Виробнича типологія сільськогосподарських підприємств та сільськогосподарське районування, напевне, найстаріші і чи не єдині розділи предметної області соціально-економічної географії, які ще можуть підтримувати, власне, географічну специфіку цієї науки. Враховуючи, що сільське господарство - найбільш наближена за типом речовинно-енергетичних відносин до природних екосистем галузь, пошук таких форм його ведення (спеціалізації), які б відповідали природним можливостям конкретної території є, напевне, головним завданням, вирішення якого повинні взяти на себе економіко-географи [1,36]. З іншого боку "розтягнутий у часі", а тому зовнішньо непомітний вплив сільського господарства на ландшафти являє собою чи не найбільшу небезпеку, від подолання якої залежить виживання людства [5]. Саме з цього виходить актуальність і практична спрямованість подібних досліджень.

Намагання "вписати" сільськогосподарську діяльність в наявний біокліматичний потенціал має давню історію, а методика таких досліджень має багаторічні напрацьовані традиції, які йдуть коренями до перших робіт з сільськогосподарського районування та типології сільського господарства [2]. Більше того, проблема "вписання" сільськогосподарської спеціалізації в наявні природні ландшафти завжди залишатиметься головною проблемою збалансованого природокористування. У разі ж некоректного "вписання" окремі галузі сільського господарства поступово, але впевнено і непомітно "висмоктують" із природи біоресурсний потенціал, полишаючи біосферу її головного багатства - природної родючості ґрунтів [18].

Власне, ідея відповідності певної галузі сільського господарства тому природному ландшафту, в якому вона розвивається, (рівень зональності) пронизує найвідоміші класичні роботи В.В. Докучаєва, М.І. Вавілова, О.С. Єрмолова, О.В. Чаянова, О.М. Челінцева. При цьому у роботах трьох останніх авторів досліджувалась і господарська (економічна)"відповідність", "індикатором" якої був розмір селянського господарства (3-4 десятини), який дозволяв її власникам відповідально ставитись до цієї землі, передусім у підтримці її природної родючості. Селянин, його сім'я, усі домашні тварини і сільськогосподарські угіддя гармонізувались у таку-собі екосистему, баланс речовини у якій був "замкнений" на певний природний ландшафт, а стійкість якого (за сучасною термінологією) ставала предметом посильного успадкованого піклування від батька до сина [40,41]. При цьому механізмом забезпечення такої стійкості крім власності на землю була спеціалізація селянського господарства, дослідження якої (у вигляді бюджету селянської сім'ї) було здійснене О.В. Чаяновим і О.М. Челінцевим ще на початку ХХ століття (2011-2019 р. р.) [42]. Більше того, у ТСХА (Тімірязевська сільськогосподарська академія) у період розбудови сільського господарства після революції (1924 рік) навіть була створена кафедра "Районування сільського господарства", яку очолював відомий економіст-аграрник О.М. Челінцев. А хіба обґрунтування господарської спеціалізації не являє собою стовбурову клітину предметної області економічної географії?

Інший, більш сучасний напрямок, тісно пов'язаний з географією сільського господарства - економічна оцінка земель та кадастр - був започаткований на радянських теренах ще у 60-ті роки відомим вітчизняним географом О.Г. Топчієвим [38,39]. З тих пір проминув значний часовий відтинок, але лише сьогодні напрацювання економіко-географів можуть бути запитаними при створенні земельного кадастру. Саме кадастрові оцінки, які за часів СРСР вважалися суто "буржуазною" категорією, в умовах ринкової економіки набувають особливої цінності, про що свідчать постійні гучні скандали навколо нелегального розпродажу приміських земель Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Львова. Що ж до економічної оцінки сільськогосподарських земель, то в сьогоднішніх надскладних умовах боротьби за саме існування української держави сільське господарство - чи не єдина галузь, яка ще може тримати вітчизняну економіку "на плаву", а реальна вартість наших земель може бути найглибше усвідомлена і обґрунтована саме географами.

