Повертаючись до проблеми південних кордонів володінь Галицьких та Галицько-Волинських князів

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Повертаючись до проблеми південних кордонів володінь Галицьких та Галицько-Волинських князів

Леонтій Войтович

Проблема південних кордонів володінь галицьких, а пізніше галицько-волинських князів дискутується давно. Київські дослідники звично дотримуються думки, що цей кордон пролягав по середній течії Дністра в районі міст (градів) Ушиця (вперше згадана під 1144 р.1, при впадінні р. Ушиці в Дністер), Кучелмин (1159 р.2, на лівому березі р. Каютин, притоки Дністра, між с. Непоротовим і с. Комачинці Сокирянського р-ну Чернівецької обл.3), Плав (1213 р.4, Перебиківське городище Хотинского р-ну ?), Онут (1213 р.5, с. Заставнянського р-ну Чернівецької обл.), Бакота (1240 р.6), Калюс (Каліус) (1242 р.7, на Дністрі поблизу Кучелмина) та Хотин (ХІІІ ст.8). галицький дунай дністро митрополія

Версія ця прийнята a priori, її прихильники вперто не хочуть помічати інших думок, зокрема видатного російського візантиніста Геннадія Литавріна, який, не погоджуючись із такою думкою, обґрунтував висновок, що область у межиріччі Дністра та Серету і Нижнє Подунав'я були воротами між морем і Карпатами, через котрі у ХІ ХІІ ст. кочовики проникали на Балкани, а Візантія, не маючи достатньо сил, щоби зайняти цей район, не заперечувала проти його утримання сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків із Києвом9. Мені також не раз доводилося звертатися до цих проблем10, аргументованого обґрунтування заперечень дочекатися не вдалося, а продовження бездоказових тверджень змушують повертатися до цього питання знову.

Лінія оборони на Середньому Дністрі, яку деякі дослідники вважають кордоном, була одночасно й базою освоєння межиріччя Дністра і Пруту та Дністровського Пониззя. Почалося освоєння цих земель за теребовельського князя Василька Романовича, який допоміг візантійському військові у битві з печенігами на р. Маріці 29 квітня 1091 р.11 Спочатку ці території управлялися зі Звенигорода на Дністрі, де сидів князь Іван Ростиславич Бирладник, а потім їх центр перемістився у Бирлад. Дністровсько-Бирладська волость тягнулася аж до Дунаю. Сюди входили такі міста, як Бирлад (1159 р.12, на р. Бирлад, лівій притоці Серета), Яський Торг (тепер м. Ясси в Румунії), Романів Торг, Малий Галич (тепер м. Галац в Румунії), Білгород (тепер м. Білгород-Дністровський), Сучава, Кілія, Дичин, Немет.

Свідченням належності до Галицької землі нижньої течії Дністра та Дунаю залишається грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям від 20 травня 1134 р., де згадуються його володіння у Пониззі Дністра та Дунаю, у числі яких Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч13. Навколо цієї грамоти довший час триває дискусія. Автентичність грамоти визнавали П. Голубовський14, М. Дашкевич15, М. Грушевський16, В. Пашуто17, О. Насонов18, М. Левченко19, А. Фроловский20, О. Зимін21, В. Потін22, М. Брайчевський23, Р. Рабинович24, Л. Войтович25 та О. Майоров26. Проти цього виступали, вважаючи грамоту підробленою, І. Богдан27, О. Соболевський28, П. Панаїтеску29, М. Мохов30, М. Котляр31, П. Павлов32, В. Спінеї33, C. Каштанов34, Б. Перхавко35. Як справедливо зауважив Р. Рабинович, усі противники автентичності грамоти, починаючи від І. Богдана, виходили з постулату, що Звенигородський князь Іван Ростиславич не міг володіти Бирладом і Пониззям Дністра та Пруту36.

Але цей постулат легко заперечується. Грамоту вперше ввів у науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан Петричейку Хаждеу (1836 1907). Оригінал і початкова копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст. Противнику автентичності грамоти відомому лінгвістові О. Соболевському вдалося довести тільки те, що текст грамоти написаний у XIV XV ст. в орфографічних і лінгвістичних традиціях молдовських та болгарських документів цього часу37. Не беручи до уваги, той факт що молдовські і болгарські грамоти більш раннього часу незнані, цей висновок дозволяє стверджувати тільки те, що до Б. П. Хаждеу міг потрапити список із грамоти, виготовлений у XIV XV ст., або ж фальсификат, виготовлений у той період, при фабрикації якого були використані автентичні джерела і відомості. Важко припускати, щоби молдовський книжник у XIV XV ст. подібне сам міг вигадати. Можна погодитись, що необхідність “переписування” грамоти в “молдовські” часи була викликана бажанням продовжити традицію торгових пільг для певних міст38.

Найбільш вразливим місцем грамоти для противників її автентичності був вислів “князь Бырладский от стола Галичского”. Якщо вважати Івана Ростиславича звенигородським князем, столиця якого знаходилася у Звенигороді на Білці, на території Перемишльсько-Звенигородської частини, що належала Володаревичам, то цей вислів дійсно виглядає неправдоподібно. Але ж існувало кілька Звенигородів саме у Теребовельському князівстві, яким володів батько Івана Ростиславича Ростислав-Григорій Василькович.

