щедрим частуванням у садибі господаря [10, с. 28]. О.Ф. Кувеньова звертає увагу на святкову гостинність, описуючи звичай святкування традиційних для кожного села «храмових» свят, розкриває специфіку святкової гостинності [10, с. 51].

А. Пономарьов у ряді праць, серед яких «Етнічність та етнічна історія України», «Традиції гостинності», «Традиції доброзичливості» «Традиції культури поведінки» розкриває особливості традиційно-побутової культури і зазначає, що українська гостинність відрізнялася особливою гуманністю [20; 21]. Вчений характеризує і традиції доброзичливості як «основу основ міжособових взаємин - систему стереотипних форм, що виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання… подяку» [22, с. 161]. У праці «Традиції культури поведінки» А. Пономарьов розглядає етнічні стереотипи, символи і стандарти, що становлять сутність традицій, концентруються у спілкуванні і в яких виявляється своєрідність гостинності народу. Також дослідник аналізує мову знаків, словесних формул, жестів, міміки, здатних виражати надзвичайно складні почуття господаря і гостя. Зазначається, що за допомогою певних стереотипів, певного сценарію спілкування, намагались підкреслити належність до свого народу, краю, навіть до рідного села [23, с. 153-154].

У книзі О. Кравця «Сімейний побут і звичаї українського народу» традиція гостинності висвітлюється в контексті українського родинного побуту ХІХ ст. Невід'ємною складовою весільного обряду, що поставав як основа формування родини, родинного побуту на всій території України [9, с. 66].

Так, М. Стельмахович у праці «Українська родина» характеризує накопичені протягом віків знання, досвід, звичаї українського народу, які сприяють створенню міцного здорового побуту української родини як «світлиці» побутової культури. В ній формується шанобливе ставлення до рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, шанування та гостинності до людей [25, с. 26].

Етнограф В. Наулко, автор численних публікацій з питань історії і теорії української культури, зосереджує увагу на особливостях побутової культури, в межах якої розглядає й українську гостинність. Так, у праці «Культура і побут населення України» він виводить специфіку національної гостинності з природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних регіонів України [11, с. 105-136].

В роботі «Українське народознавство» під загальною редакцією С. Павлюка, Г. Горинь, Р. Кирчіва, наголошується на значенні архетипів в духовному житті, а відтак - і в побутовій культурі українського народу, в якому важливу роль відіграють архетипи доброї матері, трійці, відображення яких на побутовому рівні зустрічаємо в святковій гостинності [17].

Звичаї гостинності аналізуються в колективній історико-етнографічній праці «Українці» (Л. Артюх, Т. Космина, А. Пономарьов, М. Гримич, В. Сироткін). Вчені вважають знаковість, символічність однією з характерних ознак гостинності [18].

Поняття гостинності стає одним з базових у сфері туризму, оскільки формування інфраструктури гостинності безпосередньо пов'язане з подорожуванням. Саме тому традиції та інновації гостинності, в тому числі і ХІХ ст., досліджуються в межах туризмознавства [27; 2].

Управління закладами гостинності, технології прийому та обслуговування їх відвідувачів в ХІХ ст. на теренах Російської імперії розглядаються в історії індустрії гостинності та сервісології в роботах Н. Ляпіної, Н. Кабушкіна і Г. Бондаренко, Х. Роглєва, Дж. Уокера [12; 7; 16; 19].

Проблеми історії становлення вітчизняної індустрії гостинності обговорюються на сторінках як вітчизняних, так і зарубіжних фахових періодичних видань: журнали «Гостиничный и ресторанный бізнес», «Гостиница и ресторан», «Ресторатор», «Ресторанная жизнь» тощо.

Проте у згаданих, як і в інших публікаціях з цієї тематики, недостатньо акцентується увага на такому явищі, як гостинність, що становить важливу складову побутової культури українців. Саме тому мета статті полягає в тому, щоб висвітлити гостинність як феномен побутової культури українського народу.

Мета статті - з' ясувати специфіку взаємодії традицій та інновацій в гостинності різних верств українського суспільства протягом ХІХ ст.

Кардинальні трансформації, зумовлені модернізаційними процесами, що відбувалися на теренах Російській імперії протягом ХІХ ст. в усіх сферах суспільного життя, розвиток нових капіталістичних відносин породжують чисельні соціальні, економічні та екзистенціальні проблеми. Поряд з традиційними верствами населення такими як поміщики і селяни, що залишаються головними носіями патріархальності, з' являються нові соціальні верстви, які відображають зміни в суспільстві.

