У полоні безвиході: Словацька держава у період вересня 1944 - березня 1945 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

У ПОЛОнІ БЕЗВИХОДІ: СЛОВАЦЬКА ДЕРЖАВА У ПЕРІОД ВЕРЕСНЯ 1944 - БЕРЕЗНЯ 1945 РР

І.І. Боровець

Одним із наслідків ліквідації помюнхенської Чехо-Словаччини у березні 1939 р. було утворення Словацької держави. Хоча формально вона мала усі атрибути самостійності, проте на практиці незалежність Словаччини була обмежена умовами словацько-німецького Охоронного договору, укладеного 18-23 березня 1939 р. Згідно нього у зовнішньополітичній та військовій сферах Словаччина мала діяти «у тісній згоді» з Німеччиною, яка виступала також гарантом її державності, цілісності та недоторканості кордонів1.

Шість років існування Словацької держави засвідчили як її позитивні риси (перший досвід національного державотворення), так і негативний вплив на суспільство (авторитарний характер людацького2 режиму). Проте, порівняно з іншими народами Центрально-Східної Європи, становище словаків було значно кращим. Вплив німців загалом був присутній, але він не мав форми демонстративного грубого втручання у внутрішньословацькі справи. Країна не зазнала прямої німецької окупації, мала своє адміністративне управління. Владна пропаганда це використовувала для виправдання підпорядкованості Німеччині, що подавалася як політика «меншого зла».

Ситуація кардинально змінилася наприкінці серпня 1944 р., коли у Словаччині розпочався збройний виступ проти людацької влади. У країну були введені німецькі війська формально як вираз «союзницької допомоги для наведення порядку», але фактично це була окупація.

Останній період функціонування Словацької держави (вересень 1944 - березень 1945 рр.), природно, став предметом дослідження низки словацьких дослідників (Я. Корчек, Й. Яблоніцки, Й. Станіслав, О. Подолец, М. Пекар та ін.). Проте в українській історіографії дана проблема розглядалася лише у працях Є. Рогового у контексті взаємовідносин суспільства і влади у вказаний період3. Метою пропонованої статті є комплексний аналіз кризи у Словацькій державі, простеження негативних проявів німецької окупації, трагедії бойових дій на словацькій території, евакуації та мобілізації населення.

Аналізуючи події осені 1944 - весни 1945 рр., насамперед слід звернути увагу на перетворення самостійності Словаччини з обмеженої у міражну, ілюзорну. Зокрема, словацький дипломатичний представник у Мадриді Цє- кер визнав факт німецької окупації країни та зауважив, що це негативно позначилося на й без того невисокому міжнародному іміджі Словаччини4. У цей час все менш активними стають контакти з нейтральними країнами. 27 лютого 1945 р. дипломатичні відносини зі Словацькою державою припинила Швейцарія5, наприкінці березня обірвався зв'язок між Братиславою та Ватиканом. Про оцінку нових словацьких умов шведськими політичними колами інформує донесення консула Піска: «Шведській громадськості більше б імпонувало проголошення демократичної Словаччини, як це зробила Румунія, або й самостійної більшовицької держави, ніж теперішня позиція на німецькому боці»6.

Дійсно, німецькі солдати і офіцери, чисельність яких у країні досягла 48-50 тис. осіб7, практично не зважали на словацькі державні органи, не враховували інтереси місцевого населення і поводили себе як на окупованій території.

Однак, нова ситуація не змінила політичний курс влади, яка продовжувала залишатися відданою Німеччині. Ця вірність обумовлювалася й тим, що німецькі війська були єдиним порятунком для людацького режиму, адже словацька армія становила потенційну загрозу його існуванню. Президент Словацької держави Йозеф Тісо настільки недовіряв національним збройним силам, що 29 серпня 1944 р. пропонував німецькому послу Луді- ну негайно «одним ударом роззброїти всю словацьку армію як тільки для цього будуть у наявності достатні німецькі сили»8. Виходячи з того, що в подальшому основа повстанської армії сформувалася з кадрових словацьких частин, побоювання президента були виправданими. Але вказаним ініціативним кроком Тісо відкрито зрадив словацькі національні інтереси, перейшов хитку грань між вимушеним підпорядкуванням Німеччині та зустрічним співробітництвом тепер уже з відвертими окупантами, започаткувавши політику, яка відповідає всім ознакам колабораціонізму.

Не інакше як колаборантським слід кваліфікувати розпорядження уряду «Пояснення взаємовідносин [словацької] адміністрації та німецьких збройних сил у Словаччині» від 12 вересня 1944 р. У ньому даються такі настанови: «При здійсненні адміністративних повноважень потрібно якомога більше йти назустріч потребам німецьких збройних сил... Слід вплинути на населення, щоб воно своєю поведінкою не ускладнювало, а допомагало німецькому війську виконувати поставлені завдання»9. Наступного дня було запроваджено посаду посередника між німецьким військовим командуванням та центральними словацькими органами, яку до 25 листопада 1944 р. обіймав особистий секретар президента К. Мурін10. Він мав забезпечувати їх постійний контакт формально для узгодження взаємних інтересів, але на практиці братиславській владі були нав'язані широкі односторонні зобов'язання. У вересні німецька сторона зажадала від словаків розрахуватися за товарні поставки з райху, оплата яких у зв'язку з військовими діями затримувалася. Словацький банк визнав дані претензії і перерахував Німецькому банку 30 млн. марок11. На початку жовтня була укладена словацько-німецька угода, що стосувалася матеріального забезпечення німецьких підрозділів у Словаччині. У ній мова йшла про: щомісячне виділення словацьким урядом коштів у національній валюті для потреб німецького війська; надання продовольства для особового складу та фуражу для коней; забезпечення німецьких підрозділів будівельними матеріалами та робочою силою для зведення військових об'єктів, необхідними житловими приміщеннями, засобами транспорту і зв'язку тощо. Характерно, що даний договір мав зворотню силу терміном від 1 вересня 1944 р., тобто були узаконені всі попередні заходи німецького командування майже від початку окупації. Натомість кінцевий термін дії угоди чітко не визначався, а ставився в залежність від військової ситуації12.

