Участь ордену францисканців у переговорах Романовичів з папством у 40-х роках ХІІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь ордену францисканців у переговорах Романовичів з папством у 40-х роках ХІІІ століття

Андрій Стасюк

Напередодні монгольського вторгнення 1237 р. руські землі вже понад століття були єдиним політичним організмом Політичний розпад ранньосеред-ньовічного державного об'єднання з центром у Києві більшість дослідників пов'язують зі смертю останнього велико-го київського князя Мстислава (Федора) - Гарольда Володимировича (1076-1132) - сина київського правителя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053-1125) та англосаксонської принцеси Гітти Вессек- ської (Іпісля 1098).

¹ Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Біла Церква, 2006. - С. 470-471. Найповніше діяльність князя Романа показана в новішому досліджен-ні Олександра Майорова: Майоров О. В. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Володар, воїн, дипломат: У 2 т. - Біла Церква, 2011. - Т. 1 (До ви-вчення джерел з історії внутрішньої та зовнішньої політики); Его же. Русь, Ви-. Упродовж першої половини ХІІІ ст. основну політичну роль на Русі відгравали представники трьох найбільших відгалужень роду Рюриковичів: галицько-волинські Романовичі, чернігівські Ольговичі та владимиро-суздальські Всеволодовичі. Одним з найвпливовіших родів ХІІІ - першої половини XIV ст. залишалися Романовичі, родоначальником яких став представник волинської гілки Моно- маховичів, великий київський князь, володар Володимирської та Галицької земель Роман Мстиславович (бл. 1152-1205). Літописець, назвав його "само- держьца все а Роуси". Значну роль Роман Мстиславович відігравав і на політичній арені середньовічної Європи. Як внук польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого (1086-1138) галицько-володимирський правитель підтримував тісні контакти з володарями Польщі. На початку ХІІІ ст. він уклав союзи з Угорським королівством та Ромейською імперією. Наслідком останнього став шлюб самого князя з представницею імператорської династії Ангелів. романович апостольський політичний русь

Загибель Романа Мстиславовича неподалік м. Завихост 19 червня 1205 р. суттєво вплинула на політичну ситуацію у Центрально-Східній Європі. Навколо його спадщини розгорілося багатолітнє протистояння, у яке виявилися втягнутими представники руських династій, угорські, польські, литовські й половецькі правителі⁷. Наступниками стали малолітні сини Данило (1201-1264) та Василько (1203-1269), регентшею була "княгиня Романова" (? - +після 1253)⁸.

Практично до кінця 30-х років ХІІІ ст. Романовичам, зокрема Данилові, вдалося здобути одну з домінантних позицій серед руських князів. На кінець 1239 - початок 1240 рр. він зосередив під своїм контролем землі Волині, Галицького князівства та Києва. Однак прихід монголів у 1240-1241 рр. докорінно змінив ситуацію⁹. Спустошливий похід хана Бату змусив багатьох князів переховуватися в угорських, німецьких та польських землях. Серед найзнатніших руських правителів, що втекли на захід, були Михайло Всеволодович (1179-1246) та Данило Романович Ипатьевская летопись. - Стб. 782-784, 786-788.

* На початку грудня 1241 р. помер ве-ликий монгольський хан Угедей (1186-1241), що вплинуло на рішення ряду Чин-гізидів повернутися до Степу для участі у виборах нового правителя, хоча сам Бату мав намір продовжувати кампанію.. Військова кампанія Чин- гізидів закінчилася погромом Центральної Європи. У 1241-1242 рр. кочівники пройшли через польські, чеські та угорські землі, досягнувши узбережжя Адріатичного моря, а на зворотному шляху спустошили Сербію й Болгарію. Значна втрата ресурсів та зміна внутрішньої ситуації у державі Чингізидів* зумовили повернення військ до Степу на рубежі 1242-1243 рр.

Монгольська небезпека значно актуалізувала східну політику Апостольської столиці. Новообраний папа Інокентій IV (1243-1254) наприкінці грудня 1244 р. оголосив про скликання Вселенського собору для розгляду та вирішення питань, пов'язаних із папсько-імператорськими відносинами, статусом Латинської імперії та Святої Землі, а також загрозою монголів Dokumenty Soborow Powszechnych. Tekst grecki, lacinski, polski / Uklad i opracowanie ks. A. Baron, ks. H. Pietras SJ. - Krakow, 2007. - T. 2. - S. 329-330.. Церковний собор проходив від 28 червня до 17 липня 1245 р. у французькому місті Ліон, де розташовувалася тимчасова резиденція Інокентія IV. У постанові "Про Татар" (De Tartaris) собор ухвалив рішення, що стосувалося усіх християн, інформувати Папську курію про маневри війська кочівників, а також від імені Церкви зобов'язався частково покрити витрати на укріплення земель, через які татари могли повторно проникнути до Європи Ibidem. - S. 380-383..