Леонід Махновець вважав, що столицею першого уділу Івана Бирладника міг бути Звенигород на лівому березі Стрипи, лівої притоки Дністра, городище якого збереглося біля сучасного с. Звенигорода Бучацького р-ну Тернопільської області, або ж Звенигород на лівому березі Дністра правому березі ріки Дзвенячки, городище якого збереглося поблизу нинішнього с. Дзвенигорода Борщівського р-ну Тернопільської обл.39

У тому ж районі між впадінням Серета і Збруча трохи ближче до першого на високому мисі на околиці с. Більче-Золоте того ж Борщівского р-ну знаходиться велике городище ХІ ХІІІ ст., біля якого були селище (знищене котлованом) і могильник. Із напільної сторони городище півколом захищене трьома рядами валів і ровів. Тут знайдені енколпіон із зображенням чотирьох євангелістов на кутах, бронзовий браслет, защіпка, срібна пряжка, багато залізних ножів, сокирок і наконечників стріл, два шматочки скляних браслетів, кераміка. Вартує зауважити, що спеціальні розкопки тут не проводилися, тільки були зроблені розвідувальні шурфи40.

Ще один Звенигород за легендами знаходився за Збручем на городищі в урочищі Княже Замчисько поблизу с. Гольнищева Чемеровецького р-ну Хмельницької області. Вали городища зберегли висоту 6 м., частина урочища носить назву Дівеча (Дівоче), і там за легендами був жіночий монастир.

У якому Звенигороді була столиця уділу князя Івана Бирладника? Виходячи з опису бойових дій у 1144 р.41, коли київське і галицьке війська рухалися до Звенигорода, ідучи різними берегами Серету, і стали біля міста, будучи розділеними рікою42 (що відразу виключає Звенигород на Білці), це місто знаходилося ближче до впадіння Серету в Дністер. Тому мова могла йти про городище біля с. Більче-Золоте або про городище на високій горі біля с. Дзвенячка. Городище біля с. Дзвенячка, на якому знайдені матеріали ІХ ст., могло бути більш раннім містом, перенесеним у ХІ-

XII ст. на городище біля с. Більча-Золоте. Його розміри і знахідки на ньому під час звичайних археологічних розвідок дозволяють розміщувати саме тут столицю уділу Івана Бирладника.

Ростислав-Григорій Василькович помер між 1127/1141 рр., ближче до першої дати; його брат Ігор-Іван Василькович у 1141 р.43. Теребовельський князь міг виділити своєму синові уділ із центром у Звенигороді на Дністрі, куди ввійшло все Пониззя Дністра та Пруту аж до Дунаю. Після смерті брата Ростислава Ігор приєднав його частку, а звенигородський князь залишився його васалом (звідси і формула “князь Бырладский от стола Галичского”). Навіть якщо б грамота від 20 травня 1134 р. була датована 1144 р., як вважав М. Грушевський (що, звичайно, дискусійно), то це могло означати тільки те, що після захоплення Володимирком Володаревичем спадщини Ігоря Васильковича його племінник залишався васалом тепер вже князя всієї Галицької землі.

Територія Нижнього Подунав'я, Подністров'я і Попруття як частина Русі внесена у “Список руських городів дальніх і ближніх”44. Первісний варіант цього списку був складений ще на початку ХІІІ ст., а остаточний варіант пам'ятника сформований у 1375 1381 рр.45 (але не пізніше 1409 р.)46. Сюди включені такі міста, як Дичин, Кілія, Білгород, Яський торг, Романів торг, Немеч, Сучава, Серет та інші. Дичин (Дцин) як місто, куди відійшли бирладники після нападу на Олешшя, згаданий у Іпатіївському летописі47. Як Дисина це місто згадане у сицилійського географа ал-Ідрісі48 (суперечка навколо деяких розходжень джерела успішно, на мій погляд, вирішена А. Плахоніним49). Яський торг, згаданий уперше під 1412 р. у валашській грамоті і у польського хрониста Я. Длугоша, пов'язаний з аланами-ясами, які з'явилися в цьому регіоні з середини

XIII ст. після походу Бату50. Тепер це м. Ясси в Румунії. Фальшувати цей список у кінці XIV чи на початку XV ст. на користь вже неіснуючого Галицького князівства не було жодної потреби.

Ще одним непрямим свідченням належності цих територій до володінь галицького князя є шлюб Ірини, дочки князя Володаря Ростиславича, старшого на той час із галицьких князів, з Ісааком, сином візантійського імператора Олексія Комнена 20 липня 1104 р.51 Це перший подібний союз Візантії з руським земельним князем, що виглядає доволі незвично на тлі візантійської шлюбної практики, коли відмови отримували значні європейські володарі. Зрозуміло, що ініціатором цього союзу могла виступати тільки Візантія, а це означає, що їй на цьому мусило залежати. Тому вищевикладена думка Г. Літавріна про захист від кочовиків дунайських володінь імперії галицькими князями отримує вагоме підтвердження. Інший російський історик, Олександр Назаренко, аналізуючи візантійські джерела, прийшов до висновку про існування окремої угоди між Візантією та Ростиславичами, яку самі візантійці тлумачили як визнання руськими князями залежності від імператора52. Цілком можливо, що Візантія “подарувала” землі в гирлі Дунаю галицьким князям в обмін на зобов'язання оборони дунайських провінцій.

У 1164 р. війна Угорщини і Візантії завершилася миром. За його умовами спадкоємець угорського престолу Бела прибув до Константинополя як почесний заложник. Василевс Мануїл Комнін відразу ж заручив із ним свою єдину дочку Марію. З'явилася ідея візантійсько-угорської унії, яка стала певною загрозою для Галицького князівства. Тому галицький князь Ярослав Володимиркович підтримав претендента на візантійську корону брата василевса Андроніка Комніна, який 1164 р. втік із Візантії “...і тільки він досяг кордону Галицької землі, де розраховував знайти пристанище, як потрапив в пастку деяких мисливців народу волохів”, які ледь не передали його візантійським достойникам. Але Андроніку вдалося добратися до галицького князя, що теж було би проблематично, якби кордон проходив по середньому Дністру. Пізніше, на згадку про своє перебування в Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами палату, збудовану ним у Константинополі біля храму Сорока мучеників53. Андронік Комнін був сином Ісаака Комніна та Ірини Володарівни і знав руську мову54. Ярославу Володимирковичу він доводився двоюрідним братом.