У цей час, в умовах нової суспільно-політичної ситуації, у нацистських владних колах знову активно обговорюється «словацьке питання». Радикальна група на чолі з керівником антиповстанської каральної операції генералом Г. Бергером вважала за необхідне повне підпорядкування Словаччини німецькому військовому командуванню. Німецьке посольство дотримувалося більш гнучкої тактики політичної взаємодії зі словацькими урядовими структурами. Якщо перша пропозиція знаходила підтримку у шефа служби безпеки райху Г. Гіммлера, то друга виражала думку керівника німецького МЗС Й. Ріббентропа13. Зрештою, це відомче протистояння завершилося перемогою поміркованої групи на чолі з послом Г. Лудіном. Г. Бергер недооцінив силу опору повстанців, а тому його акція «пацифікації» Словаччини обмеженими військовими силами не змогла придушити збройного виступу. Його змінив фронтовий генерал Г. Гьофле, й зрештою політичний курс німецького посольства у Братиславі продовжував визначати зміст і форму німецько-словацьких відносин.

Цілковитий конформізм владної верхівки переконав нацистських діячів у недоцільності формальної ліквідації словацької державної організації, а тому була зроблена ставка на максимальне використання її управлінського ресурсу на допомогу німецькій окупаційній адміністрації. Вони надалі залишили Тісо президентом та експлуатували його беззаперечний авторитет задля умиротворення й консолідації розбурханого повстанням словацького суспільства. При цьому з пропагандистських міркувань він мав публічно демонструвати свою відданість Німеччині. Найбільш вражаючим проявом особистого колабораціонізму Й. Тісо став парад німецьких військ в захопленому центрі повстання - Банскій-Бистріці, під час якого німецькі вояки отримали з його рук відзнаки і нагороди. Утім, реабілітанти Й. Тісо мають альтернативне пояснення таких його дій: німці пригрозили президенту, що у разі відмови від участі в урочистостях зруйнують місто. Сам Й. Тісо начебто сказав: «Дякувати Богу, що ми тими кількома бляшками вберегли життя і цінності, створені багатьма поколіннями»14.

З Берліна контролювався персональний склад словацького уряду аби він відповідав інтересам райху. 29 серпня 1944 р. Ріббентроп давав Лудіну такі інструкції: «Не бажано щоб наразі був усунутий Тука... Чатлош в даній ситуації мусить бути вилучений. Запрошення Дюрчанского не береться до уваги ні в якому разі.»15. Вимоги німців були виконані майже в повному обсязі. 2 вересня Тісо позбавив Чатлоша посади міністра оборони16. Дюр- чанский не повернувся у велику політику. Щодо Туки, то він, мотивуючи рішення критичним станом здоров'я, 6 вересня разом зі своїм урядом все ж подав у відставку17, але німців загалом влаштовувала висунута кандидатура Штефана Тісо на посаду нового прем'єра. Новий глава уряду неодноразово відзначав, що він особисто відданий Йозефу Тісо, та завжди буде «мати на увазі його волю». Як правило, прем'єр обідав у президентському палаці та звітував про діяльність уряду. Було очевидно, що він, як і підлеглі йому міністри, продовжуватимуть вести курс, диктований президентом. То ж у день свого призначення Ш. Тісо у виступі по радіо висловив німецьким солдатам подяку за допомогу у боях з повстанцями і від імені словацького уряду зобов'язався до продовження тісної співпраці з Німеччиною18.

Суспільно-політична ситуація під час та після повстання відзначалася частим ігноруванням конституційно-правових норм, затверджених у попередній період. Сам керівник уряду, будучи за професією юристом, відверто заявляв: «будемо дотримуватися законів, але там, де життя буде вимагати рішучих дій, виходитимемо з переконання, що воно є важливішим за «мертву» правову норму»19. Наслідком такої позиції влади стало прийняття 27 жовтня 1944 р. так званого «ліквідаційного закону», згідно з яким уряд мав право діяти і змінювати закони за мотивом надзвичайного становища без згоди сейму. Відтак, законодавчий орган втрачав будь-яке практичне значення у функціонуванні держави. Дані заходи були спричинені прагненням активізації карально-репресивної функції режиму, але виконати це завдання без німецької «допомоги» було уже неможливо.

Тож не дивно, що найбільш жорстке втручання окупантів у роботу словацьких органів спостерігалося у силовій сфері, а надто в питаннях державної безпеки та екзекуції ідейних супротивників. У грудні 1944 р. під тиском німців відбулися персональні зміни в керівництві Центру державної безпеки. Замість «ліберального» Й. Бенюшки його очолив П. Денк, кандидатура якого повністю задовольняла німців. Тоді ж проблеми безпеки були вилучені з-під компетенції МВС і передані міністерству оборони. Однак окупантам видався недостатнім рівень активності міністра оборони Ш. Гашшіка у боротьбі з ворожими елементами, а тому на чолі спеціального комітету безпеки у структурі міністерства став фанатично відданий райху ультрарадикал О. Кубала, який зосередив в своїх руках широкі повноваження20. Йому підлягали ЦДБ, державні поліційні структури, кримінальний відділ та Глінкова гвардія. Проте навіть Кубала мав украй обмежені можливості у зв'язку з активізацією діяльності в Словаччині німецьких служб безпеки. Так, з 7 жовтня за розпорядженням Міністерсва національної оборони словацькі органи почали передавати їм полонених іноземних громадян21. Звичним явищем стали самовільні арешти гестапо словацьких державних службовців без повідомлення про це їх керівництва22. Характерним прикладом є інформація з Топольчан. Там гестапівці заарештували всіх працівників місцевого окресного управління, в тому числі дружину окресного керівника (сам він не був присутній), за прослуховування іноземної радіопередачі23.

