Видатний польський архівіст Густав Каленський та його праця "Brakowanie akt"
Висвітлення біографії та наукової діяльності видатного польського архівіста Г. Каленського. Дослідження вперше опублікованого в Україні перекладу його праці "Brakowanie akt", присвяченій експертизі цінності документів та побудові архівної служби.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 03.03.2019 |
| Размер файла | 74,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
ВИДАТНИЙ ПОЛЬСЬКИЙ АРХІВІСТ ГУСТАВ КАЛЕНСЬКИЙ ТА ЙОГО ПРАЦЯ “BRAKOWANIE AKT”
Л.Л. Левченко
Стаття висвітлює біографію та наукову діяльність видатного польського архівіста Густава Каленського. Вперше в Україні публікується переклад його праці “Brakowanie akt”, присвяченій експертизі цінності документів.
Ключові слова: Густав Каленський; експертиза цінності документів.
Статья посвящена биографии и научной деятельности выдающегося польского архивиста Густава Каленского. Впервые в Украине опубликован перевод работы Каленского “Brakowanie akt”, освещающей историю развития и процедуру экспертизы ценности документов.
Ключевые слова: Густав Каленский; экспертиза ценности документов.
This article covers the life and scientific work of a famous Polish archivist Gustav Kalensky. It is a first translation of Kalenski's “Brakowanie akt” published in Ukraine. The work is dedicated to the appraisal of records.
Keywords: Gustav Kalenski; the appraisal of records.
Численні публікації польських дослідників, присвячені видатному польському архівісту Густаву Каленському, навели на думку про необхідність ознайомлення українського читача із біографією вченого та його працею “Brakowanie akt”, яка і до сьогодні не втрачає своєї актуальності1. Польські автори називають Густава Каленського архівістом, істориком, солдатом Армії Крайової і навіть “амбітним самоуком” (“ambitny samouk”), однак завжди підкреслюють його феноменальні здібності та авторитет серед колег2. В Україні прізвище Г. Каленського побіжно згадано лише у працях доктора історичних наук Ірини Матяш3 у зв'язку із висвітленням організації курсів для архівних керівників при Архіві давніх актів у Варшаві в 20-30-х рр. ХХ ст. Значну допомогу у здійсненні біографічної розвідки надали кандидат історичних наук Каміла Павельчик (Kamila Pawelczyk), архівіст з Державного архіву Лодзинського воєводства (м. Лодзь, Республіка Польща), та Вікторія Дідківська, заступник начальника відділу інформації і використання документів Державного архіву Житомирської області. Дослідженню також сприяли доктор історичних наук Євген Сінкевич, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Чорноморського державного університету імені Петра Могили, та кандидат історичних наук Владислав Берковський, директор Центрального державного архіву зарубіжної україніки.
Густав-Каміль Густавов Марцелієв Каленський народився 1 травня 1881 р. у родині дворянина Волинської губернії Густава-Марцелія Андрійовича Каленського. Підтвердження дворянського походження роду Каленських знаходимо в Указі Правительствуючого Сената Волинським дворянським депутатським зборам від 25 жовтня 1838 р. № 77224. Рід веде своє походження від дворянина Волинської губернії Якова Георгійовича Каленського, у котрого було два сини: Андрій Якович та Іван Якович. У Андрія Яковича (помер 21 листопада 1846 р.) відповідно народився син Густав-Марцелій, сином якого був Густав-Каміль. Гус- тав-Марцелій Андрійович Каленський помер 14 березня 1895 р.5 Про дружину Густава-Марцелія та матір Густава-Каміля відомостей не виявлено. Очевидно, на момент смерті батька у Густава-Каміля матері вже не було. Відтак, Указом Овруцької дворянської опіки від 8 липня 1896 р. його опікунами були призначені вдова ординарного професора Імператорського Харківського університету, дійсного статського радника Івана Миколайовича Станкевича - Вікторія Андріївна Станкевич (уроджена Каленська), яка проживала у Варшаві, та дворянин Казимир Генріхович Вольський, а також долею племінника опікувався двоюрідний дядько - відставний полковник Петро Іванович Каленський (син Івана Яковича), який проживав у с. Чиста Буда Маріямпольського повіту Сувалкської губернії Царства Польського6. Саме дядько Петро у 1899 р. зібрав усі необхідні документи для підтвердження дворянського походження Густава-Каміля. Вікторія Андріївна з Варшави не мала можливості турбуватися про спадок Густава-Каміля, тому 1898 р. передала права на управління маєтком “Корчма” та частиною села Каленських, що знаходилися в Овруцькому повіті Волинської губернії, Казимиру Вольському, оскільки він мешкав у м. Житомир7.
Польські біографи Каленського вказують, що через важке матеріальне становище він не зміг закінчити середньої школи та отримати університетський диплом, оскільки відвідував філософський факультет Ягеллонського університету лише як вільний слухач8. У 1914 р. Кален- ський вступив до Польського легіону9, в складі Першої бригади воював у Королівстві Польському, Підгаллі та на Волині. Згодом він став членом Польської організації військової10. Упродовж 1919-1921 рр. Каленський служив у ад'ютантурі Верховного командування Війська Польського (Adiutantura Generalna Naczelnego Wodza) та в Цивільній канцелярії Начальника Польської держави (Kancelaria Cywilnej Naczelnik Panstwa). У вересні 1921 р. він отримав чин капітана та перейшов на роботу до Центрального військового архіву (Centralnego Archiwum Wojskowego), а в 1926 р. очолив архів Військово-історичного бюро. Хоча Г. Каленський був тісно пов'язаний з оточенням Ю. Пілсудського, однак він не поділяв некритичного ставлення до культу його особи. І саме тому після травневого перевороту11 в складі першої групи офіцерів був відправлений на пенсію. 1927 р. Г.Каленський став керівником архіву Державного рільничого банку, в якому працював до початку Другої світової війни.