Ситуація у Центрально-Східній Європі після приходу монголів сприяла поглибленню політично-релігійного діалогу між правителями Русі та папою. Знаковою стала участь у Ліонському соборі білгородського єпископа Петра (? - Іпісля 1245 р.) Селарт А. Архиепископ Петр и Ли-онский собор 1245 года // Rossica Anti- qua. - Санкт-Петербург, 2011. - № 1. - С. 106-108., іменованого в західноєвропейських авторів ХІІІ ст. Петром, архиєпископом з Русі Відповідний факт засвідчений у "Ве-ликій Хроніці" (Chronica Majora) Матвія Паризького під 1244 р.: "Один архиє- пископ з Русі, Петро на ім'я, муж, як можна було судити, чесний, побожний і гідний довір'я, був гнаний татарами, так що мусів покинути своє архиепископ-ство, і навіть звідти втекти; він прибув до підальпійських країв, щоб одержати, який виклав делегатам собору там пораду та військову допомогу [для своєї країни] (у перекладі Віри Матузо- вої йдеться не про військову допомогу для своєї країни, а допомогу для свого архиєпископства, див.: Матузова В. Английские средневековые источники IX- XIII вв. Тексты, перевод, комментарии / Под редакцией В. Пашуто. - Москва, 1979. - С. 151), а для себе - слова розради у власних клопотах, якщо тільки на це буде ласка Божа, взаємна згода Римської Церкви і [тутешніх] володарів. Отож, коли його запитали, що він знає про згаданих татар, тим, хто його питали, відповів так." ("Quidam archiepiscopus de Russcia, Petrus nomine, vi rut estimari potuit honestus, spiritualis et fide dignus, a Tartaris exterminatus, ut archiepiscopatu suo immo ab ipso fugiens et effugatus, ad partes se transtulit cisalpians, consilium et auxilium et de sua tribulatione consolationem adeptus si sibi dante Deo ecclesia romana et principum Clemens forte gratia subveniret. Requisitus igitur de conversatione ipsorum Tartarorum quam expertus est, inquisitoribus sic доволі вичерпну інформацію про татар. З постаттю архиєпископа Петра, в історіографії, дотичній до проблем контактів руських князів із понтифіка- ми, пов'язане питання ідентифікації особи або інституції*, яку репрезентував руський єрарх на ліонському зібранні 1244-1245 рр. Щодо відповідної проблеми в історичній науці утвердилися три основні версії¹⁵. Згідно з respondit:...)". Про участь руського архиєпископа в І Ліонському соборі розповідають також "Буртонські Аннали" ("Annales Burtonenses") під 1245 р.: "Серед інших прелатів світу прибув на собор до Ліону руський архиєпископ на ймення Петро, який, за твердженням тих, що повернулися з собору, не знав ані латини, ні греки, ні гебрайської мови, але через перекладача досконало виклав перед кир папою Євангеліє. Він навіть був особисто запрошений і взяв участь у богослужінні разом з кир папою та іншими прелатами, хоча його сакральні обла- чення відрізнялися від їхніх. [На соборі] архиєпископу Петрові з Русі були задані запитання щодо татар: по-перше, про їхнє походження; по-друге, про вірування; по-третє, про виконання обрядів; по- четверте, про спосіб життя; по-п'яте, про їхню міць і вдачу; по-шосте, про їх чисельність; по-сьоме, про їхні наміри; по- восьме, про дотримання ними договорів; по-дев'яте, як вони приймають послів. І він відповів так." ("Inter ceteros mundi prelates venit ad concilium apud Lugdunum archiepiscopus Ruthenus nominee Petrus, qui, prout quidam asserebant de concilio venientes, neque Latinam neque Grecam neque Hebraicam novit linguam et tamet per interpretem peroptime coram domino papa ceterisque prelatis in divinis, sacris vestibus indutus, set non eo modo quo ipsi, divinorum assistebat celebrationi. Requsitus Petrus archiopiscopus de Russia super factis Tartarorum, primo de origine, secundo de mondo credendi, tertio de ritu colendi, quarto de forma vivendi, quinto de fortitudine, sexton de multitudine, septimo de intentione, octavo de observancia federis, nono de nunciorum receptione, respondit sic.").

Апріорі можна обережно припустити, що єпископ Петро, покинувши кафедру через монгольську загрозу, змушений був емігрувати до однієї з центральноєвропейських держав, звідки міг потрапити в оточення папи, не маючи на меті репрезентувати політичні інтереси руських князів. Тоді появу владики Петра в Римській курії, найправдоподіб- ніше, мотивувала потреба в докладній інформації про татар. Цілком ймовірно, що покровителем його місії міг бути один з правителів Центральної Європи, при дворі якого владика знайшов притулок. Очевидно, перебуваючи в оточенні Інокентія IV, білгородський єпископ намагався скористатися із ситуації і вирішити два питання: 1) пов'язане з допомогою для князівства (Іван Паславський) чи архиєпископства (Віра Матузова); 2) особисті. Отже, гіпотетично владика Петро міг репрезентувати перед папою не інтереси того чи того князя, а церковної інституції. Проте, за браком джерел, таке трактування треба сприймати тільки як припущення.

