Дух буття українського народу у науковій спадщині П. Чубинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дух буття українського народу у науковій спадщині П. Чубинського

Ніна Марченко

У етнографо-фольклорному доробку П. Чубинського зібрано не лише матеріальне і духовне надбання народу, а й вимальовуються основи соціологічних досліджень, простежуються основи сучасних досліджень з галузі антропології, мовознавства, культурології та міжкультурної комунікації.

Ключові слова: духовна спадщина, етнографо-фольклорний доробок

The article deals with ethnographical and folkloric works of P. Chubynsky, who was one of the famous scientists on the 19-th century. In his works can be retrace the grounds of modern trends in the development of the humanities and the social sciences - in linguistic, in anthropology, in studies of culture and cross-cultural communication.

Key words: spiritual heritage, ethnographic and folklore heritage

Історія українського народу і держави Україна тісно пов'язана з тенденціями, характерними для історичного розвитку європейських держав, а саме - у часовому вимірі ХУІІІ та ХІХ ст., детермінованих в історії Європи як період появи національно-визвольних рухів на теренах багатьох європейських країн, коли нестримно забуяла «весна народів», спрямувавши «загальноєвропейську хвилю до народних основ» [5, с. 76]. «Прапори Великої Революції. Кличі широкого демократизму, великі ідеї нації й пошанування індивідуальності одиниці, повороту до природи, а разом з нею до підстав нації, яким показалося нехтоване дотепер простолюддя, покотилося по Європі, мов хуртовина. Докотилися вони й на Україну», - зазначає І. Крип'якевич [8, с. 223]. Варто підкреслити, що національно-визвольний рух європейських народів у своїй основі, передусім, містив культурний аспект екзистинційного буття кожного народу, що проявлявся, по-перше, у вивченні рідної мови кожного народу і її вжитку усіма верствами населення, по-друге, у дотриманні звичаїв і традицій, закріплених у життєдіяльності того або іншого етносу, та, по-третє, у популяризації просвітницьких засад культурного й освітнього рівнів у побутуванні народу. І на цих базових рівнях життєдіяльності народу вбачали не тільки економічне зростання країни, а й формування і становлення державного утворення для кожного етносу, визначивши його як націю, а згодом - як титульну націю того або іншого територіального утворення, що виокремлюється від інших своєю мовою та культурою.

Певна частина європейських народів на той час перебувала під політичною владою інших держав, тому управлінська еліта кожної країни, яка завжди «страждала» хворобою перебування під впливом тогочасних модних тенденцій в управлінні як державою, так і у питаннях мови й культури, прагнучи будь-якої ціною зберегти своє владарювання, йшла на поступки у задоволенні бажань певної частини населення відносно мовно-культурного аспекту буття своєї держави, вважаючи, що соціально-економічний рівень розвитку держави залишиться незмінним або ж навіть покращиться, а вона - еліта - залишиться при владі. Якраз певна група освічених людей, яких нині називають передовими представниками етносу, розпочинали вивчати мову, культуру і історію свого рідного народу і з часом до них долучалося все більше і більше людей. У результаті такого, переважним чином, «мирного» Відродження, на європейських теренах з'явилися автономні державні утворення, а згодом і самостійні держави.

Історія українського народу, яка, з одного боку, нібито й була безперервною, з іншого - набула нового напряму в своєму розвиткові наприкінці ХУІІІ ст. та початку ХІХ ст. І. Крип'якевич характеризує тодішню ситуацію в Україні так: «Як відгомін тих ідей зароджуються на Україні первопочини української етнографії. Освічені й дистинговані пани починають цікавитися духовною і матеріальною культурою простолюддя. Стихія народної творчості очаровує їх і поносить на своїх бурхливих хвилях» [8, с. 223]. ХІХ ст. є другим етапом Відродження українського народу після часів Козаччини ХУІІ ст., попри те, що цей період у розвитку України відзначався не баченням її як автономного територіального утворення від царської Росії чи австро-угорської монархії, на відміну від бачень у ХУІІ ст., а відзначився ствердженням українського народу як самобутнього етносу, а саме ствердженням народу, що має і свою історію, і свою культуру, і свою мову. Так, австрійський історик А. Каппелер [18, с. 116] на сторінках монографії «Мала історія України» (1994), де продемонстровано неупереджений погляд щодо історичного розвитку українського народу і його державності, ставить запитання: «А ким же були ідеологи руху культурного пробудження українського народу в ХІХ ст.?» Насамперед, це були представники українського дворянства та нащадки козацької верхівки Лівобережної України. Більшість інтелектуалів розмовляли і писали російською мовою, були лояльними підданими російського царя і працювали або в державних органах управління, або ж в освіті. Не рідко це були росіяни за походженням. Тому історії відомо існування так званої хвилі українофільства в Петербурзі, як і хвилі українофільства у Варшаві, згідно яких українців розглядали як представників регіонального варіанту російського чи польського народу.

