Геополітична "тінь батька Гамлета" як детермінанта становлення "українського питання"

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 327.2

Івано-Франківський університет права ім. Короля Данила Галицького

ГЕОПОШТИЧНА «ТІНЬ БАТЬКА ГАМЛЕТА» ЯК ДЕТЕРМІНАНТА СТАНОВЛЕННЯ «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ»

Т.П. Лаврук

Напередодні Першої світової війна проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну саме цією причиною - «забезпеченням міцної основи правам малих націй Європи». Переслідуючи ідею перемоги над державами німецького блоку, британський уряд прагнув залучити на свій бік малі народи, проголошуючи популярні в їхньому середовищі гасла щодо національного самовизначення. З цією метою у Великобританії було створене агентство пропаганди і публічної підтримки національного самовизначення зі штатом науковців, журналістів і письменників, на яке покладалась місія формувати суспільну думку в певному світоглядному напрямку.

Подібної позиції дотримувалися Сполучені Штати Америки: президент Америки Вудро Вільсон проголосив принципи національного самовизначення, декларуючи права націй на відродження державності. Втім, ні Великобританія, ні

Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на «малі народи». Українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. «Українське питання» із суто внутрішньополітичного поступово трансформувалося в повноцінну міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Приналежність українських земель до Російської та Австро- Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Четвірного Союзу. Гострі суперечності між Росією та Австро-Угорщиною перетворили «українське питання» ледве не на основну причину розв'язання світової війни [6, с. 37].

Після перших воєнних успіхів і територіальних здобутків на «українському фронті» російська окупаційна влада закрила в Галичині українські періодичні видання, а з другої половини вересня 1914 року - і українські громадські організації. Жорстоких переслідувань зазнали українські громадські діячі. Лише за декілька місяців у Львові було здійснено понад 1200 арештів і 1000 обшуків. Значна кількість арештованих, серед них і Андрій Шептицький, була депортована в Росію. Загальна кількість депортованих становила понад 12 тисяч осіб. Масово ліквідовувалися греко-католицькі парафії і насильно запроваджувалися російські. Відбувалася русифікація освіти.

Із відступом російської армії у 1915 році в Галичині були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею «Народного дому», здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Палили села, щоб ворогові залишити пустелю. Загальна кількість виселених коливається від 3,5 до 6 мільйонів осіб. Трагічні події 1914-1915 років не могли не призвести до переоцінки ставлення українців до російського уряду - прийшло усвідомлення, що перемога Росії перекреслить будь-які перспективи суверенізації України і культурно-цивілізаційного розвитку українства.

Зацікавлення Великобританії у зв'язках з Україною можна пояснити суперечностями між Англією і Росією. могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 року були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали створення ефективного бар'єру проти російського домінування в Європі. Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федеративними зв'язками. На думку тодішнього військового міністра У. Черчилля, така Росія була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія.

Німецькі політики добре усвідомлювали вигідне геополітичне положення та величезне стратегічне значення України. Канцлер Німеччини Т Бетман-Голь- вег у меморандумі до свого посла у Відні 11 серпня 1914 р. зазначав про наміри Німеччини підготувати повстання в Україні, пов'язуючи це з планом створення низки буферних держав із неросійських народів у західних провінціях царської імперії, що межували з Німеччиною або Австрією. Здійснення цього плану було можливим за умов успішного перебігу війни на східному театрі бойових дій. Позицію німецького уряду підтверджувала нота австрійського міністра закордонних справ Бертхольда турецькому уряду 21 листопада 1914 року, в якій він заявив, що головною метою у війні є ослаблення Росії, а воно можливе лише в результаті створення незалежної української держави.

У середовищі німецьких інтелектуалів аксіоматичних ознак набула теза, відповідно до якої дієвим засобом усунення російської загрози для Німеччини є навіть не мілітарна перемога над Росією, а розчленування останньої на підставі насамперед розв'язання «українського питання», суверенізації України. Тео- ретико-методичним вістрям таких геополітичних пріоритетів стала концепція «Randstaatentheorie» («Теорія сусідніх держав»), яка обґрунтовувала доцільність унезалежнення польського, українського та балтійських народів.