Інформація... - С. 209-211. Водночас усі три версії про вірогідного ініціатора посольства побудовані на інтерпретаціях походження архиєпископа Петра: як галицького єпископа, ігумена київського Спаського монастиря на Берестовім, або одного з єрархів єпархій північно-східних земель Русі. Проте, як переконливо, на наш погляд, довів естонський історик Анті Се- ларт, руським архиєпископом на Першому Ліонському соборі був білгородський владика Петро, ім'я, титул і походження якого фігурують у рукописі XIV ст. під назвою: "Допит архиєпископа Петра з першою, архиєпископа Петра розглядають як посла Романовичів до папи¹⁶. За другою він репрезентував інтереси князя Михайла Всеволодовича¹⁷, а за третьою - владимиро-суздальського правителя Ярослава Всеволодовича (1191-1246)¹⁸. За браком джерел не можна впевнено стверджувати, хто з названих князів виступав ініціатором посольства, адже достовірних документів, що характеризували б конкретну особу чи інституцію, від імені якої виступав єрарх, не виявлено. Проте не виключено, що саме Данило Романович, Михайло Всеволодович або Ярослав Всеволодович були ініціаторами місії єпископа, оскільки його єпархія¹⁹ упродовж кінця 30-х - першої половини 40-х років почергово перебувала під їхнім політичним впливом²⁰.

Цінна інформація про татар, яку надав руський владика Інокентієві IV на межі 1244-1245 рр., зумовила серію папських посольств до монгольських ханів. На початку весни 1245 р. з Ліона відряджено чотири дипломатичні місії на чолі з домініканцями Асцеліном із Кремони (? - +після 1248 р.) і Андреа з Лонжюмо (бл. 1200-1253) та францисканцями Лоренцо з Португалії (? - +після 1251) й Іоаном де Плано Карпіні (1182-1252)²¹. Посольство на чолі з Іоаном де Плано Карпіні відіграло також значну роль у налагодженні політично-релігійного діалогу з Романовичами. Очевидно, до компетенції легата входили також місіонерські завдання, які Інокентій IV сформував щодо країн Східної Європи в березні 1245 р.

Ліонський собор суттєво пожвавив напрям діяльності, активними репрезентантами якого, поряд з іншими католицькими місіонерами, були Белграба, що в Русії, стосовно татар ([R] Equisitus petrus archiepiscopus de belgrab in ruscia super facto tartarorum)": Се- ларт А. Архиепископ Петр... - С. 100-113.

представники ордену францисканців. Зокрема, 25 березня 1245 р. Інокентій IV звернувся до всіх патріархів, архиєпископів і єпископів християнського Сходу із закликом до подолання схизми та церковного об'єднання навколо Рима Bullarium franciscanum romanorum pontificum constitutiones, epistolas, ac di- plomata continens tribus ordinibus mino- rum, clarissarum, et poenitentium a seraphi- co patriarcha Sancto Francisco / Fr. Joannis Baptistea Constantii, Fr. Joannis Hyacinthi Sbaraleae. - Romae, 1759. - T. 1. - Р. 362-364.. Поширення булли серед православних єрархів папа доручив "улюбленим синам з ордену Братів Менших" ("injungimus, quatenus dilectos filios Fratres Ordinis Fratrum Minorum latores praesentium") Ibidem. - Р. 364.. За декілька днів до того, 21-22 березня 1245 р., Інокентій IV видав буллу із серії "Cum hora undecima"* для францисканських ченців, відряджених до "численних невірних народів Сходу" ("...in Terras... aliorumqua infidelium nationum Orientis"), серед яких вперше у практиці міноритських місій виокремлено руські терени (Ruthenorum)* "Cum hora undecima" (з лат. "В оди-. Папа уповноважив францисканських місіонерів на Сході, а, отже, - і в руських землях, проповідувати Слово Боже, спілкуватися з екс- комунікованими та звільняти їх від церковних заборон, навертати до єдності Христової віри через хрещення, сповідати та відпускати гріхи, засновувати храми, за потреби здійснювати таїнство шлюбу та чин похоронунадцятій годині") - серія папських булл для католицьких місіонерів на Схід. Пер-. Упродовж серпня-вересня 1245 р. із папської канцелярії вийшло ще два документи, які сприяли поширенню францисканських та домініканських місіонерів на Русі. Зокрема, в буллі від 18 серпня 1245 р., Інокентій IV закликав архиєпископів, єпископів та інших духовних осіб Угорщини (Hungariae), Чехії (Bohemiae), Польщі (Poloniae), Русі (Russiae), Лівонії (Livoniae), Пруссії (Prussiae) та Славії (Slaviae) захищати перед різними утисками францисканцівша видана 1235 р. домініканським чен-. Аналогічний привілей від 17 вересня того ж року домініканцям поширив їх діяльність на Кашубію та Померанію (Caffribriam et Pomeraniam)цям, що одержали право причащати,.

