Жіноча освіта в Україні у ХІХ – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Жіноча освіта в Україні у ХІХ - початку ХХ століття

А.І. Махінько

У статті досліджується процес становлення жіночої освіти, розкриваються особливості навчально-виховного процесу жіночих навчальних закладів. Розглядається ставлення суспільства та влади до питання жіночої освіти.

Ключові слова: середня жіноча освіта, вища жіноча освіта, гендерна проблема.

Розвиток жіночої освіти у Наддніпрянській Україні був невід'ємною складовою відповідного процесу, що проходив у Російській імперії у означений період. Становлення жіночої освіти дає змогу дослідити не лише динаміку змін у розвитку освітньої сфери загалом, а й зміни у соціальному статусі жінки в перебігу її боротьби за гендерну рівність.

Перші спроби наукового дослідження цієї тематики з'являються ще на початку ХХ століття. Серед них, насамперед, праці Рождественського С., Ліхачової О., що містять ґрунтовний фактологічний матеріал. Останній автор також робить перші спроби аналізу даної проблеми. В радянський період питання мало характер заідеологізованості. В новітній час активізується зацікавленість дослідників історією жіночої освіти. З'являється низка публікацій та дисертаційних досліджень автори яких розглядають певні аспекти даного питання. Серед них праці Сухенко Т., Шушари Т., Драч О., Тронько Т., Кобченко К., Аніщенко О. Зазначимо, що більшість робіт сто-суються тем з історії становлення жіночих вищих навчальних закладів, їх професійної спрямованості, а також особливості розвитку жіночої освіти в окремих регіонах України. Зважаючи на це, метою повідомлення є дослідження історії становлення і функціонування жіночих навчальних закладів на українських землях, що знаходилися у складі Російської імперії, висвітлення особливостей та основних напрямів навчального процесу у цих закладах.

Суспільно-правовий статус жінки в ХІХ ст. обумовлювався патріархальними уявленнями, які співвідносилися з християнським віровченням та мораллю. Вона повинна піклуватися про родину та цілковито підлягати чоловіку, який був по суті її опікуном. Без його згоди жінка не мала права вступати у цивільно-правові відносини. Проте законодавство гарантувало і захищало станові та майнові права жінок, що було актуально, насамперед, для представниць заможних верств населення. Політичних прав жінка була позбавлена взагалі і не була суб'єктом виборчого права.

Право на освіту перебувало в цьому контексті цих уявлень стосовно жіночого статусу в суспільстві. Суспільний стереотип базувався на тому, що дівчина має оволодіти системою знань і навичок, які в подальшому знадобляться їй як господині. Вважалося також, що схильностей до наук жінка не має взагалі, що обумовлено її психолого-фізіологічними особливостями. До того ж в соціальному аспекті вважалося, що освіченість жінки шкодить родині та суспільству, оскільки вона не дотримується моральних цінностей.

Таким чином, жіноча освіта обмежується домашнім навчанням і вихованням. В цьому питанні все залежить від соціального становища родини та її матеріальних статків. Відповідно представниці заможних верств суспільства мали більше можливостей отримати освіту, яка б відповідала рівню початкової. Зазвичай це були читання, письмо, арифметика, танці, спів та знання етикету. Дівчата з дворянських родин вивчали іноземну мову, як правило, французку, опановували гру на музичному інструменті. Навчання здійснювали матері, няньки-виховательки, а також гувернантки. Останні почасти були іноземками та не мали фахової педагогічної підготовки. Результат зводився не до освіченості, а до того щоб дівчина вдало вийшла заміж, була вправною господинею. Дівчата із дворянських родин також повинні були призвичаїтися до світського життя. Питання освіти селянок взагалі не розглядалося.

В системі освіти жіночі навчальні заклади з'являються у другий половині XVIII століття. За ініціативи І.І. Бецького та підтримки імператриці Катерини ІІ у Петербурзі було засновано Виховне товариство шляхетних дівчат, яке наділі отримає назву Інститут шляхетних дівчат. Відповідний указ було підписано 5 травня 1764 р. Зразком для такого, нового для тогочасного суспільства Російської імперії, навчального закладу став жіночий інститут Сен-Сір у Франції [2, с. 17]. Проте цілковитого копіювання не відбулося.

