Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Політика пам'яті народної Республіки Болгарія щодо доби національного відродження: джерельний комплекс

07.00.06. - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Свириденко Вікторія Олегівна

Харків - 2015

Зміст

• Перелік умовних позначень
• Вступ
• Розділ 1. Методологія дослідження, історіографія проблеми, характеристика джерельної бази
• 1.1 Методологія дослідження
• 1.2 Історіографія проблеми
• 1.3 Джерельна база
• Розділ 2. Історіографічний канон та історіографічні образи як джерело вивчення політики пам'яті
• 2.1 Історична наука соціалістичної Болгарії: політичний контекст і інституційні рамки
• 2.2 Основні етапи та напрями досліджень національного Відродження
• 2.3 Національне Відродження: від події до історіографічного образу
• 2.4 Проблема наступності та перервності у формуванні образів Відродження в історіографії НРБ. Домінуючі образи
• 2.5 Болгарське національне Відродження у радянській та болгарській історіографії доби соціалізму: компаративний аналіз
• 2.6 «Революція» УБ «Відродження»: понятійне осмислення доби
• Розділ 3. Болгарське національне Відродження у політиці пам'яті НРБ: ідеологізація та інструменталізація образу
• 3.1 Концепція «турецького ярма» та її політичне використання
• 3.2 Національне Відродження у публічному дискурсі НРБ
• 3.3 Художнє оформлення та ідеологізація образів Відродження в літературі
• та кінематографії
• 3.4 Національне Відродження як місце пам'яті: особливості політики пам'яті соціалістичної Болгарії
• Висновки
• Список використаних джерел і літератури

Перелік умовних позначень

БАН - Болгарська академія наук

БІТ - Болгарське історичне товариство

БКП - Болгарська комуністична партія

БРП (к) - Болгарська робітнича партія (комуністів)

ВФ - Вітчизняний фронт

КПРС - Комуністична партія Радянського Союзу

НАТО - Організація Північноатлантичного договору (від англ. NATO - North Atlantic Treaty Organization)

НРБ - Народна Республіка Болгарія

ОВД - Організація Варшавського договору

Вступ

Актуальність теми. Доба національного Відродження Слідуючи історіографічній традиції, прийнятій у болгарській історичній науці, у роботі при розгляді образів Відродження у політиці пам'яті НРБ ми вживаємо поняття «національне Відродження» (слово «Відродження» з великої літери) та «Болгарське Відродження» (обидва слова з великої літери). При апелюванні до феномену національних відроджень в цілому це поняття пишеться з малої літери. Термін ізраїльської дослідниці А. Шапіри. До «агентів пам'яті» вона відносить політичні і соціальні еліти, причетні до оформлення образу минулого. Останній оформлюється у відповідності з потребами сьогодення та проектуються назад до історичних праць. Дет. див.: Shapira A. Historiography and Memory: Latrun, 1948 / Anita Shapira // Jewish Social Studies. - New Series. - 1996 - Vol. 3. - No. 1. - P. 20-21. від часу створення модерної Болгарської держави стала центральним сюжетом болгарської національної історіографії. Апелюючи до Відродження як до найгероїчнішого періоду історії, періоду формування болгарської нації та її боротьби за визволення з-під влади Османської імперії та зверхності

Константинопольського патріархату, історики (та інші «агенти пам'яті»Детальніше про проект див.: Балева М. Кой (по)каза истината за Батак / Мартина Балева // Култура. - 2006. - Бр. 17 (2412, 5 май). Балева М. Образът на Батак в колективната памет на българите / Мартина Балева // Батак като място на паметта/ Batak - ein bulgarischer Erinnerungsort. - София: Изток-Запад, 2007. - С. 15-32; Балева М. Предговор / Мартина Балева, Улф Бруннбауер // Батак като място на паметта/ Batak - ein bulgarischer Erinnerungsort. - София: Изток- Запад, 2007. - С. 5-9). Детальніше див.: Димитров Б. Те искат промяна експозициите на два музея / Божидар Димитров // Изток - Запад. - 2007. - бр. 4 (май). - С. 10-11; Калчева В. Случаят «Батак»: Между яростното обругаване и призивите за свобода на търсенето / Валерия Калчева // Изток-Запад. - 2007. - бр. 4 (май). - С. 3-6.) фактично легітимізували існування новоствореного Болгарського князівства та утверджували засадничу роль Відродження у національному метанаративі.

Творення національної історії, а також «винахід» власних героїв, подій, символів є важливими чинниками націогенези. Кожна «уявна спільнота» у процесі націо- та державотворення формує певний перелік найважливіших для її членів традицій, споруд, подій, персоналій тощо (або «місць пам'яті», використовуючи термін французького науковця П. Нора), які насичені глибоким символічним змістом і покликані цементувати почуття національної ідентичності. У болгарському випадку одним із таких «місць пам'яті» є національне Відродження. Належність болгарської нації до «неісторичних» актуалізувала термін «національне Відродження» серед інтелектуальних еліт нації. Термін відсилав до колись існуючої нації, яка через певні історичні умови занепала і має «відродитися». Таке розуміння національного Відродження перетворювало його на засадничий міф (foundation myth) болгарської нації.