У контексті появи булл з березня-серпня 1245 р. щодо францисканських місій на Сході, організовано посольство до великого монгольського хана під керівництвом Іоана де Плано Карпіні. Головне завдання місії полягало у встановленні дипломатичних контактів між Апостольською столицею та Ордою з перспективою християнізації кочівниківсповідати, відлучати, проповідувати та виконувати інші таїнства в землях "єре-тиків і схизматиків". Назва походить із євангельського тексту від Матея 20, 1-16.. На основі місії до монголів 1245-1247 рр. легат написав "Історію монголів, яких ми називаємо татарами" ("Historia Mongalorum quos nos Tartaros appellamus"), де найповніше висвітлені всі перипетії подорожі. У розділі "Про ті області, через які ми проїхали, і про їх розташування, про двір імператора Татар і його князів і про свідків, які нас там знайшли" ("De provinciis et situ earum per quas transivimus, et de curia imperatoris Tartarorum et principum ejus, et de testibus qui nos invenerunt ibidem") легат виклав маршрут подорожі, а також згадав усіх правителів та інших знатних осіб, з якими зустрічався під час місії²⁹.

Делегація у складі її керівника та одного зі співбратів ордену³⁰, не відомого на ім'я, 16 квітня 1245 р. вирушила з Ліона на схід³¹. Приблизно в середині - другій половині травня³² вона прибула до двору чеського короля Вацлава І (1205-1253) і за його порадою та сприянням визначила подальший маршрут через Польщу та Русь³³. У Вроцлаві до делегації приєднався місцевий францисканець Бенедикт Поляк (1200-1280) як перекладач³⁴. У польських землях Іоана де Плано Карпіні тепло прийняли краківський князь Болеслав Сором'язливий (1226-1279) та мазовецький правитель Конрад І (1187-1247)³⁵.

У чеських та польських землях Іоан де Плано Карпіні перебував від кінця весни до кінця осені 1245 р. Такий тривалий час, на нашу думку, могла спричинити нестабільна ситуація у південно-західних землях Русі. Адже від липня 1245 р. активізувалося протистояння між руськими князями Данилом Романовичем та зятем угорського короля Бели IV (1206-1270) Ростиславом Михайловичем (1219-1264) у боротьбі за Галич. Його вирішено 17 серпня 1245 р. у битві поблизу Ярослава, де Романовичі завдали поразки міноритського походження: Бенедикта Поляка "Реляція брата Бенедикта Поляка" ("Relatio Fr. Benedicti Poloni") та анонімна "Історія татар брата Ц. де Брідіа" ("Hystoria Tatarorum Fratri C. de Bridia").

Ростиславу Михайловичу, якого підтримали угорські війська та краківський правитель Болеслав Сором'язливий Ипатьевская летопись. - Стб. 800-805..

Очевидно, упродовж літа 1245 р. місія францисканців могла перебувати у Празі, Вроцлаві або Кракові й тільки після Ярославської битви восени 1245 р. посольство через Ленчицю відбуло на схід. Цілком ймовірно, що під час вимушеної паузи Іоан де Плано Карпіні інформував Апостольську столицю про політичну ситуацію в Центрально-Східній Європі Тезу про додаткові консультації Іоа-. Можливо, наслідком таких консультацій стало видання 18 серпня 1245 р. загальної охоронної булли для францисканців, зверненої до численних архиєпископів та єпископів, серед яких згадані також єрархи Угорщини, Чехії, Польщі, Русі та Пруссіїна де Плано Карпіні з Римською курією.

При дворі князя Конрада Мазовецького в Ленчиці приблизно наприкінці листопада - на початку грудня 1245 р. відбулася зустріч францисканської місії з князем Васильком Романовичем, у ході якої, на прохання місцевого правителя та краківського єпископа Яна Прандоти (1242-1266), папська делегація одержала покровительство волинського князя. Разом з молодшим братом Данила Романовича францисканці, за словами Іоана де Плано Карпіні, прибули до володінь руських князів (ймовірно, - Володимира), де, пробувши кілька днів, легат проголосив перед князем Васильком та єпископами буллу Інокентія IVпід час перебування в Чехії або Польщі, у якій папа закликав до єдності Церкви (redire ad Ecclesiae unitatem sanctae matris)свого часу висунув В. Абрахам, вважа-. Окрім офіційного звернення, францисканець намагався схилити князя та вище духовенство до унії, однак волинський князь відповів, що не може приймати такі рішення без старшого брата Данила, який перебував в Орді. Із княжого двору францисканці в супроводі слуги волинського володаря вирушили до Києва, а звідти - до володінь монголівючи, що саме тоді легат міг отримати.