Уже у 1165 р. василевс Мануїл прислав до Галича двох митрополитів, які запропонували Андроніку в управління Килікію. Князь Ярослав Володимиркович післав з візантійськими послами галицького єпископа Кузьму, який отримав гарантії безпеки для Андроніка Комніна і підтвердження союзу з Візантією55. Наслідком цієї поїздки було також розширення володінь руського монастиря на Афоні у 1169 р.56, а також внесення Русі до візантійсько-генуезької угоди 1169 р.57 Евстафій Солунський згадує про часті посольства галицького князя до василевса Мануїла58. “Скіфська кінниця”, яка брала участь у нещасливій битві Мануїла з сельджуцьким султаном Кілідж-Арсланом ІІ при Міріокефалоні 17 вересня 1176 р.59, була, очевидно, галицького походження60. Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього sociipopuli Romani “союзний Риму народ”. Цікаво, що більше свідчень візантійських авторів стосуються Галицького князівства, князь якого часом протиставляється князеві Києва і розглядається як цілком самостійний61.

Візантії явно залежало на добрих стосунках із галицьким князем значно більше ніж з будь-яким іншим руським князем. Беручи до уваги те, що зовнішня політика імперії Комнинів була спрямована на Схід та Південь, це можна пояснити лише спільним дунайським кордоном і зацікавленні про прикриття цього кордону від половців, а також продовженні торгівлі міжнародною артерією бурштиновим шляхом з Балтійського в Чорне море, значення якого ще більше зросло із утворенням Галицько-Волинського князівства. Можливо, саме з тих часів тісних зв'язків із Візантією у Константинополі на мармуровій балюстраді хорів собору св. Софії залишилося графіті: “Матфій попъ галичьский”62.

Останнім часом, після появи праці Едварда Кінана63 і публікації давно написаного дослідження О. Зиміна64, з новою силою розгорнулася дискусія навколо довір'я до “Слова о полку Ігоревім” як автентичного пам'ятника, тобто історичного джерела65. Однак сьогодні немає жодних підстав відкидати свідчення “Слова” як наративного джерела кінця ХІІ ст.66

Про галицького князя автор “Слова” написав: “Галичкыи Осмомьіслі Ярославе, высоко сідиши на своемъ златокованнемъ столі... Грозы твоя по землямъ текуть отворяеши Кіеву врата, стріляеши съ отня злата стола салътани за землями...” .

“По Дунаю грады укрепил, купцями населил, торгуючими чрез море во Греки...” результати діяльності Ярослава у Нижньому Подністров'ї і Подунав'ї.

У 1185 р. загинув василевс Андронік Комнін67. Галицький князь відреагував посольством, про яке згадав Микита Хоніат68. Стосунки між обома державами різко погіршилися. Навесні 1186 р. брати Петро і Асень підняли повстання в Болгарії, яка залишалася візантійською провінцією. Після перших невдач болгарські вожді відступили за Дунай, а навесні 1187 р. продовжили боротьбу. З ними прийшли “кумани, народ до сих пір вільний, негостинний і дуже войовничий, і ті, які походять з Вордони, які сміються з смерті, гілка руських, нарід милий богу війни”. “Вордона” може бути спотвореною назвою “бродників”69 або “Бирладі”, і тоді це прямий доказ допомоги болгарам з боку галицького князя. Можливо, що сам галицький князь підштовхнув болгарських сепаратистів після загибелі Андроніка Комніна.

Детально аналізуючи аргументи противників цієї версії Ф. Успенського, зокрема грецького історика Ф. Малінгудіса, які вважають, що болгарським повстанцям допомагали винятково кумани-половці, Г Літаврін прийшов до кінцевого висновку, що “восени 1186 р. в критичний момент розвитку повстання ... військову підтримку повсталим разом з половцями надали руські”70.

Новий василевс Ісаак Ангел відразу ж вирішив задушити повстання болгарів з обох сторін. Союз з Угорщиною був скріплений весіллям василевса з юною Маргаритою, дочкою короля Бели III. Угорський король зайняв ворожу позицію стосовно болгарських повстанців і їх союзників. Але йому не вдалося вдарити у спину повсталим, бо князь Ярослав Владимирович “подпер горы Угорьскыи своими железными плъки, заступив королю путь, затворив Дунаю ворота”.

Тісний союз Візантії з Галицьким князівством був вигідним обом сторонам, тому його відновлено за часів Романа Мстиславича, який, виступивши на допомогу Візантії, знову перекрив половцям можливість підходу на допомогу болгарам71. У будь-якому іншому випадку допомога Романа не була би такою суттєвою для Візантії. А для галицької і волинської торгівлі це було теж не менш важливо.

Про належність цих територій Галицькому князівству свідчить і низка інших аргументів, зокрема топонімічних72, а також включення вірменських приходів у Сереті, Сочаві (Сучаві) і Молдові у львівську вірменську єпископію в Кондаку від 13 серпня 1388 р. католікоса Теодороса ІІ зі згадкою про Львів, як “найблагословеннішу, раниму Богом, столицю, славну матір міст християнських королев", що відбиває часи ГалицькоВолинської держави73.