Однак перехрещення польсько-українських національних інтересів і першочергове значення для Австрії польського фактора відсували «українське питання» на узбіччя пріоритетів австрійської політики. Німецькі плани стосовно України узгоджувалися з австро-угорськими про австро-польське розв'язання проблеми Польщі, якій відводили роль буферної держави під німецьким протекторатом, а це неминуче сприяло б подальшій експансії на українські землі.

Аналізуючи наявні тенденції, українська інтелектуальна еліта почала усвідомлювати, що «українське питання» може бути розв'язане не внаслідок дипломатичних ходів, а в результаті боротьби за незалежність і самостійність. Головну українську раду (ГУР) як основний представницький орган українців в Австро-Угорщині провела переговори з австро-угорським урядом щодо створення національного збройного формування легіону Українських січових стрільців. У легіон записалося 28 тис. добровольців, однак правлячі кола імперії, усвідомлюючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цього військового формування 2,5 тисячами вояків.

В українській політологічній та історичній літературі продовжує активно дискутуватися питання про доцільність укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четвірного Союзу [3, с. 89-90]. Висловлювалися взаємно протилежні погляди: одні оцінювали укладений мир як «велике дипломатичне досягнення Центральної Ради». Підставою для таких оцінок став факт, що за Брестським миром країни Четвірного Союзу визнали де-юре незалежність і кордони України. Молода українська держава вперше у XX ст. виступила суб'єктом міжнародного права. Інші вважали, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти і США, а це завдало непоправного удару українській справі на міжнародній арені.

мирний договір у Бресті був вигідний для його учасників і означав для всіх народів кінець світової війни. З боку Центральної Ради це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. У першій чверті XX ст. Європа виявилася розділеною на антагоністичні військово-політичні блоки. Як і багатьом іншим «малим» або новоутвореним державам, Україні довелося вибирати між ворогуючими угрупованнями. Революційні потрясіння в Росії та небажання більшовиків погодитися з існуванням самостійної України ще більше ускладнили непросте становище УНР. До укладання миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня ситуація, що склалася на той час. Без зовнішньої підтримки Центральній Раді й українському урядові не вистачало сил одночасно захищатися від більшовиків і протистояти державам Четвірного Союзу. мир з Німеччиною Центральна Рада уклала, коли остаточно зрозуміла, що на практичну допомогу від Антанти надіятися не можна.

Лише Німеччина та її союзники виявили готовність визнати УНР і вжити практичних заходів для її підтримки. Німеччина й Австро-Угорщина, у свою чергу, використали цей акт на власну користь. Підтримавши УНР, вони ослабляли політичного суперника - Росію, піднімали Польщу, що відроджувалася, поширювали свої впливи у Східній Європі, розв'язували для себе продовольчу і сировинну проблеми.

Черговим етапом боротьби українців за державний суверенітет була автономія Карпатської України [1, с. 44-45]. її територія становила 11085 квадратних кілометрів з населенням 552124 особи, з яких українці складали 70,6%, угорці - 12,5%, німці - 12%, румуни - 2,5%, словаки - 1,3%. З метою забезпечення внутрішньої стабілізації 12 лютого 1939 р. у Карпатській Україні в атмосфері піднесення і святковості відбулися вибори до сейму. Із 283365 осіб, що мали право голосу, взяли участь у виборах 263202 особи. Найбільшу підтримку отримала Українська Національна Організація (92,4% усіх голосів), яка об'єднала прихильників національно-державного розвитку Карпатської України. Сесія сейму Карпатської України 15 березня 1939 року проголосила незалежність Карпатської України і затвердила державні атрибути (гімн «Ще не вмерла України», прапор, герб). На цій же сесії було сформовано уряд на чолі з прем'єром Юліаном Реваєм та обрано президентом А. Волошина.

Третій Рейх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти

Кремль, наляканий виникненням нового українського П'ємонту. Гітлер 12 березня 1939 р. дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Трагізм полягав у тому, що через кілька днів після падіння Карпатської України, 3 квітня 1939 року, А. Гітлер наказав готуватись до нападу на Польщу. Початок військової окупації Карпатської України 14 березня 1939 р. викликав відчайдушний опір українців. За п'ять днів запеклих боїв зі стрільцями Карпатської Січі угорське військо, спираючись на величезну перевагу сил і техніки, окупувало Карпатську Україну. збройний опір у горах тривав три тижні з втратами до 5 тисяч українців, загиблих у боях і страчених або замордованих тортурами після взяття в полон.