Що ж до розуміння становища всередині в Україні, то М. Драгоманов зауважує, що «в Україні освічена верства населення відокремлена поняттям «національність» від так званого простолюддя, яке було позбавлене її допомоги, навіть у тому випадку, коли б певна частина освічених людей бажала би надати її простим людям. Таким чином, основна частина населення була відділена від свого мозку на противагу іншим країнам з єдиним за національністю складом населення і, де відбувається, ніким не обмежений, ендосмос і екзосмос між верхніми і нижчими верствами населення, але не є можливим в Україні. Від такого становища страждає і так званий народ, і так звана інтелігенція» [6]. Бар'єр відірваності різних верств населення на соціологічному рівні, який не зміг подолати своїм палким словом і своїми передовими ідеями Тарас Шевченко, був головною причиною повільного процесу становлення національно-визвольного руху українського народу. Ще однією причиною була роз'єднаність українських територій, що належали до Австро-Угорщини та Росії, внутрішня політика яких була різною відносно своїх громадян як представників іншого етносу. На тринадцять років раніше було скасоване кріпосне право габсбургзькою імперією на відміну від політики російської імперії, окрім того, українці Галичини отримали рівні політичні права з іншими національностями монархії Габсбургів, про які «українці в російській імперії могли лишень мріяти» [18, с. 126127], не маючи до початку ХХ ст., а саме - до 1905 р. - ні конституції, ні жодних гарантій громадянських прав, ні парламенту, ні україномовних шкіл. А.Каппелер зазначає, що могутнім поштовхом початків українського національного руху була наукова та освітня діяльність Харківського університету в ХІХ ст., попри те, що він вважався російським університетом [18, с. 116] (те ж саме [8, с. 230]. На той час у Харкові працювали росіяни за походженням - мовознавець І.Срезневський та історик М. Костомаров, які й започаткували науковий підхід у дослідженнях історії і мови українського народу. І хоч у 30-ті рр. ХІХ ст. центром культурного життя України став Київ, де був відкритий ще один російський університет, в якому працювали переважним чином українці з польським корінням, Харківський університет залишався міцною науковою базою для майбутніх науковців гуманітарного спрямування, таких як О. Потебня чи М. Сумцов, які зробили величезний внесок у розвиток української науки. Попри внутрішню політику монархічної влади великих імперій, соціальну й культурну нерівність в межах свого етносу «українському народові, зауважує М. Драгоманов [6], потрібно було все те, що й іншим європейським народам. Однак, окрім визнання його національності і захисту його розвитку, українському народові потрібно було ще надати можливість такого розвитку, а саме - можливість розвитку на економічному, соціальному, політичному і культурному рівнях». Розділений на міждержавному рівні український народ не мав змоги не тільки ствердити себе, але й не мав змоги розвиватися. Особливо, це стосувалося українців, чи малоросів, царської Росії, історія якої в ХІХ ст. відзначилася найвищою ступінню реакційності відносно українського народу, в якого відібрали все і навіть самоназву - українці, назвавши їх або малоросами, або южноросами. Цей псевдоетнонім відносно позначення українців використовувався переважним чином у ХІХ ст. Його вжиток у працях різного роду науковців відносно українського народу у цей проміжок часу був звичайною річчю. М. Максимович у 1868 р. написав статтю під назвою «Об употреблении названий «Россия» и «Малороссия» в Западной Руси» до Київських «Епархиальных Ведомостей» [9, с. 342-345], заперечуючи будь-які твердження стосовно існування етноніму «українці» за допомогою фактів-посилань на акти і церковні книги. Правда, варто зауважити, що всі ці фіксовані матеріали були церковної тематики, а як відомо, богослужіння у церкві провадилося церковнослов'янською мовою - спільною для православних літургій, метрополія православної церкви знаходилися у Москві, верховне духовенство було на службі у російського царя і, взагалі, про народ не могло бути й мови. Окрім того, Україна вже переживала в своїй історії схожі часи, коли етнонім «українці» в ХУІ ст. зазнав змін у вжитку внаслідок підписаної Люблінської унії 1569 р. Якраз тоді, проте з іншого боку, розпочався «відвертий наступ на українську людність з метою її полонізації та окатоличення (українців оголосили «малополяками», а Україна дістала ймення «Мала Польська»)» [1, с.239]. Отож, ставши ректором університету Святого Володимира у Києві і познайомившись ближче з життям українського народу, а саме - з його мудрістю і творчістю, М. Максимович пише статтю «О малороссийских народных песнях», де поряд з прикметником «малоруський» він уже вживає й прикметник «український» («открыть богатство поэзии украинской», «списки украинских песен», «голоса украинских песен», «на протяжении 20 лет я собирал украинские песни» і т. д. [9, с. 358-359]). Коментарем до такої зміни у поглядах Максимовича у минулому можуть бути лише слова М. Драгоманова: «Взагалі в Україні тільки нелогічний народник може не стати українофілом, і навпаки. А хто з якого кінця починає, то вже справа особистого розвитку, і не більше» [6]. Писали ж російською мовою тодішні науковці - вихідці, переважним чином з дворянських родин - лише з причини бути почутими, або ж «прочитаними» у своєму середовищі, оскільки, по-перше, «верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою...»; по-друге, «реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище - відоме, зрештою, у багатьох народів - обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови - мовою панівної нації» [5, с. 78-79]. І по-третє, на землі, де вже у ХУІІ ст. «всі діти вміли читати, навіть сироти» [1, с. 245], уряд царської Росії робив все, аби денаціоналізувати попередній розвиток українства, «надати йому характеру «загальноросійського...», розпочавши у роки царювання Петра І «процес жорстко-методичної русифікації України» [1, с. 256] та започаткувавши з новою силою «відтік культурних сил до імперського центру» [5, с. 76]. Отже, «українська національна культура. в рамках Російської імперії зазнала значно більших втрат, ніж за часів татаро-монгольської навали. І все ж головне (ментальне) ядро української духовності збереглося, хоча значною мірою мусило існувати в чужомовній російській оболонці» [1, с. 257]. На західній Україні все відбувалося до навпаки - прийшла «весна» розквіту для українського народу, представники якого у своїх відозвах закликали українців стати єдиним народом, який «був колись самостійним, рівнявся у славі з наймогутнішими народами в Європі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів, одним словом: був у добробуті і силі» [8, с. 248], попри те, що «весна народів» не розвинулася в палке, сонячне літо» [8, с.255], проте «вперше національний рух «рутенів» зміг вільно розвиватися і українці отримали змогу висувати політичні вимоги» [18, с. 123].