Основу сільськогосподарських районів згідно класиків цього напряму [2,3,6,8,9] складають виробничі типи сільського господарства, які і формуються саме на найнижчому просторовому рівні - селянського/фермерського господарства. Оскільки нижчий просторовий рівень у природі складають такі ж найменші за розміром одиниці ландшафтної організації, як фація, формація, урочище, то можна говорити або про екологічну відповідність (або невідповідність) наявної спеціалізації. Зважаючи, що вказані ландшафтні одиниці відповідають такому ж найнижчому рівню у типології природних екосистем [1,10,30] стає зрозумілим, чому ще на початку ХХ століття такі відомі учені як О.В. Чаянов та О.М. Челінцев підкреслювали, що розмір території селянського господарства має складати (і колись складав!) 3-4 десятини. І не більше. Власне, це саме той розмір, який відповідає первинним одиницям природної ландшафтної організації і це саме той рівень взаємодії природи і людини на якому можливе природно-толерантне регулювання такої взаємодії.

Власне, для того, щоб встановити об'єктивні витоки формування сучасної спеціалізації сільського господарства і його екологічну відповідність, відому давно в географічних науках як "рівень зональності", автором започаткований цикл робіт, в якому дана стаття є його продовженням [10,16-20,24,25,28-31,33,36,37].

Методи досліджень. Зважаючи на відсутність детальних даних по окремих селянських господарствах (аналогом яких були результати бюджетних обстежень початку ХХ століття), пов'язану зі значною примітивізацією сучасної сільськогосподарської статистики, ми змушені були в якості первинного джерела інформації використовувати дані Інтернет-ресурсів [43,44]. На цих сайтах з маркетологічною метою кожне сільськогосподарське підприємство розміщує про себе найпростішу інформацію (перелік культур та напрямок тваринництва), яка, між тим, дає змогу у загальних рисах визначити виробничій тип (спеціалізацію) господарства. Враховуючи, що на даному інтернет-ресурсі перелік галузей виконує роль реклами, похибки і неточності вказаної спеціалізації зводяться до мінімуму. Відтак, був використаний суцільний масив даних по господарствах Харківської області, яких станом на 2014-2015 рік нараховувалось 1617. Уточнення виробничої специфіки було здійснене із застосуванням методу експертних оцінок, до яких було залучено понад 10 докторів і кандидатів сільськогосподарських, біологічних, ветеринарних та економічних наук - відомих спеціалістів з землеробства, генетики і селекції, рослинництва, тваринництва, економіки сільського господарства.

На відміну від популярного в останні роки серед економіко-географів методу середньозваженого рангу, в якому застосовується механічна градація галузей, в нашому випадку визначення спеціалізації торкається самих підвалин розвитку сільського господарства залежно від природних і економічних умов.

Згідно такого підходу, головним критерієм визначення спеціалізації вважається рівень зональності галузі, який в нашому випадку визначався за 5-бальною шкалою. Зокрема, якщо згідно агрокліматичних вимог умови лісостепу найбільше відповідають вирощуванню зернових культур та соняшника, то рівень зональності оцінювався в 5 балів [45] Агрокліматичне районування - науково обґрунтований поділ території за агрокліматичними умовами вирощування сільськогосподарських культур. За допомогою агрокліматичного районування виділяють території із сприятливими, задовільними чи несприятливими кліматичними умовами для вирощування тієї чи іншої культури і визначають продуктивність клімату в показниках відносної врожайності. Знання агрокліматичних особливостей дає змогу якнайдоцільніше розміщувати сільськогосподарські культури і застосовувати найдосконаліші меліоративно-агротехнічні заходи. . У класичних роботах з типології та районування сільського господарства [7] саме агрокліматичне та ландшафтне районування складає основу виділення сільськогосподарських районів, що, на нашу думку є цілком логічним саме з географічної точки зору.

Визначення зональності тваринництва - більш складна дослідницька процедура, оскільки його зональність залежить не лише від товарності продукції. Зокрема, найвищим ступенем зональності володіє скотарство, оскільки саме там ще збереглося безприв'язне утримання худоби з використанням рослинних ресурсів природних кормових угідь. Натомість, свинарство, птахівництво, кроліківництво за типом кормової бази майже не зв'язані з природними кормовими угіддями і можуть розвиватись майже повсюдно.

Отже, покладатись при визначенні спеціалізації тваринництва лише на дані, які публікують про свої господарства фермери, недостатньо, оскільки вони враховують лише товарність продукції. Врахування ж природної складової формування спеціалізації тваринництва вимагає передусім дослідження структури раціонів годівлі і структури стада. В більшості випадків в умовах лісостепу в господарствах, що заявили про себе, як "молочні" формується молочно-м'ясна спеціалізація і далі, в умовах степу - ті, що заявили про спеціалізацію як про "молочно-м'ясну", реально мають м'ясо-молочну. Справа в тім, що природні умови для розвитку молочного скотарства у чистому вигляді існують в Данії, Голландії, північних департаментах Франції, в деяких районах Великобританії, де наявні значні площі природних кормових угідь як джерела соковитих кормів при безприв'язному утриманні худоби. Крім того, в цих країнах набагато краще розвинута племінна справа і господарі молочних ферм не змушені тримати ремонтний молодняк на відгодівлі у власному господарстві. В умовах же вітчизняного скотарства відбувається постійна вибраківка молочного стада, яке замінюється ремонтним молодняком переважно власного утримання. В більшості випадків вибракована худоба забивається для внутрішньогосподарського споживання і "не показується" в структурі товарної продукції. Відтак, реальна структура стада у "молочно-м'ясних" господарствах наближається до м'ясо-молочної. Вказана особливість була нами врахована. При цьому спеціалізація скотарства була також скоригована залежно від наявності у господарстві природних кормових угідь, що в свою чергу залежить від розміщення території у степовій чи лісостеповій зоні, наявності заплавних територій чи розвитку яружно-балочної системи.

При визначенні виробничого типу нами були здійснені рутинні дослідницькі процедури, необхідні в таких дослідженнях і описані в класичних роботах [3,6]. Зокрема, всі галузі були розбиті на два найголовніші напрямки - рослинництво і тваринництво. При цьому "чисто" рослинницьким господарствам при визначенні виробничого типу віддавався пріоритет, оскільки на продуцентів в екосистемах припадає понад 98% фіксованої сонячної енергії, а, отже, з географічної точки зору саме рослинництво в найбільшому ступені визначає рівень зональності ("вписання" в природний ландшафт) підприємства. Другий за значенням критерій - рівень інтенсивності, або ж розмір сумарних витрат, зокрема, енергетичних субсидій на підтримку певної галузі. Зокрема, за цим критерієм господарства, в яких розвивають тваринництво (хоч самостійно, хоч у сполученні з рослинництвом) є більш енерговитратними порівняно з "чисто" рослинницькими. Так само в рослинницьких господарствах при наявності просапних технічних культур також зростає рівень інтенсивності.

Використання наведених методичних прийомів було здійснене на території Харківської області, яка цікава автору ще через ту обставину, що подібні дослідження (в річищі написання кандидатської дисертації) були проведені ним в період з 1980 по 1990 р. р. [37]. Загальна тенденція до збільшення кількості землекористувачів - 1617 сьогодні, порівняно з 429 у 1985 році неначе б то дає слабку надію, що у сучасному сільському господарстві наявне прагнення до "вписання" спеціалізації у природні ландшафти. Проте, закони ринку геть руйнують такі сподівання і замість 25 виробничих типів, виділених автором на території області у 1985 році (серед яких більше половини мали високий ступінь зональності), сьогодні виділяється щонайбільше 10 типів, "зональність" яких підлягає великим сумнівам.

Основи методики виробничої типології та сільськогосподарського районування закладені у роботах класиків географічної і аграрної науки [2,3,6,8,9], а також удосконалені автором [10,18,30,37].

У одній з перших авторських робіт [37] були досліджені типи використання земель, типи організації сільськогосподарської території, виробничі типи господарств та сільськогосподарські райони (усе в розрізі господарств), які формуються на території Харківської області. Нажаль, застосована методика (напевне, через її рутинність) виявилась непопулярною на вітчизняних теренах. Тому останні систематичні дослідження типології українського сільського господарства відносяться до 50-х, 60-х років [6]. Автори ж робіт доби української незалежності (саме через брак статистики) взагалі не "занурювались" у проблему глибше рівня адміністративного району [4].

В методологічному аспекті відсутність детальної сільськогосподарської статистики має і зворотний негативний бік - некоректне застосування математико-статистичних методів узагальнення (інтерполяці), що робить такі дослідження "наукоподібними", але такими, що значно спотворюють об'єктивні географічні процеси і явища. Для сільського ж господарства, яке серед інших галузей володіє найбільшою просторовою дискретністю, важливим є саме вибір первинної просторової одиниці дослідження [35], оскільки узагальнення різних показників в межах адміністративних районів зовсім не відображає усе різноманіття напрямків використання земель, яке і визначає відповідність спеціалізації агрокліматичному потенціалу природних ландшафтів.