На клопотання МЗС Німеччини близько тисячі полоненим бійцям Карпатської Січі угорський уряд дозволив виїхати. їх розмістили у таборах поблизу Відня, Брно та Ганновера, де вони проходили військову підготовку. Німеччина планувала їх використовувати для організації повстання в українських районах Польщі, яке дало б привід для німецького військового втручання.

Серед східних воєводств Речі Посполитої «Волинь відзначалася особливою специфікою політичних, національних і міжконфесійних стосунків. На початку 20-х років тут проживали представники близько 34 націй і народностей. Переважну більшість мешканців воєводства, за даними перепису 1921 року, складали українці. З-поміж 1 437 907 мешканців Волині їх налічувалося 983 596 осіб, або 68% усіх жителів. Другою за чисельністю національну групу становили поляки - 240 922 осіб (16,7% жителів). Поряд з поляками і українцями помітне місце в національній структурі Волині займали євреї, а також чеські та німецькі колоністи» [2, с. 334].

На початку 30-х років «найчисельнішою після поляків і українців національною групою на Волині були євреї. За даними перепису 1931 року, їх на терені воєводства проживало 205 545 осіб, або приблизно 10% загальної кількості жителів воєводства. Більшість з них мешкало в містах. Якщо взяти до уваги те, що населення міст Волинського воєводства у 1931 році складало 253 тисяч осіб, то 50%, або 124 тисяч з них, були євреями. Найбільше їх проживало в містах і містечках Рівненського (37 454) Луцького (34 142), Ковельського (26 476), Дубнівського (17 530), Кременецького (18 679) і Володимирського повітів (10 787). Волинські євреї відігравали домінуючи роль у торгівлі, промисловому і дрібному виробництві» [2, с. 335].

У вересні 1939 року на території Західної України народні школи за мовами навчання вони були такими: українські - 139, польські - 2731, польсько-українські - 2198, німецькі - 79, польсько-німецькі - 7, єврейські - 7. У них навчалося 819 233 учні. За національністю: українців - 510 тисяч, поляків - 250 тисяч, євреїв - 70 тисяч, німців - 4207. У шкільній освіті працювало 14 203 вчителі. З них поляків - 10 125, українців - 2477, німців - 95, євреїв - 17. [4, с. 52-53]. «Наприкінці 30-х років ХХ століття у Львові функціонували університет, політехнікум, торгівельна та ветеринарна академії. Але викладання предметів у них велось переважно польською мовою. Та й серед студентів переважали поляки (77,9%). Українців серед них було 12,9%, євреїв - 6,7%» [7, с. 308].

За станом на вересень 1939 року «на всіх етнічних українських і мішаних українсько-польських землях, що входили до складу Польщі, налічувалося 9 мільйонів 628 жителів, у томі числі 5 мільйонів 198 тисяч - українці, 2 мільйони 328 тисяч - поляки, 924 тисяч - євреї, 78 тисяч - німці, 48 тисяч - росіяни, 50 тисяч - представники інших національностей. Частка українців становила 62%, поляків - 25,6%, євреїв - 10,1%, німців - 1,0%, росіян - 0,5%, представників інших національностей - 0,4%» [8, с. 57].

Аби послабити український визвольний рух Польща у період між Першою та Другою світовими війнами пішла шляхом визнання лемків окремим етносом. Варшава свідомо допомагала активістам горців, щоб протиставити їх українським політикам- націоналістам. Аналогічні методи у ті часи відносно закарпатських українців застосовував уряд Чехословаччини, заохочуючи рух русинів. В наш час Румунія активно підтримує ідею того, що не лише русини, а й гуцули є окремою етнічною групою. Це дозволяє Бухаресту мінімізувати поступки українській діаспорі в цій країні. Нещодавно схожі методи почала застосовувати і Сербія: офіційний Белград визнав буньєвців та сокців окремими від хорватів етнічними групами, що викликало роздратування у Загребі. В такий спосіб Сербія штучно зменшила чисельність хорватської діаспори у своїй провінції Воєводина. Між іншим, у ХІХ столітті угорська влада також виокремлювала ці групи з метою підриву сербського та хорватського національних рухів у Воєводині.

