Суспільна демократизація та становлення української державності відбувалися за широкої інформаційної підтримки національно-демократичної преси, яка в певній мірі впливала на світоглядні позиції населення республіки, висвітлювала основні питання державотворення. Друковані видання Народного Руху України, Української республіканської партії, низка незалежних газет протягом 1991 р. торкнулися ряду надзвичайно важливих подій у житті країни, серед яких два референдуми, спроба державного перевороту ДКНС та ін.

Наукове осмислення ролі преси у вищезазначених процесах завдання складне й багатогранне. У контексті проблеми політичної ролі та становища преси на зламі 80-х - 90-х рр. ХХ ст. на увагу заслуговують роботи вітчизняних науковців і журналістів В. Деревінського [1], В. Здоровеги [2], В. Кіпіані [3], С. Костилєвої [4]. Водночас, відкритим залишається питання про умови функціонування національно-демократичної преси напередодні проголошення незалежності України, оскільки в цей час відбуваються вирішальні для життя країни суспільно-політичні трансформації, що визначили подальший вектор розвитку держави й преси зокрема.

Метою пропонованої розвідки є вивчення умов діяльності друкованих видань національно-демократичного спрямування напередодні проголошення незалежності України.

Початок 1991 р. ознаменувався важкими випробуваннями для України, зокрема, й для національно - демократичної преси, яка отримавши необхідні політичні умови розвитку опинилася перед загрозою економічної кризи. Ще наприкінці грудня 1990 р. у ході засідання творчої ради районних і міськрайонних газет Спілки журналістів України (СЖУ) начальник планового відділу управління по пресі Київської області В. Ларіонова повідомляла про проблему фінансування роботи редакцій [5, с.11].

економічна криза друковане видання

Перші ознаки кризи проявилися через паперовий дефіцит у республіці, що практично унеможливлював видавничу діяльність органів державної влади, не говорячи вже про опозиційну пресу. Якщо Держпланом СРСР на 1990 р. Українській РСР виділено 66,4 тисячі тон паперу (протягом року нестача становила 5,5 тис. тон паперу), то в 1991 р. цей показник знизився на 10 відсотків і становив - 59,4 тис. тон. Для порівняння, друкарського паперу в 1990 р. виділено - 24,4 тис. тон, у 1991 р. - 10,3 тис. тон. При тому, що потреба в папері на 1991 р. значно зросла. За інформацією заступника голови Державного комітету по пресі УРСР В. Шамрая, у 1990 р. газет республіканського рівня нараховувалося 20, тоді як в наступному році їх кількість зросла до 50 (при зменшенні разового тиражу). Обласних газет у 1990 р. налічувалось 38, у 1991 р. - 125 (при зростанні тиражу на півмільйона примірників), міських - 47 у 1990 р. проти 95 - у 1991 р. Загальний разовий тираж газет у 1991 р. збільшився на 236,4 тис. примірників у порівнянні з попереднім роком. На 1991 р. зареєстровано 1875 газет, 740 з яких пройшли передплату [6, с.2]. Наприклад, тільки в Івано-Франківській області кількість газет збільшилась в два рази в порівнянні з попереднім роком [7, с.2]. Також В. Шамрай наголошував на неможливості “вибити" більш ніж 60 відсотків необхідних поставок через політику “викручування рук”, яку ведуть всі целюлозно-паперові комбінати (ЦПК). Суть зазначеної політики зводилась до того, що ЦПК вимагали від обласних управлінь по пресі перераховувати кошти на власні потреби з фондів соціального розвитку підприємств системи облполіграфвидавів. Кандапозький і Балахнянський комбінати (головні постачальники газетного паперу в УРСР) крім 1,5 тисяч карбованців за кожну тону паперу додатково вимагали від Чернігівського облполіграфвидаву - 500 тис., від Івано-Франківського - 1 мільйон 252 тис., від Вінницького - півтора мільйони, від видавництва “Вільна Україна" - 1 мільйон 14 тис. крб. [6, с.2]. Українські ЦПК - Корюківський, Дніпропетровський і Жидачівський не могли цілком задовольнити потреби галузі, оскільки сировину отримували з інших республік, яким і постачали значну частину виробленого паперу.