Поява громадських організацій, друкованих видань, україномовних освітніх закладів на території сучасної Західної України була значним поштовхом для ствердження українського народу. З'явилася змога для інтелектуалів, які відстоювали українську ідею, друкуватися не лише в Німеччині, а й на території держави, в якій було визнано існування етносу - український народ. А у царській Росії видали укази, які повністю забороняли не тільки друкування україномовної літератури, а й її ввезення на територію Малоросії. Нині це виглядає смішно, але в ХІХ ст. заборонялося навіть привселюдно співати українські народні пісні (факти, напр., у спогадах про життя і творчість М. Леонтовича. - М.Н.). Таким чином, російською імперією провадилися політика цілковитої русифікації або ж денаціоналізації, українського етносу.

«Ще не вмерла України ні слава, ні воля! // Ще нам браття, українці, усміхнеться доля...» - рядки з віршу «Ще не вмерла Україна», написаного Павлом Чубинським, який у 1871 р. видав у Галичині збірку власних поезій «Сопілка Павлуся» [17, с. 223], до якої й увійшов цей вірш, що став гімном незалежної України і незалежних українців (за іншими даними вірш було опубліковано 1863 року в журналі «Мета» (№ 4) у Львові [11]. - М.Н.). Слова поезії - в яких і історія, і майбутнє України. Латинська фраза «Dum spire spero» Лесі Українки, що з'явилася в українській літературі на десятиліття пізніше, і ідею якою був оповитий увесь «Кобзар» Тараса Шевченка, вмістилася у одному метафорично написаному рядку про кращу долю, якої вартий український народ. «Про силу впливу цього поетичного шедевру на народ, зазначають упорядники «Мудрості віків» С. Горкавий та Ю. Іванченко, промовисто свідчить те, що в 60-х рр. ХІХ ст. його приписували Шевченкові й навіть надрукували у львівському виданні його поезій 1867 р., а з 1917 р. за саму лише згадку про цей вірш загрожувала тяжка кара» [17, с. 223]. І ці рядки поезії виникли у голові українця Павла Чубинського не під впливом національно-визвольних ідей багатьох європейських народів, ці ідеї виникли в його талановитій голові завдяки наполегливій праці по вивченню побуту, традицій і звичаїв українського народу, народних знань і народної мудрості, а також завдяки виробленим самостійно за допомогою власної розумової діяльності науковим методам - спостереження і опису, синтезу і аналізу, детермінація яких відбулася у науковій думці лише у ХХ ст., а їхнє використання простежується у всіх наукових працях Павла Чубинського - чи то у праці про українську народну пісню і загадку, чи то про побутування українців, чи то про опис буття у ХІХ ст. інших народностей, що проживали спільно з українцями.