Перша міжвоєнна хвиля польського терору проти українців Волині й Галичини відбулася у 1930-1931 роках у межах так званої пацифікації, себто «замирення, змушення до миру засобом сили». За кілька років утиски майже припинилися, однак «на зміну порівняно ліберальному курсу щодо українців, котрий до 1938 року проводив воєвода Генрік Юзевський, з лютого 1939 року було запроваджено нову державну політику польського уряду на Волині. її основною метою була цілковита денаціоналізація українців, їхнє окатоличення та намагання пов'язати Волинь з Польщею економічно, культурно і організаційно. Цю нову політичну програму поляки Волині сприйняли із захопленням, українці ж чинили їй опір. Уряд активно поборював насамперед комуністичний та націоналістичний рухи. За час управління воєводи Олександра Ґавке-Новака на Волині було заарештовано близько 3000 комуністів. До липня 1939 року за ґратами опинилися також близько 700 оунівців з Луцького, Дубнівського, Кременецького, Рівненського повітів. Українці активно виступали проти мобілізації до польського війська напередодні й на початку Другої світової війни [5, с. 20].

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися «українською картою». Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон. У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань. Аналізуючи таку позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Д. Армстронг зазначав, що всі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли: вона може постати лише внаслідок катастрофічних змін у Східній Європі, а єдине, що могло б викликати такі перетворення, це світова війна. Цілком природно, що Німеччина як ініціатор такої війни ставала союзником ОУН. Однак союзництво Німеччини в своїй основі було підступним і цинічним, бо трималося на голому розрахунку - використати українців як сировинну базу і буфер у протистоянні з СРСР.

Чому все-таки за умов інтенсивного «фліртування» з «українським питанням» практично всіх основних гравців тогочасної міжнародної політики Україні так і не вдалося досягти державного суверенітету? Відповідь можна знайти в науковому доробку Нобелівських лауреатів 2005 року Томаса Шеллінга та Роберта Аумана, які розробили теорію взаємозалежних рішень, котру нині інтенсивно використовують економісти, соціологи, кібернетики, політологи та аналітики спецслужб.

З 1958 року Томас Шеллінг співпрацював з військово-промисловою корпорацією RAND - основним мозковим центром США під час переговорів з СРСР з питань роззброєння. Найбільш популярною виявилася книга «Стратегія конфлікту, що вийшла друком у 1960 році. Яскравий афористичний текст цієї праці підпорядкований меті використання теорії ігор у міжнародних відносинах. Т.Шеллінг мав на меті з'ясувати закономірності логіки поведінки учасників конфліктних ситуацій. Його відкриття полягає в тому, що практично в кожному конфлікті закладені не лише протилежні, а й спільні інтереси, взаємозалежності. Тому перемога в конфлікті означає лише виграш у межах власної системи цінностей.

Один з основних акцентів Т.Шеллінга - недоречність повноцінного конфлікту, що, власне, й стало на заваді тодішнім перспективам суверенізації України. Шеллінг наводить приклад вантажівок з динамітом, які на високій швидкості рухаються назустріч одна одній. Зіткнення нікому не дозволить вийти з конфлікту переможцем, але якщо один з водіїв злякається загрози і поступиться, то він програє за рівних перспектив виграти. Фактично вся справа і полягає в тому, як змусити злякатися опонента і поступитися шляхом.

Під час тривалих відносин суб'єкти конфлікту формують так звані фокальні точки - взаємовигідні рішення, зумовлені розумінням взаємних потреб сторін. При цьому учасники конфлікту посилюють власні позиції засобом надання достовірних зобов'язань - доказів того, що вони будуть дотримуватися обраної стратегії. Яскравий приклад ефективності достовірних зобов'язань - принцип «спалювання мостів» головнокомандувачем позаду своєї армії. В багатьох випадках після такого кроку бойовий дух супротивника падає і він часто йде на поступки, усвідомлюючи серйозність намірів свого супротивника. Важливим фактором успіху є поінформованість учасників конфлікту, адже за відсутності обміну повідомленнями про наміри стратегія «спалення мостів» приречена на невдачу.

