Деякі аспекти діяльності Українського національного союзу (1918 р.) за спогадами Микити Шаповала

Історіографія теми включає наукові дослідження В. Солдатенка [21], Д. Яневського [22], В. Верстюка [23] та ін.

Метою статті є висвітлення деяких сторінок діяльності Українського національного союзу, головно під час підготовки до антигетьманського повстання та його здійснення.

У березні-квітні 1918 року в атмосфері німецької окупації та вже значною мірою «програної» української революції М. Шаповал відійшов від Центральної Ради, хоча відвідував її засідання, брав участь в обговоренні економічних і земельних питань. У середині квітня передчуття правої небезпеки було вже очевидним. Про події 29 квітня, останнього дня Центральної Ради, М. Шаповал писав: «Вийшовши з засідання [ЦК УПСР - авт.], я пішов на верхній етаж, де засідала Центральна Рада. В пів-3 години ввірвались брутально німці з рушницями, багнетами, націленими на нас револьверами. Ми були арештовані аж до 6 год. Я ніколи не забуду того ганебного дня» [1, с. 133].

Хліборобський Конгрес, що зібрався 29 квітня 1918 року, проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. Вражені таким перебігом подій, більшість членів Центральної Ради й уряду втратили організаційний зв'язок, не уявляючи, що робити далі. У перші ж дні гетьманату М. Шаповал намагався зібрати Малу Раду, щоб вона «якось реагувала на події, вказала напрямок боротьби, видала відозву до народу і т. п.» [1, с. 134]. Після кількох невдалих спроб зібрати «уламки» Малої Ради М. Шаповалу довелося заявити представникам національних меншин, які чекали на ініціативу «українських товаришів», що засідання Малої Ради не відбудеться. Усі надії М. Шаповал тепер покладав на Всеукраїнський селянський з'їзд та Українські установчі збори, які було призначено відповідно на 10 і 12 травня 1918 року: «Може «голос землі» щось скаже!» [1, с. 135]. Незважаючи на заборону з'їзду гетьманським урядом, до Києва приїхало багато делегатів, серед них і членів Установчих зборів. На засіданні, яке відбулось у приміщенні Комітету зпалива і зібрало приблизно 30 членів Установчих зборів, М. Шаповал, підготувавши проект п'ятого універсалу, виступив із доповіддю, у якій наголосив на потребі негайного створення органу влади, що репрезентував би революційну волю народу України і мав постати як «конкурентний другий центр влади», бо «коли буде один гетьманський, то мимоволі, такий психологічний закон, вся увага буде купчитися біля нього. І багато демократичних елементів схиляться в бік гетьманщини, надаючи їй цім більшого значення, ніж вона має» [1, с. 135]. Упевнений у непохитності своєї аргументації, М. Шаповал доводив, що потрібно оголосити владу Установчих зборів, обрати Виконавчий комітет Установчих зборів, який має сформувати уряд і доручити йому боротьбу проти гетьманщини. Але зіштовхнувшись із юридичними й «практичними» аргументами проти висунутої пропозиції, які мали більшість присутніх на зібранні (особливо соціал-демократи), підтримку М. Шаповал отримав лише від нечисленних представників Селянської спілки і залізничників.

Розуміючи, що доведеться зайняти вичікувальну позицію, поки серед соціалістів викристалізується думка про необхідність активної організації опору гетьманщині як устрою, що, за словами М. Шаповала, «вернуло Україну до майже первобутнього соціального рабства», він разом із представником Селянської спілки О. Янком організував Комітет повстання [5, с. 44]. Через повну конспіративність цей комітет не міг налагодити широких зв'язків в Україні і тому був лише осередком взаємної інформації. Усі свої дії в перший місяць після перевороту М. Шаповал пізніше назве «марними спробами»: «Спроби підняти боротьбу під всенародно політичним прапором треба признати марними і ждати «слушного часу» [1, с. 137].

Переворот спричинив і до змін у лавах різних партій, зокрема і в Українській партії соціалістів-революціонерів (УПСР). На IV з'їзді УПСР, що відбувався 13-16 травня 1918 року, стався розкол в партії, і М. Шаповал разом з І. Лизанівським і Н. Григоріївим заклав Центральне бюро УПСР центральної течії (так зв. Центральний комітет), яке зайняло середню позицію між правим крилом есерів, що стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс із урядом, і лівим крилом, яке критикувало всю діяльність партії та шукало порозуміння з російськими більшовиками [6, с. 33].