У лютому-березні 1945 р. за ініціативи німців прокотилася хвиля арештів співробітників словацьких карально-репресивних органів (судді, працівники тюремного відомства, прокуратури, поліції, ЦДБ), які виявляли пасивність у боротьбі з «ворожими елементами» або ж співпрацювали з ними. Інколи службове завзяття виявляли і словацькі керівники. Так, на початку січня Гашшік видав таємний наказ ЦДБ про арешт тих громадян, які вже були звільнені окупаційними органами за недостатністю доказів про причетність до повстання24.

Рівень словацької залежності від Німеччини в цей час також демонструють події навколо суду над керівниками повстання. 22 грудня 1944 р. спеціальний сенат обласного суду в Братиславі заочно виніс вирок повстанським лідерам В. Шробару, Я. Урсіні, Й. Леттріху та ін.25 Характерно, що жоден з них не отримав смертної кари, а найсуворіше покарання передбачалось для співголови СНР В. Шробара, якого засудили до довічного ув'язнення. Такий лібералізм вельми обурив німців. Діючи за вказівкою Ріббентропа, Лудін 30 грудня 1944 р. поставив перед президентом та прем'єром категоричні вимоги: упродовж трьох днів створити новий склад суду, провести додаткове судове слухання з обов'язковим винесенням смертного вироку; суддів поблажливого спеціального сенату негайно заарештувати26. Німецький ультиматум було повністю задоволено. 2 січня 1945 р. ЦДБ затримала членів спеціального сенату та відправила їх в ілавську в'язницю, а 3 січня 1945 р. спеціальний ревізійний сенат переглянув попередній вирок і засудив усіх обвинувачуваних до смертної кари27.

Таким чином, словацька влада в умовах військової присутності німців не мала реальної свободи дій і здебільшого виконувала роль посередника по роз'ясненню розпоряджень окупаційної адміністрації місцевому населенню або ж безпорадного спостерігача її заходів.

Єдиною спробою налагодження роботи ефективного адміністративно- управлінського апарату було створення інституту урядових уповноважених, які отримали необмежені компетентні права. Так, в урядовому розпорядженні чітко вказувалося, що уповноважений за надзвичайних обставин може відхилитися від діючих правних норм та приписів28. У період з жовтня 1944 по березень 1945 рр. урядовими уповноваженими стали: Й. Бучек (Тренчінська жупа) Л. Кніга (Татранська жупа), А. Сабол-Палко (Шарисько- Земплинська жупа), Ян Дюрчанский (Погронська та Нітрянська жупи)29. Але новопризначені керівники нового уряду зустрілися на місцях з великими труднощами. Їх широкі повноваження ігнорувалися німецькими окупаційними органами. Маса проблем виникла при налагодженні співпраці з іншими державними відомствами. У результаті, урядовий уповноважений у Банскій-Бистріці констатував: «У таких умовах керувати неможливо»30.

Нові протиріччя окреслились всередині правлячої партії. Ультрара- дикали всю повноту відповідальності за стан справ поклали на партійних і державних функціонерів, які своєю ліберальною поведінкою призвели до «національної катастрофи», як було названо повстання. У черговий раз пропонувалося розпочати еру внутрішніх перетворень: «замість половинчастості, зручності та байдужості має прийти рішучість і послідовність», «події серпневої зради нехай стануть сприятливим чинником для очищення суспільно-політичного життя від зрадників та виправлення помилок, які чинилися упродовж шести років»31. Саме з рядів ультрарадикалів вербувалися свідомі й непримиренні учасники антиповстанських та антипар- тизанських терористичних акцій у складі карально-репресивних німецько- словацьких підрозділів та груп .охоронних відділів Глінкової гвардії.

Інша група молодих партійних активістів (так звані младолюдаки) піддали гострій критиці недостатні антиповстанські заходи уряду і теж вимагали більш рішучих дій проти ворогів словацької державності. Младо- людаки організовувались у своєрідні дискусійні групи («чорна опозиція», «кінопартіа»)32. Тісний зв'язок із младолюдаками підтримували й деякі відомі громадські і політичні діячі, а на рубежі 1944-1945 рр. їх ідейним та організаційним лідером став Ф. Дюрчанский.

20 вересня 1944 р. Ш. Полакович, Й. Паучо, Л. Мацек та інші представники младолюдацької течії в ГСНП подали президенту Тісо меморандум в якому виклали своє бачення корінних політичних перетворень в державі. В документі під гаслом «Повернутися до 14 березня» вимагалося: встановлення твердого авторитаризму; послідовна «чистка» в партії та державному апараті; покарання головних винуватців серпневого путчу; остаточне вирішення «єврейського» та «чеського» питань33. За ініціативи младолюдаків у кінці 1944 р. у дисциплінарний суд ГСНП було подано обвинувачення проти міністрів Г. Медріцького, Ю. Стана, А. Кочіша, які «не вірили і не вірять у словацьку державність, легко піддаються ворожій пропаганді та проявили себе слабкими при виконанні своїх службових обов'язків»34. Рішуче налаштовані младолюдаки розглядали як варіант заснування оновленої народної партії, але втілити ці проекти у життя не мали реальної можливості. Активність молодої ґенерації наштовхнулась на спротив президента. Він не підтримав нових радикалів та не допустив чергової спроби «революції у верхах». Младолюдаки підкорились авторитету Тісо і партія зберегла принаймні зовнішню єдність.

Проте, саме молоді партійці вже з осені 1944 р., прогнозуючи невтішний розвиток бойових дій на радянсько-німецькому фронті, стали готуватися до майбутньої підпільної роботи в умовах окупації Словаччини Червоною армією. Младолюдаки сподівалися на підтримку західних держав і виходили з переконання, що «якщо вороже поставимося до більшовиків, то можемо отримати симпатії Заходу та нейтральних країн»35.