Наприкінці 1938 р. представники відомства адмірала В. Канаріса зважились на формування Українського легіону, вишкільний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. За спогадами члена ОУН В. Крохмалюка, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, котрі проживали в еміграції у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 року.

У зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальше вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого - «Військові відділи націоналістів» (ВВН), здійснювався у суворій таємниці. Бійці зобов'язувалися приховувати свою національність, вдавалися до псевдонімів, називали себе німецькими іменами. Легіон складався з двох куренів і налічував 600 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р. Сушка.

Між іншим, перспективи суверенізації України були не такими вже й примарними. У подібній геополітичній ситуації Словаччина та Хорватія вперше отримали державну незалежність з рук Гітлера. Розпочате у квітні 1941 року німецьке вторгнення в Югославію надало хорватським націоналістам (усташам) шанс звільнитися від сербської гегемонії. 10 квітня передові частини вермахту увійшли до загребу і одразу було проголошено створення незалежної держави Хорватія, керівником якої став лідер руху усташів Анте Павеліч. До слова, у своїх працях «Принципи хорватського усташського руху» (1933) та «Хорватське національне питання» (1936) він стверджував, що хорвати є нащадками не слов'ян, а готів. У такий спосіб обґрунтовувалась спорідненість хорватів із західною, а не слов'янською, візантійською та турецькою культурно-цивілізаційною гілкою.

23 серпня 1939 року в Москву прибув міністр закордонних справ Німеччини И. Рібентроп. Саме тут у ніч на 24 серпня у Кремлі міністри закордонних справ СРСР і Німеччини В. Молотов і И. Рібентроп у присутності И. Сталіна підписали договір про ненапад між їхніми країнами терміном на десять років, який визначав територіальний устрій майбутньої Європи, зокрема містив положення стосовно українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, - читаємо в цьому документі, - межа сфер і інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Отже, більшість земель Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Компроміс між двома країнами, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України, вніс істотні зміни в міжнародні відносини «українського питання». Німеччина фактично відмовилась від використання «української карти» в інтересах своєї зовнішньої політики. Оцінюючи цей аспект радянсько-німецького договору, нацистський діяч Розенберг 25 серпня 1939 р. записав у щоденнику: «Якщо ми до того ж змушені будемо віддати Польську Україну Радянському Союзові, то це з нашого боку другий після Карпатської України удар, завданий одній з найсильніших антимосковсь- ких сил». Гітлерівське керівництво вирішило утриматися від організації повстання в Західній Україні як приводу для вторгнення вермахту. Побоюючись викликати недовіру радянського уряду, нацистські відомства і спецслужби різко обмежили зв'язки з українськими емігрантськими угрупованнями. Так, уже на другий день після підписання пакту «Молотова-Ріббентропа» німецькі офіційні установи отримали наказ із застереженням, що зовнішньополітична ситуація вимагає надзвичайно обережної поведінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організаціях.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. нападом Німеччини на Польщу. Саме радянсько-німецький договір про ненапад забезпечив необхідні політичні і військово-стратегічні передумови цього міжнародного розбою. 1 вересня 1939 року «Гітлер спрямував на Польщу 62 дивізії, з них 6 танкових, 2800 танків, понад 2000 бойових літаків, гармат і мінометів, загалом 1,8 мільйона солдатів і офіцерів. Польське військо мало у своєму складі 24 піхотні дивізії, 8 кінних і одну моторизовану бригади, 781 танк, 407 бойових літаків, майже 4 500 гармат і мінометів, загалом 440 тисяч жовнірів. У ході загальної мобілізації, оголошеної 31 серпня, військовому командуванню вдалося сформувати ще 15 піхотних дивізій і довести чисельність армії до 1 мільйона вояків. Волиняни становили в польському війську 10-15% особового складу» [5, с. 23].