З початку формування ординської держави у Причорномор'ї був створений потужний улус, який включав кілька менших. Цей улус отримав зять Бату Мауці74. Напевно, перші улусбеки вдовольнялися просторними степами, а в містах сиділи лише їх баскаки і намісники. Баскак Коренци, еміра Мауці, боярин Митяй сидів у Бакоті, його васалами були і болохівські князі. Це був початок втрати земель у Пониззі Дністра та Дунаю. Ситуація змінилася, коли улус перейшов до оглана (царевича) Ногая. Після успішного походу на Константинополь у 1264 р. він отримав ще й Крим. Ставка його знаходилася на Нижньому Дунаї в м. Ісакчі75. Залежність від Ногая визнали болгарське Тирновське царство, Видинське і Браничевське князівства, а з 1292 г. і король Сербії. Десь до початку 1270-х рр. Ногай підпорядкував собі все Правобережжя Дніпра. Князь Лев Данилович став його васалом і з домогою Ногая приборкав як своїх братів, так і сусідів76. За Ногая Пониззя Дністра та Пруту поступово стало ординським. При ньому все Причорномор'я від Дунаю до Дону вкрилося сіткою ординських міст. Їх залишки тільки почали досліджувати археологи: Кучугурівське городище в 30 км на південь від Запорожжя (можливо, Мамаїв Старий), Тавань (у XV ст. тут великий князь литовський Вітовт Кейстутович збудував митницю), Кінське городище на правому березі р. Конки, городище біля р. Самари, Хаджибей (тепер Одеса). Але особливо значний підйом у цей час пережив Білгород, який знаходився на місці давнього грецького поліса Тіру (у Х ст. згадується як візантійська фортеця Маврокастрон77).

Те, що Білгород поставлений поряд з іншими містами Дністровсько-Бирладської волості в “Списку руських міст дальніх і ближніх"78 дозволяє допускати, що у ХІІ на початку ХІІІ ст. (а може, і трохи довше) місто з округою входило до складу Галицької, а з 1199 р. Галицько-Волинської держави. Якби у 1185 1187 рр. гирло Дністра належало Візантії, то звідси вона могла б завадити союзникам повсталих болгар під керівництвом Петра і Асеня. Частина раті галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного у 1223 р. для з'єднання з іншими військами на Дніпрі йшла річковим шляхом, спустившись по Дністру. Якщо б цей шлях контролювався візантійцями, то ця експедиція виглядала б зовсім не зрозумілою. Простіше було би рухатися з основним військом. Але галицький князь зібрав рать “вигинців галицьких” воєвод Юрія Домажирича і Держикрая Володиславича саме в цій волості, напевно, знявши частину гарнізонів, які в умовах, коли половці стали союзниками, тимчасово можна було послабити.

Стосовно існування самого міста протягом ХІІ ХІІІ ст. сумнівів нема. Місто як Акліба (“Ак” “білий”) поміщене на карті ал-Ідрісі79 і присутнє у візантійських джерелах (Маврокастро, Монкастро)80. Археологічні матеріали ХІІ ст. незначні і повністю походять із шарів, порушених будівництвом кінця ХІІІ ст., коли місто переживало підйом, інтенсивно забудовувалося і перебудовувалося. Характер цього будівництва і знайдені матеріали не залишають сумнівів стосовно його схожості з іншими ординськими поліетнічними містами81. Правда, в місті було значне слов'янське населенння і більшість знахідок зброї або її фрагментів руського походження82. Ординські монети, знайдені в місті, масово починаються з часів хана Узбека (1313 1339). На портоланах Маріно Сануда (1321 р.),83 Піцігані (початок 1330-х)84 і Весконте (1327 р.)85 місто Маврокастро зображене зі знаменем, на якому джучидська тамга і півмісяць. Однак ще до 1328 р. новоутворена єпископія Аспрокастрон була включена до складу саме Галицької митрополії86, що є прямим свідченням давньої приналежності цих земель до Галицько-Волинського князівства. Можна допускати, що процес переходу міста під пряме ординське панування почався за Ногая і завершився за Узбека. Він був недовгим, бо з середини XIV ст. місто перейшло до генуезців, від них до Молдовського князівства, а потім до турків.

Напевно, не тільки Білгород, але й інші міста Дністровсько-Бирладської волості поступово переходили під пряме ординське правління. Можливо, певний час зберігалося подвійне підпорядкування, а деякі частини цієї волості залишились у складі ГалицькоВолинської держави до початку X!V ст. Так, достатньо поінформоване джерело “Flos historiаrum Terrae Orientis” повідомляє: “Русь величезна країна, межує з Грецією, Болгарією; ця країна ... тепер платить данину татарам, а князем її Лев.”81.

Таким чином, можна стверджувати, спираючись на джерела, які збереглися, що Пониззя Дністра та Дунаю таки входило до складу Галицького, а пізніше ГалицькоВолинського князівства у ХІІ на початку XIV століть. Заперечувати це, просто не звертаючи уваги на ці джерела, або тільки заявляючи, що вони не прямі (хоча й це не зовсім так), не буде коректно. Тоді виникає питання: а на підставі яких прямих джерел чи хоча б непрямих можна стверджувати протилежне?

Література

1. Лаврентиевская летопись / Полное собрание русских летописей. Т. 1. М., 2001. Стб. 311.

2. Ипатьевская летопись / Полное Собрание Русских Летописей (далі ПСРЛ). Т 2. М., 2001. Стб. 497.

3. Томенчук Б. Непоротівське городище // Томенчук Б. П. Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень 1976 2006. Івано-Франківськ, 2008. С. 38-40.

4. Ипатьевская летопись. Т 2. Стб. 735.

5. Там же. Стб. 735.

6. Там же. Стб. 789.

7. Там же. Стб. 793.

8. Михайлина Л., Пивоваров С. Нариси з історії Хотинської фортеці: факти, легенди, гіпотези. Хотин, 2011.

9. Литаврин Г. Русь и Византия в ХІІ веке // Литаврин Г.Г. Византия и славяне. СанктПетербург, 1999. С. 505-506.

10. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 394; Його ж. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 340-345; Його ж. Кордони Галицько-Волинської держави: проблеми та дискусії // Записки НТШ. Т 252. Львів, 2006. С. 187-205; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник (далі ДКЗ). Вип. ХІ-ХІ І. Дрогобич, 2008. С. 51-62; Його ж. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство // Україна Монголія: 800 років у контексті історії. К., 2008. С. 71-78; Його ж. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за Ангелів // Княжа доба: історія і культура. Вип. 2. Львів, 2008. С. 30-39; Його ж. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали міжнародної наукової конференції. Галич, 1011 жовтня 2008. Галич, 2008. С. 3-18; Його ж. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за Ангелів // Дриновський збірник. Т 3. Харків-Софія, 2009. С. 376-385; Его же. Галицкая земля и Византия в XI XIV вв. // Кондаковские чтения. Т. 3. Белгород, 2010. С. 255-280; Його ж. Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття // Княжа доба: Історія і культура. Вип. 3. Львів, 2010. С. 201-212; Його ж. Галицько-волинські етюди. Біла Церква, 2011. С. 151-195, 281-288, 396-414; Idem. Rus haHcka a BHangum w XI XIV w.: wybrane problemy // Zeszyte Naukowe Unrwersytetu .^іеііошк^о. Prace ffistoryczne. T. 138. Krakow, 2011. S. 41-64; Его же. Границы Галицко-Волынского государства // Русин. Международный исторический журнал / Отв. ред. С. Г. Суляк. Кишинев, 2011. № 3 (25). С. 5-26.

11. Комнена А. Алексиада. М., 1965. С. 237; Васильевский В. Византия и печенеги // Васильевский В. Труды. Т. 1. СПб., 1908. С. 101; Войтович Л. Княжа доба на Русі... С. 330-331.

12. Ипатьевская летопись. Т 2. Стб. 497.

13. Памятники русского права. Вып. 2. М., 1953. С. 26.

14. Голубовский П. Печениги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских стезей ІХ ХІІ вв. К., 1884. С. 207.

15. Дашкевич Н. Грамота Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сб. стат. по истории права, посвящ. М. Ф. Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями / Под ред. М. Н. Ясинского. К., 1904. С. 366-369.

16. Грушевський М. Історія України-Руси. Т 2. Львів, 1905. С. 421-422.

17. Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.,1950. С. 169-171; Його ж. Внешняя политика Древней Руси. Москва, 1968. С. 194.

18. Насонов А. “Русская земля” и образование территории Древнерусского государства. М., 1951. С. 143.

19. Левченко М. Очерки по истории русско-византийских отношений. М., 1956. С. 437438.

20. Фроловский А. Чешско-русские торговые отношения Х ХІІ вв. // Международные связи России до XVП в. М., 1961. С. 75.

21. Зимин А. Историко-правовой обзор. Грамота Ивана Ростиславича Берладника // Памятники русского права. Вып. 2. М., 1966. С. 30-31.

22. Потин В. Древняя Русь и европейские государства в Х ХІІІ вв. Ленинград, 1968. С. 228-229.

23. Брайчевський М. Географічні межі Галицького князівства близько 1185 р. (з коментарів до “Слова о полку Ігоревім”) // Галич і Галицька земля. Збірник наукових праць. Київ-Галич, 1998. С. 26-27.

24. Рабинович Р Призрачная Берладь. О достоверности одной фальсификации // Stratum plus. № 5. Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса, 1999. С. 357-407.

25. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ початок XVI ст.)... С. 152.

26. Майоров А. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. СПб., 2001. С. 220-222.

27. Богдан И. Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. Т. 2. М., 1895. С. 163-164.

28. Соболевский А. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. Т 2. М., 1895. С. 173-176.

29. Panaitescu P Diploma barladeana din 1134 si hrisovul lui lung Koriatovici din 1347 // Revista istorica Romana. 1932. T. 2. V 1.

30. Мохов Н. Молдавия эпохи феодализма. Кишинев, 1964. С. 82-83.

31. Котляр М. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. 1969. № 9. С. 20-22; Його ж. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ ХІІІ вв. К., 1985. С. 78-82.

32. Павлов П. За руското присъствие на Долни Дунав и българо-руские връзки през ХІ ХІІ // Добруджа. Сб. 3. 1986. С. 12-13.

33. Spinei V. Moldova in secolete XI XIV. Chisinau, 1994. P 21.

34. Каштанов С. Из истории русского средневекового источника. Акты Х XVI вв. М., 1996. С. 71-72.

35. Перхавко Б. Князь Иван Берладник на Нижнем Дунае // Восточная Европа в древности и средневековье. Политическая структура Древнерусского государства. VIII Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В. Т Пашуто. М., 1996.

36. Рабинович Р Призрачная Берладь... С. 357-358.

37. Соболевский А. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. С. 173-174.

38. Рабинович Р Призрачная Берладь... С. 377-379.

39. [Махновець Л.]. Літопис Руський. К., 1989. С. 551.

40. Ратич О. Древньоруські археологічні пам'ятки на території західних областей УРСР К., 1957. С. 60; Свєшніков І. Археологічні роботи Львівського історичного музею в 1952 1957 рр. Львів, 1959. С. 12-13; Раппопорт П. Военное зодчество западнорусских земель Х Х^ вв. Ленинград, 1967. С. 12.

41. Ипатьевская летопись... Стб. 318-319.

42. Лаврентьевская летопись... Стб. 311.

43. Войтович Л. Княжа доба на Русі... С. 334.

44. Воскресенская летопись / ПСРЛ. Т. 7. М., 2001. С. 239-240; Тихомиров М. “Список русских городов дальних и ближних” // Исторические записки. Т. 40. М., 1952. С. 223.

45. Греков И. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV XV вв.). М., 1975. С. 366.

46. Наумов Е. К истории летописного “Списка русских городов дальних и ближних“ // Летописи и хроники. 1973 г. М., 1974. С. 150-163.