Невдовзі М. Шаповал став одним із найдіяльніших членів Українського національного союзу, що постав на початку серпня 1918 року на базі Українського національно-державного союзу (УНДС), у який об'єднались опозиційні групи ще в середині травня 1918 року на чолі із соціал-федералістом А. Ніковським. Від самого початку Національно-державний союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як «буржуазного і не-українського» [12, с. 57]. Спочатку М. Шаповал не приєднався до Союзу (у його складі тоді були соціалісти-федералісти, трудовики, хлібороби-демократи, соціалісти-самостійники), хоча його неодноразово запрошували на засідання союзу, і він ходив кілька разів туди «з інформаційними цілями» [1, с. 137]. визвольний демократичний національний гетьманщина

Соціал-революціонери і соціал-демократи, які не ввійшли до складу УНДС, створили свій окремий Центр українських партій для ведення переговорів з німцями з метою прихилення їх на свій бік. О. Назарук вказує, що Центр було організовано соціал-федералістами [16, с. 11]. Коли виявилося, що ці заходи не дадуть результату, бо «на всі залицяння соціалістів німці відповіли коротко і ясно «цу шпет!» («запізно!»)», створений соціалістами Центр українських партій розпався [14, с. 67]. На жаль, М. Шаповал ніде не згадує чи брав він участь у цьому заході. Відомо, що до УНДС з правом дорадчого голосу ввійшли представники партій соціалістів-революціонерів і соціал-демократів для впливу на політику цього союзу. Д. Гирський вважає, що іншою метою було «замаскувати акції ес-ерів і ес-деків, які пішли в підпілля - одні для агітації саботажів серед малоземельного селянства, а другі - для проведення тих же ...акцій серед робітництва і міщанства в містах» [11, с. 124]. Можливо М. Шаповал і був саме таким представником від своєї партії в союзі, оскільки, згадуючи про свою участь в Українському національному союзі (УНС), він писав, що почав працювати в ньому з червня 1918 року, тобто тоді, коли цей союз був ще «державний» [7, с. 120].

Маючи завдання приєднати до боротьби з антиукраїнськими силами всі українські партії, УНДС запросив до свого складу і есерів, і есдеків. Ті прийняли запрошення, але ввійшовши до Союзу, вони, за спогадами І. Мірчука, «внесли туди відразу таку партійну гризню й демагогію», що сам ініціатор Союзу - Українська демократично-хліборобська партія - вийшов із його складу [14, с. 67]. Союз, що внаслідок виходу з нього правих і вступу до нього лівих партій, прибрав з назви слово «державний», проголосив новий заклик: «За законну владу в Україні!» [15, с. 154]. Тепер до складу цього координаційного осередку, окрім партій, також входили українські професійні організації - Селянська спілка, Учительська спілка, Правниче товариство, Союз залізничників, Галицько-Буковинська Рада та ін. М. Шаповал пізніше писав: «Об'єднання українських політичних партій і громадських організацій в Національному Союзі - така була організаційна форма ідеї української революції» [5, с. 44]. За визначенням П. Христюка, УНС став «осередком легальної опортуністичної боротьби частини української дрібної буржуазії і правого крила демократії з гетьманщиною в напрямку українізації і демократизації останньої» [20, с. 88].

УНС почав свою організаційну роботу, закладаючи філії по всій Україні. Незабаром почали з'являтися численні делегації з різних куточків України, прибували «шукати правди». Їх урочисто приймала Головна рада УНС, у якій М. Шаповал брав безпосередню участь. На його думку, сконсолідувати українство за нетривалий час допоміг Статут УНС, що «розсилався по містах України, і мав суто національну платформу - оборона самостійності і національний характер України» [20, с. 88].

Головною метою діяльності УНС на початковому етапі було сконцентрувати українство, надання йому одного напрямку та організаційного зв'язку, зосередити уваги громадськості на союзі, але одночасно М. Шаповал розумів, що не можна завчасно розгортати широкої програми дій, щоб «не сколихнути чиєїсь пильності і уваги» [20, с. 88]. Слушне зауваження зробив В. Солдатенко, наголосивши, що «М. Шаповал і деякі інші члени партії, що входили до складу Союзу, проводили там роботу більше на власну відповідальність, ніж за директивами партії» [21, с. 90].

