Організація постпенітенціарного патронату в Російській імперії у ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Станом на 1 січня 2014 р. в 182 установах, що належали до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 127830 осіб, крім того, на обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебувало 129462 засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі [6]. Ресоціалізація особи засудженого, яку здійснює установа виконання покарання (далі УВП), полягає у формуванні законослухняної поведінки, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених якостей та зв'язків особи задля її повернення у суспільство. В УВП діють школи підготовки засуджених до життя після в'язниці, однак фактично кожна третя особа, яка звільнилася, потребує спеціальної допомоги. Це пояснюється тим, що у в'язнів виникають розлади в емоційній, психічній, сексуальній сферах, вони підпадають під вплив в'язничної субкультури, втрачають соціально корисні зв'язки. У звільнених часто виникають проблеми соціально-побутового характеру: відсутність житла, роботи, медичного обслуговування тощо. До того ж, наслідки в'язничної ізоляції виявляються у процесах стигматизації і дискримінації: суспільство здебільшого не бажає «приймати» осіб, які відбули покарання. Вищесказане доводить актуальність оптимізації процесу організації патронажу звільнених з пенітенціарних установ, вироблення та запровадження ефективних технологій діяльності щодо їх повернення у суспільство. Однак створення оптимальної моделі посттюремного патронажу є неможливим без ретельного вивчення історії питання.

Аналізом практичної діяльності, теоретичним обґрунтуванням процесу постпенітенціарного супроводу дорослих злочинців у кінці ХІХ на початку ХХ ст. займалися П.І. Люблінський [8], Г.С. Фельдштейн [18], Д.А. Дриль [5], М.Ф. Лучинський [7], С. Гогель [3], І.Я. Фойницький [19], Г.В. Демченко [4] та інші юристи, правознавці, суспільствознавці, громадські діячі. Щодо сучасних істориків, то вони висвітлюють тему фрагментарно. Патронату дорослих засуджених торкалися О. Беца, Д. Лагодіна, частково І.П. Павлова [16], П.В. Власов [2] та ін.. Ряд праць присвячено патронату неповнолітніх правопорушників, серед яких слід виділити роботи В.П.Шпак [20], О.В. Мішиної [9], В.В. Селяніної [17] та ін.. Найбільш ґрунтовною у контексті теми вважаємо працю Л.І. Бєляєвої «Патронат в Росії (XIX ст. початок XX ст.)» [1]. Однак сучасні наукові роботи не відтворюють цілісної картини організації патронажного руху в зазначений період.

На відміну від Західних країн, де ще у кінці ХШІІ ст. почали з'являтися недержавні товариства допомоги звільненим, в Російській імперії виник рух, спрямований на підтримку тюремних установ, причому ініціатива тут належала владі. Тюрми в Росії протягом тривалого часу перебували в незадовільному стані: харчування утриманців було жахливим, приміщення не пристосованими до життя, тюремна атмосфера аморальною, катастрофічно не вистачало одягу. Спроби реорганізувати тюремну систему здійснила Катерина ІІ, коли у 1787 р. власноруч написала «Устав про тюрми». Згодом звернув увагу на стан в'язниць Олександр І. Він доручив відомому лондонському філантропу, спеціалісту з тюрем Вальтеру Веннінгу обстежити петербурзькі місця ув'язнення. Останній надав імператору звіт про стан в'язниць із пропозиціями щодо його покращання, однією з яких було заснувати Піклувальне про тюрми товариство, яке і виникло у 1819 р. Товариство перебувало під заступництвом імператора, очолив його тодішній міністр духовних справ і народної просвіти князь О.М. Голіцин. Згідно з уставом, воно мало на меті моральне виправлення злочинців, допомогу ув'язненим за борги. Передбачалися наступні методи виправлення: безпосередній і постійний нагляд за ув'язненими, розміщення їх за родом злочину або звинувачення, навчання християнському благочестю та моральності, забезпечення позитивними заняттями; переведення порушників дисципліни, агресивних в'язнів до усамітненого місця [21, c.546]. У 1851 р. було прийнято новий устав товариства, відповідно до якого основною метою його діяльності було покращання фізичного і морального стану утриманців місць позбавлення волі. Опіка товариства розповсюджувалася на тюрми, тюремні будинки (замки), поліцейські місця утримання і виправлення, арештантські відділення. імперія тюремний російський ресоціалізація