Наукові інтереси Г. Каленського зосереджувалися на історії Січневого повстання13 та архівістиці. Працюючи в Центральному військовому архіві, де зберігалася велика колекція російських військових документів, у тому числі й тих, що висвітлювали події Січневого повстання, він знайшов важливі документи і на IV Загальному з'їзді польських істориків, який відбувся 8-9 грудня 1925 р. у Познані, представив реферат на тему “Джерела з військової історії Січневого повстання” (“Zrodla do wojskowej historii powstania styczniowego”, опублікований у “Pamietnik Ziazdu”, T. 1: Referaty, Lwiw, 1925). У 1927 р. опублікував у п'ятому і шостому числах газети “Gazecie Podhalanskiej” спогади повстанця-гор- ця Я. Чишки (J. Ciszka), а в двадцять першому та двадцять другому числах “Polsce Zbrojnej” - спогади Т. Шреттера14 (T. Szrettera) про Альфонса Дідьє15 “Wspomnienia o Alfonsie Didier”. Досліджуючи біографію полковника Франческа Нулло, Каленський підготував реферат про битву під с. Кжикавка16 для історичної секції Товариства військових знань. У 1938 р. у Товаристві любителів історії (Варшавський відділ Польського історичного товариства) була створена Секція історії Січневого повстання, яка заснувала бібліографічну комісію. Г. Каленський став головою комісії і спрямував її роботу на доопрацювання бібліографії видань із історії Січневого повстання Януша Гошіоровського17. Однак цю роботу перервала Друга світова війна.
Г. Каленський викладав на курсах для співробітників Центрального військового архіву та архівних курсах, організованих Відділом державних архівів” при Архіві давніх актів. Учений підготував цикл лекцій про німецьку, російську, французьку системи ведення військових канцелярій. Він написав дві праці, які справили істотний вплив на розвиток архівної справи у Польщі, а згодом і в інших країнах. Одна з них, “Brakowanie akt” (1934 р.), присвячувалася експертизі цінності документів. Друга - “Prowadzenie skladnicy akt” (1937 р.) - організації тимчасового зберігання документів в установах.
Проблеми, на які звернув увагу Г. Каленський, на той час були найактуальнішими для польських архівістів. Державні установи перебували у стані постійної реорганізації, багато які з них ліквідовувалися, інші - засновувалися. Австрійські та прусські системи діловодства, запроваджені в канцеляріях державних установ, утруднювали роботу чиновників. В установах накопичилися значні обсяги документів, однак не було засобів для їх належної організації та зберігання. Директор Державного архіву з Піотркова Трибунальського, кандидат історичних наук Т. Матушак, зазначає, що обсяги документів, які зберігалися в архівах на 1929 р., складали всього 2,6 % від загального обсягу архівних ресурсів країни. Не внесло істотних змін до уніфікації роботи канцелярій державних установ і розпорядження Ради Міністрів від 28 жовтня 1920 р. про управління діловодством у міністерствах “Rozporz^dzenie Rady Ministrow z dnia 28 pazdziernika 1920 roku w sprawie biurowosci Ministerstw”. Однак його головним результатом стало те, що з 1920 р. державні установи не могли здійснювати експертизу цінності документів та вилучати їх для знищення без згоди та відома архіву. Установи повинні були спершу відібрати та передати до архіву документи постійної цінності і вже потім у консультаціях із архівом виділяти нецінні документи до макулатури. Наступним, більш успішним кроком у справі впорядкування роботи канцелярій та організації архівних ресурсів у Польщі стала робота Комісії з поліпшення державного управління (Komisji dla Usprawnienia Administracji Publicznej), яка діяла у 19281931 рр. Т. Матушак підкреслив, що значного успіху комісія досягла завдяки внеску архівістів, насамперед Г. Каленського. У польських установах було запроваджено нові секретарські правила, дуже важливі для архівістів, оскільки вони дозволяли їм контролювати зростання архівних ресурсів, регулювати питання організації зберігання документів у державних установах. Особливо важливим, на думку Т. Матушака, був запроваджений Каленським поділ архівних документів на дві категорії: “А” - документи постійного зберігання, які визначалися такими через їх інформаційну цінність, та “В” - документи, що мали практичне значення. Термін зберігання документів категорії “В” складав від 2 до 35 років. Державні установи не мали права знищувати документи категорії “В” без згоди архіву. Архівісти почали відвідувати державні установи з метою контролю класифікації актів за категоріями та визначення строків їх зберігання. Серед архівістів також виникало багато питань і дискусій щодо експертизи цінності, організації зберігання документів в установах місцевого самоврядування, підприємствах та організаціях соціального, політичного, конфесійного секторів, приватних компаніях і передачі цих документів на зберігання до державних архівів19.
Аналогічної думки про внесок Г. Каленського дотримувався й відомий польський учений Станіслав Навроцький20. Він указав на роль ухвали Ради Міністрів від 21 грудня 1931 р. про зберігання актів у державних адміністраціях, до якої був включений параграф про поділ актів на категорії “А” і “В”. Навроцький зазначив, що проект організації експертизи цінності21, який став підставою видання цієї ухвали, у 1928 р. опублікував Броніслав Павловський22 із Центрального військового архіву. Однак саме Г. Каленським у праці “Brakowanie akt” були розвинуті принципи експертизи документів на підставі їх цінності23.
З початком нацистської окупації Г. Каленський вступив до Союзу збройної боротьби, а пізніше до Армії Крайової. У 1941 р. його було направлено до підвідділу “Хроніка окупації” (“Kronika Okupacji”) Військово-історичного бюро, яким керував Адам Прухнік24. Каленський редагував повідомлення про нацистський терор (“Aneks o terrorze niemieckim”), які, разом із періодичними рапортами, надсилалися Головною командою Армії Крайової до Штабу Головнокомандувача в Лондоні. Повідомлення укладалися на підставі матеріалів, що надходили від окремих осередків Головної команди Армії Крайової, та аналізу актів гітлерівського терору на окупованих польських теренах. Цю роботу Г. Каленський разом із дружиною Веронікою виконував до арешту в травні 1943 р. Подружжя Каленських було розстріляне 29 травня 1943 р. під час масового знищення в'язнів концтабору Павіак25. Єдиний син Каленських, Іван, також брав участь у конспіративній роботі, був арештований раніше за батьків і загинув у концтаборі Гросс-Розен (імовірно, у середині 1944 р.). Густава Каленського нагороджено Хрестом Незалежності, Бойовим Хрестом і Срібним Хрестом за Заслуги26. Отже, волею долі та через сирітство Г. Каленський з України потрапив до Польщі, де все життя боровся за свободу польського народу та за збереження його національної історичної спадщини в архівах.
Праця Г. Каленського “Brakowanie akt” перевидавалася у Польщі кілька разів. Уперше вона побачила світ за життя автора 1934 р. в окремому бюлетені Комітету з публікацій Архівної секції Товариства любителів історії та призначалася для архівістів - слухачів курсів при Архіві давніх актів у Варшаві. У передмові Г. Каленський зазначив, що написав її під впливом Казимежа Конарського27 та його праці “Сучасна польська архівістика та її завдання”28, в якій автор одним із головних завдань архівної науки визначив розроблення засад експертизи цінності документів29. Ми не маємо відомостей про друге видання праці Ка- ленського. Третє видання було підготовлене до друку 1948 р. відомим польським архівістом Алексієм Бахульським30, який зробив низку виправлень у тексті. Саме третє видання праці Г. Каленського є найбільш поширеним у Польщі, в зв'язку з чим воно часто цитується дослідниками.