З приходом у вересні 1918 року в УНС соціал-демократів і В. Винниченка як члена президії від них УНС сформувався остаточно. 18 вересня В. Винниченко очолив УНС і почав налагоджувати жваві відносини зі «сферами». Саме в цей час гетьман П. Скоропадський, отримавши відповідну інструкцію з Німеччини, зробив кроки до порозуміння з УНС як з організацією, на яку вже не можна було не зважати. У своїх «Спогадах» П. Скоропадський писав:«Украинский национальный союз, в котором объединились все украинские партии с Винниченко во главе, с одной стороны, с другой стороны, Протофис и Союз землевладельцев и прочие, мучили меня с утра до вечера» [18, с. 295].

Після прийняття проекту про організацію комісій, котрі б вели справи УНС, та обрання головою військової комісії В. Винниченка, головою комісії закордонних справ був обраний М. Шаповал. Вони працювали в повному порозумінні один з одним: «... військові і закордонні справи вели спільно» [2, с. 132]. Надалі в них існував такий поділ праці: В. Винниченко вів переважно зовнішню репрезентативну діяльність і спеціально політикував з німцями, гетьманом і більшовиками, а М. Шаповал налягав більше на внутрішню, організаційно-військовуі громадсько-політичну роботу. М. Шаповал повністю віддався роботі в УНС, хоча був тоді членом дирекції Централу - союзу сільськогосподарських кооперативів. Він згадував: «Мої колеги по «Централу», здається, відчували всю вагу моєї «всеукраїнської праці» і не перешкоджали мені виконувати всенародний обов'язок» [2, с. 132].

Завданням, що поставила перед собою очолювана М. Шаповалом комісія закордонних справ, було стеження за зовнішньою політикою гетьманського уряду, а головне - самостійне вивчення міжнародних відносин і пошук корисних для України впливів як на Заході, так і на Сході та Півдні. Йому доводилося грати тонку політичну гру з представниками гетьмана і Антанти, які часто намагалися нав'язати УНС свої «послуги», а насправді мали намір більше довідатися про хід справ в УНС. Тут стали в нагоді неабиякі дипломатичні здібності М. Шаповала. Який вдало маневрував, але не давав утрутитись у справи УНС будь-яким впливам ззовні.

На початок жовтня 1918 року УНС являв собою значну силу, яку реально підтримувала більшість українських партій. Через свої філії по всій Україні УНС мав зв'язок з усією країною, тому в Союзі було відомо про настрої українського народу і про його невдоволення існуючим урядом, яке виражалось у численних локальних повстаннях селян. Але М. Шаповал, у якого ще від самого початку існування гетьманського уряду зародилася думка про повстання, вважав, що необхідно зробити «перевірку української душі», тобто дізнатися про настрої української інтелігенції щодо повстання [2, с. 136].

Саме в день відкриття університету в Києві, 5 жовтня 1918 року, М. Шаповал побачив, що його ідея протесу проти існуючого уряду вже була на стадії викристалізування серед багатьох українців. Він відчував «таємний рух української душі, рух відродження, виходу з анабіозу, в якому вона була півроку...» [3, с. 127]. М. Шаповал промовляв на відкритті університету в Києві третім - після гетьмана П. Скоропадського та голови УНС В. Винниченка. У своїх спогадах він мало пише про виступ, але дуже промовисто про нього згадує в своїх мемуарах С. Русова, яка, власне, уперше почула М. Шаповала з трибуни: «Мене найбільше вразила промова Микити Шаповала, занадто вже соціалістична і революційна, від чого ми вже почали було відвикати» [17, с.140].

Повернувшись до Києва з Кам'янця-Подільського, куди він був делегований від УПСР та особисто запрошений ректором І. Огієнком на відкриття університету, М. Шаповал разом з В. Винниченком розпочав підготовку до повстання проти гетьмана. У своїх спогадах В. Винниченко стверджує, що саме йому належить ініціатива повстання: «Я... запропонував представникам партій. виступити перед українським народом в ролі провідника революції проти гетьмана і німецької армії. .Шаповал з усією відданістю й невтомною енергією кинувся до організації повстання» [9, с. 29]. Цей же висновок можна зробити і з викладу цих подій В. Винниченком у «Відродженні нації», де він також виставляє себе як ініціатора повстання [10, с. 89].