За роки своєї наукової діяльності Павло Чубинський зробив величезний внесок у розвиток наукової думки, можна було б уточнити, світової наукової думки, якби не одне «але»: Твори Чубинського, серед яких і державний гімн України «Ще не вмерла Україна» та «Праці етнографічної експедиції» навіть у радянські часи перебували під забороною, попри те, що ними користувалися радянські науковці, не посилаючись на автора у своїх дослідженнях. Науковці С. Горкавий та Ю. Іванченко зазначають, що «трагічно склалася доля наукової спадщини Чубинського за радянського часу, оскільки вони не вкладалися у прокрустове ложе офіційної ідеології єдиної «общесоветскої культури». Навіть у Республіканській бібліотеці АН УРСР не збереглося повного зібрання його книг» [17, с. 223] Отож, внаслідок такого «пошанування» видатного українського науковця диктатурою пролетаріату, тобто - «народу», ім'я особистості з енциклопедичним рівнем знань залишилося для європейської і світової спільноти невідомим, і як говорив інший дослідник народної творчості Хв. Вовк, «його заслуг (П. Чубинського) вистачило б на декількох професіональних учених» [19]. Та й у роки Незалежності України не так багато інформації про видатного українського науковця, окрім згадуваного його авторства слів до українського гімну, який різні псевдоукраїнці то намагаються замінити, то переписати, то викинути слова із тексту, не вдумуючись у філософію слів тексту. У 1995 р. у видавництві «Мистецтво» побачив світ двохтомник під назвою «Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського», в якому вміщено частину етнографічного і фольклорного матеріалу, зібраного Чубинським. Однак ще більше свідчень народної мудрості і знань у записах науковця не перевидано нині і, що перебуває у наукових бібліотеках у виданні 70-80-х рр. ХІХ ст. У цих працях під авторством Павла Чубинського дуже багато матеріалу для пізнавальної діяльності українця у процесі вивчення матеріальної і духовної культури його пращурів і, який був би цікавим для багатьох. Ще один приклад - нехтування доробком науковця в незалежній Україні. В універсальному словнику-енциклопедії (Київ, Львів, 2001), друкованого вже у ХХІ ст., не можна відшукати жодного рядка про автора українського гімну і навіть в інформативній статті про розвиток етнографії в Україні лиш згадується дата початку його участі в діяльності етнографічної комісії. Коментарем до такого сприйняття наукової діяльності у спадщині Павла Чубинського можуть бути слова сучасного українського філософа М.Г. Кітова, який зазначає, що «біда нашої духовної еліти полягає в тому, що вона, не усвідомлюючи цього через свою глибинну зрусифікованість, підсвідомо, поза своєю волею формує ті самі ідеологічні основи суспільної держави як етапи самооцінки, самоусвідомлення свого історичного призначення, які впродовж віків продукували руські» [7, с.177], а у нашому питанні - відбувається формування основ сучасної української наукової думки на засадах історичного минулого, коли відкидається наукова спадщина низки науковців, яких просто «не помічають», не осмисливши всього того набутку, здобутого ними нелегкою працею. До речі, така «політика» в науці була характерна якраз для розвитку науки у радянські часи. На прикладі збереження і поширення наукової спадщини українського етнографа, фольклориста і правознавця можна говорити, що отой метод відбору відбувається за принципом не значущості для науки того або іншого доробку науковців минулого, а за принципом віяння часу, тобто «модних тенденцій» у розвитку наукової думки на сучасному етапі, що може обернутися непередбачуваним ходом розвитку не наукових, а «поверхневих», концепцій у будь-якій формі людських знань. А Павло Чубинський жив і займався науковою діяльністю в ті часи, коли лишень слово «український народ» перебувало під цензурою царату, однак і нині зібрані ним етнографічні й фольклорні матеріали містять ту неоціненну істину методології наукових досліджень у формі фундаментальності, емпіричності, наявності величезного за обсягом фактологічного матеріалу, володіють усіма ознаками неупередженості у подачі матеріалу дослідження, точності фіксації і викладення етнографічного, фольклорного і соціологічного матеріалу, а нині можна сказати, й етнологічного, а також є незбагненним матеріалом для історичної та фольклорної антропології, для розробка методології збору і упорядкування етнографічного і фольклорного матеріалу, запису текстології епіки і т.