Власне, у таких дослідженнях порушується найголовніший принцип систематичної науки - "від простого до складного" (а не навпаки), відомий у науковій методології як принцип редукціонізму. Натомість, в таких роботах як базова просторова одиниця використовується територія адміністративного району, яка інколи дуже неоднорідна, передусім у природному відношенні. Вже потім результати математичної обробки усереднених даних "розповсюджуються" на нижчий просторовий рівень - рівень окремого господарства, що на нашу думку - некоректно.

Натомість узагальнення, або екстраполяція була використана нами з рівня господарства (рис.1.) Враховуючи, що в сучасних ГІС (геоінформаційних системах) існують "вбудовані" методи просторової оптимізації, нами був використаний інструмент "Полігони Тіссена-Вороного" для відмежування території господарств, оскільки отримання реальної інформації про конфігурацію території господарств на даному етапі досліджень виявилось неможливим через брак даних [18]. Полігон Вороного - це сукупність точок простору, кожна з яких знаходиться не далі від центру даного простору, ніж від інших таких центрів Георгій Федосійович Вороной (1868-1908) - український математик, відомий розробками в царині теорії квадратичних форм.

. У випадку, коли до одного населеного пункту "приписано" декілька господарств, такий багатокутник розбивався на рівні сегменти (від центру), і периметри яких утворювали спільний периметр кожного конкретного полігону.

Застосування картографічного методу з метою дослідження спеціалізації сільського господарства здійснювалось в межах авторської методики елементарних ГІС, яка розробляється починаючи з кінця 1990-х років [11-15,21-23,26,27]. Ії ж застосування у різних галузях науки і освіти дало відчутні результати, зокрема, створена довідкова ЕГІС "Міста України", географічні бази даних по окремих областях України, географічні бази даних з екологічного туризму Черкащини та Уманщини і багато інших прикладних розробок [32,34].

Як у перелічених, так і у пропонованій ЕГІС реалізована можливість оперативного доступу через гіперпосилання до більш конкретних даних, що дозволяє візуалізувати інформацію по окремих господарствах, а, отже, значно полегшує процедуру просторового аналізу (рис.2). При цьому автор наголошує, що векторні карти, створені в середовищі MS Office найчастіше виконують роль дослідницького інструменту, ніж картографічної продукції.

Головним джерелом інформації для виділення виробничих типів сільського господарства Харківської області були [43,44]. Основу картографічного матеріалу склали карти адміністративних районів, опубліковані в Українській географічній енциклопедії.

Виклад основного матеріалу

За станом на кінець 2014 - початок 2015 року на території Харківської області працювало 1617 сільськогосподарських підприємств, які спеціалізувались переважно на галузях рослинництва (рис.3).

Основу рослинницьких виробничих типів склали господарства, які спеціалізуються на вирощуванні зернових колосових культур і соняшнику і яких налічується в області 848 Серед даних підприємств близько 20% припадає на ті, що заявили про свою спеціалізацію як "Зернові та технічні культури". Враховуючи, що головною технічною культурою у лісостепу України є соняшник, а також на підставі консультацій з окремими фермерами і спеціалістами сільського господарства районів Харківської області назва типу була узагальнена саме таким чином. Виняток складають підприємства що вирощують ріпак (або замість, або разом з соняшником). Ті господарства, що заявили про себе як ті, що вирощують цукровий буряк (знову ж таки, переважно разом з соняшником чи ріпаком) виявились нечисленними (67) і "розпорошеними" по території області, а, отже, можуть лише незначним чином впливати на рівень зональності даного типу. . Буряківництво, попри розвиток у 67 господарствах, в окремий тип не виділялось, оскільки у всіх господарствах, де воно розвинене, воно знаходиться на другорядних місцях після зернових, соняшнику, або ж різних галузей тваринництва.

Серед рослинницьких на другому місці ті, що спеціалізуються на виробництві зернових культур (417), або зернових з кукурудзою (57). Виділення у окремий тип зернових з кукурудзою обумовлене тим, що кукурудза - просапна культура і вимагає додаткових енергетичних субсидій, зокрема, для міжрядного обробітку.