Так в результаті промислового перевороту протягом 60-х-80-х рр. XIX ст. сформувалася самостійна верства підприємців вихідців із селян, міщан та дворян. Переміщення дворян-поміщиків відбувається і до інших соціальних верств та професійних груп.

На цей же час припадає завершення тривалого процесу формування вітчизняної торговельної буржуазії, що суттєво позначилось на характері міської гостинності. Саме торговельна буржуазія, з огляду на її мобільність, відігравала суттєву роль у відкритті і функціонуванні закладів гостинності і фактично стояла у витоків становлення вітчизняної індустрії гостинності. Накопичені великі капітали представники цієї буржуазії вкладали в розвиток різних галузей промисловості, активно залучатися до банкірської сфери і тим самим сприяли розвитку ринкової економіки.

Відміна кріпосного права заклала підґрунтя для отримання освіти вихідцям з різних верств населення, а освіченість стала розглядатися не лише як надбання вищих верств населення, а й вихідців з інших верств. Крім того, розвиток промисловості, індустріалізація і модернізація потребували освічених працівників, здатних не лише зрозуміти останні досягнення науки і техніки, а й впровадити їх у виробництво. Всі ці процеси засвідчили вихід на історичну арену в другій половині ХІХ ст. нового українства, формування української еліти, яка мала відвагу і виявила готовність стати на нелегкий і довготривалий шлях відстоювання інтересів всього українського народу. Інтелігенція сприяла як формуванню нових закладів гостинності, так і збереженню традицій української побутової культури з її нормами гостинного, доброзичливого, шанобливого ставлення до інших народів та етносів.

Урбанізаційні процеси в Україні, що інтенсифікувалися в другій половині ХІХ ст., змінили функціонально-просторову організацію міста в цілому, вплинули на міську культуру та міський спосіб життя спричинили появу нових культурно-побутових практик різних верств населення серед яких і нові заклади гостинності.

В той же час протягом усього ХІХ ст. зберігалося досить багато рис, притаманних традиційному суспільству, а відтак і традиційній гостинності. Селяни і поміщики, як дві провідні верстви українського соціуму виступали по-суті хранителями традиційності, патріархальності і старосвітськості в українському розумінні цього явища.

Консерватизм мислення значної частини українських поміщиків зумовлював повільні темпи перетворень у їх господарствах в перші пореформені десятиліття ХІХ ст. Як зазначає Павло Скоропадський, майбутній гетьман Української держави, родина якого оселилась в Тростянецькому маєтку діда, І. М. Скоропадського, де і «тоді ще був старий патріархальний уклад життя, кріпосне право було вже давно знищене, але весь уклад життя й взаємини людей ще були старі… Основною ознакою цих взаємин, особливо між поміщиком і оточуючими, була дивовижна простота і якась близькість одне до одного». Але років через десять не лишилося і сліду від цього [24, с. 383-384].

Поміщицька родина обов'язково мала великий будинок з приміщеннями для прислуги, гостей. І навіть при незначній кількості землі в маєтку, були численні підсобні приміщення, сади з прекрасними фруктами, городи, овочі, а часто й пасіка. А сам маєток ставав центром місцевого життя, як наприклад, Тростянецький маєток Скоропадських, куди з'їжджалися щочетверга навколишні землевласники на обід для обговорення поточних справ [24, с. 385, 396]. По обіді сідали грати в карти. О 7-й годині подавали вечерю і близько 10-ї роз'їжджалися [24, с. 384]. Найчастіше такі прийоми відвідували не надто великі землевласники, Г.П. Галаган чи В.В. Тарновський, приїжджали до Скоропадських рідко.

Стиль життя поміщиків різного рівня заможності був неоднаковим. У дрібних маєтках, землеволодіння яких не перевищувало 100 дес., він відрізнявся від життя в резиденціях, власникам яких належало по кілька десятків тисяч десятин. Але саме спосіб життя найбагатших став стереотипом, в якому переважала розкіш.

У побуті крупних поміщиків Правобережжя, насамперед польських, все свідчило про багатство: численна челядь, картинні галереї, бібліотеки, в яких були книги з позолотою, старовинні меблі, вироби із срібла, кришталю, порцеляни. Архітектура маєтків відрізнялась вишуканістю, при маєтках були парки.