Використовуючи педагогічні ідеї Просвітництва, зокрема вчення Ж.-Ж. Руссо, І.І. Бецькой складає статут Виховного товариства, де окреслює навчально-виховні засади майбутнього закладу. Мету ж визначила сама імператриця, яка вважала, що для оновлення суспільства, потрібно виростити і виховати нових людей, які втратили риси властиві старшому поколінню, людей, вихованих у дусі нових цінностей та ідеалів, людей, які володіли б високими моральними якостями та інтелектом. Ставлячи за мету народження «нової породи людей», Катерина ІІ усвідомлювала, що ефективність її вирішення у великій мірі буде обумовлена тим, яку участь у цій справі зробить жінка-мати, а отже наставниця своїх дітей. Саме тому виникло переконання, що перетворення суспільства, його оновлення засобом виховання варто приступати з освіти саме жіночої половини населення [11, с. 175].

Зважаючи на це вихованки мали отримати нетипову для тогочасних жінок освіту. Контингент був поділений на чотири вікові групи (класи), оскільки термін навчання становив 12 років, а вступали до закладу у шість років. У ХІХ ст. цей термін буде скорочено до 9 років. Учениці першого віку (від 6 до 9 років) отримували початкову освіту, опановуючи такі предмети, як російська мова, арифметика, малювання, музика, рукоділля. На другому віці (від 9 до 12 років) додавалися історія, географі та початки домогосподарства. У останніх двох класах (від 12 до 15 та від 15 до 18 років) радше поглиблювали раніше вивчене [13, с. 5 - 7]. Протягом усього терміну навчання вивчалися іноземні мови (французька, німецька, італійська), обов'язковим було релігійне виховання. Крім того заклад був інтернатного типу, де вихованки перебували постійно лише маючи визначені терміни для побачень з батьками. Власне кажучи, остання обставина не сприяла популярності таких закладів серед переважної більшості дворянства, які дотримувались традицій домашнього виховання дівчат та вважали його достатнім.

До появи інститутів шляхетних дівчат на українських землях з кінця ХVІІІ ст. функціонують приватні пансіони, курс навчання у яких становив 4 - 6 років. У навчальній програмі були Закон Божий, мови (російську, французку, а у деяких німецьку і польську), арифметику та основи геометрії, історію, географію, малювання, музику та рукоділля. Пансіони відкривалися й утримувалися переважно іноземцями, які організовували навчально-виховний процес керуючись власними уявленнями про освіту [12, с. 63], що звичайно не могло гарантувати якісної освіти.

На українських землях інститути шляхетних дівчат з'являються лише у ХІХ ст. Першим було відкрито у Харкові 1812 р. на благодійні кошти дворянства Слобідсько-Української губернії. До закладу вступили дівчата з дворянських та обер-офіцерських родин. По завершенні курсу навчання вони могли бути гувернантками дітей поміщиків. З 1818 р. інститут з під опіки Товариства Благодійності було переведено до Відомства імператриці Марії Федорівни [6], що значно покращило матеріальну базу закладу, оскільки для нього вже здійснювалося цільове закладання коштів у бюджеті Відомства. Згодом відкриваються інститути у Полтаві (1818 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), жіночий пансіон у Кам'янці-Подільському (1841 р.) у фундації яких активну участь приймало місцеве дворянство жертвуючи кошти.

У 1838 р. державним коштом було відкрито інститут у Києві для дочок дворян Київської, Волинської та Подільської губерній. У 1866 р. заклад було переведено до Відомства імператриці Марії. Штат вихованок дуже часто змінювався в бік збільшення кількості місць: в деякі роки їх кількість сягала до 250 [5, с. 62].

В інститути шляхетних дівчат вступали у 10 - 12 років, термін навчання становив 6 років з розподілом учениць на 3 класи з дворічним курсом у кожному з них. Коло предметів було типовим для таких навчальних закладів, але з деякими відмінностями у програмі. Так, учениці вивчали Закон Божий, російську мову і літературу, всесвітню та вітчизняну історії, арифметику та початки геометрії, початки фізики та короткий курс біології, французку і німецьку мови, малювання, музика, рукоділля. Київські інститутки до цих предметів також вивчали польську мову і Закон Божий католицького та лютеранського віросповідання [5, с. 11 - 12]. У вихованки керченського інституту мали змогу вивчати новогрецьку мову [1, с. 34]. До педагогічного складу цих освітніх закладів належали викладачі університетів, училищ, гімназій. В свій час у інститутах викладали П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, М. Бунге та М. Лисенко. Контингент учениць поділявся на казеннокоштних, своєкоштних та тих, що приходили до інституту на уроки. Випускниці отримували свідоцтво, що давало право бути гувернанткою або вчителькою у початковій школі. Для незаможних дворянок це давало шанс забезпечувати себе у майбутньому.