Примірник першого видання “Brakowanie akt” (1934) потрапив до США наприкінці 30-х - на початку 40-х рр. ХХ ст. Ванда Фернанд, учасниця проекту “Federal Records Survey” із систематизації та описування федеральних документів, що був складовою “нового курсу” Президента США Фр. Д. Рузвельта, підготувала стислий переклад праці Г. Каленського англійською мовою. Архівіст США Солон Джастес Бакк31, ознайомившись із текстом, запитав у Емметта Ліхі та Філіпа Куліджа Брукса їхньої думки стосовно публікації перекладу у бюлетені Національного архіву США, але відповіді на той час не отримав. У червні 1942 р. Ф. К. Брукс разом із Олівером Венделлом Холмсом та Ернстом Познером вирішили опублікувати переклад, удосконалений Ольгою Пол (Ольга Ірвін), у журналі “The American Archivist”. З необхідністю публікації погодився редактор журналу Теодор Кальвін Піз, однак через воєнний час реалізація цього задуму так і не відбулася. У 1947 р. Брукс порушив питання про публікацію перекладу “Brakowanie akt” перед редактором “The American Archivist” Маргарет Кросс Нортон, яка підтримала його ідею, хоча й уважала, що праця Г. Каленсько- го занадто велика за обсягом для публікації в журналі. Того ж року Брукс надіслав запит директору Публічної бібліотеки у Варшаві Річар- ду Пржеласковському32 про долю Г. Каленського. Відповідь була така: “Про пана Каленського Я не можу повідомити жодної гарної новини: він - одна з багатьох жертв гітлерівської системи й окупації в нашій країні. Арештований 1942 р., він був по звірячому вбитий разом із усією його сім'єю”. Втім, на публікацію в “The American Archivist” праця Каленського чекала ще майже тридцять років. Нарешті Мейєр Фішбейн наполіг на її виданні. 9 квітня 1975 р. він написав листа генеральному директору Державних архівів Польщі Леону Чейну33 з метою з'ясування його думки про принципи експертизи цінності, запроваджені Кален- ським, та організацію національної архівної служби Польщі у міжвоєнний період. Чейн відповів, що “експертиза цінності архівних фондів значно модифікована і розширена сьогодні - в установах і архівах за формою та змістом”. Проте Фішбейн уважав, що праця Г. Каленського “ні у якому разі не застаріла” і для американських архівістів зберігає свою актуальність. Він писав, що “її автор був значно попереду своїх колег з інших країн, більшість із яких не виявляла зацікавленості експертизою цінності документів ХХ ст.” Опублікований 1976 р. у США переклад тексту Г. Каленського базувався на версії Ольги Пол, тобто на першому авторському виданні “Brakowanie akt”34
Однак задовго до публікації праця Г. Каленського вже була відома у колах американських архівістів і значно вплинула на становлення теорії цінності документів. Ідеї Каленського навели видатного американського вченого-архі- віста Теодора Рузвельта Шел- ленберга на визначення понять доказової та адміністративної цінності документів, в основі яких, як зазначає Оле Колсруд, було поняття інформаційної цінності. О. Колсруд пише: “Schellenberg - and U. S. appraisal thinking - was undoubtedly influenced by the Polish archivist Gustaw Kalenski's essay, who became known at the National Archives in 1940” (“на Шелленберга та розвиток думки про експертизу цінності у США, без сумніву, вплинуло есе польського архівіста Густава Каленського, який став відомим у Національному архіві в 1940 р.”)35. Праця Г. Каленського “Brakowanie akt” включена до рекомендаційних списків літератури для студентів архівних факультетів в університетах США та Канади, а також літніх шкіл і семінарів із підвищення кваліфікації архівістів. Її продовжують обговорювати, цитувати, переказувати в своїх статтях і книгах учені- архівісти багатьох країн, вона досі викликає дискусії.
Отже, зважаючи на світове значення та неминущу актуальність праці Г. Каленського “Brakowanie akt”, автор цієї статті здійснив її переклад українською мовою, користуючись польським виданням, підготовленим А. Бахульським (1948)36, та американським перекладом, підготовленим до друку М. Фішбейном (1976)37. Обидва тексти перекладів порівняно між собою, збережено посилання на джерела та коментарі Г. Каленського, зауваження М. Фішбейна, А. Бахульського, а також для повнішого усвідомлення викладеного тексту додано власні коментарі перекладача.
Густав Каленський
Експертиза цінності актів38
(Переклад Л.Л.Левченко)
Розділ І
Експертиза цінності актів. Її історія
Що таке “brakowanie akt”39 (експертиза цінності актів)? Усі акти поділяються на дві категорії: категорія “А” - акти, які через свою вагому значущість повинні зберігатися постійно, і категорія “В” - акти скоро- минущої цінності, що мають зберігатися тільки тимчасово.
Експертиза цінності актів полягає в: 1) оцінюванні актів, результатом якого є зарахування їх до будь-якої з категорій, “А” або “В”, і визначення у категорії “В” кількох груп актів відповідно до встановлених строків їх зберігання; 2) знищенні актів категорії “В”, терміни зберігання яких закінчилися.
На перший погляд, експертиза цінності актів може здаватися абсолютно неприпустимим явищем. Як правило, акти є унікальними, а хіба може унікальне знищуватися?
Чим глибше ми занурюємося в історію, тим менше маємо документів і записаних повідомлень взагалі. Кюв'є40 зміг реконструювати скелет доісторичного звіра з кістки. Часто історик, який вивчає Середньовіччя, покликаний відтворити картину політичних та економічних умов у далекому минулому з однієї хартії або запису в судовому реєстрі або з іншого джерела.
Однак речі стали зовсім іншими у ХІХ ст., а особливо у ХХ ст.
Держава все більше впливає на сфери національного та соціально-економічного життя. Крім адміністративних галузей - поліції (внутрішніх справ), закордонних справ, військових справ, фінансів, освіти, релігійних конфесій, юстиції на початку ХІХ ст., уряди поширили свій уплив на сільське господарство, промисловість і торгівлю, транспорт, пошту та телеграф.