Серед татар посли пробули понад рік, побувавши у ставках Куремси (? - +після 1258), Мауці та Бату, й були присутні також на інтронізації великого каана Гуюка (1206-1248) влітку 1246 р. неподалік від Каракурома. У володіннях Чингізидів Іоан де Плано Карпіні зустрів руських князів - Данила Романовича, владимиро-суздальських правителів Ярослава Всеволодовичапевні інструкції щодо Русі: Abraham W. Powstanie organizacji... - S. 123, ргеур. 2. Підтримуючи думку В. Нагірного, що ле-гат не мав конкретних завдань від папи до Романовичів (див.: Nagirnyj W. Polityka zagraniczna... - S. 250-251), ми вважаємо, що папському легатові, згідно з буллою від 25 березня 1245 р., було довірено спо-вісти руському єпископату про позицію Інокентія IV щодо об'єднання Церкви. та його сина Олександра Ярославовича (1221-1263), а також інших князів, воїнів, ремісників та священиків, які походили з Русі й були основними інформаторами папських послів в Орді⁴³.

На зворотному шляху в середині літа 1247 р. місія знову відвідала володіння Романовичів і цього разу на зустрічі з Іоаном де Плано Карпіні був присутній галицько-волинський князь Данило. За словами легата, Романовичі після довгих нарад з вищим духовенством (episcopis) та знаттю (probis viris) відповіли, що "прагнуть мати кир папу своїм отцем і зверхником, а святу Римську Церкву - владаркою і вчителькою" ("dicentes quod Dominum Papam velent habere in dominum et in patrem, et sanctam Romanam Ecclesiam in dominam et magistram")⁴⁴. Із францисканцями князі відрядили до пон- тифіка власних послів з листом, повторно підтвердивши попередні домовленості, про які, за спостереженням Іоана де Плано Карпіні, вже інформували папу через свого абата (ігумена⁴⁵)⁴⁶.

Папський легат чітко вказав, що від часу його переговорів з Васильком Романовичем, наприкінці 1245 р., галицько-волинські князі перед серединою 1247 р. вже розпочали політично-релігійний діалог з Апостольською столицею. Беззаперечне свідчення початку таких контактів - папські булли від 3 травня 1246 р. щодо Русі⁴⁷. У семи посланнях, адресованих всім християнам Русі, яснішому королю Русі, архиєпископові Пруссії та Естонії й домініканським ченцям⁴⁸, папа закликав та доручив організацію подолання князя Олександра Ярославовича із закликом наслідувати свого батька та визнати владу Римського престолу, а також підтримувати латинників у своїх володіннях: Historica Russiae Monumenta, ex antiquis exterarum gentium archivis et bibliothecis deprompta / Ab A. J. Turgenevio. - Petropo- li, 1841. - T. 1. - Р. 68-69; Vetera Monumenta historica Hungariam sacram Illustran- tia / Ed. A. Theiner. - Romae, 1859. - T. 1 (1216-1352). - Р. 46-47. Польський домініканський історик Абрахам Бозовій (1567-1637) у своїх "Церковних анналах" ("Annales Ecclesiastici") подав легендарну згадку, нібито князь Ярослав після знайомства з Іоаном де Плано Карпіні прийняв францисканську рясу і прославився як міноритський чернець: Рамм Б. Я. Папство. - С. 161, прим. 230. Безумовно, легат відзначив би це в "Історії монгалів". На загал, відносини між владимиро-суз- дальськими правителями та Апостольською столицею були досить фрагментарними і не мали продовження.

"схизми" в руських землях через відхід від "грецького обряду, що перешкоджає церковній єдності та не забезпечує відпущення гріхів й спасіння душ" ("ritus Graecorum, qui superstitiose ac dampnabiliter ab unitate ecclesiastica recesserunt, fuerint hactenus non sine animarum periculis observati")⁴⁹.

У контексті папських булл від 3 травня 1246 р. прусському архиєпис- копові Альберту, якого Інокентій IV призначив легатом у руських справах, дозволено висвятити для Русі єпископа латинського обряду з домініканців, францисканців або інших духовних осіб ("episcopos latinos de Ordine Praedicatorum, vel Minorum, ac aliorum Reliogisorum, et de Clericis")⁵⁰. Згадка насамперед бажаних кандидатур наголошує на місіонерській діяльності обох орденів на теренах Центрально-Східної Європи, зокрема й на Русі, у другій половині 1240-х років.