За твердженням М. Шаповала, це було не зовсім так. Виходячи з його споминів, він уперше висловив думку щодо проведення повстання, спираючись на реальні можливості організації війська, під час розмови з А. Макаренком, яка відбулася через кілька днів після приїзду М. Шаповала з Кам'янця-Подільського. Як дослідив М. Стахів, автор ґрунтовного дослідження з історії Директорії УНР, це сталося «не раніше 26 жовтня», тобто десь 26-28 жовтня [19, с. 30]. А. Макаренко того часу був директором комерційного департаменту в Міністерстві шляхів і був дуже добре обізнаний у справах залізничників по всій Україні. У цій розмові він чітко вималював перед М. Шаповалом стан організації залізничної охорони на чолі з генералом О. Осецьким, яка буда цілком окремою від жандармерії. Додало ваги й те, що найближчі

229помічники О. Осецького - начальник охорони Лівобережних залізниць полковник В. Павленко і начальник Правобережних залізниць полковник Хилобоченко - обидва давні товариші М. Шаповала ще з часів його навчання в Чугуєвській військовій школі. Обох цих людей М. Шаповал вважав вірними Україні. Начальником уманського відділу охорони був брат М. Шаповала - Олександр. На запитання М. Шаповала, чи можна було б у певний день зупинити рух усіх залізниць, А. Макаренко відповів ствердно. Далі заговорили «про безпорадність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою, активною», і тут раптом з вуст М. Шаповала злетіло: «А що якби... повстання?» [3, с. 130].

Обміркувавши, що політичний провід повстання має взяти на себе УНС. М. Шаповал і А. Макаренко вирішили, що на цьому етапі можна довіритися В. Винниченку. Тому вже наступного дня його було втаємничено в справу підготовки повстання, якою він дуже зацікавився. Отже, якщо вірити спогадам М. Шаповала, то ініціатором антигетьманського повстання в 1918 році був М. Шаповал, а не В. Винниченко.

М. Стахів вказує, що «першими організаторами конспіративної централі підготовки всенародного повстання були ген. Осецький, Андрій Макаренко і Микита Шаповал, який був політичним експонентом для зв'язку з українським політичним світом, зокрема з УНСоюзом» [19, с. 30].

Найголовнішим моментом організації повстання було ж, звичайно, військове питання. Передусім, М. Шаповал і В. Винниченко, які продовжували працювати в порозумінні один з одним, розраховували на військову допомогу Українських Січових Стрільців (УСС) на чолі з Є. Коновальцем. Як подав А. Мельник у своїх спогадах, «вночі 29 жовтня У.Н.С. нагло зажадав контакту з нами» [13, с. 170]. Дійсно, 30 жовтня 1918 року відбулася зустріч М. Шаповала з А. Мельником і Ф. Черняком, під час якої він пояснив їм ситуацію і повідомив про ухвалу УНС підняти повстання проти гетьмана, після чого вони (Мельник і Черняк) від імені Стрілецької Ради склали заяву про участь стрілецтва в народному повстанні, яку було прийнято Стрілецькою Радою на чолі з Є. Коновальцем наступного дня [13, с. 170]. Також наприкінці жовтня М. Шаповал утаємничив у свій план полковника П. Болбочана, командира Запорізької дивізії на Харківщині, і полковника Пелещука, командира Чорномарського коша.

У своїх записах з весни 1919 року М. Шаповал свідчить, що саме «промова Краснова і одобрююча мовчанка Скоропадського на їх побаченні в Скороходові 3 листопада 1918 року» була поворотним пунктом у підготовці повстання. Нарешті було призначене таємне об'єднане засідання в редакції «Нової Ради», на яке М. Шаповалом і В. Винниченком особисто були запрошені представники від різних партій: від соціал- ферералістів - С. Єфремов, А. Ніковський, К. Мацієвич, від соціал-демократів - В. Садовський, від Селянської Спілки - Ф. Швець. На цьому «вікопомному» [22, с. 116] засіданні М. Шаповал реферував організаційно-технічну частину, В. Винниченко - політичну. М. Шаповал доповідав про фактичні сили і можливість «швидкої кількаденної мобілізації», з'ясовував, якими збройними силами вірогідно могло б розпоряджатися повстання. В. Винниченко говорив про складність ситуації, «безвихідність... становища», а вдвох доводили необхідність повстання, але отримали «першу поразку» - усі ці неофіційні представники своїх партій не пристали до їхньої позиції. «Результат був той, що більшість президії УНСоюзу висловилася в даній ситуації проти підготовки постання» [19, с. 53].