Важливою складовою життя поміщиків були постійні прийоми гостей як у будні, так і в свята, проведення під час святкової гостинності танцювальних вечорів і балів, організація різних в залежності від обставин полювань. Приналежність до вищих соціальних верств, відповідний суспільний статус, рівень освіченості, посада у владній ієрархічній структурі забезпечували доступ до обраного «кола друзів» і можливість участі в подібних прийомах. На такі гостинні прийоми. як згадує графиня Потоцька, збиралися «вершки» вишуканого товариства: Четвертинські, Радзивіли, Любомирські, Липковські, Чечелі, Залеські, Ржевуські, Могильницькі, Ярошинські [14].

На Лівобережжі складався дещо інший спосіб життя. Так у Харківській губернії, як пише у своїх замітках російський економіст і статистик Ю. Янсон «ви не зустрінете розкоші й комфорту, що панували в садибах і заводах Київської губернії; немає тут парків, палаців поміщика, розкоші приміщень управителів, контор з окремими департаментами й безліччю економів і чиновників, які мали величезне утримання» [28, с. 5].

Крім званих гостей, господарі були готові і до неочікуваних. Формою прийому останніх був «незваний обід» опис якого подає Н. Дубровин: «До незваного обіду подавався шматок домашньої шинки, локшина, яєш - ня-верещага або проста яєшня, індичка з солоними лимонами, качка з такими ж сливами, свіжий варенець і білосніжний сир з густими вершками. Всього було багато, всього було вдосталь… Для таких обідів і пригощань взагалі, в льохах поміщиків, навіть і не багатих, були припасені кадовби солонини, капусти, огірків, різних солінь; в підвалах були зариті в пісок овочі, зелень, плоди, варення, масло, яйця і наливки; зовнішня комірка була наповнена борошном, крупами і сухими ласощами» [3, с. 17].

Поміщики з колишньої Гетьманщини свято оберігали пам' ять свого роду, сторінки його овіяного славою минулого, шанували звитягу предків, а відтак усвідомлювали і свою етнічну приналежність.

П. Скоропадський згадує, що його перші дитячі враження і уявлення про світ формувалися під час перебування в садибі діда. Хоч родина Скоропадських була глибоко віддана цареві, але водночас завжди підкреслювалася її приналежить до малоросів знатного походження. Саме це стало підставою дотримання українських звичаїв у повсякденному побуті, в релігійній обрядовості та святковій гостинності [24, с. 388].

Улюбленими днями гостювання були церковні свята - «храмові», а також Масляна, Великдень, Трійця, Покрова та ін. В кожній сім' ї святкували іменини глави і членів сім' ї.

Так, П. Скоропадський описував святкування у Волокитиному маєтку свого діда Миклашевського по материнській лінії, найурочистішої події - святкування дня народження власника. Зранку відвідувалося урочисте богослужіння у церкві, на якому були присутні жителі навколишніх сіл. Потім поверталися до будинку, біля якого грав оркестр Костромського піхотного полку, виписаний з Глухова. Селяни з Волокитина та інших сіл також запрошувалися до саду, де пригощалися й розважалися - лазили по стовпах, каталися на гойдалках, танцювали. Всі діти отримували цукерки, робітники - подарунки. Святкування тривало до пізнього вечора і закінчувалося великим феєрверком [24, с. 398].

Визначальною складовою повсякденного побуту поміщиків були відносини з селянами, які забезпечували їх життя. А селянство й поміщицтво, як і їхні господарства, існували у загальній господарській системі і соціальній структурі села, то і зрозуміти особливості гостинності поміщиків можливо через знання традицій гостинності селян, які мали безпосередній вплив на формування в поміщиків почуття приналежності до українського етносу.

Громадська думка села виконували роль регулятора поведінки, впливала на дотримання етичних норм, що пронизували повсякденне життя, а гостинність виконувала комунікативну та виховну функції. Тому у побуті селянства протягом першої половини XIX ст. чільне місце посідає свято останнього снопа, що закінчується великим святковим обідом для всього села у панському дворі. А поміщик разом із селянами стає дієвим учасником цього свята: «В самий день закінчення жнив буває сільське свято останнього снопа. Жниці ходять по ниві, збирають стебла жита, що випадково лишилися, не - зв'язані в снопи, співають пісні і сплітають з жита вінок. Одна з дівчат його надягає собі на голову по загальному вибору, і потім всі натовпом йдуть з піснями до панського двору. Пан приймає вінок, вішає його під образами, а дівчат пригощає. Іноді обжинки святкують - ся великим обідом, бочкою горілки посеред панського двору для всього села» [15, с. 17]. Висловлюючи традиційні побажання здоров'я і достатку, прославляючи господаря та його родину, йому передавали символічний сніп і вінок. У відповідь господар запрошував селян до святкового столу, а свято набувало характеру гостинності.