д. Науковець С.Чибирак зауважує, що якраз для середини 60-х рр. ХІХ ст. був притаманний процес накопичення етнографічного матеріалу, удосконалення методики його збору та формування прошарку аматорів і професіоналів - збирачів матеріалу з народного життя. І П. Чубинський «склав спеціальну програму для збирання різноманітного матеріалу зі сфери традиційно-побутової культури та розповсюдив її по установах, та серед осіб, що добре знали життя на місцях, а також опублікував її в місцевих періодичних виданнях. У програмах відображено ступінь накопичення та класифікація фактичного матеріалу. Крім того, вони вказують на те, якою тематикою цікавляться етнографи. У 70-х рр. відбувається нагромадження джерельної бази і вже можна простежити поступовий перехід від цього етапу до етапу систематизації та аналізу, оскільки для свого дослідження П.Чубинський, окрім експедицій та надрукованих програм, створює прості таблиці антропологічних характеристик солдатів, які надсилалися у рекрутські установи» [15, 332-333]. Отож, упродовж двох років після опрацювання зібраного матеріалу П. Чубинським було укладено семитомне зібрання етнографічного і фольклорного матеріалу про матеріальну та духовну культуру українського народу. У томі І було опубліковано народні вірування, прислів'я, загадки, чаклунство, де якнайглибше показано народну мудрість і народні знання, тобто - розумову діяльність народу, що формувала його світогляд та уяву в історичному минулому, і змістове наповнення яких демонструє культуру дохристиянського і християнського світу. Це можна підтвердити словами етнографа і фольклориста Хв. Вовка, який зазначає, що в українців дуже багато вірувань, детермінуючи це поняття як «вірування - вид знань на основі здогадок і передбачень [2, с. 595-596], а «потрібним результатом вірувань є образи, тобто діяння, що мають переводити події людського життя у їх відповідність до вірувань... Чим більше у житті людини вірувань, тим більше і образів» [2, с. 613]. А образи - «художня окраса життя» [16, с. 9] українців, тобто їх духовна культура представлені також у томах ІІ, ІІІ, У праць науковця - в українських народних казках (т. ІІ), укладач яких «чудово розумів надзвичайно впливову силу слова» [16, с.8- 9], представлені в піснях та обрядах (Т. ІІІ), в яких відображено та або інша пора року і які якнайповніше зберігають «під пізнішим нашаруванням сліди первісної старовини, допомагають науковцям краще зрозуміти життя і поезію своїх пращурів» [16, с. 9]. У У т. представлені українські народні пісні, розподілені за змістом на чотири групи: 1) пісні про кохання (приб. 824 од.); 2) пісні про родину (приб. 490 од.); 3) побутові пісні (приб. 258 од.); 4) жартівливі пісні (приб. 250 од.) [12], - і «закроєні за законами колективного досвіду, які формувалися тисячоліттями, вони вражають простотою, неповторно-чітким поєднанням мелодії і тексту» [16, с. 9], підтверджуючи традиційність етично-естетичного сприйняття світу народу, його свідомість у самосвідомості кожного індивідуума. У ІУ т. праць П.Чубинського зібрані родинні звичаї народу, що нерозривно пов'язані із важливими подіями в особистому житті людини (весілля, народини, хрестини, похорон, колискові, дитячі пісні та ігри, прикмети, засоби народного лікування). У УІ томі відображено звичаєве право українців, якому була також ще раніше присвячена дисертація, написана науковцем по закінченню Петербурзького університету. У УІІ т. представлено історичну антропологію українського народу, а також етнографічні матеріали, певні звичаї та традиції інших етнічних меншин України - євреїв, караїмів, молдаван, поляків, росіян, кримських татар, циган та чехів. Володіючи інформацією з інших наукових джерел, можна стверджувати, що вперше у науковій думці якраз у УІІ т. П. Чубинського (у 70-х рр. ХІХ ст.) було подано аналіз українського етносу та інших етносів у плані досліджень буття людства сучасною антропологією з погляду філософських та культурологічних позицій та етнопсихології.