Скрута, в якій опинились більшість редакційних колективів українських газет, національно - демократичними силами пояснювалась не лише економічними чинниками, а передусім політичними. Зокрема, про тиск ЦК КПУ на опозиційний часопис Львівської обласної Ради народних депутатів “За вільну Україну" на початку 1991 р. повідомляла редакція газети. За словами її головного редактора В. Базіва, уряд республіки та партійні комітети прагнуть припинити випуск газети, блокують постачання паперу, засилають у редакцію співробітників КДБ. “Коли закриваються прогресивні видання, ми повинні рішуче відстояти демократичну пресу. Адже те, що припинилася подача яворівської та роздольської сірки, необхідної для виробництва того ж паперу, в'яже руки імперським силам у боротьбі проти нас”, - зазначав головний редактор часопису [8, с.1]. Прискіплива увага адміністрації до одного з багатьох опозиційних видань пояснювалась тим, що газета мала тісні зв'язки з Народним Рухом України, неодноразово друкувала матеріали стосовно цієї організації, займала виражену антикомуністичну позицію.

У січневому номері часопису знаходимо підтвердження словам головного редактора. На адресу начальника Львівського обласного управління зв'язку О. Кидая відправлено звернення редколегії часопису “За вільну Україну”: “Розповсюдження часопису гальмується на різних щаблях компартійної ієрархії. Ці факти грубого тиску на демократичну пресу можна розцінити однозначно: не маючи вагомих контраргументів, наші опоненти вдаються до силових прийомів у місцях, де при владі поки що панує компартмафія." [9, с.1]. Разом зі зверненням опубліковано ряд листів передплатників часопису з Харківської, Сумської, Полтавської, Херсонської, Кіровоградської, Київської, Одеської областей та міст Києва, Керчі, Кривого Рогу в яких повідомлялося про відсутність газети у вказаних регіонах та неможливість її передплати. Житель міста Горлівка, навіть, повідомив про те, що звернувшись до місцевого “Союздруку” з проханням виписати “За вільну Україну”, отримав від працівників цієї установи телефонограму згідно з якою часопис перейменовано у “Вільну Україну”. Лише передплативши запропоновану “оновлену" газету, читач дізнався правду - його обманом змусили передплатити видання Львівського обкому партії [9, с.1].

Незважаючи на гарантоване законом право громадських рухів та організацій, засновувати власні друковані органи, тиск на опозиційну пресу збоку консервативної частини керівництва республіки на початку 1991 р. мав місце й набував різних форм. Зокрема, в цей період друкований орган Руху “Народна газета” отримав змогу функціонувати як передплатне видання. У зверненні редакції до передплатників “НГ" виносилася подяка 86632 читачам, які виписали газету. Водночас редактор попереджав, що перші номери запізняться, перепрошував за можливі перебої в постачанні (через труднощі з друком) до тих пір поки “не стане до ладу рухівська друкарня” [10, с.8]. Про поширені в цей час методи протидії влади, становленню опозиційних видань відомо з розповіді заступника головного редактора “Народної газети” О. Лук'яненка. Як згадує журналіст, з початку свого існування київська газета друкувалася у Житомирі, виходила нерегулярно, обмеженим тиражем та поширювалась на громадських засадах. У цей час (початок 1990 р.) видання “нехотя терпіли”, адже редакція не мала ні належного штату, ні приміщення, ні достатніх коштів. Хоча вже й тоді окремі публікації “викликали роздратування в певних інстанціях”. Працівник ідеологічного відділу ЦК КПУ

І. Бойко на сторінках “Радянської України" “затаврував лінію нового часопису, як зловмисно конфронтаційну”, а голова Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко доручила помічниці передати сердиті зауваження редакторові телефоном [11, с.8].