Залишки цього свята мали місце після скасування кріпосного права, але в дещо модифікованому вигляді. І навіть в ХХ ст. за радянських часів воно збереглося в селах, але наповнилося відповідним ідеологічним змістом.

Варто зауважити, що спосіб життя поміщиків українського походження, вирізнявся аристократичністю, містив ознаки патріархальності, старосвітськості, що особливо характеризувало центральні райони українських земель, пов'язаних з Гетьманщиною. Такі ознаки способу життя зумовлені феноменом осілості, який стає антропологічною характеристикою буття не лише українських поміщиків, а й селян. Ці дві соціальні верстви об'єднувало життя протягом декількох поколінь на своїй землі, у власних оселях чи то невеличких, чистих і облаштованих хатинках селян, чи великих поміщицьких садибах-маєтках і любов' ю до цієї землі, прихильність до народних традицій і прагнення їх дотримання. Все це слугувало основою консерватизму мислення як вітчизняних поміщиків, так і селянства.

В ХІХ ст. формується специфічний, характерний для індустріального суспільства міський спосіб життя, що суттєво відрізнявся від традиційного і найбільш повною мірою виявився в гостинності. Так різновидом житла стає міський особняк, власниками яких, насамперед, стають найзаможніші цукрозаводчики. Саме родинам Терещенків, Ханенків, Ліберманів та ін. належали розкішні будинки, часом майже палаци. Мали можливість збудувати власний особняк і люди вільних професій як то: інженери, лікарі, архітектори, художники, професори.

Якщо в першій третині ХІХ ст. з'являються прибуткові будинки, що виконували функції готелів і тому вважаються своєрідним «прообразом інституту гостинності», то в пореформений час розпочинається активний розвиток готельного господарства в Україні. Так в містах формується новий соціальний простір, з місцями для прогулянок, якими стали парки, бульвари, сквери, набережні, міські сади. Виникають кафе, кав'ярні, кондитерські з поліфункціональним призначенням. В цих закладах відбувалися ділові зустрічі, під час яких укладалися угоди, тут відпочивали, розважалися. Саме ці заклади стають центрами відпочинку і спілкування, осередками гостинності.

Традиційна культура українських міщан, в межах якої формувалась міська гостинність, сягала своїми коренями ще в добу раннього середньовіччя і була пов'язана із звичаями, що склалися в сфері виробництва, з формами громадського та домашнього побуту, взаємодопомоги, корпоративною солідарністю, обрядовістю, побутувала з незначними змінами і в першій половині ХІХ ст.

До числа традиційних громадських свят українських міських корпорацій, відносяться патрональні свята, присвячені покровителям корпорацій - об' єднання ремісничої, торгової або іншої професійної діяльності. В кожному місті ці свята мали своїх покровителів - християнських святих, дні яких були днями корпоративних патрональних свят. Власне патрональне свято розділялося на урочисту літургію і бенкет членів об' єднання. Літургія здійснювалася в церкві, де корпорація мала ікону із зображенням свого патрона. Вранці, перед богослужінням члени об' єднання урочисто несли в церкву зроблені напередодні свічки, так звані ставники. Відповідно до порядку, який існував в ремісничих цехах, на молебні були присутні всі члени корпорації, які шикувалися згідно зі старшинством і тримали засвічені ставники. Це відбувалося навіть в пізній період їх існування, коли традиційна культура городян інтенсивно руйнувалася під дією капіталістичних відносин [6, с. 252253].

У ХІХ ст. в традиційній культурі українських міщан відбуваються зміни, зумовлені становленням індустріального суспільства і викликані проникненням в міське життя буржуазних відносин. І хоча в цих умовах посилилась тенденція до уніфікації та універсалізації побуту, в українській гостинності продовжували зберігатися національні риси.