Держава постійно здійснює “замахи” на самоврядні міські та сільські адміністрації і поширює жорсткий контроль на своїх громадян.
Разом із збільшенням державних органів і розвитком їхньої діяльності, зростає кількість посадових осіб і документів. Часте використання друку та літографії, які полегшують дублювання розпоряджень, циркулярів і оголошень, а також використання бланків сприяє цьому зростанню.
На початку ХІХ ст. реєстратури адміністративних офісів почали відчувати брак простору. Відтоді експертиза цінності актів уперше була визнана за життєву необхідність.
Експертиза цінності була запроваджена державними органами без урахування думки архівістів або істориків. Спершу ці заходи здійснювалися досить хаотично, без будь-яких інструкцій. Перші державні постанови, в яких ішлося про експертизу цінності актів, з'явилися пізніше, між 1830 та 1840 рр.
За хронологією перші правила затверджено 1832 р. декретом Канцелярії Двору австрійського імператора Франциска І41 під назвою “Постанови, що стосуються відбору та знищення непотрібних актів у реєстратурах і архівах”.
У найважливішій їх частині вказувалося: “...слід пильнувати, щоб не призначити до знищення ті акти, які все ще є або можуть стати необхідними, корисними або важливими, так само як і інші, які хоча й непридатні для державного вжитку, але мають або можуть набути історичної або іншої цінності”.
Текст “Постанов...” виразно вказує на те, що їх мета полягала в запобіганні надмірному знищенню актів.
Акти, які не підлягали знищенню, розподіляли, як очевидно, на такі, що мали практичну цінність для державного органу (ці акти були на першому плані), і такі, що мали історичну або іншу цінність. Імператорський декрет не визначав, які акти (категорії “А” в нашій термінології) повинні належати до числа тих, що не підлягали знищенню. Він також не уточнював, хто саме приймає рішення у цій важливій справі. Як бачимо, “Постанови.” залишали державним органам повну свободу дій.
Представляють також інтерес перші Прусські правила, запроваджені міністерським указом 1833 р., що стосуються відбору документів.
У них указувалося: “для скорочення реєстратур і відокремлення актів, непотрібних у поточному урядуванні, має бути виділено місце в службових приміщеннях, у всіх державних установах слід здійснювати загальний огляд реєстратур для визначення, які акти:
a) необхідні для подальшого урядування і, відтак, як і раніше, повинні залишатися в реєстратурі,
b) хоча тимчасово й не використовуються у поточних справах, але потребують подальшого зберігання,
c) повинні знищуватися повністю.
Початок цього указу чітко прояснює його походження. У ньому навіть не йшлося про єдиний критерій, згаданий в австрійському декреті, - історичну цінність. Усі рішення залежали від адміністративних офісів. Лише великій сумлінності і спеціальним знанням прусських чиновників мають завдячувати офіційні документи тим, що цей указ не завдав їм значної шкоди.
Перший російський указ, що стосувався відбору документів, датовано 1830 р., другий - 1845 р. Інші з'явилися у період між 1860 і 1864 рр. Не має сумніву, що основною причиною їхньої появи був брак простору для зберігання документів. Підтверджує це переконання відомий факт, що найбільшу кількість документів у Росії знищено між 1860 і 1870 рр.
Кінцевою датою першого періоду, в який експертиза цінності здійснювалася хаотично без урахування думки архівістів, можна вважати 1880 р.
Архівісти, які працювали в державних архівах на Заході, не мали справи із новітніми актами, так як ці акти зберігалися в так званих реєстратурах австрійської і німецької адміністрації, якщо дозволяв простір, за сто років або більше, перш ніж передавалися до державного архіву. Архівісти також не здійснювали експертизу цінності актів, оскільки цю функцію, як уже пояснювалося, виконували самі адміністративні офіси, не питаючи в архівістів дозволу, поради або керівництва. Перебуваючи виключно під упливом цінних давніх актів, які не підлягали знищенню, архівісти мимоволі застосовували це ж правило до новітніх документів. Це, безсумнівно, є причиною того, чому ми знаходимо дуже мало інформації про експертизу цінності в архівних посібниках ранніх років і навіть пізніше42. Це пояснює, чому неохоче і негативне ставлення до експертизи цінності переважало серед архівістів. Їхня роль у цей ранній період обмежувалася, головним чином, критикою діяльності державних установ (особливо в Росії) і захистом актів від знищення.
У другий період, що закінчився [Першою] Світовою війною, правила експертизи стали більш вичерпними і детальними. Безсумнівно, ця еволюція була викликана бажанням уникнути незворотної втрати документів через ігнорування або нечесне застосування посадовими особами встановлених правил експертизи цінності. Протягом тривалого часу чиновники розглядали експертизу цінності як шлях отримання прибутку від продажу вилучених для знищення актів паперовим мануфактурам, і, відтак, вони намагалися відібрати для цих цілей стільки документів, скільки можливо. Слід зазначити, що значною мірою збереженість актів забезпечувалася боротьбою, яку архівісти-історики, насамперед у Росії, вели проти урядових чиновників.
На початку ХХ ст., особливо протягом [Першої] Світової війни та у повоєнний період, роль держави зросла. Розширився обсяг завдань і функцій держави. Діяльність державної адміністрації ХІХ ст. була поширена на авіацію, нові види комунікацій, такі, як телефон і радіо, аграрні реформи, охорону здоров'я, охорону праці, образотворче мистецтво, а також збереження природних ресурсів.
Держава проникла ще глибше в життя своїх громадян. Державні органи ставали все більше диференційованими. Відповідно, обсяги адміністративних документів зросли надзвичайно. Цьому збільшенню також сприяли друкарська машинка і розвиток методів дублювання документів.
Третій період в історії експертизи цінності актів розпочався після [Першої] Світової війни.
У ряді держав, головним чином у тих, які пережили революції чи політичні перевороти, таких, як: Росія, Німеччина, Австрія і, нарешті, Польща - відбувся ще один переворот, благословенний за наслідки, - централізація державних архівів.
Архівісти, перебравши на себе управління так званими реєстратурами або архівами різних державних установ, зблизилися з сучасними актами, в багатьох випадках у перший раз. Вони ніколи раніше не зустрічалися із загрозливим питанням: що робити з повінню паперів, яка затоплювала не лише сховища державних установ, але й насувалася на державні архіви. Перед обличчям реальності негативне ставлення архівістів до експертизи цінності швидко змінилося. Архівісти не лише погодилися з експертизою цінності актів, а й почали обстоювати цю справу іноді надто категорично і рішуче.
Цікавими є дві думки, майже одночасно висловлені у двох кінцях Європи, в країнах із різним політичним устроєм і культурою.
В Англії у 1922 р. Дженкінсон, автор сучасного посібника з архівіс- тики (“archival economy”)43, написав таке про експертизу цінності: “Ми висловили думку, що значних результатів можна досягнути шляхом, який є, по суті, поверненням до старої процедури, а саме коли Адміністратор є єдиним агентом із відбору і знищення документів: тільки ми маємо впевнитися, що він знищує достатньо... З іншого боку, ми повинні бачити, що наш Адміністратор не повертається до примітивних звичок і необгрунтованих знищень ”44.
У Росії в 1926 р. Богоявленський45, голова Повірочної комісії у Центральному архівному управлінні, органі, який контролює експертизу цінності документів у всій державі, і, без сумніву, видатний знавець цього питання, написав: “Уразі, якщо все збереглося, досліднику загрожує можливість потонути в морі паперів схожої природи, нікудишнього змісту, що буде привертати його увагу без потреби”;
“З одного боку, архівіст повинен препарувати архівний матеріал, скоротивши його кількість і тим поліпшивши якість, а з іншого боку, ризикує, знищуючи той чи інший документ, накликати на себе справедливі нарікання в знищенні корисного для довідок або наукових досліджень матеріалу”46.
Зіткнувшись із загальною небезпекою, два досі ворожі табори, державні чиновники й архівісти-історики, дійшли згоди. Спільні зусилля було спрямовано на опрацювання правил відбору з метою укладання переліків документів зі строками зберігання та видання технічних інструкцій. Замість недостатньо розвинених правил ХІХ ст., у Франції і СРСР з'явилися деталізовані інструкції. У сумнівних випадках державні установи стали запрошувати архівістів надавати роз'яснення; і, найголовніше, архівісти отримали право на вирішальне слово, що на цей час у цілому взято за принцип, стосовно того, що жоден акт не може бути знищеним без погодження із державними архівами.
Боротьба, що багато років тривала між ученими і бюрократами, закінчилася тріумфом науки, результати якого надали беззаперечні переваги державі. Архівісти, відповідальні за фонди різних державних органів, мають значніший досвід ніж чиновники, які, як правило, працюють тільки з актами однієї установи.
Якого висновку можна дійти на підставі цього нарису з історії експертизи цінності?
Немає жодної держави в світі, достатньо багатої, щоб спорудити будівлі для зберігання всіх актів без винятку, систематизувати й облікувати їх у описах.
Про одне слід пам'ятати, що кожен документ, у принципі, є унікальним зразком. Під час експертизи цінності вилучаємо для знищення унікальні зразки, які, хоча й без будь-якої практичної цінності для державних установ, могли б бути безцінними для історії. Тим більше, неможливо передбачити, які теми і з яких точок зору будуть вивчатися майбутніми істориками.
Ця дилема буде вирішена, якщо експертиза цінності актів здійснюватиметься обережно, вмілими і далекоглядними державними чиновниками у співробітництві з фахівцями та під контролем архівістів.
Розділ 2
Засади оцінювання актів
Перший захід на шляху експертизи - це оцінювання, яке полягає у визначенні належності актів до категорії “А” або категорії “В” і зарахуванні їх то тієї чи іншої групи.
Оцінювання не повинно бути довільним і залежати від бачення особи, яка виконує цю функцію, воно має ґрунтуватися на постійних, незмінних засадах, що обговорюватимуться нижче.
Дублети
Документи або повідомлення часто створюються у багатьох примірниках, копіювання значно полегшується завдяки сучасним методам дублювання. Серед таких документів є правила, інструкції, циркуляри, звіти, статистичні таблиці тощо. Усі копії надрукованих або мімеогра- фованих47 актів є ідентичними. Для архівних цілей вистачить одного або двох примірників, решта може бути знищена під час експертизи.
Це правило також поширюється на машинописні копії листів, які часто виготовляються у кількох примірниках, відтак, вистачить тільки однієї копії для подальшого зберігання.
Акти друковані
Деякі документи або листи оприлюднюються друкованими засобами. Тому в певних випадках рукописні оригінали можна знищити48, наприклад, балансів, звітів, статистичних таблиць. Очевидно, що оригінали, які мають будь-яку історичну цінність, не повинні знищуватися, незважаючи на їх публікацію в друкованих історичних джерелах. Не повинні бути предметом знищення й оригінали зі спеціальними особливостями письма, паперу, автографами видатних особистостей.
Акти, зміст яких повторюється в інших актах
Статистичні таблиці є найбільш характерним прикладом таких документів. Наприклад, повітові староства щомісяця надають статистичні звіти про інфекційні захворювання на їхній території адміністрації воєводства. На підставі цих звітів воєводство готує щомісячні аналітичні зіставлення про захворювання, на базі яких пізніше укладає річні звіти. Якщо дані, представлені староствами, повністю включено до щомісячних зіставлень воєводства, тоді звіти повітових староств можуть знищуватися. Якщо статистичні зіставлення воєводства опубліковано у друкованих виданнях, то їхні оригінали також можуть знищуватися. Це правило застосовується до статистичних звітів будь-якого типу, але завжди за умови, що усі дані, які містяться в початкових звітах, було узагальнено.
Унікальні акти
В експертизі цінності унікальних актів ми підемо крок за кроком від критерію їх значущості для держави в цілому до тієї точки, від якої експертиза цінності актів здійснюється на підставі їх важливості тільки для певної місцевості.
Загальні засади
а) Історичного періоду. Майже кожна країна, за винятком Польщі, встановила граничні дати, відповідно до яких акти, створені до визначеного строку, не можуть бути знищеними. Як правило, до уваги беруться дати, що відіграли важливу роль у житті держави. Загалом, причини незнищення будь-яких актів, створених перед граничною датою, полягають у малій кількості таких документів та їх подальшому історичному значенні.
У довоєнній Австрії не могли знищуватися будь-які документи, створені перед 1815 р. (дата Віденського конгресу49); у Франції - перед 1830 р. (дата Липневої революції50); у Росії - перед 1811 р. (рік, який передує франко-російській війні 1812 р.51).
Обираючи для Польщі аналогічну дату, перевагу слід віддати 1867 р., який відповідає Конгресу в Польщі52. Акти, створені перед цим роком, не повинні знищуватися. Існують три причини для обрання цієї дати. У 1867 р. у державних установах уведено російську мову; крім того, 1866 р. унаслідок Січневого повстання відбулися далекосяжні реорганізації державних органів; і, нарешті, дуже мало польських актів попередніх років залишилося в державних установах 1-ої і 2-ої інстанцій через нещадне і безглузде знищення їх царськими чиновниками.
Натомість у Галичині 1866 р. був початком нової ери - територіальної автономії та полонізації державних органів.
Для тієї частини Польщі, що раніше перебувала під прусською окупацією, важко встановити граничну дату. Проте тут 1866 р. також був важливим, оскільки він знаменує вступ Великого герцогства Познанського53 до Північно-німецького союзу54.
На додаток до встановлення граничних дат, значущості набувають певні історичні періоди в історії держави. У ці періоди відбуваються сильні потрясіння, котрі впливають на життя народу і взаємини в суспільстві до такої міри, що ми знаходимо їхнє відображення в масі польських актів, які за нормальних часів не мали б цінності для історії. Відтак, найкращим методом є загальна заборона знищення цих актів. Такими періодами в новітній історії СРСР є перша революція 1904-1907 рр.55, друга революція і громадянська війна 1917-1922 рр.
У польській історії аналогічні періоди повинні визначатися дуже уважно, особливо це стосується [Першої] Світової війни та перших років існування відновленої нації, від 1914 до 1922 рр. включно, оскільки у цей період Верхня Сілезія56 [та Серединна Литва57] увійшли до складу Польщі58.
в) Міністерства. Акти одного міністерства є більш важливими для історії, ніж іншого. Якщо ми розглядаємо функції адміністративних галузей держави з точки зору їхньої ролі в державній організації, то приходимо до висновку, що їх важливість не однакова. Міністерство внутрішніх справ59 здійснює важливішу діяльність, ніж Міністерство пошти і телеграфу або Міністерство транспорту.
с) Інстанції. Ступінь важливості актів залежить від інстанції. Акти найнижчої, 1-ої інстанції (територіально обмеженої юрисдикції) стосуються, як правило, місцевих справ і, зважаючи на державний устрій, є менш важливими для історії, ніж 2-ої інстанції, котрі у свою чергу є менше важливими, ніж акти 3-ої, найвищої, інстанції. Наприклад, акти староств менш важливі, ніж Міністерства внутрішніх справ. Державні органи 1-ої та 2-ої інстанцій діють як “сита”, через які справи просіюються, йдучи до гори. Вища інстанція займається справами найважливішими. Державний орган 3-ої, вищої, інстанції, є ініціатором і творцем норм права, їхнім інтерпретатором, а також контролером функцій підпорядкованих державних установ60.
Багато справ досягають вищої інстанції тільки у формі статистичних таблиць, сухих цифр, голих фактів. Натомість, у нижчих інстанціях ці справи є живими і життєво важливими. З цієї причини вони мають вагоме значення для тієї чи іншої місцевості, воєводства чи повіту, а іноді лише для ґміну61. Існують географічні засади експертизи цінності, які будуть розглянуті нижче.
d) Відмінності між функціями. У тій самій інстанції деякі акти є важливішими, ніж інші, що залежать від типу функцій, які вони документують. Наприклад, у староствах, акти, що належать до національних, релігійних або політичних відносин, є важливіші для історії, ніж акти, що стосуються фізичних осіб, такі, як дозволи на полювання або володіння зброєю. Загалом можна констатувати, що акти адміністративного характеру, так би мовити споживацького, не мають значення для історії. Йдеться про акти, що стосуються утримання війська в мирні часи (податки, виплата жалування, забезпечення обмундируванням).
2. Правові засади
У цьому розділі йтиметься лише про акти, що мають, принаймні в принципі, історичну цінність.
Обмеження. Терміни обмежень встановлено цивільними кодексами, кодексами зобов'язань, уставами і розпорядженнями. Державні цивільні кодекси мають широкий спектр термінів давності62, після закінчення яких право на претензії обмежується. Ці строки охоплюють від шести місяців до десяти років (Російський цивільний кодекс, Звід законів, Том 10, Частина 1) і навіть до тридцяти років (кодекси цивільні: Французький наполеонівський, формально був чинним із деякими змінами на території колишнього Королівства Конгресового; Австрійський кодекс формально був чинним на території, що колись перебувала під австрійською окупацією; і, нарешті, Прусський кодекс був чинним на землях, які колись були під прусською окупацією). Кодекс зобов'язань, оголошений у 1933 р. і чинний із 1 липня 1934 р. на всій території Польщі, скасовував усі положення колишніх кодексів, що стосувалися претензій. Найдовший термін позовної давності у тридцять років скорочувався Кодексом зобов'язань до двадцяти років щодо найважливіших боргів.
На додаток до цивільних кодексів і кодексів зобов'язань низка уставів і розпоряджень установлювала строки давності. Брак місця унеможливлює наведення їхнього переліку.
Строки зберігання актів залежать від термінів позовної давності. Не існувало потреби в зберіганні актів протягом двадцяти років, якщо строк подання позову спливав через десять років, а жодні інші обставини не бралися до уваги.
Строки зберігання актів, установлені відповідно до комерційних кодексів, уставів і розпоряджень. Комерційний кодекс63, оголошений у 1934 р., скасовував усі комерційні кодекси окупаційних держав, чинні раніше, встановлював строк зберігання бухгалтерських книг і комерційної кореспонденції у десять років.
Легко помітити, що існувало протиріччя між положеннями цивільних кодексів, кодексів зобов'язань і кодексами комерційними. Наприклад, як могла людина, котра займалася комерційною діяльністю, довести свої права, строк позовної давності стосовно яких закінчувався через двадцять або тридцять років, якщо, відповідно до положень Комерційного кодексу, вже через десять років не було жодних підстав для їх захисту, ані книг, ані комерційної кореспонденції'? Через цю невідповідність деякі фінансові інституції, серед яких і Державний рільничий банк, зберігали їхні найважливіші книги (головні і касові журнали), а також меморіальні і касові ордери впродовж двадцяти або тридцяти років64.
На додаток до Комерційного кодексу низка інших законів і указів (не наводяться за браком місця) встановлювала строки зберігання актів і документів.
3. Адміністративні вимоги
Далі йтиметься про деякі акти, необхідні для належного функціонування державних установ. Серед них переважно так звані загальні акти або листи, що тлумачать правові положення або рішення з окремих справ, які представляють собою прецеденти для ухвалення рішень у майбутньому. Загальні акти, крім практичної цінності, мають історичну цінність, оскільки вони відображають підстави, якими керувалася конкретна державна установа у своїй діяльності65.
Після загальних актів важливості набувають акти, що стосуються укладання і виконання бюджету, будівництва і ремонту будівель, управління нерухомістю, організації державних установ та їх поточних реорганізацій, списки співробітників, описи актів, акти про результати експертизи цінності тощо. Частина цих актів також містить надзвичайно цінний матеріал для історії.
Крім наведених актів, зберіганню підлягають акти, що є підставою для доведення прав власності або доказами певних зобов'язань, такі, як: книги іпотек, акти про цивільний стан, надання або втрату громадянства, договори, угоди, конвенції тощо.
4. Історичні засади
а) Загальні акти. Кілька десятиліть тому під історією розумілися лише династичне життя, війни і найбільш важливі політичні події. Історичні погляди змінилися докорінно лише в останнє десятиліття [20-ті рр. ХХ ст.]. Почалися дослідження у сферах історії державного устрою, економіки (сільського господарства, промисловості, торгівлі), соціального розвитку і соціальних рухів та культури. Сьогодні [станом на 1934 р.] не існує аспектів національного або громадського життя, які б не вивчалися ґрунтовно.
Документи, що мають найбільшу важливість для державного управління, також будуть мати значення й для історичних досліджень.
Відтак, із цього випливає необхідність у забезпеченні збереженості тих актів, у яких вбачається цінність для потреб історії. Наприклад, текст закону і його послідовні зміни є необхідними для державних установ. Натомість для історика вагомого значення набувають матеріали, що були підставою для видання закону, а саме: кожен текст проекту закону із поправками та доповненнями, думки офіційних і приватних осіб, протоколи конференцій і сесій законодавчих органів, отже все, що проливає світло на походження закону. Те ж стосується й найважливіших розпоряджень, указів, інструкцій, правил, циркулярів, і, нарешті, рішень державних органів, особливо вищих.
в) Акти особового походження. Незалежно від актів, визначених як загальні, особливу цінність мають персональні акти, що стосуються видатних особистостей.
Ці акти донедавна, а в багатьох випадках ще й нині, високо цінуються деякими архівістами-істориками. Іноді занадто високо. Очевидно, не можна недооцінювати у житті народу і держави роль великих людей, творчих і геніальних особистостей. Лише потрібно пам'ятати, що істотне значення мають тільки ті акти, які свідчать про їхню роль у конкретних подіях або справах чи зроблений внесок, більше або менше важливі для висвітлення їхніх біографій. Інші акти або документи справляють лише опосередкований уплив, мають сентиментальне значення або музейну цінність і, іноді, є просто цікавими.
Нижче наведено кілька прикладів.
Один з архівістів-істориків під час виступу на конференції говорив про необхідність уважної експертизи навіть тих актів, які здаються нецінними, і навів той факт, що серед рахунків Академії витончених мистецтв у Кракові, вилучених для знищення, він знайшов квитанції про сплату за навчання Яном Матейкою66. Проте що ці квитанції доводять? Історія життя цього великого художника добре відома, як і деталі його навчання в мистецькій школі, пізніше в академії. Імена його професорів і колег, які вплинули на формування його таланту, також відомі. Ці квитанції лише показують, що Матейко сплатив за навчання і яку саме суму. Таким чином, квитанції не мають жодного значення для його біографії, а, відтак, і для історії розвитку його геніального таланту.
Інший приклад.
Відділ державних архівів деякий час назад отримав повідомлення з Кельце67 про те, що у місцевій Скарбовій палаті знайдено акти вагомого значення для періоду Великого герцогства Варшавського68, яким загрожувало знищення. Відряджений туди Відділом співробітник знайшов лише один папірець зі справжнім підписом князя Юзефа Понятов- ського69 і то у неважливій справі. Тривога, що мала найкращі наміри, виявилася марною, тому що існують тисячі нецінних папірців із підписом князя Юзефа, і тільки документи справжньої важливості із його підписом мають історичну цінність.
Наведені вище приклади показують, що експертиза цінності актів має здійснюватися з урахуванням їхньої важливості, а не особистості, яка їх підписала.
Немає сумнівів у тому, що видатні особи, які перебували на високих постах, зазвичай підписували акти важливого значення. Такі особистості, однак, могли знаходитись у цілком підлеглому стані багато років, то ж один підпис не є доказом цінності документа. Тисячі автографів видатних осіб можуть бути знайдені на поштових квитанціях, податкових реєстрах, рахунках, але ми не повинні керуватися такими засадами під час експертизи цінності подібних документів.
Акти особового походження мають різну цінність. Деякі акти мають істотне значення для висвітлення біографій осіб, які були маленькими чиновниками, але згодом стали видатними письменниками. Прикладом є Міцкевич70 - чиновник нижчого рангу у канцелярії Військового генерал-губернатора Москви; Словацький71 - чиновник у канцелярії князя Любека, Міністра скарбу; Реймонт72 - маленький чиновник на незначній залізничній станції; Пшибишевський73 - чиновник середнього рангу у гданському міському поштовому управлінні74.
Періоди державної служби цих письменників були лише малозна- чущими епізодами в їхньому житті. Тому, акти цих установ пролили світло лише на деякі події75.
Натомість персональні акти, що стосуються осіб, які були видатними адміністраторами, лідерами, ученими та присвятили своє життя службі суспільству, мають вагоміше значення.
За актами, що мають значення для історії з огляду на висвітлені події, йдуть документи, котрі набувають важливості через справи, факти або проблеми, яких вони побічно торкаються.
Експертиза цінності таких файлів потребує спеціальної майстерності та обережності.
Йдеться про акти чиновників нижчих рангів, які належить зберігати 60 років (str. 35). Зазвичай відбираються на зберігання лише персональні акти вищих посадовців та видатних осіб. Між тим в актах чиновників середнього або нижчого рангу знайдуться матеріали, які свідчать про сферу, з якої походив чиновник, кола, в яких він обертався, його стосунки зі службовцями, родинні зв'язки тощо. Все це характеризує становище чиновництва певної епохи. Якщо такі акти містять цінну інформацію, вони завжди повинні зберігатися.
На другому місці знаходяться судові акти кримінальних справ.
Ці акти повинні зберігатися упродовж шістдесяти років (крім нижчих, str. 35) із метою визначення справедливості та причин покарання особи. Деякі із цих актів, які містять цінні історичні відомості, повинні зберігатися постійно. Зазвичай вони висвітлюють судові процеси політичної, національної або релігійної природи. За ними йдуть акти, що проливають світло на громадські стосунки: обряди і звичаї, ритуали, традиції, забобони та ідолопоклонство; а поза тими актами - найважливіші кримінальні справи про напади, грабіж, убивства, підпали, великі крадіжки, фальсифікації, шахрайства.