Виконавчими органами товариства були чоловічий і жіночий комітети та їх відділення, які очолювали головні посадові особи губернії або повіту. Члени комітетів мали право відвідувати тюрми у будь-який час, рекомендувати кандидатури наглядачів або їх помічників, висувати представників до спостережних комісій при тюрмах або арештантських приміщеннях. Правління комітетів могли влаштовувати для осіб, які перебували в місцях позбавлення волі, читання релігійно-морального змісту, співбесіди, опікуватися родичами засуджених. Так, при Санки-Петербурзькому Чоловічому комітеті існував Олександрівський притулок для арештантських дітей, де на 1 січня 1897 р. перебувало 30 осіб; при московських комітетах -- Сергієво-Єлисаветинський притулок для дружин і дітей, які добровільно відправлялися за злочинцями до Сибіру [21, с.547]. В останньому наглядали за поведінкою опікуваних, особливо дітей, заохочували їх до діяльності; досліджували майновий стан та ступінь нужденності; при відправленні забезпечували одягом, медикаментами, харчами, ремісничими інструментами, грошима. Якщо мати, за якою слідувала дитина, помирала, то останню влаштовували до закладу громадської опіки або надійної сім'ї [7, с.33]. У Москві з 1864 р. діяв приватний притулок для дітей осіб, які утримувалися в місцях позбавлення волі. Він існував на кошти благодійника К.Т. Солдатенкова та перебував під заступництвом З. Єсипової, яка все життя працювала тюремною попечителькою. Діти потрапляли до притулку у ранньому віці та перебували там до 12-13 років, після чого влаштовувалися до ремісничих установ. Працівники притулку навіть після випуску дитини стежили за її долею, дбали про належне ставлення до неї в ремісничих училищах.

Піклувальні про тюрми товариства існували за рахунок сум, отриманих від казначейства, міського громадського управління, з пожертв, гурткових зборів.

Протягом 1893-1895 рр. відбулася реорганізація піклувальних товариств: у Санкт-Петербурзі та Москві тюремні комітети були ліквідовані та засновані чоловічі і жіночі тюремні благодійні комітети, які вже не брали участі в господарських справах місць позбавлення волі, а займалися виключно благодійною діяльністю, а саме: сприяли пошуку коштів особам, які звільнилися з-під варти або відбули термінове ув'язнення, піклувалися про долю звільнених неповнолітніх; опікувалися дітьми та сім'ями ув'язнених, сприяли звільненню осіб, ув'язнених за борги [21, с.547]. Як бачимо, реорганізація була здійснена для того, щоб посилити саме патронажну функцію, що наближало ці товариства до закордонних. Хоча не можна сказати, що піклувальні комітети не виконували патронажних функцій. Так, Санкт-Петербурзький комітет у 1827 р. влаштував для тих, кого випускали з тюрем, особливе сховище, де вони перебували до того часу, як знайдуть собі роботу. У 1835 р. у складі цього комітету було організовано Особливий комітет для розбору жебраків, який також мав турбуватися про надання притулку, харчування та заробітку звільненим [7].

Безпосередньо патронажні товариства почали виникати у другій половині ХІХ ст., зокрема у 1878 р. з'явилося Кишинівське товариство допомоги особам, звільненим від тюремного ув'язнення, у тому ж році -- Санкт-Петербурзьке товариство сприяння неповнолітнім, звільненим з місць позбавлення волі. Характер патронажних мали також два товариства в Москві та по одному в Одесі, Пермі, Ярославлі. Але до кінця 1890-х рр.. кількість таких товариств залишалася незначною. 10/12 червня 1900 р. було видано закон про обмеження висилки до Сибіру та її заміну відданням засуджених у виправні арештантські відділки, що викликав швидке збільшення патронажних товариств: протягом наступного п'ятиріччя їх кількість зросла майже вдвічі [7].

Зростанню кількості товариств патронату сприяло також видання затвердженого 10 вересня 1908 р. Нормального уставу товариств заступництва осіб, які звільняються з місць позбавлення волі (патронату). У 1909 р. прийнято закон про умовне дострокове звільнення, і протягом наступних двох років було засновано більше 100 нових патронажних товариств [7]. Зупинимося на змісті згаданого вище Нормального уставу. Згідно з ним товариство патронату мало такі цілі: сприяти особам, звільненим з місць ув'язнення, в улаштуванні їх побуту з метою їх повернення на шлях чесного життя, допомагати нужденним сімействам ув'язнених та висильних [7, с.1]. Товариство перебувало у віданні Міністерства Юстиції по Головному тюремному управлінню (далі ГТУ).

Під заступництво товариства могли бути прийняті: особи, звільнені з місць ув'язнення після відбування першого покарання позбавленням волі, а також рецидивісти у тому випадку, якщо особа подавала надію повернутися на шлях чесного життя; особи, умовно звільнені від покарання на основі закону 1909 р.; ті з осіб, утримуваних під вартою, відносно яких було припинено карне переслідування, винесено виправдувальний вирок або які були звільнені від покарання; сімейства осіб, що перебували під вартою, та висильних [7, c.2].

Відповідно до уставу діяльність товариства мала виявлятися у забезпеченні осіб, взятих під опіку, одягом, харчами, медичною допомогою, інструментами, матеріалами та іншими корисними речами; у виданні їм позик та грошових допомог; у турботі про підшукання для цих осіб занять та робочих місць; у сприянні розміщенню їх у притулки, лікарні, школи, сховища, будинки працелюбства, безкоштовні або дешеві квартири; у прийнятті заходів до якнайшвидшого отримання виду на помешкання; у сприянні відправленню на батьківщину; у полегшенні і наданні їм порад щодо виховання дітей тощо [7, c.6-7]. Товариство могло відкривати, з дотриманням чинних узаконень та правил, притулки, сховища, столові, будинки працелюбства, майстерні та інші заклади.