В повсякденній гостинності міщан, що суттєво не відрізнялась від сільської, заявляються такі нові форми, як передавання в найм окремій людині житла, кімнати або квартири «зі столом», тобто з регулярним харчуванням:»… Звичайно ранком подавали куліш або галушки з салом, а у піст з конопляною олією з підсмаженою цибулею. Часом подавали млинці зі шквареним салом, в піст з тою ж конопляною олією. Галушки звичайно ті самі на смак, тілько ріжнилися формою - краяні квадратиками чи інакше або були рвані, але це вважалось ріж - номанітністю в сніданку… Галушки були пшеничні, а іноді давались і гречані… Млинці подавали дуже гарячими, а до них на кожного чоловіка по великому шматку сала. Іноді млинці давали теж гречані, як і галушки, але вони були дуже добрі…» [8, с. 103].

Скромність, невибагливість смаків, патріархальність, простота, специфіка кулінарії, протягом віків характеризували побут українських міщан. Зміни в харчуванні українських міст ХІХ ст. відбувається значно менш ніж в одязі або архітектурному інтер'єрі житла. Свою роль відігравала тут залежність харчування від поставок з села, сталі традиції в останньому. Зерновий напрям сільського господарства зумовив те, що основу харчування складали борошняні і круп'яні, а також овочеві продукти; м'ясні і молочні вживалися в меншій кількості. Цьому сприяли і релігійні заборони, пісні дні, коли вживання м' ясної і молочної їжі заборонялося, але дозволялося їсти рибу.

Кількість щоденних трапез регламентувалась достатньо жорстко, тому їли, зазвичай, чотири рази на день - сніданок, обід, полудень і вечеря. Основними, досить точно зафіксованими за часом і за складом страв, були обід (звичайно о 12-1 годині дня) і вечеря (не раніше 8 години вечора). За цими трапезами збиралася вся сім'я. Решта трапез - сніданок і полудень - були нечітко фіксовані, до них всіх членів сім'ї не чекали.

Відмінність у побуті міщан та інтелігенції зберігалася і на кінець ХІХ ст., що підкреслюється у «Спогадах» О. Кошиця: «Всі ці [Богуславські] квартири [для бурсаків] мали кожна своє обличчя, залежно від того, який був хазяїн. На учительських квартирах лежав відбиток більшої інтелігентності, ніж на міщанських, на останніх зате було більше простоти, так що всі дяківські сини давали перевагу міщанським квартирам» [8, с. 115].

Особливості харчування різних верств населення, як складова гостинності, в якій в найбільш повній мірі знаходив відображення національний характер, залежали від приналежності до тих чи інших соціальних верств. Так, для міської верхівки (підприємців, урядовців, багатих купців) в ХІХ ст. стають доступними досягнення європейської (французької, німецької, польської) кухні.

Нижчі верстви населення при цьому послуговуються традиційними українськими стравами.

Протягом ХІХ ст. змінюється динаміка відвідування гостей. Так, якщо заможний городянин відвідував гостей в середньому один раз на два тижні і не рідше приймав гостей у себе вдома, то на кінець ХІХ ст. ходили в гості і приймали їх в себе щотижня. Особливого поширення в ХІХ ст. серед міщан набуло чаювання. Чай з'явився в ужитку наприкінці ХУІІІ ст., проте одразу значного поширення не набув. Прості жителі Подолу про чай взагалі не чули і ще на початку XIX ст. в звичайні дні пили «узвар» (компот з сухофруктів) або відвар сушеної трави іван-чаю. У свята в міщанських будинках подавали відвар з сушеної вишні або малини з медом. Як розказує подільський старожил, тут «зовсім майже не знали, що таке чай, навіть самоварів ні в кого не було. Першим і єдиним пригощанням [гостей] була варенуха» [13, с. 496-501]. Тривалий час в народі чай вважався недозволеною розкішшю: «…така штука, як чай, не була дуже поширена в ті часи, та й цукор коштував досить дорого…. Звичайно, хто, може, подумає, що це був той запашний, прозорий, темного ніжного кольору чай, який так чудово відсвіжує ранком і будить роботу мозку, той трохи помиляється. Це був якийсь жовтий настій, дуже блідий, а на чому його було зроблено, дуже важко вгадати, бо він завше пахнув то папірцем, то трохи нафтою або сірниками, то милом, взагалі тим, біля чого він лежав у жида в крамниці» [8, с. 103].

Вже в середині XIX ст. чай широко увійшов в побут міщан, став своєрідним маркером повсякденної гостинності міщан, а чаювання перетворюється на окрасу домашнього життя. Чай подавали з фруктами, пізніше ввели звичай пити чай з лимоном і сухарями, вафлями, тістечками. Самі господарі віддавали перевагу перед сніданком чаю з вершками. Тривалий час, за традицією, заварювала і розливала чай господиня будинку. Чайна церемонія перетворилася на різновид гостинності і постійно вдосконалювалася.

Родинна гостинність українських міщан зберігалась і в ХІХ ст., що в першу чергу стосувалося іменинного обряду, який складався з кількох етапів. мав патріархальний характер. Цей обряд починався з відвідання церкви, після чого вже в першій половині дня збиралися гості. Пригощання переходило в обід, а обід у вечерю, і все це супроводжувалось міцними напоями, після чого гості залишалися переночувати у господаря, щоб зранку починати все спочатку.

В мемуарній літературі знаходимо підтвердження патріархальних традицій гостинності киян: «. Довелося познайомитись з кількома родинами. Я найшов у них таку щиро руську гостинність, таку свободу товариську, яку у нас хіба що декуди по селах стрітити можна, бо по містах зробила вона вже давно місце польській церемонності та німецькому вихованню. В тамошніх [київських] родинах віє ще старосвітським патріархальним духом так, що і зовсім чужий чоловік чується в них наче би членом однієї великої родини» [1, с. 235].

В родинах міщан мала місце святкова гостинність. Так, М. Закревський в «Описании Киева» розповідає про святкування Святого Вечора, Хрещення: «Напередодні Різдва Христового простолюд ставить на покуття (в першому кутку кімнати) під образами, на лавці, вкритій сіном, в глечиках Кутю та Узвар, тобто пшеничну кашу та сушені груші, яблука, вишні, зварені у воді. Цей вечір називається багатим або святим, а вечір перед Новим роком - щедрим. Під час очікування вечері в останній день, молоді люди, створюючи партії за віком та статтю, ходять від одного будинку до іншого під вікнами, щедрують, тобто співають відомі народні пісні, й отримують за це хліб або гроші…. В цей вечір [6 січня], накривши стіл чистою скатертиною, ставлять страви, запалюють воскові свічки, затеплюють лампаду перед образами, накурюють кімнату ладаном, й батько родини читає молитви. Потім старі й дорослі люди садяться за стіл, навколо якого молоді повинні стояти» [5, с. 160].

Нововведенням, причому специфічно міським, було зимове святкування Нового року. Якщо зустріч Різдва вважалась торжеством виключно сімейним, то на Новий рік ходили в гості до друзів, далеких родичів і знайомих. В новорічну ніч багато киян і гостей міста приходили до міської ялинки, яку традиційно влаштовували в міській Думі. Свято супроводжувалось феєрверками.

Таким чином, еволюція гостинності, поява нових її форм і наповнення традиційних новим змістом, відбувалася в контексті модернізаційних процесів, хоч вони протікали уповільнено і навіть в кінці ХІХ ст. ще не сягнули за показниками індустріалізації, економічних та соціально-політичних наслідків тогочасних провідних європейських держав. Саме тому селяни залишалися провідною верствою українського суспільства і хранителями традицій гостинності. Протягом ХІХ ст. патріархальний, традиційний спосіб життя, притаманний як поміщикам. так і селянам, неминуче зазнавав змін під впливом соціально-економічних та політичних трансформацій. Ці останні спричинили сутнісні зміни як в сімейному, так і в індивідуальному побуті, позначилися на характері міської гостинності, відкритої до інновацій. І яка перетворюється на невід'ємний атрибут повсякденного та святкового побуту населення українських міст ХІХ ст. А інтенсивне формування інфраструктури міської гостинності закладає підґрунтя для становлення вітчизняної індустрії гостинності.

Перспективи подальших досліджень полягають в поглибленні розуміння взаємозв'язку між традиціями та інноваціями гостинності різних верств українського суспільства в ХІХ ст., їх значення в становленні вітчизняної гостинності.

Список використаних джерел

гостинність суспільство інновація

1. Барвінський О. Спомини з мого життя. - Т. 2 / Олександр Барвінський; упоряд. А. Шацька; комент. Б. Янишина; ред.: Л. Винар, М. Жулинський. - К.: Стилос, 2010. - 1120 с.

2. Воронкова Л.П. История туризма / Л.П. Воронкова. - М.: МОДЭК, 2001. - 304 с. - (Культура и туризм).

3. Дубровин Н. Русская жизнь в начале XIX века / Н. Дубровин // Русская старина. - С. Пб., 1899. - Т. 97, №1. - С. 3-38.

4. Гринченко Б.Д. Этнографические матеріальї, собранные въ Черниговской и сосПднихь съ ней губершяхъ. - Вып. 1 / Б.Д. Гринченко. - Черниговъ: Тип. Губернскаго Земства, 1895-1899. - 316 с.

5. Закревскій Н. Летопись и описаніе города Кіева.

Ч. 2. Описаніе / сост. Николай Закревскій. - М.: Унив. Тип., 1858. - 284 с.

6. Ефименко А. Южная Русь. Т. 2.: очерки, исследованія и заметки / Александра Ефименко; изд. О-ва им. Т.Г. Шевченка. - С. Пб.: Книгопечатня Шмидт, 1905. - 372 с.

7. Кабушкин Н.И. Менеджмент гостиниц и ресторанов / Н.И. Кабушкин, Г.А. Бондаренко. - М.: Новое знание, 2002. - 368 с.

8. Кошиць О. Спогади / О. Кошиць; упоряд., передм. М. Головащенка; післямова М. Слабошпицького. - К.: Рада, 1995. - 387 с.

9. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу / О.М. Кравець. - К.: Наук. думка, 1966. - 200 с.

10. Кувеньова А.Ф. Громадський побут українського селянства: іст.-етногр. нарис / А.Ф. Кувеньова. - К.: Наук. думка, 1966. - 136 с.

11. Культура і побут населення України / В. І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко [та ін.]. - 2-е вид., допов. та пере - робл. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.

12. Ляпина И.Ю. Организация и технология гостиничного обслуживания / И.Ю. Ляпина. - 2-е изд. - М.: Академия, 2002. - 207 с.

13. Макаров А. Малая энциклопедия киевской старины / Анатолий Макаров. - К.: Довіра, 2002. - 558 с.

14. Мемуары графини Потоцкой // Ист. вестн. - 1897. - Т. 68. - С. 207.

15. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян / сост. М.А. Маркевич. - Репр. воспр. изд. 1860 г. - К.: Добровол. о-во любителей кн. УССР, 1991. - 174 с.

16. Роглєв Х.Й. Основи готельного менеджменту / Х.Й. Роглєв. - К.: Кондор, 2005. - 408 с.

17. Українське народознавство / за ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Л.: Фенікс, 1994. - 608 с.

18. Украинцы / Рос. акад. наук. - М.: Наука, 2000. - 535 с. - (Народы и культуры; кн. 3).

19. Уокер Дж.Р. Введение в гостеприимство: пер. с англ. / Дж.Р. Уокер. - М.: ЮНИТИ, 1999. - 463 с.

20. Пономарьов А.Ф. Етнічність та етнічна історія України / А.Ф. Пономарьов. - К.: Либідь, 1996. - 272 с.

21. Пономарьов А.Ф. Традиції гостинності/ А.Ф. Пономарьов // Українці: іст.-етногр. моногр. - Опішне: Укр. народознав., 1999. - Кн. 2. - С. 157-161.

22. Пономарьов А.Ф. Традиції доброзичливості

/ А.Ф. Пономарьов // Українці: іст.-етногр. моногр. - Опішне: Укр. народознав., 1999. - Кн. 2. - С. 161-165.

23. Пономарьов А.Ф. Традиції культури поведінки / А.Ф. Пономарьов // Українці: іст.-етногр. моногр. - Опішне: Укр. народознав., 1999. - Кн. 2. - С. 153-157.

24. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 - грудень 1918 / Павло Скоропадський; голов. ред. Я. Пеленський. - К.: Філадельфія, 1995. - 496 с.

25. Стельмахович М. Українська родина / М. Стельмахович. - K., 1995. - 32 с.

26. Труды этнографическо-статистической комиссии в Западно-Русский край. Юго-Западный отдел. Т. 7. Вып. 2: материалы и исследования / собр. П.П. Чубинским. - С. Пб., 1877. - 602 с.

27. Шаповал Г.Ф. История туризма / Г.Ф. Шаповал. - Минск: Экоперспектива, 1999. - 303 с.

28. Янсон Ю. Из путевых заметок о свекловичном хозяйстве Малороссийских и Юго-западных губерний (1867-1868 гг.) / Ю. Янсон. - СПб: Тип. Н.М. Соковина, 1869. - 83 с.

Размещено на Allbest.ru