Листування між Романовичами та Апостольською столицею продовжувалося у 1247 - на початку 1248 р. за посередництва домініканців Олексія і Генріка та ігумена монастиря святого Даниїла Григорія. У ході переговорів вдалося вирішити кілька важливих політико-релігійних питань. Упродовж 27-28 серпня та 7-12 вересня 1247 р. папа спеціальними буллами підтвердив наявні й узаконив майбутні⁵¹ територіальні здобутки галицько-волинських князів, дозволив руському духовенству використовувати в Літургії проскури з квашеного тіста, заборонив хрестоносцям та іншим духовним особам проводити різноманітну діяльність й отримувати земельні наділи в теперішніх і майбутніх володіннях Романовичів без їх дозволу. Також Інокентій IV надав архиєпископові Альберту право в окремих випадках на Русі та Пруссії звільняти від дотримання церковних канонів і доручив прийняти присягу руських князів, єрархів та знаті щодо відречення від "схизми"⁵².

посередниками між Апостольською столицею та Романовичами, надаючи їм такі ж права, які одержали ті, що вирушили до татар ("...commitentes eis auctoritate prae- sentium eandem auctoritatem, quod habent ii, qui sunt ad Tataros destinati..."): Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953): In 2 v. / Colleget in in- troductione et adritationibus auxit P. Athanasius G. Welykyi OSBM. - Romae, 1953. - V. 1 (1075-1700). - N 17-18. - P. 33-34. В. Нагірний припускає, що саме Олексій та Генрік (особу другого ченця встановлено завдяки науковим напрацюванням Владислава Абрахама та Бертольда Альтанера - див. далі) могли бути першими посередниками у відносинах між Інокентієм IV та Романовичами: Nagirnyj W. Polityka zagraniczna. - S. 254-255. Певним підтвердженням цієї тези може слугувати зміст папських листів від 3 травня 1246 р., у яких акцентується на "поверненні до єдності Церкви" через прийняття латинського обряду. Тобто, інформацію, що потрапила до канцелярії Іно- кентія IV в кінці квітня - на початку травня 1246 р. від Данила Романовича, й доставили особи католицького віросповідання, які, очевидно, не зовсім коректно передали її, що привело до пізнішого спеціального звернення Романовичів у питаннях збереження грецького обряду.

Активну участь у переговорах взяв також Іоан де Плано Карпіні. Зокрема, разом із францисканцями Романовичі вкотре відрядили послів до Інокентія IV із проханням про узаконення кровноспорідненого шлюбу між князем Васильком та його троюрідною сестрою Дубравкою (?-1248) - донькою Конрада Мазовецького ВойтовичЛ. В. Княжа доба. - С. 494-495.. Вже 5 грудня 1247 р. папа видав дві булли, адресовані подружжю, у яких узаконив їх шлюб Documenta. - N. 28-29. - P. 40-41.. Наслідком францисканської місії до монголів 1245-1247 рр. стали також листи понтифіка до князів Данила Романовича й Олександра Ярославовича та братів Тевтонського ордену у Пруссії на чолі з віце-ландмейстером Генріхом фон Вейде (1247-1249) від 22, 23 та 24 січня 1248 р., відповідно, з проханням інформувати Апостольську столицю про можливу загрозу від татар Матузова В. И., Назарова Е. Л. Кресто-носцы и Русь. Конец ХІІ в. - 1270 г. Тек-сты, перевод, комментарий. - Москва, 2002. - С. 262-265, 357-360.. Безумовно, занепокоєння Інокентія IV щодо ймовірності повторного нападу кочівників на Європу спричинило ретельне вивчення звіту, який, очевидно, надали Іоан де Плано Карпіні та Бенедикт Поляк за результатами посольств до Орди.

Відносини Романовичів у другій половині 40-х років з Апостольським престолом не були винятковим явищем папської політики у Східній Європі чи виявом лише дипломатії галицько-волинських князів, а стали частиною екуменічних контактів між Римською та Грецькою Церквами середини ХІІІ ст. Майоров О. В. Між Нікеєю та Римом:. Значну роль у міжконфесійних переговорах папи з православним світом відіграли францисканці. Так, 21 березня 1245 р. за посередництва францисканців Інокентій IV звернувся до болгарського царя Коломана І Асеня (1234-1246) із закликом до унії та скликання собору з участю болгарського і грецького духовенства для вирішення проблеми єдності Церковкоронація Данила Романовича у світ-. Також 9 серпня 1246 р. понтифік призначив свого сповідника (Poenitentiarium nostrum) мінорита Лаврентія (Laurentium de Ordine Minorum) офіційним легатом до патріархів Константинополя (Нікеї) - Мануїла ІІ (1244-1254) та Антіохії - Симеона ІІ (1245-1260)лі зовнішньої політики і династичних. Упродовж весни-літа 1247 р. легатові підтверджено попередні й надано нові повноваження щодо єрархів народів Близького Сходузв'язків галицько-волинських князів //. У контексті дипломатичної діяльності брата Лаврентія Інокентій IV 7 серпня 1247 р. звернувся до патріарха Мануїла ІІ з пропозицією церковної унії⁶⁰.