Незважаючи на відчайдушний опір польських військ, гітлерівські дивізії, маючи істотну перевагу в силах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко просувалися на схід і до 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, загарбники захопили Люблін і підійшли до Бреста та Львова, окупували Володимир-Волинський і Дрогобич. За різними оцінками, у польському війську у вересневі дні 1939 р. перебували від 120 до 200 тис. українців. Більшість з них сумлінно виконували солдатський обов'язок. Були полки (наприклад, 5-й Грубешівський), де українці становили більшість особового складу. Втім, напередодні Другої світової війни відносини між українським населенням і польською владою залишались надзвичайно напруженими і більшість українців не бажали захищати державу, яка вела антиукраїнську політику.

Незадоволене тим, що Німеччина несе весь тягар воєнного протистояння Польщі, а також одноосібно зазнає дипломатичних збитків як агресор, 12 вересня німецьке керівництво знову повернулось до плану організації повстання у західній Україні. Рібентроп і начальник штабу верховного командування Кейтель наголошували на необхідності інспірувати масовий виступ українського населення, який був би спрямований не лише проти польських властей, а й мав би на меті винищення поляків і євреїв. До організації повстання планувалось залучити ОУН. 15 вересня у Відні керівник абверу В. Канаріс мав зустріч з головою Проводу українських націоналістів (ПУН) А.Мельником. На ній він наголошував на можливості чи, радше, ймовірності незалежності Західної («Галицької») України. А. Мельник настільки повірив В. Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду. Головний абверівець, напевне, допускав цей варіант на той випадок, коли б Москва відмовилась вступити на польську територію. Саме тоді в різних частинах Східної Галичини (Бережани, Стрий, Дрогобич, Львів, Чортків, Золочів) спалахнули повстання, учасники яких роззброювали польську поліцію, утворювали власні охоронні загони, встановлювали українську владу.

Характерно, що 15 вересня Й. Рібентроп надіслав В. Шуленбургу телеграму, де рекомендував попередити В. Молотова: якщо Радянський Союз і тепер не втрутиться, то на схід від німецької зони впливу може виникнути «політичний вакуум» і там виникнуть умови для утворення «нових держав». Це був явний натяк на можливість проголошення самостійності Західної України і Західної Білорусі під німецьким протекторатом, чого кремлівський диктатор допустити не міг. Відомо, що до вибуху українського повстання справа не дійшла. Активізація української політики Німеччиною насправді звелася до появи Українського легіону серед німецьких передових частин, що вступили на землю Західної України, і деяких пропагандистських акцій.

Червона армія 17 вересня перетнула радянсько-польський кордон. Вступ радянських військ на територію Польщі мотивувався необхідністю взяти під захист населення Західної України та Західної Білорусі. Коли Червона армія перейшла кордони Західної України і польські війська були вже фактично розбиті, 17 вересня радянські літаки розкидали звернення до українського населення, підписане командармом С. Тимошенком, яке, зокрема, закликало: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів - польських панів». Це був відкритий заклик до нищення польської меншини.

Українське населення краю також розуміло невідповідність моменту для широкого виступу. Отже, сподівання нацистів і сталіністів на антипольські виступи західних українців не здійснилися, хоча окремі історики акцентують на тому, що українці та білоруси виявляли ворожість до відступаючих польських частин, і наголошують на численних випадках насильства з обох боків. Тому останні воєнні дії на цій території польська армія змушена була вести проти місцевого населення, вороже ставлення якого до неї стало наслідком антиукраїнської політики на цих територіях у міжвоєнний період. військовий інтелектуальний еліта суверенізація

Радянські війська 17 вересня 1939 р. вступили у Тернопіль, Збараж, Рівне; наступного дня - в Луцьк, Станіслав, Галич; 22 вересня - у Львів; 24 вересня - у Дрогобич; 26 вересня - у Самбір та Яворів; 27 вересня - у Старий Самбір. Вийшовши на Західний Буг і Сян, Червона армія зупинилась. Характерно, що вже на р. Нарев дехто з військовиків передбачав грядуще зіткнення німецько-радянських інтересів: німецькі частини перейшли раніше обумовлений кордон, а це призвело до сутичок між Червоною армією і вермахтом.