Відтак, планувалося розгортання агентурної, пропагандистської та диверсійної діяльності так званої Словацької таємної охорони. Слухачам спеціальної вищої вождистської школи та членам Глінкової молоді в курсі розвідувальної підготовки було організоване викладання російської мови. Для них готувалися фальшиві документи, конспіративні квартири, переводилися значні суми в іноземні банки для фінансування майбутньої підпільної діяльності36. Завдяки вказаним організаційним заходам у 1945-1947 рр. на словацьких землях розгорнувся пролюдацький рух Опору.

На рубежі 1944-45 рр. деякі людацькі діячі здійснили ще одну спробу налагодити контакти із Заходом. На рівні «салонних» розмов виникла ідея «місії Крайчовіча». Ф. Дюрчанский, К. Мурін та інші впливові людаки організували поїздку працівника Національного банку В. Крайчовіча через югославські землі до Італії, звідки той мав дістатися до Великої Британії37. Проте емісара затримала хорватська поліція. МЗС Хорватії повідомило у Братиславу, що Крайчовіча запідозрили у спробах налагодити зв'язки з югославськими партизанами для подальшого виходу на контакт із британськими офіцерами. На щастя для словацьких діячів, Крайчовіча не віддали німецьким службам безпеки, але й провал його завдання був очевидним.

Період осені 1944 - зими 1945 рр. у Словаччині характеризується економічною кризою. Різко впали обсяги виробництва. Більшість підприємств працювало не на повну потужність через нестачу сировини, енергоресурсів, поганий транспортний зв'язок або ж військові операції у регіоні. Звичайним явищем в умовах небезпеки боїв та авіаційних нальотів був відтік населення із міст у сільську місцевість, що створювало проблеми з робочою силою. Відтак, у 1945 р. відбувся стрімкий спад економіки до 1/3 відповідних показників 1943 р.38. Фактично припинене постачання цивільної сфери пальним, яке використовувалося виключно для потреб війська та евакуації. Унаслідок повстання селяни не мали можливості повноцінно провести посівну кампанію озимих. Практично перестала здійснюватися торгівля на місцевих ярмарках і базарах. У той же час восени 1944 р. уряд підвищив ціни на цукор, спирт, транспортні послуги. Але ситуація у фінансовій сфері залишалася складною, адже державні видатки суттєво зросли, тоді як надходження до бюджету зменшилися більш як наполовину39. Держава змушена була виділяти на потреби клірингової торгівлі астрономічну суму в 500 млн. крон щомісяця40.

Нагальним завданням постало відновлення господарства та інфраструктури на «звільненій» від повстанців території. Урядовий уповноважений у Банскій-Бистріці доповідав про необхідність організації громадських робіт (реконструкція мостів, доріг, муніципальних будівель) та виділення з бюджету додаткових кошів на ці потреби. Дійсно, 16 листопада 1944 р. на засіданні уряду було прийнято рішення про виділення регіону 15 млн. крон для фінансування громадських робіт, виплати зарплат та пенсій41.

Важким тягарем для словацької економіки була німецька окупація. Виконання словацько-німецької господарської угоди повністю дезорганізувало фінансову систему Словаччини. Для задоволення фінансових потреб німецьких підрозділів уряд змушений був вкидати до грошового обігу близько мільярда крон щомісячно. Тому до кінця березня 1945 р. обсяг готівки збільшився на 7,12 млрд. крон, а державний борг за цей час зріс до 5 млрд. крон42. Аналізуючи ситуацію, прем'єр Ш. Тісо у грудні 1944 р. зауважив: «Наближаємося до господарської та фінансової катастрофи»43.

Після придушення повстання на порядок денний постала проблема військових трофеїв, на які могли претендувати німці. Урядовий уповноважений в Банскій-Бистріці скаржився, що німецьке військове командування не обмежує поняття трофеїв лише зброєю та боєприпасами, а він сам не може контролювати ситуацію так як «вагони відправляються без відома і перевірки їх моїми людьми «44. Траплялися випадки, коли німці продавали словацьким обивателям трофеї (продукти, особисті речі, худобу), які у свій час були відібрані у них відступаючими повстанцями і партизанами45.

Таким чином, окупанти цілковито ігнорував інтереси Словаччини і максимально використовували її ресурси для своїх потреб. Людацька влада в даній ситуації спромоглася лише на формальні скарги. 24 листопада 1944 р. в Берлін була відправлена дипломатична нота з офіційним протестом проти свавілля німецьких військ46. Зрозуміло, що у відповідь надійшли такі ж формальні запевнення про обов'язкове врахування словацьких потреб окупаційними органами, які не мали жодного практичного результату. На початку грудня Й. Тісо надіслав особистого листа А. Гітлерові, в якому прохав привести економічні вимоги у відповідність з існуючими договорами і вказував на небезпеку повної господарської катастрофи Словаччини47. Фюрер був вражений такою зухвалістю. Він доручив Ріббентропу відвідати Словаччину з характерною інструкцією: на публіці спілкуватися з Й. Тісо з усією повагою, як до керівника держави, але «наодинці з цим паном не церемонитися»48.

Ще однією проблемою для влади стало питання біженців. З липня 1944 р. на території Словацької держави перебували 20-тисячна група українських, російських та польських біженців, з яких більшість становили жінки й діти49. Для їх проживання були організовані спеціальні табори, інколи біженців розміщували у школах. Словацьке населення у ставленні до них виявляло різні позиції: від щирого співчуття і всебічної допомоги до відкритої ворожнечі і небажання утримувати біженців власними ресурсами. Урядові органи з метою жорсткої економії забороняли перебільшувати ліміт витрат на їх харчування, який складав вартість 10 крон в день на одну особу50. Біженці залучали до різноманітних громадських робіт, працювали на підприємствах.