47. Ипатьевская летопись... Стб. 505.

48. Недков Б. България и съседните и земи през ХІІ век според Идриси. София, 1960. С. 104-105.

49. Плахонін А. Північно-Західне Причорномор'я в “Нузхат ал-Муштак” ал-Ідрісі: спроба географічного аналізу історичного джерела // Історіографічні дослідження в Україні. Вип.10. Збірки наукових праць на пошану академіка В. А. Смолія (з нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження). Ч. 1. К., 2000. С. 449-457.

50. Бубенок О. Аланы-Асы в Золотой Орде (XIII XIV вв.). К., 2004. С. 230-234.

51. Acta et diplomata graeca medis sevi sacra et profana collecta / Ed. F. Miklosich, J. Muller. T. 5. Vindobonae, 1886. P. 375 [Кшнам, 115.18 19]; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. Львів, 1905. С. 414; Баумгартен М. Родословные отрывки // Летопись историко-родословного об-ва в Москве. Вып. 5(17). 1909. С. 11; Юревич О. Андроник и Комнин.Санкт-Петербург, 2006. С. 50-52; Валявська К. Володар Ростиславич та Олексій І Комнін. Русько-візантійські матримоніальні зв'язки в першій чверті ХІІ ст. // Colloquia Russica. Series I. Vol. 2. Krakow, 2012. S. 55-63.

52. Назаренко А. Первые контакты Штауфенов с Русью (К истории русско-немецких отношений в 30-е гг. ХІІ в.) / / Восточная Европа в исторической ретроспективе: к 80-летию В. Т Пашуто. М., 1999. С. 175-176.

53. История Никиты Хониата // Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской Духовной Академии. Т 1. СПб., 1860. С. 420.

54. Пашуто В. Внешння политика Древней Руси... С. 195-196; Про знання мови див.: Niceta Choniata. De Manuele Comneno. Lib. 4. Cap. 2. C. 172-173.

55. Ипатьевская летопись... Стб.524.

56. Мошин В. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в ХІ ХІІ вв. // Bizantinoslavica. T 11. 1950. S. 32-60.

57. Miklosich F., Muller J. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Bd. 3. Vindobonnae, 1865. P 35, 26-34.

58. Бибиков М. Византийские источники по истории Руси, народов Северного Причерноморья и Северного Кавказа (ХІІ-ХІІІ вв.) // Древнейшие государства на территории СССР 1980 г. М., 1981. С. 76.

59. Choniatae Nicetae. Historia / Ed. I. A. Van Dieten. Berolini, 1975. P 247; Ioannis Cinnami Epitome rerum... P 267; Из хроники Михаила Сирийца // Письменные памятники Востока. М., 1984. С. 83; Lilie R.-J. Die Schlacht von Myriokephalon (1176): Auswirkungen auf das byzantinische Reich in ausgehenden 12. Jahrhunert // Revue des Etudes Byzantines. T. 15. 1977. P 257-275.

60. Назаренко А. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ ХІІ веков. М., 2001. С. 636.

61. Бибиков М. Русь в византийских памятниках и Византия в древнерусских произведениях (к сравнительному изучению) // Древнейшие государства на территории СССР 1987 г. М., 1989. С. 168.

62. Welt der Slaven... № 22. 1977. S. 86-88.

63. Keenan E. Wan Jaroslav of Halich Really Shooting Sultans in 1185 // Harvard Ukrainian Studies. -Vol. 22. 1998. P 313-327; Id., Turkas Elements in the Igor Tale and Zadonseina // The Slavonic and East European Revier. Vol. 80. London, 2002. № 3. P 479-482; Id., Josef Dobrovsky and the Origins of the Igor Tale [Harvard Series in Ukrainian Studies]. Cambridge, 2003; Кінан Е. Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?// Кінан Е. Російські історичні міти. К., 2003. С. 252-268.

64. Зимин А. “Слово о полку Игореве”. СПб., 2006. 516 с.

65. Грабович Г Вічне повернення містифікацій // Критика. 2001. № 1-2; Филюшкин А. “Слово”... со слезами смешанное. Как гениальную древнерусскую поэму питались объявить подделкой // Родина: Российский исторический журнал. 2002. № 11-12. С. 185-188; Его же. Психопатическое уничтожение “Слова о полку Игореве”: Рецензия на неизданную книгу Эдварда Кинана // Логос: Журнал по философии и прагматике культуры. 2002. № 2. С. 2432; Страхова О. Языковая проблема создателя “Слова о полку Игореве” и лингвистические взгляды Йозефа Добровского // Славяноведение. 2003. № 6. С. 33-61; Столярова Л. “Слово” и пустословии // Древнейшие государства Восточной Европы. 2002 г. М., 2004. С. 332-337; Живов В. Улики подлинности и улики поддельности. По поводу книги: Кеепап Edward L. Josef Dobrovsky and the Origins of the Igor Tale. Cambridge (Mass.): Distributed by Harvard University Press, 2003. XIII. 541 p. // Русский язык в научном освещении. М., 2004. № 2(8). С. 240268; Agnew H. Josef Dobrovsky Enlighterened Hyper-Critic or Pre-Romantic Forgen? // Kritika. 2005. Vol. 6. № 4. P 845-855; Поппе Н. О тюркских лексических заимствованиях в “Слове о полку Игореве” и “Задонщине” // Труды Отдела Древнерусской Литературы. Т. 55. СПб., 2004. С. 155-161; Poppe N. Further Note on the Turkie Lexical Elements in the Slowo o polku Igoreve and the Zadonshchina // The Slavonie and East European Revier. Vol. 82. № 1. London, 2004. P 74-78; Его же. По поводу гипотез “скептиков” о тюркских лексических заимствованиях в “Слове о полку Игореве” // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2007. № 1-2. С. 52-56; Вилкул Т. Рец. на кн. А. А. Зализняк. “Слово о полку Игореве”: взгляд лингвиста // Ruthenica. T. 4. К., 2005. С. 262-279; Котляр М. Рукописи не горять. Роздуми над книгою (Зимин А. А. “Слово о полку Игореве”. Санкт-Петербург, 2006) // УІЖ. 2007. № 3. С. 190-196; Соколова Л. Новые мифы о старом (по поводу интервю на радиостанциях “Эхо Москвы” и “Свобода” в связи с выходом книги А. А. Зимина “Слово о полку Игореве”) // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2007. № 1-2. C. 23-38; Danylenko A. The Latest Revision of the Slovo o polku Igoreve, or Was Jaroslaw of Halych Really Shooting From His `Altan' in 1185 // The Slavonie and East European Revier. Vol. 84. № 2. London, 2004. P 921-935; Franklin S. The Igor' Tale: A Bohemian Rhapsody? // Kritika. Vol. 6. № 4. 2005. P 833-845: Гальперин Ч. “Подлинник? Подделка? Опять подделка?”: Эдвард Кинан. Йозеф Добровский и происхождение “Слова полку Игореве” // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2007. № 1-2. С.5-22.