Таким чином, середня освіта була доступна представницям дворянського стану, а також донькам купецтва І та ІІ гільдій, які також мали право вступати до інститутів. На початку 40-х рр. ХІХ ст. відкриваються єпархіальні училища для доньок духовенства, де вони отримували освіту згідної станової належності, проте яка відповідала рівню неповної середньої. У 1850-х рр. починають функціонувати відкриті середні загальноосвітні 7-річні жіночі училища Відомства імператриці Марії [9, с. 287].

Жінки нижчих верств населення, особливо з тих родин, які не мали змоги сплатити за навчання, були майже позбавлені можливості отримати освіту. Згідно «Статуту навчальних закладів, що підлягають університетам» від 5 листопада 1804 р. у приходські училища, які були найнижчою ланкою в освітній системі Російської імперії, зараховувалися діти усіх станів, статі та віку. У програмі навчання були читання, письмо, арифметика в обсязі перших дій, основи Закону Божого, короткі відомості з сільського домогосподарства, природознавства та анатомії [15, с. 640]. Отже, рівень знань відповідав елементарній грамотності. Зазвичай більшість представників третього стану, особливо селяни, не вважали за доцільне віддавати дочок навчатися, оскільки були переконані у тому, що освіта жінці ні до чого і є, навіть, зайвою, у її соціальній функції.

На Волині на початку ХІХ ст. функціонували фундушеві училища, які відкривалися польськими поміщиками на основі благодійного річного внеску - «фундушу». Навчання велося польською мовою і було спільним для дітей обох статей [4, с. 9], які отримували у цих закладах елементарну освіту.

У 1855 р. після тривалої роботи спеціальної комісії з питання жіночої освіти було затверджено Статут жіночих навчальних закладів Відомства імператриці Марії. Цей нормативний акт визначав типи навчальних закладів, мету та основні засади їх діяльності. Відповідно до соціального та матеріального стану вихованок навчальні заклади поділялися на три розряди: І-й до якого належали Харківський, Одеський та Київський інститути, ІІ-й до якого належали Керченський інститут та Київське училище графині Левашової і ІІІ-й, куди зараховувалась решта навчальних закладів [14, с. 564-565]. Відповідно цього поділу різнилися і програми, проте вони відповідали головній меті навчання: підготовка дівчини до ролі матері родини та господині. Зміст відповідав рівню середньої освіти, а у закладах ІІІ-го розряду, навіть, не дотягували. Звичайно це значно звужувало можливості жінки до самореалізації у суспільстві, оскільки вища освіта їй була недоступна. жіночий освіта навчальний

На середину ХІХ ст. прогресивні кола суспільства виступають з вимогами надати жінкам доступ до вищої освіти. З обґрунтуванням права жінки навчатися в університетах виступали М. Пирогов, О. Бекетов та І. Сєченов. Проте ці намагання наштовхнулися на відмову уряду. Аргументом була теза про те, що у соціальній ролі матері жінка може обійтися без університетського навчання. Дискусія тривала і у 1859 р. для жінок, які бажали отримати академічну освіту відкрито доступ до Петербурзького університету, але у якості вільних слухачок. Також дозвіл на такі відвідини дали Харківський і Київський університети. Однією з поширених форм навчання стали так звані «летючі університети» на приватних квартирах, де читалися лекції університетськими професорами [8, с. 13]. Звичайно ніяких юридичних підтверджень що навчання у вищому навчальному закладі жінкам не видавалося.