Деякі «наслідки» засідання таки були: таємна справа набула розголосу, і через кілька днів за М. Шаповалом і В. Винниченком уже шпигували гетьманські найманці з Особливого відділу. З цієї причини обидва перейшли нанелегальне становище. Як згадує М. Шаповал, він ночував «в А. Макаренка, ...у В. Корольова. Далі вже всі ночі, аж до виступу, у небіжчика В.Д. Петрушевського .на Пушкінській вулиці» [4, с. 132].

Після того, як 12 листопада П. Скоропадський заборонив скликаний УНС Всеукраїнський національний конгрес, призначений на 17 листопада, організаторами збройного виступу М. Шаповалом і В. Винниченком було призначене «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада, бо, як вважав М. Шаповал, німці «можуть нас злапати на місцях всіх» [22, с. 120]. 14 листопада 1918 року, коли в пресі було опубліковано «Грамоту» гетьмана, якою він оголошував новий урядовий кабінет під проводом С. Гербеля, провідники УНС зрозуміли, що треба використовувати цей момент для повстання, тому що «селяни й робітники з нами, але «грамота» жене до нас всю без винятку інтелігенцію. Починаймо» [8, с. 29]. Тому в того дня відбулося засідання Головної ради УНС, на якому були присутні щойно випущені з в'язниці С. Петлюра і А. Макаренко.

Уже наступного дня, 15 листопада, на засіданні повної президії УНС М. Шаповал і В. Винниченко доповіли про повстання. Того ж дня відбулося конспіративне засідання президії УНС разом з представниками війська. Саме тоді також обирали Директорію. Назву «Директорія» В. Винниченко і М. Шаповал вигадали раніше під час нічних переховувань. Вони взяли її з історичної аналогії: «Як режим Директорії у Франції кінчив систему диктаторського терору і безправства, так також нова Директорія Української Народної Республіки мала кінчити режим московського міністерського кабінету в Україні» [19, с. 67]. В. Винниченко як один з провідників антигетьманського повстання ввійшов до складу Директорії разом з С. Петлюрою, Ф. Швецем, А. Макаренком і П. Андрієвським.

Дивно, що до її складу не ввійшов організатор і провідник повстання М. Шаповал. Сам він під час засідання аргументував свою відмову нездібністю до такої ролі, яка «вимагає великого і постійного напруження волі», а він за «два місяці надзвичайно втомився» [8, с. 136]. Ніби справжню причину М. Шаповал виклав пошепки О. Янкові, і вона полягала в можливому звинуваченні німцями Директорії у більшовизмі, оскільки ще з 1917 року той мав «більшовицьку репутацію». Зовсім іншу причину сам М. Шаповал назвав пізніше - це його особисте протистояння з С. Петлюрою ще з часів Центральної Ради. 1919 року М. Шаповал визнає призначення С. Петлюри до складу Директорії за помилку [8, с. 139]. Дійсну причину, яка спонукала М. Шаповала утриматись від членства в Директорії, М. Шаповал назвав незадовго до своєї смерті під час промови в Празі з нагоди річниці Соборної України, і це була «не особа Симона Петлюри, а один крок В. Винниченка», через який очільники повстання посварилися, і хоч і продовжували працювати спільно, між ними «встав чорний мур відчуження» [8, ч. 5-6, с. 12-13]. За тиждень до виборів складу Директорії В. Винниченко повідомив М. Шаповала про те, що таємно веде переговори з російським більшовиком Д. Мануїльським, який пропонував грошову допомогу в розмірі 3 млн. карбованців і допомогу людьми на проведення повстання в обмін на дозвіл діяльності більшовиків як легальної партії на території України. М. Шаповал згадує, що В. Винниченко погодився взяти гроші і пропонував і йому на це пристати, на що М. Шаповал «категорично висловивсь п р о т и всякої допомоги большевиків» і «ставити під удар усі здобутки української революції і авторитет її провідників», з чим зрештою В. Винниченко погодився [8, ч. 5-6, с. 13].