Ситуація ускладнилася з початком повстання. Влада не мала ні можливості, ні бажання турбуватися про біженців, а тому 15 вересня 1944 р. міністерство оборони оголосило, що їх прийме Німеччина, однак організація переміщення наштовхнулася на значні труднощі: збройна боротьба у регіоні, нестача засобів для транспортування, багато біженців не бажали виїзджати до німецьких земель. Справа затяглася до грудня і в ній взяли участь місцеві органи влади, словацькі служби безпеки, німецька окупаційна адміністрація, а також українські військові з частин дивізії СС «Галичина», що діяли на той час у Словаччині.

Завершальним акордом випробувань стали фронтові бої між вермахтом та Червоною армією, в ході яких Словаччину спіткали лиха нових людських жертв, матеріальних втрат, тотальна мобілізація та евакуація. Вже 20 вересня 1944 р. частини першої гвардійської армії Четвертого Українського фронту перетнули словацький кордон51. З цього часу територія, номінально підпорядкована братиславському уряду невпинно скорочувалась під натиском радянських військ. Особливо кровопролитні бої, які супроводжувалися знищенням цілих населених пунктів, відбувалися у районі Дукельського перевалу у Свидницькому окресі.

Таким чином, військові дії, відвернення яких теж було наріжним каменем людацької концепії «меншого зла», не оминули Словаччину. Людацька влада вдалася до широкої військової мобілізації. До кінця 1944 р. були призвані наймолодші вікові групи (1942-1943 років народження). У результаті, у січні 1945 р. кількість солдатів становила 41,5 тис. осіб, а в час останньої мобілізації (на початку березня) планувалося призвати ще близько 12 тис. новобранців52. Звертаємо увагу, що багато з них були відірвані від своїх родин не лише військовою службою, але й лінією радянсько-німецького фронту, що невпинно котився на захід. Відтак, настрої солдатів були відверто капітулянтськими: «Все одно прийдуть росіяни». Характерним є також текст повторної присяги військовослужбовців, процедуру якої у березні ініціювало міністерство оборони: «Присягаю, що не вступлю на службу такому руху, який би підривав і знищував інтереси народу, держави, оборони»53.

Таким чином, новосформована армія теж не стала опорою людацького режиму. Із загальної кількості вояків лише близько 10 % німецьке командування довірило зброю, а більшість працювали на будівельних роботах по спорудженню оборонних ліній.

У цей період міста піддавалися артилерійским обстрілам та бомбардуванням. 20 грудня 1944 р. масованого бомбардування зазнав Прешов. Було повністю знищено 252 будівлі. Лише за перших два дні ліквідації наслідків нальоту було виявлено більше сотні загиблих54. 17 березня 1945 р. радянські літаки бомбардували Братиславу55.

Владна пропаганда працювала на повну потужність у справі антирадян- ської агітації. На шпальтах «Словака» публікувалися статті із роз'ясненням того, що СРСР не є виразником слов'янської взаємності: «ми ніколи не були ворогами росіян, вважали і вважаємо їх слов'янськими братами. Але ми рішуче виступаємо проти неслов'янського, антислов'янського й анти- європейського більшовизму!»56. Урядові структури поширювали зловісну інформацію про те, що червоноармійці на зайнятих територіях відбирають у населення весь одяг, продукти, допускаються насильств і жорстокостей, гонять мобілізованих чоловіків у першу бойову лінію під танки. За словами сучасника тих подій, уряд залякував населення тим, що начебто росіяни вивезуть до Сибіру всіж чоловіків у віці від 18 до 50 років57. Проте, виснажене населення, у переважній більшості, дивилося на ситуацію із надією, що радянська перемога принесе йому довгоочікуване завершення бойових дій. Тому початкове ставлення до Червоної армії було доброзичливим. Однак, реальна ситуація на зайнятих словацьких землях характеризувалася як позитивним, так і негативним досвідом взаємодії населення з радянськими солдатами. Безсумнівно, були випадки, коли місцеві жителі зі зброєю в руках допомагали звільняти свої домівки від німців, добровільно брали участь у відбудовчих роботах, приходили на призовні пункти польових військкоматів, на зібрання з політінформації58.

Але у відвойованих населених пунктах червоноармійці не завжди вели себе як визволителі. Так, за повідомленням урядового уповноваженого Й. Бучека, у Ліптовському Мікулаші, котрий кілька раз переходив з рук в руки, радянські солдати допускалися грабежів та насильств над місцевими жителями. Характерно, що не були «помилувані» навіть люди комуністичної та чехословацької політичної орієнтації59.

Словаки скаржилися на здирництво радянських інтендантських служб, які часто прирікали на голодування цілі сім'ї. Фіксувалися випадки небажання населення постачати радянським військовим частинах продовольство і фураж. Здебільшого без натхнення сприймався наказ про мобілізацію в армію, якій підлягали чоловіки з 1910 до 1926 років народження. Так, у окресі Спішска Нова Вес 60 % від кількості осіб, що підлягала призову, ухилялися від нього. У окресі Требішов лише 30 % із числа призовників підкорилися розпорядженню про мобілізацію60.

Населення прифронтової зони страждало й від «союзного» вермахту. Розквартирування його особового складу спричинювало житлово-побутові проблеми, адже словацькі родини змушені були тіснитися в одній кімнаті або на кухні61. Присутність німецького війська зумовлювало велику матеріальну шкоду. Інформація з окресу Наместово гласить: «Німецька армія для своїх потреб реквізує у цивільного населення коней, худобу, частими є випадки грабежів у крамницях, корчмах та приватних будинках»62. Траплялися випадки, коли німці брали словацьких урядовців у заручники для виконання місцевим населенням їх вимог. Так, незважаючи на депутатську недоторканість, був узятий під варту міський голова Кремниці Я. Данк, який відмовився покрити із громадського бюджету великі витрати німецького підрозділу, який дислокувався у місті63.