«На підставі власних спостережень та стислого узагальненого матеріалу попередніх томів Чубинський робив спробу окреслити національний характер українців», наголошують науковці С. Горкавий та Ю. Іванченко [16, с. 9], а «національна психологія є тим життєвим ґрунтом, на якому виникає і розвивається національна ідея» [10, с. 18]. Характерні риси українця ХІХ ст., що були описані П. Чубинським і, які формувалися не одне століття, тобто стали звичаєвою нормою поведінки тогочасного українця, такі: абстрактність мислення, чуттєвість, релігійність і набожність, розум, обережність, скритність, хитрість, повільність, сила волі, совісність, гостинність, благодійність, скептичність, володіння гумором, музичність натури, талант до поезії та живопису, мрійливість і т. д., а особливо «здатність до логічного мислення» - «малорос завжди обмірковує, що говорить» [13, с. 346-356] та впертість, завдяки якій «малорос відстояв свою релігію, свою народність, свою мову» [13, с. 348]. «Малороси з недовір'ям ставляться до пана, а особливо, тоді, коли вони гадають, що їх обдурять; однак у дружніх відносинах вони простодушні, щирі та добродушно наївні» [13, с. 350]. До так званих негативних характеристик належать: байдужість до всього, що відбувається, українець не є підприємливим, спостерігається повільність у діях, любов до просторікування, певне марнославство, схильність до чарки і т.д. [13, с. 346-356]. Етнопсихологічну характеристику українців можна зустріти ще в одних описах ХІХ ст., зроблених на початку та в середині століття доктором медицини, старшим лікарем Київських державних маєтностей французом за походженням Домініком-П'єром де ля Флізом в його етнографічних «Альбомах» французькою та російською мовами, які, напевно, не були відомими П. Чубинському, оскільки перша згадка про них з'явилася лише у 1889 р. у журналі «Киевская старина». Варто зауважити, що «чужинецький погляд» [3, с. 7] француза Д. - П. де ля Фліза і «рідний погляд» українця П.Чубинського на психологічні характеристики українського народу майже збігаються, можливо тому, що перший був лікарем, а другий - правознавцем за освітою, а ці професії вимагають точності, неупередженості та спостережливості. Попри те, що де ля Фліз зробив етнографічні записи лише на Київщини, а Чубинський майже у всьому Південно-Західному краю, можна порівняти характеристики українців обома вченими, що є схожими. Єдина несумісність простежується у розумінні емоційно-психічного стану душі українця, який лікар описав так: «Сільським жителям невідомі пристрасті, жваві почуття, горе та багато інших переживань, які викликають нервові захворювання» [4, с. 649]; «селяни малочутливі, смуток нетривкий, думають мало, а душевні страждання як у дворян їм зовсім чужі, вони мало співчувають стражданням інших» [3, с. 164]. Такий погляд пояснюється намаганнями етнографа французького походження зрозуміти глибокі душевні почуття селянина за допомогою розуму чужоземця, а саме - за тими нормами поведінки, закладеними в основі його виховання як представника іншої культури. Окрім того, дослідник і селяни належали до різних соціальних груп. Український селянин виражав свої почуття - пристрасті, співчуття і смуток - бачачи свою відраду в родині, в пісні, тобто в своєму побуті і в своїй творчості, в останній і простежується та таємність душі людини, яка не намагається вивернути назовні свою душу і своє серце перед іншими, а за допомогою свого творчого (евристичного) мислення переводить свої думки то в тугу, то в жарт - свідомо чи несвідомо. Якраз у своїх величезних за обсягом етнографічно-фольклорних зібраннях П. Чубинський і продемонстрував усю ту народну мудрість і творчість, що й нині залишається непрочитаною і незбагненною сучасниками. Не тільки чужоземцю потрібно було розгадати у ХІХ ст. ту потаємність образів і символів, вміщених в українську народну пісню, у багатство лексико-граматичних засобів, що, на перший погляд, здаються простими за формою, але є такими глибокими за змістом. Три групи пісень у визначені Чубинським як такі, що стосуються почуттів - родини, кохання, жартів, і у своєму контенті демонструють душу українця, розуміння глибини якої потрібно досягнути лишень завдяки гарним знанням рідної мови та життєвого досвіду. Навіть завдяки змістовому наповненню цих народних пісень не можна говорити, що в українській культурній етноментальності переважає серце над розумом. Здебільшого - все відбувається навпаки, бо українська народна пісня - то жартівлива, то тужлива - якраз і відбиває оте проміння мислення людини словами глибокими за змістом.