Під впливом ліберальних настроїв у 1861 р. Міністерство народної освіти звернулося до університетських рад з пропозицією щодо розгляду питання офіційного доступу жінок до вищої освіти, а також юридичного оформлення їх студентського статусу та присвоєння вчених ступенів. За винятком Московського та Дерптського університетів решта відповіли позитивно. За результатом опитування було створено спеціальну міністерську комісію, завданням якої стала підготовка нового університетського статуту, де мали реалізувати право жінок на вищу освіту. В ході численних обговорень, як на урядовому, так і на громадському рівні, перемагають консервативні кола. Противником доступу жінок до вищої освіти був і імператор Олександр ІІ. Таким чином, після затвердження нового статуту 1863 р. жінкам відмовлено у статусі вільних слухачок. Такі дискримінаційні заходи спричиняють виїзд жінок за кордон, де вони мають можливість вступати до університетів, оскільки у Європі надавалися рівні права на вищу освіту. Перша жіноча діаспора з Російської імперії з'являється в університеті Цюріха. Абсолютна більшість абітурієнток обирала медичний факультет, керуючись суспільними мотивами та альтруїстичною метою служіння ближньому [10, с. 42]. Проте не всі жінка мали можливість виїздити за кордон, оскільки необхідно було володіти іноземною мовою та мати кошти, щоб платити за навчання.

У 1858 р. затверджено Положення про жіночі училища Міністерства народної освіти згідно якого ці заклади були загальностановими та відкритими у двох розрядах. У закладах І-го розряду з 6-річним терміном навчання, близьким до інститутського, викладалися як обов'язкові російська мова, Закон Божий, арифметика і початки геометрії, основи біології, вітчизняна та світова географія, російська та всесвітня історія, малювання та рукоділля. Необов'язковими предметами за окрему плату були іноземні мови, музика та співи. В училищах ІІ-го розряду з 3-річним курсом навчання у програму входили граматика, арифметика, короткі російська історія та географія, Закон Божий та рукоділля. Училища мали утримуватися за рахунок благодійних внесків та плати за навчання [3, с. 129]. Зважаючи на те, що даними навчальними закладами мала опікуватися місцева громада, чинність Положення не поширювалася на Київську, Подільську та Волинську губернії, де був відчутним польський вплив.

Через два роки норми Положення були скореговані у бік надання більшого впливу громадськості на діяльність цих навчальних закладів: при училищах засновуються попечительні ради в компетенцію, яких входило і право обирати керівника закладу [9, с. 375]. Загалом такі ради опікувалися матеріально-технічним забезпеченням закладу, сприяли його подальшому розвитку.

1868 р. було затверджено статут єпархіальних училищ, які перебували відомстві Синоду. Метою навчання було виховання майбутньої дружини священника. Відтак, хоча навчальні програми духовних і світських навчальних закладів були тотожними, проте у перших робився ухил на релігійну підготовку. Училища не були становими: до них приймалися дівчата і інших станів, хоча донькам священнослужителів робилася перевага. Випускниці після 6 років навчання отримували можливість в подальшому працювати вчительками початкових шкіл або отримували звання домашніх вчительок з предметів по яких мали гарні оцінки [3, с. 132].

У 1870 р. Положенням про жіночі гімназії та прогімназії жіночі училища були реорганізовано. Навчальні програми залишилися без змін, маючи прикладний характер знань з предметів, але було подовжено до 7-ми років термін навчання. Також було засновано 8-й додатковий клас, який мав професійне спрямування. Завершивши навчання у ньому випускниці отримували звання домашньої наставниці. Загалом свідоцтва цих жіночих навчальних закладів залежно від успішності випускниць давали право у викладати у народних училищах або бути гувернантками [7, с. 703, 705]. Проте динаміка створення цих навчальних закладів була дуже повільною. Так, у Київській губернії у 1874 р. діяло 4 гімназії Міністерства народної освіти і 2 Відомства імператриці Марії, а у Чернігівській губернії лише 1 Міністерства народної освіти [3, с. 271 - 272].

Освітні заклади правобережних губерній керувалися окремим положенням 1869 р., яке мало певні особливості: громадськість усувалася від їх утримання, обмежувалися права попечитель них рад, а остаточне рішення про заснування нових гімназій приймалося імператором [12, с. 69]. Такі заходи вживалися для того, щоб зменшити польський патріотичний вплив на освіту, а також контролювати впровадження офіційної політики в галузі освіти у цих губерніях.