66. Е. Кінан вважає автором “Слова” чеського славіста Йозефа Добровського (1753 1829), а О. Зимін Іоіля Биховського (1726 після 1797), бувшого архімандрита Спасоярославського монастиря, де було знайдено “Слово”. Подібно до своїх попередників (К. Троста, М. Хендлера А. Айтцетмюллера), обоє в основному спирались на лінгвістичені аргументи, при цьому не володіючи знаннями з специфіки мови ХІІ XIV ст. Е. Кінан додав сюди ще кілька веселих аргументів, зокрема версію, що Ярослав Осмомисл не міг знати значення слова “султан”, і тому стріляв з альтани, а цей термін пізнього походження. Однак, що стосується хворого спадковою хворобою Пертеса галицького князя Ярослава Осмомисла, то він взагалі не міг стріляти з лука, так як стрільба з лука потребує, щоб стрілець сперся обома ногами, що при цій хворобі неможливо, через це і галицький князь не брав участі у жодній битві, а його військо очолювали бояри, що для тодішньої практики було недопустимим. І титул “султан” у Галичі знали: руські дружини були учасниками битви при Манцикерті у 1071 р. проти сельджуцького султана АрпАрслана III; з того часу сельджуцькі султани постійно оточували візантійські володіння і були учасниками чорноморської торгівлі як і Галицьке князівство; Андронік Комнін, до появи при дворі Ярослава Осмомысла перебував при дворах сельджуцьких султанів; цей титул використовували навіть половці, в половецькому словнику початку XIV ст. він саме у версії “солтан” (Плетнева С. Половцы. М., 1990. С.120-122). Після блискучих праць А. Залізняка (Зализняк А. А. Слово о полку Игореве. Взгляд лингвиста. М., 2004. Изд. 2. М., 2007; Его же. Можно ли создать “Слово о полку Игореве” путем имитации // Вопросы Языкознания. 2006. № 5. С. 3-21), період вільних варіацій з лінгвістичними аргументами закінчився (Живов В. Чего не может фальсификатор [Рец. на кн. А. А. Зализняк. “Слово о полку Игореве”: Взгляд лингвиста. М., 2004. 352 с.] // Отечественные записки. 2004. № 4 (19); Голинская Е. “Слово о полку Игореве”: точка в споре? // Наука и жизнь. 2006. № 5; Еськов К. “Слово о полку Игореве”: сеанс черной магии с полным разоблачением . [Електронний ресурс]. Режим доступу: Http: // afranius.ivejornal. com/46212html). Російський лінгвіст, який багато років видає і досліджує новгородські берестяні грамоти з живою мовою ХІІ ХІІІ ст., детально аналізуючи не стільки лексику, як граматичну побудову і граматичну систему “Слова”, прийшов до висновку, що ця пам'ятка не може бути підробкою, бо написана строго у відповідності до правил мови ХІІ початку ХІІІ ст. В книзі детально розглянені лінгвістичні аргументи за і проти автентичності “Слова о полку Игореве”, окремі “темні місця” пам'ятника, здійснено критичний огляд лінгвістичних праць противників автентичності “Слова”. А. Залізняк переконливо продемонстрував на конкретних прикладах, що будь-якому фальсифікатору довелось би враховувати сотні різних моментів орфографіного, морфологічного, діалектного характерів, що просто не під силу одній людині (Зализняк А. Слово... М., 2004. С. 265-323). В своїх репліках до цієї дискусії я звернув увагу на кілька моментів про які не могли знати жодні фальсифікатори у XVIII ст. (наявність в с. Харалуг біля Корця на Волині криці придатної для виготовлення мечів, тоді як на території Русі мечів власного виробництва не знайдено і крім харалужных мечей, згаданих в “Слові”, для виробництва мечів просто не було болотної руди відповідної якості; неоднозначність етимології назви Харалуг, що не дозволяє стверджувати її пізнє походеження; особливості конструкцій латинских шоломів, на що міг звернути увагу лише сучасник воїн-професіонал, а не чернець через п'ять століть; і добре знайомство з топографією літописного Пліснеска з деброю Кисанею на оболоні). (Войтович Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичність “Слова о полку Ігоревім” // Україна в Центрально-Східній Європі. -Вип. 6. К., 2006. С. 595-605; Його ж. Знову про дискусію з приводу автентичності “Слова о полку Ігореве” // “Слово о полку Ігореве” та його доба. Галич, 2007. С. 17-33; Його ж. “Келійний дітописець” Дмитра Туптала та “Слово о полку Ігоревім” // Львівська медієвістика. Вип. 1: Дмитро Туптало у світлі українського бароко. Львів, 2007. С. 187197; Його ж. Пліснеськ, “Дебра Кисаня” і проблема автентичності “Слова о полку Ігоревім” // Другі “Ольжині читання”. Львів, 2007. С. 74-78; Його ж. Чи були мечі харалужні? // Вісник інституту археології. Вип. 2. Львів, 2007. С. 74-79; Його ж. Знову про дискусію з приводу автентичності “Слова о полку Ігоревім” та стосовно його авторів // Записки НТШ. Т 256. Львів, 2008. С. 32-49; Його ж. Кілька зауваг до нової дискусії навколо “Слова о полку Ігоревім” // Фортеця. Збірник заповідника “Тустань”: на пошану Михайла Рожка. Львів, 2009. С. 40-56; Його ж. Нова дискусія з приводу автентичності “Слова о полку Ігоревім” // “Слово о полку Ігоревім” як пам'ятка української літератури (до 820-річчя написання твору). Львів-Дрогобич, 2011. С. 52-71).