За останні десятиліття студії пам'яті (Memory Studies) стали одним із провідних трендів не лише західної гуманітаристики, а й історіографії посткомуністичних країн. Наразі навіть спостерігається певна «втома» від цієї дослідницької парадигми. Однак саме спад інтенсивного застосування студій пам'яті в якості головної методологічної парадигми, а також позбавлення кон'юнктурного напруження навколо цього напряму сприятимуть поглибленню якості наукових досліджень та дозволять ширше дослідити наукові та публічні образи національного Відродження у НРБ.

Останнім часом набуває популярності вивчення болгарської історії за допомогою інструментарію студій пам'яті, однак дослідження образів Відродження з цих позицій зводиться до обмеженого кола робіт, в котрих вивчаються лише його окремі елементи, персоналії, події. Більше того, для сучасної болгарської історіографії характерне неоднозначне сприйняття студій пам'яті: домінують критичні думки щодо спроб західних науковців і вчених-емігрантів деконструювати ключові ідеї болгарського гранднаративу. Зокрема широкого розголосу набула критика дослідницького проекту 2007 р. болгарської дослідниці М. Балєвої та німецького науковця У. Бруннбауера, присвяченого містечку Батак, відомому як місце жорстокого вбивства мирного населення, вчиненого нерегулярними османськими військами навесні 1876 р. (тобто під час придушення Квітневого повстання 1876 р., яке прийнято вважати кульмінацією Відродження). Метою цього дослідження було віднайти причини того, чому саме Батак (а не низка інших селищ і містечок, де відбулося жорстоке придушення повстання) увійшов у болгарську національну пам'ять. На думку авторів проекту, важливу роль в утвердженні образу Батака як місця трагічних подій зіграли картина польського художника А. Піотровського «Батакська різанина» (1892), а також інсценовані ним при підготовці полотна постановочні фотографії.

Через втручання влади та політиків проект спровокував грандіозний скандал у болгарському суспільстві, зокрема, було заявлено, що мета дослідження М. Балєвої і У. Бруннбауера - заперечити різанину в Батаці, а турецьке рабство представити як вигаданий сюжет болгарської історії. Частина науковців підтримала позицію влади (зокрема болгарський історик, директор Національного історичного музею Б. Дімітров), інша ж - виступила за свободу наукових пошуків (болгарські історики А. Желязкова, В. Калчева, Д. Мішкова).

Погляд на Болгарське Відродження в контексті проблематики студій пам'яті уможливлює також залучення інших напрямків, а саме, імперських студій, постколоніальної критики та історії взаємодій (Entangled History). Вони дозволяють розширити розуміння особливостей формування, трансляції та використання наукового та публічного образів цієї епохи через: співставлення образів Відродження у болгарській та радянській повоєнній історіографії, виходячи з розуміння останньої як імперського дискурсу; вивчення образів «турецького ярма» крізь призму взаємовідносин «колонія/імперія», «свій/чужий»; студіювання експлуатації образів «турецького рабства» у НРБ як віддзеркалення взаємодії акторів різних політичних/геополітичних рівнів.

Відсутність загальноприйнятої думки щодо взаємодії/взаємовпливу між образами в історичній науці та політиці пам'яті, а також щодо доречності/недоречності ототожнення цих двох сфер підкреслює важливість подальших теоретичних дебатів про співвідношення історіографії та історичної пам'яті. Виходячи з цього, при дослідженні наукових і публічних образів національного Відродження вихід за рамки класичної історіографії та об'єднання академічної історичної науки та політики пам'яті у межах однієї роботи дозволить долучитися до вирішення наявної наукової проблеми.

Усі ці зауваги дають підстави вважати дослідження образів Відродження політики пам'яті актуальним як із наукової, так і з суспільної точок зору.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота пов'язана з науково-дослідною темою кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Історична пам'ять в соціокультурному контексті». Тема дисертаційної роботи затверджена Вченою радою філософського факультету (протокол № 7 від 27 грудня 2011 р.).

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні політики пам'яті НРБ щодо образів національного Відродження в джерельному комплексі, виявленні загальних тенденцій та особливостей (від-)творення, трансляції та взаємодії цих образів.

Джерельний комплекс ми розуміємо як сукупність історіографічних і візуальних джерел, художньої літератури, періодики, промов та творів керманичів НРБ, де порушувалися питання національного Відродження тощо.