Новим негативним моментом була примусова праця цивільного населення на оборонних лініях. Вона фактично не оплачувалися, але відволікала людей від власного господарства у період осінніх сільськогосподарських робіт. На вимогу німецького командування словацька влада оголосила в окресах прифронтової зони загальну трудову мобілізацію чоловіків 16-60 років, які залучалися до оборонних робіт64. Наприклад, у Західній Словаччині інженерно-технічні частини та мобілізоване цивільне населення створювали укріплену лінію у долині р. Ваг від Жіліни до Трнави та Братислави. Ще одна оборонна смуга тяглася від Мартіна долиною р. Турец до Трнави. управлінський військовий адміністрація

Зрештою, великими руйнуваннями супроводжувався відступ німецьких військ. Німці залишали по собі знищені мости, залізничні станції і навіть випалені села65. Словацька влада при цьому спромоглася лише на формальні протести та скарги.

Загальна тенденція бойових дій взимку 1944-1945 рр. висунула на перше місце проблему евакуації. 17 січня 1945 р. була укладена німецько- словацька угода, за якою всі підприємства, сировина, продукти, худоба, товари і напівфабрикати мали вивозитися до Німеччини для подальшого ведення війни66. Рішення про проведення евакуації належало до компетенції німецького посла в Братиславі, який керувався принципом «військової необхідності». Обов'язком словацької влади було створення умов, щоб «евакуація пройшла швидко й гладко»67. Загалом, словацька адміністрація не мала жодної можливості регулювати та впорядковувати процес евакуації, який більше скидався на пограбування національного багатства країни. Так, з державного монетного двору Кремниці німці вагонами вивозили «сировину» - дорогі і кольорові метали. Відомо, що на вимогу начальника станції у Жіліні лише два таких вагони вдалося затримати та залишити на території Словаччини68. Керівник словацького митного контролю у Кутах у січні 1945 р. інформував центральний уряд, що з країни вивозиться не лише те, що підпадає під визначення «озброєння та військове спорядження», але й, наприклад, текстильні товари, алюміній, шкіра, спирт, деревина. Митники не могли цьому перешкодити, адже «у разі затримки німецькі військові погрожують митним службовцям»69. Тож не дивно, що 5 березня 1945 р. Генеральна рада оборони держави (спеціальний міжміністерський орган з координаційних питань) констатувала: «Єдиним приводом для здійснення господарської евакуації німці називають потреби райху... причому словацькі державні органи не мають відомостей що і куди вивозиться»70.

Значно складнішим завданням виявилася евакуація населення. Вже на початку листопада 1944 р. німецьке військове командування зажадало проведення у Шарисько-Земплинській жупі тотальної (для східних окресів) та часткової (для решти території) евакуації71. Але реалізація цього задуму наштовхнулася на труднощі. Серед основних назвемо: проблеми із взуттям та теплим одягом в умовах наступаючої зими, відсутність транспорту, підготовлених таборів для біженців, небажання населення покидати місце проживання. 1 грудня Центральна евакуаційна комісія в Прешові доповідала, що цивільне обивательство ухиляється від евакуації і ховається частково в лісах, а частково в заздалегідь підготовлених схованках72. Подальший поступ фронту зумовив появу 30 грудня 1944 р. спеціального наказу міністра внутрішніх справ, в якому наголошувалось, що місцеві виконавчі служби можуть застосовувати примус до небажаючих евакуюватися73. Звичайно, братиславська влада не мала в своєму розпорядженні збройної «сили примусу», а тому цю функцію взяли на себе знову ж таки німецькі війська. Їх рішучі дії по організації евакуації не раз переростали в брутальне насильство. Так, наприклад, евакуантів зі Зволена примусово вивезли до Німеччини в запломбованих вагонах74.

Таким чином, все вказувало на те, що функціонування людацького режиму зокрема, та словацької держави загалом вступило у завершальну агонізуючу фазу. Цілковитого розбалансування зазнало управління, фінанси, системи транспорту та зв'язку. Повсякденним явищем стали наростаюча паніка перед наближенням фронту, масштабні безчинства та свавілля німецьких військ, до чого слід додати й остаточно невирішену партизанську проблему. Характеризуючи настрої суспільства у цей час, сучасний словацький дослідник М. Пекар зазначає: «.для абсолютної більшості населення, незважаючи на їх політичну діяльність попередніх місяців і років, головним пріоритетом стало забезпечення власного фізичного існування та, наскільки це було можливо, майна»75.

У цих умовах чи не єдиним позитивним аспектом діяльності словацьких державних структур був курс на максимально можливе забезпечення населення засобами до існування. На порядку денному роботи уряду продовжувало стояти завдання допомоги інвалідам та виплат грошової допомоги на дітей. Є відомості, що працівники промислових підприємств Спіша, які втратили місце роботи через зупинку виробництва внаслідок партизанських диверсій, отримували державну допомогу із спеціального резервного фінансового фонду76. 14 жовтня 1944 р. міністерство фінансів виділило 1 млн. крон допомоги словацьким біженцям та тим, хто постраждав від воєнних дій. Щоправда, це була лише мала частка необхідних коштів, адже вже тоді матеріальні втрати вираховувалися приблизно у 30 млн. крон77. Вагомою підтримкою держави було те, що державним службовцям і працівникам деяких приватних підприємств виплатили зарплатню на 3-4 місяці вперед78. Це дозволило їм закупити продукти та уникнути голодування. Слід згадати й про спеціальний фонд урядового уповноваженого, з якого, в порядку розгляду прохань, виплачувалася індивідуальна фінансова допомога. Архівні матеріали доводять, що урядовий уповноважений в Прешові дійсно виділяв за подібними заявами суми у межах 1-10 тис. крон79. Як зазначає сучасний український дослідник Є. Роговий «...державні органи... дійсно у межах своїх можливостей намагалися допомагати місцевому населенню і хоч якось захистити його від свавілля німців. «Вибити» з центру для своїх районів продукти, транспорт і відвернути пограбування німцями словаків»80.