Інформація про церковні переговори між Апостольською столицею та Нікеєю відображена також в актовій документації патріарха Мануїла ІІ та нікейського імператора Іоана ІІІ Дуки Ватаца (1222-1254). Зокрема, наприкінці 1248 р. патріарх та імператор надіслали до папи листи з проханням відправити легатом Апостольської столиці генерального міністр францисканців Іоана з Парми (1247-1257) Regesten der Kaiserkunden des Ostro- mische Reiches von 565-1453 / Bearbeitet von F. Dolger. - Munchen; Berlin, 1932. - Teil 3: Regesten von 1204-1282. - N. 1795. - S. 24; Laurent V. Les regestes des actes du patriarcat de Constantinopole. - Paris, 1979. - Vol. 1, Fasc. 4: Les regestes de 1208 a 1309. - N. 1311. - P. 118.. Відповідні послання імператор передав понтифікові за посередництва францисканського ченця Салімбе- не (Salimbene OFM), про що згадано в міноритській хроніці Салімбене де Адама (1222-1288) Майоров О. В. Між Нікеєю. - С. 193-194; Chronica fratris Salimbene de Adam / Ed. O. Holder-Egger // Monumenta Germa- niae Historica. Scriptores. - Hannoverae, 1913. - T. 32. - P. 304-305, 321.. Папа відгукнувся на пропозицію греків і вже 28 травня 1249 р. генерал францисканців очолив делегацію Інокентія IV до Нікеї Жаворонков П. И. Никейская импе-.

Отже, в папській політиці стосовно об'єднання Церков упродовж другої половини 40-х років можна простежити тенденцію до активної участі в переговорних процесах францисканців. Дипломатична діяльність щодо церковної унії упродовж 1245-1249 рр. за їх посередництва, закономірно, реалізована в Нікейській імперії, Болгарському царстві і - частково - на Русі. Одним з основних чинників, що зумовили формування цієї тенденції, очевидно, було чисельне зростання та динамічне поширення францисканських місіонерів у Центрально-Східній Європі після монгольського вторгнення 1240-1242 рр.

Опосередкована інформація про певні контакти між легатами-фран- цисканцями та руським духовенством на тлі переговорного процесу Романовичів й Апостольської столиці у другій половині 40-х років відображена і в Галицько-Волинському літописі. Зокрема, стаття 1207 р. зберегла оригінальне повідомлення про одну з перших францисканських святих - Єлизавету Тюрінгську (1207-1231). Ця згадка пов'язана із заручинами між донькою угорського короля Андрія ІІ (1176-1235) Кунегундою (Єлизаветою) та ландграфом Тюрінгії Людовіком IV (1200-1227): "...и да дщерь свою за Лонокрабовича за Лоудовика бъ бо моужь силенъ и помощникъ братоу ее юже нъ1нЪ стоу нарЪчают" именемь Алъжьбитъ преднек бо има еи Кинека много бо послоужи Бг" ви по моужи своемь и стоу нарЪчають"рия и Запад (Взаимоотношения с госу-дарствами Апеннинского полуострова и папством) // Византийский временник. - Москва, 1974. - Т. 36. - С. 113; Regesta... -.

Доволі лояльний зміст повідомлення про представницю династії Ар- падів - святу Єлизавету, у якому заакцентовано її святість та служіння Богові, очевидно, є слідом одного з періодів зближення Романовичів із угорськими монархами. Найсприятливішим моментом для появи такого викладу можна вважати встановлення союзу між Данилом Романовичем та Белою IV у 1246-1247 рр. Посередником виступив номінат Романовичів на Київську митрополію Кирило ІІ (1247-1281). Русько-угорський союз скріпив шлюб сина Данила - Лева Даниловича (бл. 1225-1301) та доньки Бели IV Констанції (? - +після 1287), який, за припущеннями Леонтія Войтовича, давав саме митрополит Кирило ІІ Войтович Л. Князь Лев Данило-вич (Славетні постаті Середньовіччя. - [Вип. 2]). - Львів, 2012. - С. 35-36.. Відповідно до свідчення літописного повідомлення, угорський король за сприяння в налагодженні стосунків із Романовичами обіцяв митрополитові-номінанту підтримку в його подорожі на поставлення до Нікеї: ".. .мко проведоу тм оу Грькъ с великою чс" тью У давньоруській традиції слово "честь" трактується як честь, шана, по-вага, ушанування, уславляння, благо-говіння, перевага, достоїнство: Срез-невский И. И. Материалы для словаря древне-русскаго языка по письменным памятникамъ. - Санкт-Петербург, 1912. - Т. 3: Р-М и Дополненія. - С. 1571-1573." Ипатьевская летопись. - Стб. 809; Га-лицько-Волинський літопис. - С. 110, 263.. Можемо припустити, що протекція Бели IV стосувалася патріаршого затвердження Кирила на київського митрополита. Угорський монарх міг вплинути на нього, оскільки мав за дружину доньку імператора Феодора І Ласкаріса (1204-1221) Марію (1206-1270) Майоров А. В. Русь. - С. 697..