У зв'язку з відсутністю поліграфічної бази для друку, колектив газети звернувся до голови державного комітету по пресі Ю. Дяченка, який запевнив: “Стривайте, ось визначиться кількість передплатників, тоді виділимо папір і допоможемо укласти угоду з друкарями”. Але згодом, Комітет оповістив: “Інформуємо, що питання матеріально-технічного постачання періодичних друкованих видань, забезпечення папером, тощо відповідно до Закону СРСР про пресу та інші засоби масової інформації, вирішуються засновниками і видавцями”. Щотижневик з майже стотисячним тиражем було доволі складно друкувати в Житомирі. Керівники київських друкарень “граючи в бюрократичні ігри” відмовили “НГ”, через те, що “мали Компартійний квиток” [11, с.8]. Далі голова НРУ і. Драч був змушений звернутись по допомогу до керівництва УРСР. За словами О. Лук'яненка, Л. Кравчук дав доручення розібратись заступникові голови Ради Міністрів К. Масику, останній передоручив іншому заступнику В. Комісаренку. “Наприкінці ланцюжка” знову опинився Ю. Дяченко, який радив звернутися до видавництва “Радянська Україна”, що знаходилось поза компетенцією Держкомпреси. Оскільки розпорядження про дозвіл на друк видавалося в ЦК КПУ, колектив редакції відмовився від такого варіанту. Згодом “Народна газета” повідомила Ю. Дяченка про можливість друкувати газету в Тернополі двічі на місяць, але для цього потрібен папір. Далі журналістів “НГ" відправили до начальника “Головполіграфпостачу”, який в свою чергу, підписав розпорядження про виділення виданню (тираж 94, 8 тис.) газетного паперу. Тернопільському обласному управлінню по пресі покладено в обов'язок забезпечення випуску газети за рахунок “авансованої занарядки газетного паперу на 1991 р.". Втім, наступного дня з Тернополя редакцію сповістили, що паперу немає. Як тільки газета

придбала папір власним коштом, в друкарні виникли “непередбачені технічні труднощі” [11, с.8]. Все ж, перші номери “Народної газети” надруковано в Чортківській районній друкарні Тернопільського обласного управління по пресі (тут виготовлено фотоформи видання) та Луцькій обласній друкарні (безпосередньо віддруковано з діапозитивів). Головним редактором став відомий український журналіст, публіцист, член СПУ та Руху А. Шевченко [І2, с.8]. Фактично до шостого номеру “НГ" виходила друком у тернопільській обласній друкарні. Невдалий державний переворот ГКЧП, проголошення незалежності України та заборона діяльності Компартії України відкрили газеті, як і багатьом іншим демократичним виданням доступ до друку на базі колишнього компартійного видавництва “Радянська Україна”.

Таким чином, розвиток процесів департизації, суспільної демократизації та становлення політичного плюралізму, що значно активізувалися напередодні проголошення незалежності, суттєво обмежили Компартію в засобах впливу на “деструктивні елементи”. За таких умов найдоцільнішим є використання економічних важелів впливу для перешкоджання діяльності опозиційних видань. Журналісти демократичних газет неодноразово повідомляли про відмову поліграфічних підприємств надати необхідні послуги ряду видань під стандартним формулюванням “за браком кадрів та обладнання”. За спостереженням кореспондента “Журналіста України”, іменем ринку прокомуністична влада вела “цькування незручних видань” [13, с.2].

Задля об'єктивності необхідно зазначити, ситуація з постачанням паперу, впровадженням самофінансування та госпрозрахунку у сфері друку, подорожчання пов'язаних з нею послуг торкнулися багатьох друкованих видань, в тому числі й компартійних. В одному з листів на адресу Президії Верховної Ради України редакція хмельницької газети “Прапор ленінізму" висловлювала прохання доручити Кабінету Міністрів “встановити тверді та виважені ціни на послуги зв'язківців і поліграфістів”. Редакція скаржилася на те, що з подачі обласного управління по пресі вартість поліграфічних витрат потроїлась у 1991 р. На 1992 р. планувалося чергове підвищення цін, в результаті чого, послуги становили 70 відсотків номінальної вартості номера [14, с.8].

Отже, наряду з об'єктивними економічними труднощами, періодика зазначеного напрямку зіткнулася із суто адміністративними методами протидії збоку прокомуністичної частини керівництва УРСР. Заяви редакційних колективів окремих газет про силовий тиск влади на опозиційні видання містили під собою цілком конкретний ґрунт. Преса національно-демократичних організацій і партій республіканського рівня опинилась у більш вигідному становищі, порівняно з відповідними регіональними виданнями. Виконуючи функції партійних друкованих органів, вона могла розраховувати на підтримку власних засновників. Хоча далеко не завжди отримувала її.

Складнішими були умови розвитку друкованих видань обласного, міськрайонного рівнів, які особливо відчули на собі протидію місцевої адміністрації. Критичні матеріали на адресу компартійної номенклатури збоку національно-демократичних газет посилювали наслідки економічної кризи для останніх. Це проявлялось через блокування випусків, перешкоджання передплатній кампанії (наприклад, через мережу “Союздруку”, відділення зв'язку), розподіл паперу та матеріальної допомоги тощо. Становище досліджуваної преси в цей час характеризувалося хронічним браком матеріального забезпечення, відсутністю робочих приміщень, професійних кадрів.

Перспективи подальших пошуків полягають у дослідженні суспільно-політичних, нормативно-правових змін в умовах функціонування національно-демократичної преси, що відбулися в часи незалежності України.

Джерела та література

1. Деревінський В. Журнал “Український вісник” (1987-1989 роки) / В. Деревінський // Українознавство - 2009 - N 3. - С. 204-207.

2. Здоровега В. Преса і влада / В. Здоровега // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук. - теорет. конф. (9 - 10 грудня 1993 р.) / Ред. кол.: М.М. Романюк (відп. ред. ) та ін. - Львів., 1993. - С.3-5.

3. Кіпіані В. Видавнича діяльність Української Гельсінської спілки / В. Кіпіані // Молода нація. - 2011. - спецвипуск. - С.46-48.

4. Костилєва С.О. Становлення і розвиток друкованих засобів масової інформації новітньої України (друга половина 80-х - 90-ті рр. ХХ ст.): дис. доктора іст. наук: 07.00.01/Світлана Олександрівна Костилєва. - Донецьк, 2004. - 477 арк.

5. Вартанов Г. Про справи наболілі / Г. Вартанов // Журналіст України. - 1991. - № 3.

6. Береснєва О. Золота лихоманка на газетній шпальті / О. Береснєва // Журналіст України. - 1991. - № 5.

7. Зенькович В. Зустріч з журналістами / В. Зенькович // Галичина. - 1991. - № 5. - 6 січня.

8. Бесяда І. Єдність, рішучість, витримка / І. Бесяда // За вільну Україну. - 1991. - № 10. - 19 січня.

9. Куди зникає часопис // За вільну Україну. - 1991. - № 12. - 24 січня.

10. До передплатників “Народної газети” // Літературна Україна. - 1991. - № 1. - 3 січня.

11. Лук'яненко О. Удар нижче пояса. Чому не виходить “Народна газета” / О. Лук'яненко // Літературна Україна. - 1991. - № 8. - 21 лютого.

12. До наших читачів // Народна газета. - 1991. - № 1. - Березень.

13. Качуренко О. За бідну багатотиражку замовте слово. / О. Качуренко // Журналіст України. - 1991. - № 2.

14. Рубрика “Листи”. Заява трудового колективу редакції газети “Прапор ленінізму" // Журналіст України. - 1991. - № 8.

Размещено на Allbest.ru