Як бачимо, словацька влада і в скрутних обставинах вела соціальну політику, намагаючись створити умови для задоволення базових потреб населення. Це мало певні конкретні результати. Зокрема, карткова продуктова система в Словаччині навіть у 1945 р. не набула загального поширення, а словацьке суспільство уникло продовольчої катастрофи.

Незважаючи на очевидний крах режиму та держави, людацькі лідери до останнього відстоювали свої політичні позиції. З'їзд младолюдацької генерації, що відбувся 14 січня 1945 р. у Піештянах, прийняв маніфест, в якому були прописані такі гасла: «Стоїмо непохитно за Словацьку державу. Здоровий глузд! наказує нам співпрацювати з тим, хто нашу свободу і державність визнає, тому закономірним є наше співробітництво з Німеччиною»81. Схожі заяви пролунали 23 січня 1945 р. на засіданні парламенту у деклараціях словацького уряду та президії сейму. В них пафосно обґрунтовувалося природне право словацької нації на власну державність та проголошувалася незмінність політичного курсу. Ш. Тісо зазначив, що словацький уряд і в сьогоднішніх складних умовах непохитно переконаний у вірності «дотеперішніх національних прагнень та міжнародних концепцій», а заступник голови сейму К. Медерли, полемізуючи з пропагандою чехословацького уряду Е. Бенеша, підкреслив, що лише законно обраний сейм може вирішувати долю і державний устрій словацької нації82. 23 лютого Ф. Дюрчанский через братиславське радіо засудив відновлення ЧСР на зайнятих Червоною Армією територіях як протиправний акт83, а у березні лідер Словацької Національної Ради у Лондоні П. Прідавек подав британській владі меморандум з протестом проти відновлення Чехословаччини84.

Звісно, дані патріотичні-фанатичні декларації не мали жодного практичного значення. Втілювати їх в життя вже було ніколи. 15 січня 1945 р. був виданий таємний наказ МВС про підготовку до евакуації, сховку або ж знищення документації центральних державних органів та установ85. У середині березня Генеральна рада оборони держави пропонувала вже публічно через пресу звернутися до жителів Братислави, щоб «у якнайбільшій мірі спонукати їх до добровільної евакуації»86. Цікаво, але у Берліні побоювалися, що президент і уряд можуть залишитися у столиці й здатися Червоній Армії. Так, за інформацією словацького консульства у Стокгольмі, німці, у разі подібної капітуляції братиславської влади, були готові сформувати словацький уряд у Берліні на чолі Б. Галванком87. Проте до цього справа не дійшла. 1 квітня 1945 р. урядова колона виїхали з Братислави спершу до словацької Скаліци, а згодом до австрійського Кремсмюнстера88.

Фактично знаходячись в еміграції, словацька влада ще намагалася зберегти нормативно-правовий континуітет Словацької держави. 27 квітня 1945 р. Й.Тісо у виступі на німецькому радіо заявив: «Словацька держава існує тому, що живе і діє її президент, уряд та інші органи, маючи в руках закони Словацької республіки»89. Залишки військових підрозділів Глінко- вої гвардії, Глінкової молоді, Домобрани брали участь у боях з Червоною армією на південних ділянках радянсько-німецького фронту, допомагали німцям у боротьбі з партизанами у Моравії, повстанцями у Празі. У цей час реанімувалася ідея створення словацького полку СС, але до цього справа уже не дійшла.

Останнім актом словацької влади стала, за іронією долі, угода з представниками країни, що ні в якій формі не визнавала Словацьку державу. 8 травня 1945 р. у Кремсмюнстері між словацьким урядом та командуванням ХХ корпусу ІІІ армії США був підписаний своєрідний договір про капітуляцію, в якому словацька сторона прохала американське військо про захист всіх словацьких громадян, що опинилися в американській зоні оку- пації90. Дану подію вважаємо остаточною ліквідацією Словацької держави.

У другій половині травня відбувається інтернування та роззброєння словацьких військових формувань. Доля людацької політичної еліти визначилася у двох напрямках. Окремим діячам (Ф. Дюрчанский, Й. Кіршбаум, Ш. Полакович) вдалося залишитися на Заході, де вони стали зачинателями людацьких емігрантських центрів. Більшість провідних людаків (серед них Й. Тісо та А. Мах) за міжсоюзницькою угодою були репатрійовані і передані в руки чехословацької влади, яка ініціювала над ними судові процеси.

Отже, окупація Словаччини та збройне протистояння в країні засвідчили хибність владного політичного курсу та продемонстрували крах лю- дацької концепції «меншого зла». Країна втратила свій протекторатний статус, а німецькі окупаційні війська фактично не зважали на словацьку адміністрацію. Придушення повстання за допомогою німців не врятувало режиму, а лише продовжило його агонію та, безсумнівно, поглибило й унаочнило колаборантський характер людацької влади. У період проходження фронту словацькою територією простежується підпорядкування ресурсів країни потребам вермахту. Задля продовження ведення війни німці здійснили економічне пограбування Словаччини. Вони повністю взяли під свій контроль евакуацію господарських об'єктів та населення, проводили тотальну трудову мобілізацію. Зайняття Червоною армією Словаччини супроводжувалося відновленням на її теренах чехословацької влади, а залишення наприкінці березня 1945 р. урядом Тісо Братислави ознаменувало остаточний крах людацького режиму.

Примітки

1. Zmluva o ochrannom pomere medzi nemeckou risou a tzv. Slovenskym statom [preklad] // Daxner I. Eudвctvo pred nвrodnяm sьdom, 1945-1947. - Br., 1961. - S.229.

2. Від словацького l'ud - народ у назві правлячої Глінкової словацької народної партії. У статті вживаються похідні від цього слова означення «людак», «лю- дацький».