Королева Марія відіграла помітну роль в екуменічних переговорах між Нікеєю та Апостольською столицею. У папській буллі від 30 січня 1247 р., адресованій "Улюбленій доньці, найяснішій королеві Угорщини" ("Dilectae filiae illustri Reginae Hungariae"), Інокентій IV подякував їй за старання щодо церковної унії. Показово, що посередниками між королевою та понтифіком були францисканці - провінційний міністр Угорщини Яків та брат Роман (Jacobo Ministro Provinciali, et Romano Ordinis Fratrum Minorum Hungariae) Bullarium franciscanum. - P. 446-447..

Залучення міноратів до виконання дипломатичних доручень угорських монархів вказує на їх присутність при дворі Шанобливе ставлення Арпадів до. З огляду на наведені аргументи, припускаємо вірогідність появи інформації про святу Єлизавету Тюрінгську в інтелектуальному середовищі Романовичів через митрополита Кирила ІІ, що неодноразово зустрічався з королем Белою IV, в оточенні якого перебували представники орденуфранцисканців підтверджує чисельність. Тому ймовірно, що руський єрарх під час переговорів з королем міг спілкуватися з духовними особами при дворі, можливо францисканцями, які й розповіли йому про побожне життя канонізованої рідної сестри Бели IVпредставників династії у цій спільноті..

Окрім святої Єлизавети Тюрінгської, дві доньки короля Бели IV - свята Кунегунда (1234-1292) та свята Йоланта (бл. 1244-1298) належали до кларисок. Сповідниками Бели IV були францисканці Роман та Павло: Fazekas E. Rady sv. Frantiska a Arpadovci. Prispevok k rozsireniu radov sv. Frantiska v Chorvatsku, Slavonsku a Dalmacii, Uhorsku a Pol'sku. Diplomova praca. Univerzita Komen- skeho v Bratislave, Filozoficka fakulta, Ka- tedra slovenskych dejin / Skolitel': Doc. Martin Homza, Dr. - Bratislava, 2008. - S. 47.

Підсумовуючи участь францисканців у переговорному процесі 40-х років ХІІІ ст. між галицько-волинськими князями та папою, варто окреслити загальну політико-релігійну ситуацію тогочасної Центрально-Східної Європи. Прихід кочівників з Азії суттєво позначився на всіх сферах життя. За цих умов значно активізувалася східна політика Апостольської столиці. У ході приготувань та проведення І Ліонського собору папа Інокентій IV організував до татар декілька посольств. Водночас францисканські місіонери на теренах Східної Європи, втім на Русі, в березні 1245 р. одержали широкі привілеї та повноваження. Однією з важливих прерогатив східної політики Папської курії було подолання церковного розколу 1054 р. Саме тому впродовж 1245-1247 рр. між Апостольською столицею і Грецькою, Антіохійською, Болгарською та Руською Церквами встановлено офіційні контакти - здебільшого за посередництва власне міноритів.

Від другої половини 40-х років тісні стосунки з Апостольським престолом нав'язали також галицько-волинські Романовичі - представники одного з найвпливовіших княжих відгалужень Русі ХІІІ - початку XIV ст. У 1245-1247 рр. папський легат до монголів францисканець Іоан де Плано Карпіні, крім основної місії, нав'язав із руськими володарями тісні відносини. Результатом контактів другої половини 40-х років стало вироблення основних політичних та релігійних положень ймовірної церковної унії. Опосередкована причетність францисканців до цього процесу простежується після укладення союзу між Романовичами та Арпадами. Зближення Романовичів з Апостольською столицею у 40-50-х роках ХІІІ ст. проходило на тлі екуменічних переговорів між понтифіком та константинопольським патріархом, що надавало русько-папським контактам загальноєвропейського значення.

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Minorum"), яку уклав брат Маріан з Флоренції (? - після 1523), сам король Бела IV належав до Третього (світського) ордену братів менших: Compendium Chronicarum Fratrum Minorum. Scriptum a Patre Mariano de Florentia // Archirvum Franciscanum Historicum. Periodica publication trimestris / Cura PP. Collegii D. Bonaventurae. - Quaracchi, 1909. - Annus 2, t. 2. - P. 457.