Варто зауважити, що вперше у науковій думці про особистість, що володіє характерними рисами для цілого народу, а саме українського, наголошує Павло Чубинський. Він пише: «Малорос цінує свою особистість, ідею якої він розвинув і в минулому, і в сучасному побуті. Оця ідея особистості і створила любов до свободи, що і проявилася у козацтві; в цьому демократичному лицарстві... Козаки вели борню разом, відстоюючи свою особистість, свою родину, свою власність, свою релігію. Ідея особистості породила аристократичний інстинкт» [13, с. 348-349] народу - нескореність. Розвинута П.Чубинським ідея особистості тісно переплетена з потребами особистих інтересів козацької старшини і панства, яке, маючи отой «аристократичний інстинкт», ополячилося, а згодом і - русифікувалося. Малоруська інтелігенція, що складається передусім із дворян, і цього часу проникнута духом індивідуалізму і мало цікавиться суспільними справами [13, с. 349] (як і селянин, окрім інтересів, що викликають солідарність в усіх членів громади, його можуть розворушити лиш питання земельних наділів [13, с. 356]. - М.Н.). П.Чубинський наголошує на тому, що представники дворянства люблять критикувати, але не діяти, вони виявляють апатію до всього. Якраз для малоросів так званої вищої верстви населення притаманний розбрат, про який писав навіть І. Мазепа. Окрім того, нею заволоділа ідея шляхетської свободи, «доведеної до абсолюту, до «liberum veto» до недосяжної висоти, що перевищує відчуття громадського обов'язку, і веде до анархії») [13, с. 349]. Тут Чубинський наводить як приклад прислів'я: «шляхтич у своїй садибі дорівнює воєводі», що відповідає за змістом і народному прислів'ю «сам собі пан», а це висновується у такий логічний висновок, що й селяни у своїй поведінці та розумінні суспільних відносин йшли тим же шляхом, коли «загальне було принесено на олтар жертви особистішого». Навіть «ідея особистості у майнових відносинах привела до подвірного, а не до громадського землеволодіння» [13, с. 350]. Далі П.Чубинський зауважує, що у селянина ХІХ ст. - «у побуті ідея особистості проходить через усі явища життя», серед яких це і одруження сина, і відокремлення його від батьків, чи ж те явище, що становище малоруської жінки краще, ніж у великоросів. «Малоруська жінка усвідомлює своє особисте достоїнство» [13, с. 350] - Берегині роду, дружини і, врешті-решт, жінки-панни, чому сприяє навіть «ліричність душі» українців [13, с. 350]. Отже, П.Чубинський уперше в світовій думці окреслив особистість жінки як рівноправного члена суспільства і вималював її «портрет» - архетип української жінки, в якому чітко вимальовується образ матері, порадниці, вірного друга і помічниці в усьому. Чоловіки, упадаючи коло жінки, оспівують її, одружуються на ній з відчуттям прив'язаності, що й пом'якшує становище жінки у родинних відносинах [13, с. 350]. Українська жінка в хаті повна господиня: вона усім розпоряджається сама і чоловік не має права втручатися у її хатні справи. З усіх питань подружжя радиться. Попри всі хатні та господарські турботи українка завжди виглядає бадьорою й веселою, не впадає в апатію. Жінки підприємливі, зазвичай, вони торгують домашнім товаром, тому меткі на слово і кмітливі. Українець полюбляє проводити свій вільний час у гурті, тому в шинок бере з собою і жінку, якій дозволено також пити горілку. До речі, до шинку могли ходити і незаміжні дівчата, оскільки він був так званим осередком культури, де грала музика, а молодь співала і танцювала. Науковець зазначає, що українська жінка перебуває на вищому щаблі соціального становища відносно чоловіка. За якихось складних обставин у громадському житті, жінка є активним членом громади. І навіть на засідання волосного суду чи під час мирової жінка завжди була поряд з чоловіком, аби захистити його, чи прохати за нього. Та й перед керівництвом чи перед паном жінка виглядала спритнішою й наполегливішою у вирішенні якихось питань [13, с. 350-356].