Наступними після цих двох груп є комплекси актів, які містять персональну інформацію або стосуються соціально-економічних відносин, як-от: про кредити чи довгострокові позики від державних банків, про встановлення фактів інвалідності Міністерством соціального забезпечення76, про компенсації після нещасних випадків, виплачені інспекціями праці тощо.
5. Засади краєзнавчі
Йтиметься про акти державних установ 1-ої та 2-ої інстанцій, які не мають значення для історії держави, але можуть і повинні мати особливе значення для воєводства, повіту, ґміну або міста. Ці акти мають регіональний або місцевий колорит, часто забарвлені характерними фактами і справами. При безпосередньому зіткненні з життям людності, значно яскравішими та виразнішими стають місцеві традиції, забобони, особливості мовні, діалектні і національні.
Проте не тільки ці міркування стверджують цінність таких актів. Для висвітлення загальної історії держави з соціальних, економічних, національних і культурних кутів зору мають створюватися обґрунтовані й авторитетні місцеві монографії. Тільки на підставі цих монографій можливим стане здійснення загального історичного аналізу та синтезу.
Відтак, до актів нижчих державних установ треба ставитися по- іншому, ніж до актів вищих інстанцій, разом з тим їх експертизу цінності потрібно здійснювати так само обережно, як і експертизу актів вищих державних органів.
6. Заміщення цінності
Іноді траплялося так, що актам наносилася шкода від переміщення під час [Першої] Світової війни або передавання від однієї державної установи до іншої. Важливі акти втрачалися, а лишалися документи другорядного значення. В таких випадках експертиза цінності може здійснюватися тільки після систематизації актів і на підставі інших засад: втрачені важливі документи можуть бути замінені актами другорядного значення77.
Наприклад, у бухгалтерському облікові найважливішою є головна книга; допоміжну роль відіграють первинні документи або службові книги. Зауважимо, що деякі фінансові інституції зберігають їхні головні книги тридцять років, хоча первинні документи знищують після десяти років. У разі втрати головної книги, первинні документи можуть її замінити, а отже зберігатися тридцять років.
Архівісти знають про випадки, під час яких акти або документи без будь-якої цінності за нормальних обставин відігравали важливу роль як замінники. Іноді це траплялося у випадках утрати списків учнів гімназій, коли сертифікати про закінчення класу видавалися на підставі розписок про сплату за навчання. Цілком зрозуміло, школяр мусив закінчити сім класів, щоб вносити оплату за восьмий рік навчання.
Науковий бік проблеми заміщення не обговорюватиметься тут. Історики, які звикли до кропітких архівних розшуків, добре знають, яке значення можуть отримати акти меншої важливості у випадках неповноти або фрагментарності фонду, втрати актів, коли потрібен бодай журнал реєстрації листування, що подає певну дату для встановлення конкретного факту.
Отже, обережності потребує експертиза цінності пошкоджених комплексів архівних документів.
7. Типові фонди
Для ознайомлення нащадків із методами вирішення проблемних питань державними чиновниками необхідно залишити один повний фонд кожного типу державних установ 1-ої інстанції, що знаходяться на території державного органу 2-ої інстанції (наприклад, акти староства - на території воєводства або акти скарбової інспекції - на території скарбової палати); або по одному повному фонду кожного типу державних установ 2-ої інстанції (воєводства, скарбової палати, залізничної дирекції тощо). Акти таких фондів певною мірою служать музейними експонатами. Жодні записи, навіть незначної цінності, не повинні знищуватися.
Подобные документы
Політичне та економічне положення Царства Польського. Підйом Національно-визвольного руху польського народу, його місце та роль в історії польського народу. Січневе повстання 1863-1864 рр. Створення Королівства Польського на Віденському конгресі.
курсовая работа [88,3 K], добавлен 20.09.2010Розгляд етапів польського соціалістичного руху ІІ половини ХІХ-початку ХХ ст. на території Правобережної України, напротязі яких було утворено революційні гуртки та розділено політичні сили на націонал-демократичний та соціал-демократичний напрямки.
реферат [31,2 K], добавлен 12.06.2010Наукова реконструкція, осмислення й комплексний аналіз процесу становлення й особливостей розвитку архівної науки в Україні. Розгляд і вивчення різних технологій збереження документів. Характеристика основних методів зберігання документів і їх опис.
курсовая работа [37,9 K], добавлен 03.05.2019Огляд науково-дослідницької та педагогічної діяльності А. Коломійця. Розглядаються педагогічні методи А. Коломійця, його стиль викладання, відношення до студентів. Висвітлення дослідницької діяльності композитора в ракурсі його редакторської роботи.
статья [22,7 K], добавлен 07.02.2018Дослідження і зв'язок у часовому і географічному просторі встановлення радянсько-польського кордону (український відтінок) і депортації з прикордонної смуги українського населення в УРСР. Ялтинська конференція і лінія Керзона. Евакуація південних районів.
статья [28,8 K], добавлен 16.03.2011Дослідження стану архівного будівництва в радянській Україні. Особливості відродження та демократизації архівної справи в період встановлення незалежності Вітчизни. Її характерна ознака сучасності - розширення доступу та розсекречення архівної інформації.
реферат [40,3 K], добавлен 26.02.2011Характеристика періодів біографії та оцінка особистості А.І. Остермана, огляд літератури, присвяченої життю та діяльності його як людини і правителя. Віхи кар'єрного росту великого канцлера у Росії, його могутність і авторитет у російських правителів.
реферат [29,5 K], добавлен 15.01.2013Дослідження джерелознавчого потенціалу публікацій журналу "Архіви України" за 1947—2015 рр. Висвітлення окремих фактів із біографії М. Павлика, інформація про його літературний доробок. Огляд матеріалів, що розкривають суспільно-політичні взаємини діяча.
статья [23,1 K], добавлен 31.08.2017Розгорнута біографія, життєвий шлях, характеристика творчої діяльності М. Костомарова - видатного українського і російського історика та мислителя. Громадсько-політична діяльність Миколи Івановича. Костомаров як провідний теоретик народництва в Україні.
реферат [40,7 K], добавлен 25.01.2011- Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни
Політика польських урядів щодо українців напередодні війни. Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля, та його реакція на загострення польсько-українських стосунків. Реалізація політики в українському питанні.
диссертация [216,4 K], добавлен 21.08.2008