15 листопада 1918 року Директорія виїхала до Білої Церкви, а коли повернулася назад до Києва 18 грудня 1918 року, М. Шаповал як голова УНС передав революційну владу від УНС до Директорії. Отже, роль УНС в українській революції на цьому закінчувалась. Як подає П. Христюк, М. Шаповал «всіх сил докладав до того, щоб задержати і на далі вплив Союзу на

233Директорію, а тим часом і на всю революційну політику» [20, т. IV, с. 11]. Тогочасна діяльність М. Шаповала як голови УНС зазнала критичних оцінок, - на це звернув увагу В. Солдатенко, навівши слова П. Христюка про те, що Директорія, яка прибула до Києва, «попала в жовто-блакитні обійми Національного Союзу і геть зомліла в тих обіймах, забувши про революцію, про селян і про робітників» [21, с. 115]. Найрадше доходить слушного висновку В. Солдатенко, П. Христюк «явно жалкує з того приводу, що не зміг знайти підтримки план частини українських есерів-центристів (М. Грушевського, В. Жуковського, В. Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради...» [21, с. 116].

Отже, УНС виконав свою роль в історії української революції 1917-1921 рр. і зійшов з політичної арени. Вочевидь, «ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно- національного будівництва» [23, с. 219]. Період консолідації українських демократичних сил закінчувався, бо політичні партії, що входили до складу УНС й гуртувалися навколо Директорії, мали спільну мету - боротьбу з гетьманським режимом. Щодо інших питань їхні позиції часто розбігались, і у пошуку компромісних рішень знову почалося з'ясування стосунків між політичними партіями, течіями та діячами.

Література

1. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Уривки із споминів // Вітчизна. - 1995. - №11-12. - С. 132-141.

2. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Уривки із споминів // Вітчизна. - 1996. - №1-2. - С. 131-136.

3. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Уривки із споминів // Вітчизна. - 1996. - №5-6. - С. 125-141.

4. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Уривки із споминів // Вітчизна. - 1996. - №7-8. - С. 127-140.

5. Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби // Київська старовина. - 1993. - №5. - С. 42-51.

6. Шаповал М.Ю. Схема життєпису /упорядник С. Зеркаль. - Нью-Йорк, 1956. - 33 с.

7. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Виклади в Америці. - Прага, 1927. - 324 с.

8. Шаповал М. 22 січня // Трудова Україна. - Прага, 1932. - Ч. ш-rv.

9. Винниченко В. Перед новим етапом. - Торонто : Вперед, 1938. - 62 с.

10. Винниченко В. Відродження нації : у 3-х тт. - Київ- Відень : Дзвін, 1920-1921. - Т. 1. - 1920. - 348 с.

11. Гирський Д. Дивні спроби виправдування антидержавної політики. Відгук на фальсифікації соціалістів з табору УНР. - Торонто : Видавництво «Батьківщина», 1973. - 184 с.

12. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 роки : в 2 тт. - Т. ІІ. -Ужгород : Нью-Йорк, 1930. - 437 с.

13. Мельник А. Київ - Мотовилівка - Корабчиїв, де наші серця сповнялись гордощів та радощів // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 166-177.

14. Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1921). - Торонто : Ліга визволення України, 1957. - 80 с.

15. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К. : Український письменник, 1993. - 413 с.

16. Назарук О. До історії революційного часу на Україні: Українські політичні партії, їх союзи і теорії. - Вінніпег, 1924. - 181 с.

17. Русова С. Мої спомини. ХІІ // Український історичний журнал. - 1999. - №5. - С. 139-148.

18. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 рр. - Київ-Філадельфія, 1995. - 493 с.

19. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т. 1 : Власними силами. - Скрентон, 1962. - 272 с.

20. Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917 - 1920 рр. - Т. І. - Відень, 1921. - 152 с. ; Т. IV. - Відень, 1922.

21. Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.). - К. : Видавничий центр «Просвіта», 1999. - 507 с.

22. Яневський Д. Директорія УНР як міф // Український історичний журнал. - 2000. - №4. - С. 115-123.

23. Історія України / [В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.] ; під ред. В.А. Смолія. - К. : Альтернативи, 1997. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru