Проблема взаємовідносин бійців Червоної Армії та населення етнічних німецьких територій у 1944-1945 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН БІЙЦІВ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ ТА НАСЕЛЕННЯ ЕТНІЧНИХ НІМЕЦЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У 1944 - 1945 РОКАХ

Проблема дослідження взаємовідносин бійців Червоної Армії з населенням німецьких етнічних територій наприкінці Другої світової війни набуває все більшої актуальності. Пояснюється це явище декількома факторами: впливовістю методологічних засад історичної антропології, відсутністю уваги радянської історіографії до цього питання, розширенням джерельної бази, переоцінкою ключових моментів історії у зв'язку зі зміною офіційного політичного курсу. У нашій розвідці головною метою є з'ясування масштабів правопорушень, здійснених радянськими військами проти населення німецьких етнічних територій у 1944 - 1945 рр.

Дане питання привертало увагу здебільшого європейських та американських науковців [10, 11, 12]. Особливо слід відзначити працю Е. Бівора «Падіння Берліна. 1945» [1]. Автор, окрім усних джерел, широко застосував матеріали німецьких та російських архівів. У той же час йому не вдалося уникнути надзвичайної емоційності, заснованої на особистому досвіді очевидців. Особливістю більшості досліджень на цю тематику є упереджене ставлення до РСЧА: окремі факти злочинів, подані з емоційним посилом, використовувалися для репрезентації ситуації в цілому - кожен радянський солдат, реально чи потенційно, є насильником.

Складність дослідження зазначеної теми полягає в обмеженості джерельної бази: поодинокі свідчення очевидців характеризують окремі конкретні випадки, а не ситуацію в цілому. Про факти злочинів радянських солдат і офіцерів командування Червоної Армії і політичне керівництво Радянського Союзу дізнавалося зі спеціальних донесень спецслужб, доповідних записок політвідділів і політуправлінь армій і фронтів, органів військової прокуратури армій і фронтів, відділів військової цензури, котрі здійснювали перлюстрацію листів військовослужбовців. Однак найбільш показовим джерелом є матеріали Головної військової прокуратури СРСР. Її органами з січня по березень 1945 р. було засуджено тільки офіцерів 4148 осіб, у тому числі за посадові злочини, розкрадання та майнові злочини, хуліганство та дискредитацію звання та інші зловживання [3, 120].

На жаль, заведені і розглянуті прокуратурою справи недоступні дослідникам. Неможлива і перевірка запропонованої класифікації злочинів, зокрема, яка включає в себе безглузді розстріли і вбивства, зґвалтування. У той же час і в Німеччині, що невпинно наближалася до поразки, не було і не могло бути спеціальних комісій, які б складали акти про злочини радянських військовослужбовців проти цивільного населення. Не відповідають науковим критеріям оціночні відомості, що використовуються істориками Західної Європи та США (часто без посилань), про зґвалтування від 95 до 130 тисяч жінок у Берліні, а також дані про 1 мільйон 400 тисяч зґвалтованих у Східній Пруссії, Померанії та Сілезії [1, 410].

Насамперед необхідно звернути увагу на принципову різницю засад окупаційної політики, що декларувалися урядами нацистської Німеччини та Радянського Союзу. На Нюрнберзькому процесі полковник Д. Тейлор (Велика Британія) вперше офіційно представив наказ генерал-фельдмаршала, начальника верховного командування вермахту В. Кейтеля від 13 травня 1941 р. «Про військову підсудність в районі «Барбаросса» і про особливі заходи військ», підписаний ним на підставі розпоряджень А. Гітлера. Були прийняті також «Керівні вказівки про поведінку військ у Росії» від 19 травня 1941 р., що обмежували кримінальне переслідування німецьких солдатів [5, 82 - 83; 6, 408 - 409].

Командування вермахту не тільки допускало, але часом прямо спонукало до вбивства жінок і дітей. У наказі командира 254-ї німецької дивізії генерал- лейтенанта фон Вешнітта від 2 грудня 1941 р. розглядався факт, що люди похилого віку, жінки і діти пересуваються в тилових районах німецької армії. Наказувалося «стріляти в кожну цивільну особу будь-якого віку і статі, яка наближається до передньої лінії» (тут і далі переклад автора. - О.Г.), а також «покласти на бургомістрів відповідальність, щоб про появу чужих облич, особливо про дітей, негайно повідомлялося місцевому коменданту» і «негайно розстрілювати будь-яку особу, підозрювану в шпигунстві» [9, 78].

Червона Армія не отримувала якихось спеціальних директив про ведення винищувальної війни, не було в СРСР і намірів знищувати німецьке цивільне населення як нижчу і неповноцінну расу. Однак самі по собі дії окупантів на радянській території і величезні жертви, яких зазнало радянське населення за роки війни, зумовили поширення в армії почуттів озлоблення, ненависті та жаги помсти. Посилювала ці настрої серед військових, які на власні очі бачили наслідки окупаційної політики, офіційна пропаганда. Величезне число статей, репортажів, заміток, повідомлень мобілізовували радянських солдатів і офіцерів на якнайшвидше вигнання і знищення німецької армії. Деякі сучасні дослідники ревізіоністського напряму, наприклад І. Хофман, говорять про наявність у Радянського Союзу концепції винищувальної війни проти Німеччини: «Політ- органи та командні структури Червоної Армії апелювали до почуттів ненависті та помсти радянських солдатів з метою домогтися від них вищого ступеня бойової готовності та бойових результатів. Методи, що застосовувалися для фабрикації героїзму, були так само недостойні, як і ризиковані... Недостойна людини поведінка оволоділа червоноармійцями і викликала здичавіння таких масштабів, що в низці частин. було втрачено управління військами» [12, 124]. До подібних висновків треба ставитися вкрай обережно, адже засновані вони переважно на німецьких матеріалах, що мають відношення до міністерства пропаганди: відомство Геббельса докладало максимум зусиль до демонізації РСЧА та посилення в такий спосіб бойового духу німців. Заходи ці виявилися небезуспішними: населення масово тікало на захід перед приходом радянських частин [1, 35].

Причинами злочинності серед солдатів Червоної Армії, вважає Е. Бівор, стали відсутність дисципліни і неминуча дегуманізація, викликана двома або трьома роками війни, які «перетворюють всіх озброєних чоловіків на потенційних ґвалтівників». Але в той же час у Берліні існувала «сигаретна валюта»: американським солдатам, які мали практично необмежене постачання сигаретами, не було потреби вдаватися до насильства [7, 231]. Ще одну з причин розгулу насильства Е. Бівор вбачає у вільному і практично необмеженому доступі радянських солдатів до алкоголю.

Найбільшою помилкою німецьких військових властей була відмова знищити склади алкоголю на шляху наступаючої Червоної Армії: німці вважали, що масове пияцтво спинить наступ РСЧА. Це також посилювало трагедію для німецьких жінок: алкоголь «надавав червоноармійцям сміливість ґвалтувати» і водночас «дав можливість їм відсвяткувати» закінчення жахливої війни [1, 409].

У лавах Червоної Армії злочини проти німецьких громадян спочатку розглядалися негативно. В усякому разі, у нас немає підстав не довіряти цілому ряду рішень командування про припинення злочинів. Великий резонанс викликав в армії наказ маршала К. Рокоссовського про мародерство, насильство, грабунки і вбивства цивільних осіб [4, 128].

Питання про помсту нерідко розколювало офіцерський корпус. Л. Копелєв писав, наприклад, як у Найденбурзі командир саперної групи зчепився з капітаном трофейної команди: «Адже ми ж соціалістична армія. Адже ми інтернаціоналісти. Як можна говорити про помсту німцям? Це не наша ідеологія - мстити народу. Що сказав товариш Сталін: «Гітлери приходять і йдуть...». Ви мені не тикайте Еренбурга: він не марксист, а я з піонерів вчив: всі трудящі всіх країн - брати. Маркс і Енгельс були німці, і Лібкнехт, і Тельман... І зараз є німці-комуністи і просто чесні люди. Не може бути, щоб цілий народ був фашистським. Так можуть міркувати тільки самі фашисти...» [4, 101]. Автор був на стороні молодого командира. Йому нерідко доводилося й самому боротися з «ідеологією помсти». Однак у квітні 1945 р. «за пропаганду буржуазного гуманізму і жалю до ворога» він був виключений із ВКП (б), а потім заарештований за 58-ю статтею Кримінального кодексу («анти- радянська агітація і пропаганда»). Неприховані тривога і сором за Червону Армію стали приводом для доносу одного з товаришів по службі, який повідомив вищому керівництву, що Л. Копелєв «плакав від жалю до німців, говорив, що т. Сталін нічого не знає про становище, адже зайнятий міжнародними справами, називав нашу армію махновщиною, лаяв командування, політпрацівників і товариша Еренбурга» [4, 130 - 131].

Отже, бачимо, що радянська окупаційна політика на етнічних німецьких землях не відзначалася послідовністю. З одного боку, радянське командування видавало численні розпорядження про недопущення насильства, грабунків щодо мирного населення. З другого - радянська влада прагнула не допустити розповсюдження в збройних силах гуманістичних настроїв стосовно переможеної країни. Пояснювалося це мотивами помсти, що рухали більшістю радянських бійців. Повне придушення з боку влади таких почуттів погрожувало вилитися у кризу лояльності армії до партійно-державного керівництва. Саме тому в офіційній радянській пропаганді співіснували заклики з недопущення насильства в німецьких містах із відверто людиноненависницькими творами І.Еренбурга.

Узагальнення відомостей з цього питання виглядає проблематичним через недоступність справ Головної військової прокуратури СРСР. Наявні в нашому розпорядженні джерела висвітлюють лише поодинокі випадки, не дають можливості як слід осягнути картину в цілому. Ґрунтуючись на відсутності в СРСР планів типу «Ост» щодо німецьких територій, закликів командування до винищення мирного населення, проведення доволі жорстких заходів по боротьбі із військовою злочинністю, приклади чого наведені вище, можемо погодитися з думкою сучасного російського історика О.Ржешевського: «Лавина помсти могла захлеснути Німеччину, однак цього не сталося. Безчинства над місцевим населенням - вбивства, грабежі, насильства над жінками, які скоювалися військовослужбовцями Червоної Армії та інших союзних армій, у тому числі США і Великобританії, прийняли навесні 1945 р. тривожні масштаби. Але більшість солдатів і офіцерів радянської та інших союзних армій проявили гуманне ставлення до мирних жителів. У різних районах, куди вступала Червона Армія, її відносини з населенням складалися неоднозначно. Запобігти насильству не вдалося, але його зуміли стримати, а потім і звести до мінімуму» [8].

Наостанок варто згадати про випадок, дотичний до нашої проблематики, який, врешті-решт, став каталізатором чергової міжнародної зовнішньополітичної кризи. Йдеться про конфлікт Сталін - Тіто. Під час зустрічі югославського керівництва з головою радянської місії в Белграді М. Корнєєвим наприкінці війни югославські представники (Й. Тіто, А. Ранковіч, П. Дапчевіч, К. Поповіч, Е. Кардель, М.Джилас) відзначили недостойну поведінку бійців РСЧА щодо мирного населення. «Слідом за вступом Червоної Армії до Югославії і звільненням Белграду восени 1944 р. окремі особи та групи червоноармійців здійснили... багато нападів на громадян і солдатів югославської армії. Бійці скоювали безжальні вчинки, не зупиняючись навіть перед мародерством і злочинами» [2, 76]. М. Джилас продовжує: «Пізніше югославська влада зібрала статистичні матеріали про беззаконні вчинки бійців Червоної Армії. Мали місце 121 випадок зґвалтування, 1204 випадки мародерства з нападами - цифри достатньо значні, враховуючи, що Червона Армія перетнула лише північно-східну частину Югославії» [2, 77]. Однак сам же М. Джилас у своїх спогадах дає переконливе пояснення тогочасних настроїв: югославські комуністи, як на той час майже всі комуністи світу, дивилися на Червону Армію та на СРСР загалом як на ідеал, кінцеву мету власних соціально- політичних прагнень. Зустріч із РСЧА, яка була виснажена тяжкими боями за звільнення власної Батьківщини, бачила наслідки німецької окупаційної політики, справляла на таких людей не тільки в Югославії, а й в усій Європі гнітюче враження. Ця армія виявилася такою самою, як і армії капіталістичних держав; на неї покладалися значно більші надії, що, зрештою, викликало набагато більше розчарування.

цивільний населення червоний армія

ЛІТЕРАТУРА

1. Beevor A. Berlin. The Downfall 1945 / A. Beevor. - L.: Viking, 2002. -529p.

2. Джилас М. Беседы со Сталиным / М. Джилас. - М.: Центрполиграф, 2002. - 221 с.

3. Кнышевский П. Добыча. Тайны германских репараций / П.Кнышевский. - М.: Соратник, 1994. - 144 с.

4. Копелев Л. Хранить вечно / Л. Копелев. - М.: Вся Москва, 1990. - 678 с.

5. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. - М.: Издательство «Юридическая литература», 1991. - Т.5. - 672 с.

6. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Об индивидуальной ответственности главных нацистских военных преступников. - М.: Издательство «Юридическая литература», 1996. - Т.6. - 528 с.

7. Ольшанский Б. Мы приходим с востока (1941 - 1951) / Б. Ольшанский. - Буэно с Айрес: Наша страна, 1954. - 360 с.

8. Ржешевский О. Берлинская операция 1945 г.: дискуссия продолжается / О. Ржешевский // Мир истории. - 2002. - № 4.

9. Рюруп Р. Немцы и война против Советского Союза / Р. Рюруп // Свободная мысль. - 1994. - № 11. - С.77 - 81.

10. Steinhoff J. Voices from the Third Reich: an Oral History / J. Steinhoff. - New York: Da Capo Press, 1994. - 592 p.

11. Tully A. Berlin - the story of a battle / A. Tully. - New York: Simon and Schuster, 1963.

12. Хофман И. Сталинская истребительная война (1941 - 1945 гг.). Планирование, осуществление, документы / И. Хофман. - М., 2006. - 180 с.

Размещено на Allbest.ru