3. Rogovyy Y. Vplyv politiky nemeckйho okupacnйho rezimu na slovenskь spolocnost' (september 1944-aprfl 1945) / Y. Rogovyy // Oslobodenie Slovenska 1944-1945 / zost. V. Kovвcovв. - Banskв-Bяstrica: Mьzeum Slovenskйho narodnйho povstania, 2010. - S. 35-44.; Роговой Е. С. Взаимоотношения общества и власти в Словацкой республике (1939-1945 гг.): Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история / Е. С. Роговой. - Харьков: Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина, 2011. - 248 л.

4. Slovensky nвrodnя archiv (SNA). - Fond Ministerstvo zahranicnych veci (MZV). - Karton (kart.) 116. - Cieker. 4.IX.1944. Sprava z Madridu.

5. SNA. - MZV. - kart. 967. - clanфk (c.) 70008/1/45. V Bratislave. 15.Ш.1945. Predmet: Slovensko-svajcarskй vzt'ahy. Zmena.

6. SNA. - MZV. - kart. 967. - c. 21/T. Sprava Generalnйho konsula v Stockholme.

7. 7 Fasisticke represalie na Slovensku / Zost. Dusan Halaj. - Bratislava (Br.): Obzor, 1990. - S. 20.

8. Slovenske narodne povstanie. Nemci a Slovensko 1944. Dokumenty // Zost. V. Precan. - Br.: Epocha, 1971. - S. 184.

9. SNA. - Ministerstvo hospodarstva (MH). - kart. 30. - c. 1. res. 1944. Pomer administrativy a brannej moci nemeckej na Slovensku. Objasnenie. Bratislava dna 12 sept. 1944.

10. SNA. - Щrad predsednictva vlady (UPV). - kart. 17. - c. 1694/44.

11. SNA. - UPV. - kart. 92. - c. 5064/44.

12. SNA. - MH. - kart. 30. - Odpis. Ministerstvo narodnej obrany. Cis. 164.032/ intend. 2-1944. Zasobovanie nemeckych jednotiek na Slovensku. Bratislava 30 oktobra 1944. - S. 1-3.

13. Klimko J. Tretia risa a l'udвcky rezim na Slovensku / J. Klimko. - Br.: Obzor, 1986. - S. 216-217.

14. Vrba J. Muz, ktory sa vzoprel Hitlerovi. Osobnй svedectva o zivote, cinnosti a cnostiach Th Dr. Jozefa Tisu, prezidenta prvej Slovenskej republiky / J. Vrba. - Br., 1998. - S 57.

15. Slovenske narodne povstanie. Nemci a Slovensko 1944. Dokumenty // Zost. V. Precan. - Br.: Epocha, 1971. - 704 s. S. 185.

16. SNA. - UPV. - kart. 17. - c. 3518/44. 2 septembra. Kancelaria prezidenta. 2 septembra 1944. Pozbavenie F. Catlosa funkcie.

17. SNA. - UPV. - kart. 17. - c. 1635/1944. 1.635/1. res. - 1944. 13 septembra 1944. Uznesenie o menovanie Karola Murina ako sprostredkovatel'a medzi slovenskou vlвdou a velitel'stvom nemeckych jednotiek na Slovensku.

18. Podolec O. Az do poslednej chvile... (Cinnosf vlвdy Stefana Tisu) // Slovenskв republika 1939 - 1945 ocami mladych historikov. V. (Slovenskв republika medzi Povstanim a zвnikom 1944-1945). - Banskв-Bystrica: Ьstav vedy a vyskumu, katedra histфrie FHV UMB, Stвtna vedeckв kniznica v Banskej Bystrici, 2006. - S. 19-20.

19. Korcek J. Modifikвcie rezimu Slovenskej republiky / J. Korcek // Slovensko na konci Druhey svetovej vojny (stav, vychodiskв a perspektivy) / editori V. Bystricky, S. Fano. - Br., 1994. - S. 24.

20. Jablonicky J. Samizdat o odboji. Studie a clanky. - Br.: Kalligram, 2004. - S. 302

21. SNA. - UPV. - kart. 17. - c. 1821/44. 2 oktobra 1944. Odovzdanie zaistenych cudzincov nemeckym bezpecnostnym organam.

22. SNA. - MH. - kart. 30. - Prez.-P-dфv-1145/44. Predcednictvo vlady. Statne zamestnance - Zatykanie. 20 december 1944.

23. SNA. - Ministerstvo vnutra (MV). - kart. 699. - c. 72/1945-7. 1697/1945. Telefonickй hlasenie zupnйho uradu v Nitre. 16 februara 1945.

24. Korcek J. Modifikвcie rezimu Slovenskej republiky... - S. 32-33.

25. SNA. - MH. - kart. 30. - Prez.-P-dфv-1149/45. Vyrok osobitnйho senвtu krajskйho sudu vo veci trestania organizвtorov povstania. Bratislava. 22 desembra 1944.

Анотація

У статті здійснена спроба комплексного висвітлення ситуації у Словацькій державі в останній період її функціонування (вересень 1944 - березень 1945 рр.). З'ясовано рівень залежності Словаччини від Німеччини у цей час, про- стежено взаємовідносини словацьких управлінських органів з німецькою військовою адміністрацією, розкрито вплив бойових дій на території країни на повсякденне життя населення.

Ключові слова: окупація, німецький тиск, бойові дії, мобілізація, евакуація.

В статье осуществлена попытка комплексного освещения ситуации в Словацком государстве в последний период его функционирования (сентябрь 1944-март 1945 гг.). Выяснен уровень его зависимости от Германии в это время, прослежены взаимоотношения словацких управленческих органов с немецкой военной администрацией, раскрыто влияние боевых действий на територии страны на повседеневную жизнь населения.

Ключевые слова: оккупация, немецкое давление, боевые действия, мобилизация, эвакуация.

Размещено на Allbest.ru