Протягом другої половини ХІХ ст. не втрачає інтенсивності рух жінок за доступ до вищої освіти, який підтримала ліберальна інтелігенція. Окрім того владу непокоїть навчання жінок за кордоном, оскільки урядовці переконані, що вони підпадають під вплив «нігілістичної пропаганди». Отримання жінками наукових ступенів у закордонних університетах (С. Ковалевська, Н. Суслова) доводило, що жінки можуть успішно опановувати курс вищого навчального закладу і займатися наукою. Врешті решт було дано дозвіл на створення вищих жіночих курсів у 1872 р. у Петербурзі. У 1876 р. імператорським наказом дано дозвіл на відкриття жіночих курсів в університетських містах.

У 1878 р. відкрито 4-річні жіночі курси у Києві з двома відділеннями: історико-філологічним та фізико-математичним. Трохи згодом додається юридичне відділення. Навчальні програми відділень були тотожні університетським, а до викладання залучалися також професори університету. На курси приймалися жінки не молодше 21 року, з атестатом 8-класної гімназії та обов'язковим дозволом батьків чи опікунів. Однак свідоцтва юридичної сили не мали, а відтак переваги над середньою ланкою освіти не надавалося. У 1889 р. на хвилі урядової реакції жіночі курси було закрито.

Нового імпульсу розвиток жіночої вищої освіти отримав на початку ХХ ст. В цей період функціонує інститут Св. Ольги, Фребелівський педагогічний інститут та медичний інститут у Києві, педагогічні курси в Одесі, педагогічні курси та медичний інститут у Харкові та інших містах. У 1904 р. уряд дозволяє жінкам після завершення навчання на курсах викладати у старших класах жіночих гімназій. Цілковиту перемогу рухом за право жінок на вищу освіту було здобуто у 1910 р.: свідоцтво про закінчення вищих жіночих курсів мало таку ж юридичну силу, як і свідоцтво про закінчення університету.

Отже, на протязі досліджуваного періоду жіноча освіта еволюціонує від становості та закритості до відкритості та загальностановості. Жіночі навчальні заклади не мали єдиного управляючого органу, частина їх підпорядковувалась Міністерству народної освіти, решта Відомству установ імператриці Марії та Синоду. Це в свою чергу впливало на направленість освіти та характер навчальних програм. Важко проходила трансформація стереотипів у суспільстві щодо неспроможності жінки до університетської освіти та наукової діяльності, що виявилося у боротьбі за право на вищу освіту. Становлення жіночої освіти одночасно ілюструє процес фемінізації, коли жінка розширяє межі соціальної ролі, яку для неї визначило консервативне суспільство.

Література

Говоров Д. Историческая записка о Керченском кушниковском девичьем институте / Д.Говоров - Керчь: Холев, 1886. - 151 с.

Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института / А.Данилова. - М.: Эксмо, 2007. - 464 с.

Днепров Э.Д., Усачова Р.Ф. Среднее женское образование в России / Э.Д.Днепров, Р.Ф.Усачова. - М.: Дрофа, 2009. - 275 с.

Єршова Л.М. Розвиток жіночої освіти на Волині (кінець ХVIII - початок ХХ ст.): автореф. дис... канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Л.М. Єршова. - К., 2002. -- 20 с.

Захарченко М.М. История Киевского института благородних девиц / М.М.Захарченко. - К.: Типогр. С.В.Кульженко, 1889. - 167 с.

Палкин Ю.И. Харьковский институт благородных девиц / Ю.И.Палкин. - Режим доступу до ресурсу: http://www.science-techno.ru/nt/article/kharkovskii-institut-blagorodnykh-devits?рage =show

Положение о женских гимназиях и прогимназиях. - Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 2. - Т. 45. - Ч. 1. - Законы 47862 - 48529. - 896 с.

Пушкарева Н.Л. Первые российские женщины-ученые / Н.Л.Пушкарева. // Женщины в отечественной науке и образовании. - Иваново: Луч, 1997. - С. 10 - 16.

Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. 1802 - 1902 / С.В.Рождественский - С-Пб.: Госуд. типогр, 1902. - 840 с.

Руднева Я.Б. Русские студентки в университетах Западной Европы во второй половине ХIХ - начале ХХ века / Я.Б.Руднева. // Вестник Томского педагогического университета. - 2011. - № 11. - С. 41 - 47.

Размещено на Allbest.ru