В переліку виробничого типу з зерновими культурами найбільш часто зустрічаються підтипи в поєднанні з садівництвом/виноградарством і овочівництвом/картоплярством, або з вирощуванням кормових культур, або виробництвом міцелію гливи, або з вирощуванням баштанних культур (33 господарства). В перелічених типах рівень зональності був оцінений нами в 4-5 балів. Далі у напрямку зниження рівня зональності, а, отже, збільшення рівня інтенсивності у нашій типології розміщені підприємства, що спеціалізуються на овочівництві (13), садівництві (6) та рисосіянні (5) Вирощування рису - напевне, найбільш "екзотичний" тип для умов Харківської області (хоч би тому, що світові ареали рисосіяння припадають на зони з тропічним кліматом). Зокрема, це господарства: "Берізка" (с-ще Руська Лозова, Дергачівський район,), к-т "Тепличний" (с-ще Есхар, Чугуївський район), а/ф "Українське насіння" (с-ще Красне, Кегичівський р-н), ПАТ "Ізюмське" (с-ще Федорівка Ізюмського району), ТОВ Красноградська овочева фабрика (с-ще Наталіне, Красноградський район). Проте, консультації з експертами підтвердили можливість рисосіяння і в умовах помірного клімату, але замість чеків в нашому випадку використовувались заплави малих річок і заливні луки. Між тим, на думку експертів, економічна ефективність цієї галузі в умовах степу та лісостепу підлягає великим сумнівам. . В окремий тип, який займає середнє положення за рівнем зональності та інтенсивності були об'єднані господарства, що спеціалізуються на насінництві, яке вимагає додержання певної технології, пов'язаної з ізоляцією посівів (всього 17 господарств).

Господарств, що спеціалізуються лише на тваринництві у "чистому" вигляді дуже мало (6). Це ті, де розвивається свинарство (1), птахівництво (1), бджільництво (1), конярство (1), або ж племінні господарства (2).

Найбільш різноманітними за кількістю сполучень галузей виявились рослинницько-тваринницькі виробничі типи з середнім рівнем зональності 4 бали. Це:

Зернові, соняшник, скотарство м'ясо-молочного напрямку (62), з рівнем зональності 4-5 балів;

Зернові, соняшник, скотарство молочно-м'ясного напрямку (84), з рівнем зональності 3-4 бали (залежно від розміщення по відношенню до крупних центрів споживання незбираної молочної продукції - Харків, Куп'янськ, Красноград та ін., або ж за наявності природних кормових угідь);

Зернові, соняшник, свинарство (43), з рівнем зональності 3 бали.

Як допоміжні галузі тваринництва з низьким рівнем зональності доволі часто зустрічаються птахівництво (18), рибництво (17), бджільництво (8), вівчарство (6). При цьому на перших місцях можуть бути різноманітні галузі рослинництва і тваринництва: вирощування зернових, соняшнику, овочівництво, садівництво, скотарство, свинарство, та ін.

Скоріше, як виняток, зустрічаються господарства з дуже різноманітною спеціалізацією, наприклад, ТОВ "Близнюківський комбікормовий завод" - "Зернові, соняшник, свинарство племінне (Полтавська біла), буряківництво, скотарство м'ясо-молочного напряму", чи в тому ж Близнюківському районі ТОВ "Лан" - "Зернові, соняшник, скотарство м'ясо-молочного напряму, свинарство, вівчарство, буряківництво", або в Богодухівському районі СТОВ "Батьківщина" - "Зернові, кукурудза, насінництво зернових, племінне скотарство молочного напрямку (Українська червоно-ряба, симметаль) свинарство, бджільництво, птахівництво (гуси), або в Сахновщинському районі ПАТ "Племінний завод ім. 20-річчя Жовтня" - "Цитрусові, зернові, соняшник, м'ясо-молочне скотарство, свинарство, буряківництво". Проте, такі господарства нечисленні (близько 15) і суттєво не впливають на рівень зональності основного масиву господарств області, оскільки економічна ефективність одночасного розвитку таких різноманітних за технологією галузей за оцінками експертів підлягає великим сумнівам.

Висновки