Таким чином, Павлом Чубинським вперше був проведений соціологічний зріз у дослідженні соціальних верств населення України в ХІХ ст., показано їх ставлення до суспільного життя та їхню більшу зацікавленість матеріальними цінностями людини, ніж духовними, незалежно від рівня освіченості. Водночас, науковець демонструє потребу простого українця і в духовному, що проявляється в його народній поезії та творчості, без чого його життя є немислимим. Окрім того, варто зауважити, зображення в етнографічних та фольклорних даних ХІХ ст. постаті і ролі української жінки з боку наукових досліджень було першим штрихом для тендерних студій ХХ ст.

До того ж, дослідник зробив неоціненний внесок у розвиток української мови, зафіксувавши не тільки лексеми говірок на тій або іншій території України, а й фольклорним матеріалом послужив джерельною базою для укладання лексикографічних словників, а саме - «Словника української мови» Б. Грінченка, який, таким чином, чи не вперше, використавши живу народну мову як основу творення літературної мови, якою і нині користуються українці. При укладанні словників інших мов такий метод був використаний лексикографами, проте без посилань на народні джерела, оскільки те простолюддя у світових масштабах ніколи не враховувалося як верства населення, що здатна демонструвати розумову діяльність.

Шахматов зазначав, що «етнографічні малоруси визначаються, насамперед, мовою: на всьому просторі, що зайнята малоруським плем'ям, чується мова, риси якої, значною мірою, є одним цілим розгалуженням на схожі між собою говірки та наріччя... Історична доля рано роз'єднала руську сім'ю і рано виокремила малоросів» [14, с. 664665], завдяки чому в них і укріпилася, і розвинулася своєрідна і матеріальна, і духовна культура, оскільки думка, що переходила у слово, через нього ставала матеріальною матерією буття українського народу. Окрім того, опис та аналіз життєдіяльності інших етносів у складі українського суспільства ХІХ ст., є значним внеском науковця не тільки в інформативне джерело етнографічного характеру для інших народів, а й у тодішню ситуацію буття народів у плані міжкультурної та міжмовної взаємодії, питання яких постали у науковій думці лишень наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст., а етнографо-фольклорні матеріали українського науковця можуть бути джерельною базою подальших досліджень для мовознавчих та культурологічних студій з цього питання.

етнографічний фольклорний чубинський

Література

1. Бичко А.К. Українська філософія. До класична доба // Філософія / І.В. Бичко, А.К. Бичко. - К.: Либідь, 1993. - С. 219-246.

2. Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа / Ф. Волков // Украинский народ в его прошлом и настоящем (под редакцией Грушевского, Крымского, Шахматова). - Петроград: «Общественная Польза», 1916. - С. 455-647.

3. де ля Фліз Д.-П. Альбоми / Д.-П. де ля Фліз. - К.: Інститут української археології та джерелознавства імені М. Грушевського НАНУ, 1996. - Т. 1. - 258с.

4. де ля Фліз Д.-П. Альбоми / Д.-П. де ля Фліз. - К.: Інститут української археології та джерелознавства імені М. Грушевського НАНУ, 1996. - Т. 2. - 687с.

5. Дзюба І. Тарас Шевченко Життя і творчість / І. Дзюба. - К.: Вд «Києво-Могилянська академія», 2008. - 720 с.

6. Драгоманов М. Что такое украинофильство? // Режим доступу: www.lvtopvs.com.ua.

7. Кітов М.Г. Перечитуючи Т.Г.Шевченка / М.Г. Кітов // Практична філософія. - 2013. - № 1. - С. 170-179.

8. Крип 'якевич І. Велика історія України від найдавніших часів / І. Крип'якевич. - Т. 2. - К.: Глобус, 1993. - 400 с.

9. Максимович М. У пошуках омріяної України / М. Максимович. - К.: Либідь, 2003. - 360 с.

10. Михальченко М.І. Українська національна ідея як регулятивна сила в загальнодержавному і регіональному масштабах / О.М. Майборода, М.І.Михальченко // Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне. - К.: Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, 2005. - С. 9-35.

11. Семенюк. Г. Науковий, патріотичний і поетичний подвиг Павла Чубинського / Г.Семенюк // Режим доступу: www. Info- lib rary.co m.ua/books-text-10701.html

12. Труды этнографическо -статистической экспедиции в Западно-русский край: Материалы и изслъдования П.П. Чубинским. - т. 5. - Санкт- Петербург: Тип-фия Майкова, 1874. - 659с.

13. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край: Материалы и изслъдования П.П. Чубинским. - т. 7. - Санкт- Петербург: Тип-фия П.А. Гильтебрандта, 1872. - 608 с.

14. Шахматов А.А. Краткий очерк малорусского (украинского) языка. / А.А.Шахматов // Украинский народ в его прошлом и настоящем (под редакцией Грушевского, Крымского, Шахматова). - Петроград: «Общественная Польза», 1916. - С. 664-707.

15. Чибирак С. Формування науково-методичного апарату та його використання при зборі фольклорно-етнографічного матеріалу дослідниками в другій половині ХІХ століття в Наддніпрянській Україні / Г. Скрипник, С. Чибирак та ін. // Матеріали до української етнології. - Вип. 10(13). - К.: Ін -т мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, 2011. - С. 331-336.

16. Чубинський П.П. Мудрість віків (Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського: у 2-х кн.) / П.П. Чубинський. - кн.- К.: Мистецтво, 1995. - 224 с.

17. Чубинський П.П. Мудрість віків (Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського: у 2-х кн.) / П.П. Чубинський. - кн. - К.: Мистецтво, 1995. - 224 с. 18. Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine / А.Kappeler. - Munchen: C.H. Beck'sche Verlag, 1994. - 300 S. 19. www. wikipedia. ua.

Размещено на Allbest.ru