67. Успенский Ф. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен // Журнал Министерства Народного Просвещения. № 212. 1880. С. 95-130; № 214. 1881. С. 52-85; Його ж. Последние Комнины. Начало реакции // Византийский Временник. Т. 25. 1927 1928. С. 1-23.

68. Choniatae N. Historia / Rec. I.A. van Dieten. Berolini, 1975. P 323-325 (P 247).

69. Успенский Ф. Образование второго Болгарского царства. Одесса, 1879. С. 35-36.

70. Литаврин Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня // Литаврин Г. Г. Византия и славяне. СПб., 1999. С. 354-362..

71. Войтович Л. Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ ст. // Проблеми слов'янознавства. Вип. 56. 2006. С. 263-273; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип. 5. Львів, 2006. С. 7-15; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 11-12. Дрогобич, 2008. С. 51-62; Його ж. Перша галицька династія // Генеалогічні записки. Вип. 7. Львів, 2009. С. 1-25; Його ж. Галицкая земля и Византия в XI XIV вв. // Кондаковские чтения. Т 3. Белгород, 2010. С. 255-280.

72. Ці аргументи були зібрані в доповіді Андріяна Шийчука (Румунія) “До питання південних кордонів Галицької Русі (за матеріалами візантійської історіографії), виголошеній на П'ятому міждународному конгресі україністів у Чернівцах 28 серпня 2002 р. на засіданні секції “ГалицькоВолинське князівство”, який на жаль залишився неопублікованим.

73. Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. Вип 1. Київ-Львів, 1992. С. 10-11.

74. Войтович Л. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. Львів, 2004. С. 108-109.

75. Егоров В. Историческая география Золотой Орды в XIII XIV вв. М., 1985. С. 3335.

76. Див.: Войтович Л. Князь Лев Данилович. Львів, 2012.

77. Бертье-Делагард А. К вопросу о местонахождении Маврокастрона “Записки греческого топарха” // Записки Одесского об-ва Истории и Древностей. Т 33. 1919. С. 1-20.

78. Воскресенская летопись... С. 240.

79. Рыбаков Б. Русские земли по карте Идриси 1154 года // Краткие сообщ. Ин-та Истории Материальной Культуры. № 43. 1952. С. 15-18.

80. Полевой Л. Очерки исторической географи Молдавии ХІІІ XIV вв. Кишинев, 1979. С. 67.

81. Егоров В. Историческая география Золотой Орды в XIII XIV вв. С. 79-82; Кравченко А. Средневековый Белгород на Днестре (конец XIII XIV в.). К., 1986.

82. Кравченко А. Средневековый Белгород... С. 83-84.

83. Popescu-Spineni M. Romania in istoria cartografici pano la 1600. Vol. 1. Bucure§ti, 1938. P 74.

84. Егоров В. Историческая география Золотой Орды в XIII XIV вв. ... С. 136, 139.

85. Nordenskiold A. Periplus. Stockholm, 1897. P 33. Taf. VII.

86. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. Львів, 2010. С. 200-203.

87. Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950. С. 302.

Анотація

Леонтій Войтович.

Повертаючись до проблеми південних кордонів володінь галицьких та галицько-волинських князів.

Стаття присвячена розгляду аргументів на користь версії про належність до володінь галицьких та галицько-волинських князів у ХІІ на початку XIV ст. пониззя Дністра та Дунаю. Особлива увага приділена таким джерелам як Грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям від 20 травня 1134 р. та її достовірність, “Список руських городів дальніх і ближніх”, “Flos histormrum Terrae Orientis”, довірі до інформації “Слова о полку Ігоревім” та тлі візантійсько-галицьких стосунків часів Ярослава Володимирковича, належність епископії Білгорода-Дністровського (Аспрокастрон) до Галицької митрополії, археологічним матеріалам.

Annotatіon

Leontiy Voytovych.

Returning to the issue of the southern border holdings of the Galician and Galician-Volyn princes.

The article examines the arguments in favor of the version of the belonging of Lower reaches of Dniester and the Danube to the possessions of the Galician and Galician-Volyn princes in the XII the beginning of the Х^ centuries. Particular attention is given to such sources as the charter of Prince Ivan Rostyslavych to the mesemvriysk merchants from May 20, 1134 and its reliability, “List of Russian gardens and distant neighbors”, “Flos historiarum Terrae Orientis”, trust to the information “The Tale of Igor's Campaign” and the background of the Byzantine-Galician's relationship in the times of Yaroslav Volodymyrkovych, the membership of Bilhorod-Dnistrovskyi bishop (Asprokastron) to the Galician Metropolis, archaeological materials.

Размещено на Allbest.ru