Товариство мало право для виконання своїх цілей набувати та відчужувати нерухоме майно, приймати пожертви, отримувати дарчі по заповіту, вступати у будь-які дозволені законом договори та угоди, користуючись у відношенні сплати податків всіма перевагами, наданими благодійним організаціям. Товариство мало печатку з написом: «Товариство заступництва осіб, звільнених з місць ув'язнення» (певних губернії, повіту, міста). Члени товариства могли отримувати свідоцтва, що підтверджували їх приналежність до товариства [7, с. 10].

Річні звіти про діяльність товариства після затвердження загальними зборами мали надаватися щорічно у двох примірниках: губернатору (начальнику області, градоначальнику) та в Головне тюремне управління, друкуватися у губернських відомостях, а за можливості, і в інших місцевих періодичних виданнях. Управління справами товариства зосереджувалося у місті. В інших містах губернії (області), у яких не було самостійних товариств патронату, могли відкриватися відділення товариства. Товариство повинно було надавати можливу допомогу іншим існуючим в імперії товариствам патронату та взаємодіяти з ними та іншими благодійними установами, що могли сприяти реалізації задач товариства [7, с. 12].

Другий розділ Нормального уставу присвячений складу товариства. Останнє могло складатися з необмеженої кількості осіб обох статей, всіх станів, звань та віросповідань. Не могли бути його членами неповнолітні, учні навчальних закладів; ті, що перебували під гласним наглядом поліції; визнані винними в злочинних діяннях [7, с. 13]. Члени товариства поділялися на почесних, дійсних і співробітників. Почесні члени обиралися загальними зборами за представленням правління з тих осіб, які пожертвували на користь товариства не менше 1 тисячі карбованців або надали йому інші суттєві послуги [7, с.13]. Дійсні члени зобов'язувалися робити на користь товариства щорічний внесок у розмірі, визначеному загальними зборами. Для потрапляння до складу дійсних членів була потрібна рекомендація двох почесних і дійсних членів товариства. Члени-співробітники не робили грошового внеску, однак зобов'язувалися виконувати доручення товариства та сприяти здійсненню визначених ним цілей своєю власною працею [7, с. 14].

Третій розділ Нормального уставу присвячений коштам товариства. Вони утворювалися з прибутків від належних товариству капіталів та нерухомого майна; членських внесків, пожертв та переказів по духовних заповітах; допомог з боку урядових та суспільних установ; кружкових та інших зборів, дозволених чинною владою; прибутків з влаштованих товариством виставок, читань, концертів, спектаклів тощо [7, с.15].

Управління справами товариства належало правлінню та загальним зборам його членів. Нагляд за правильним проведенням справ товариства покладався на Ревізійну комісію.

До обов'язків правління зокрема належали: збільшення коштів товариства; завідування майном, капіталами та установами товариства; ведення списку членів товариства, виключення тих, які не сплачували членські внески та не виконували своїх обов'язків; збирання відомостей про осіб, які звернулися до товариства за заступництвом, надання їм відповідної допомоги, нагляд за належним використанням ними виданих допомог; порушення клопотань перед чинною владою про надання опікуваним особам дозволених законом пільг; складання та представлення на затвердження загальних зборів річних кошторисів і звітів про суми та діяльність товариства; взаємовідносини від імені товариства з необхідними особами та установами та інше [7, с.20-21].

Однак, після виходу цього уставу товариства патронату хоча й почали виникати, однак далеко не скрізь і не з тією швидкістю, з якою очікувалося. Тому міністр юстиції особливим циркуляром по Головному тюремному управлінню від 8 травня 1909 р. звернувся до начальників губерній з проханням скликати під своїм головуванням наради для обговорення питання про заходи, необхідні для якнайшвидшого утворення товариств патронату.

У цьому циркулярі зазначалося, що особливі зусилля членів патронату мають бути спрямовані на рекомендації звільнених на місця роботи, для чого слід запрошувати до числа членів таких товариств промисловців, господарів майстерень, магазинів тощо.

На 1 січня 1913 р. ГТУ зареєструвало 117 товариств, що переслідували цілі тюремного патронату.

Крім того, зареєстровано ще 38 установ патронатного характеру, тобто разом 155 товариств та установ [13, c.87].

Зупинимося на кількості опікуваних товариствами (за даними тих товариств, які подали звіти) (таблиця 1):

Таблиця 1. Кількість опікуваних патронатними товариствами у 1909-1914 рр.

Максиміліанівни принцеси Ольденбурзької для опіки жінок, звільнених із Санкт-Петербурзьких місць ув'язнення (105 осіб), притулку Цесарівни Марії (122 осіб), притулку імені її Імператорської Високості Євгенії Максиміліанівни принцеси Ольденбурзької для опіки арештантських дітей-дівчат (83 осіб), Олександрівському притулку для арештантських дітей (59 осіб) [14, c. 106].

У 1910 р. 39 товариств патронату надали наступні види допомоги (таблиця 2):

Таблиця 2. Види допомог, що надавалися товариствами патронату