22 вересня були проведені спільні паради німецьких і радянських військ на честь перемоги над Польщею. 6 жовтня Гітлер, виступаючи у німецькому Рейхстазі, сказав, що «впродовж двох тижнів припинила своє існування держава з 36-мільйонним населенням і армією більше ніж 50 дивізій. Німецька армія втратила за весь час 10 572 особи вбитими. Всі польські армії були розгромлені. 694 тисяч осіб було взято в полон. Підсумки війни підбивав і Радянський Союз. Виступаючи 31 жовтня 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР, нарком В.Молотов повідомив про те, що 739 «визволителів» було вбито і 1862 поранено. Згідно з польськими джерелами, втрати радянської сторони становили близько 3 тисяч убитих, 8-10 тисяч поранених, у польський полон потрапило понад 2 тисячі червоноармійців. Українським фронтом було інтерновано 230-250 тисяч вояків польської армії, в тому числі від 10 до 15 тисяч офіцерів» [5, с. 32-33]. Спільні паради німецьких і радянських військ вкотре поховали надії українців на державну суверенізацію, на позитивне розв'язання «українського питання».

Бібліографічні посилання

1. Грищенко Т Геостратегія постбіполярності (сучасні американські концепції та Україна). / Т Грищенко // Політ, думка. - 1991. - №1. - С. 42-50.

2. Крамар Ю. Політика польської адміністрації щодо національних меншин на Волині у міжвоєнний період. / Ю. Крамар // Друга світова війна і доля народів України : матеріали 2-ї всеукр. наук. конф., м. Київ, 30-31 жовтня 2006. р. - К. : Зовнішторгвидав, 2007. - С. 331-338.

3. Кудряченко А.І. Геополітичне сходження України: проблеми, сучасний стан, перспективи. / А. Кудряченко // Проблеми і перспективи української реформації. - К. : Смолоскип, 2001. - 312 с.

4. Культурне життя в Україні: Західні землі: Зб. док. та матеріалів, 1939 - 1053. - Т.1. - К., 1995. - 242 с.

5. Кучерепа М. Волинь у геополітичних планах СРСР і Німеччини 1939 р. / М. Кучерепа // Друга світова війна і доля народів України : матеріали 2-ї всеукр. наук. конф., м. Київ, 30-31 жовтня 2006. р. - К. : Зовнішторгвидав, 2007. - С. 20-39.

6. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття. / В. Леван- довський // Політ. думка. - 1994. - №3. - С. 34-42.

7. Понєдєльник Л. Політика радянського режиму на західноукраїнських землях у культурній сфері (вересень, 1999 - 1940 рр.) / Л. Понєдєльник // Друга світова війна і доля народів України : матеріали 2-ї всеукр. наук. конф., м. Київ, 30-31 жовтня 2006. р. - К. : Зовнішторгвидав, 2007. - С. 302-314.

8. Ярош Б. Насильницька колективізація волинського села у 30-50-ті рр. (за новими архівними джерелами). / Б. Ярош // Науковий вісник Волинського держ. ун-ту. - Сер. Історія. - 1997. - №3. - С.52-61.

Анотація

Ключові слова: «українське питання», державна незалежність, детермінанти, ієрархія політичних пріоритетів, значущість, геополітична сфера.

«Украинский вопрос» как перспектива обретения государственной независимости всегда зависел от совокупности многих факторов политического, мировоззренческого и психологического порядка. В зависимости от эпохи изменялась иерархия значимости тех или иных аспектов, но геополитическая составляющая не только всегда оставалась неотъемлемой частью этой совокупности детерминант, но и занимала в ней определяющие позиции.

Ключевые слова: «украинский вопрос», государственная независимость, детерминанты, иерархия политических приоритетов, значимость, геополитическая сфера.

«Ukrainian question» as the prospect of independence has always depended on a combination of many factors of political, philosophical and psychological quality. According to the era the hierarchy of importance of certain aspects has been changing, but geopolitical component not only has always been an integral part of this set of determinants, but it took the decisive position.

Key words: «Ukrainian question», state independence, determinants, the hierarchy of policy priorities, the significance, the geopolitical sphere.

Размещено на Allbest.ru