Досягненню поставленої мети підпорядковані такі дослідницькі завдання:

- окреслити методологію вивчення політики пам'яті НРБ щодо образів національного Відродження;

- проаналізувати стан вивчення проблеми, встановити повноту її джерельного забезпечення та схарактеризувати основні групи джерел;

- розглянути загальний контекст розвитку історичної науки в соціалістичній Болгарії, етапи та напрями досліджень національного Відродження у НРБ;

- схарактеризувати домінуючі історіографічні образи національного Відродження у НРБ;

- зіставити інтерпретації національного Відродження у болгарській та радянській повоєнній історіографії;

- з'ясувати особливості використання образів Відродження як об'єкта політики пам'яті (у публічному, суспільно-політичному та художньому дискурсах НРБ);

- звернувшись до теоретичних надбань студій пам'яті, пояснити взаємодію/взаємовплив між образами Відродження в історіографії та політиці пам'яті;

- окреслити перспективи подальших досліджень політики пам'яті щодо образів національного Відродження.

Об'єктом дослідження є доба національного Відродження, репрезентована в науковому, суспільно-політичному, художньому дискурсі НРБ.

Предметом дослідження є (від)творення та еволюція образів Відродження як об'єктів наукових досліджень та політики пам'яті НРБ.

Методи дослідження. Досягнення поставленої в роботі мети стало можливим завдяки дотриманню принципів об'єктивності та історизму, які сприяли об'єктивному вивченню джерельного комплексу реалізації політики пам'яті НРБ щодо доби національного Відродження. Використання методів історіографічного аналізу і синтезу, а також загальнонаукових методів індукції та дедукції допомогло виявити особливості (від-)творення образів національного Відродження у науковому, суспільно-політичному, художньому дискурсі НРБ, а також трансляції та взаємодії цих образів. Метод порівняльного аналізу дозволив з'ясувати наступність/перервність в інтерпретаціях національного Відродження у НРБ, виявити новизну та оригінальність у осмисленні цієї доби істориками НРБ порівняно з науковцями СРСР, а також зіставити образи цієї епохи в різних дискурсах НРБ.

Хронологічні рамки роботи визначені у двох вимірах:

1) історіографічному - межі соціалістичного етапу осмислення цієї тематики в болгарському науковому, суспільно-політичному та художньому дискурсі (1946-1989 рр.). Нижньою хронологічною межею є 1946 р. - проголошення НРБ. Однак без зв'язку з загальним контекстом розвитку болгарської історіографії Відродження неможливо продемонструвати еволюцію сприйняття національного Відродження, тому в дисертації ми звертаємось також до попередніх та наступних періодів вивчення національного Відродження болгарськими істориками. Верхня хронологічна межа визначається суспільно-політичними перетвореннями, які відбулися в Болгарії в 1989 р. і стали початком нового періоду розвитку болгарської історіографії та політики пам'яті.

2) історичному - межі доби Болгарського Відродження, котрі згідно з загальноприйнятою думкою охоплюють 1762-1878 рр., тобто від написання «Історії слов'яноболгарської» Паїсієм Хілендарським до визволення Болгарії з-під турецького управління в результаті російсько -турецької війни (18771878 рр.). В дисертаційному дослідженні ми звертаємось до робіт, які презентують погляд болгарських науковців як на феномен національного Відродження в цілому, так і окремі проблеми у вивченні цього періоду. Однак, враховуючи специфіку болгарської історіографії, основна маса використаних у роботі досліджень присвячена 1870 -м рр., зокрема, завершальному етапу Відродження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації на основі використання широкого кола джерел і залучення сучасних теоретико-методологічних підходів вперше в українській історичній науці зроблено спробу комплексного вивчення політики пам'яті НРБ щодо феномену Болгарського Відродження як об'єкту наукових історичних досліджень, а також окреслення та аналізу джерельної бази цієї політики. При цьому:

вперше:

- з'ясовано особливості історіографічних образів національного Відродження в історичній науці НРБ;

- виявлено, в чому проявлялася наступність/перервність у розумінні доби Відродження науковцями НРБ;

- із перспективи імперських студій досліджено образи

Болгарського Відродження в повоєнній історіографії СРСР і НРБ;

- із методологічного погляду постколоніальної критики визначено особливості сприйняття періоду турецького управління в історіографії НРБ;

- із позицій історії понять простежено понятійний спектр, що вживався для позначення епохи Відродження у роботах істориків НРБ;

- виходячи з теоретико-методологічних надбань історії

взаємовпливів, (від)творення образу «турецького ярма» розглянуто в контексті його взаємодії з внутрішньою та зовнішньою політикою НРБ;

- обґрунтовано застосування концепції «місць пам'яті» для аналізу образу національного Відродження в історичній пам'яті та історіографії НРБ, на основі чого виявлено особливості його функціонування в колективному уявленні болгарського суспільства.

поглиблено та узагальнено:

- характеристику суспільно-політичних умов розвитку болгарської історичної науки за доби соціалізму, її інституційної структури;

набули подальшого розвитку:

- аналіз попереднього історіографічного доробку і джерельної бази проблеми;

- вивчення поглядів науковців НРБ щодо феномену Відродження в цілому, а також його окремих аспектів;

- теза про сприйняття болгарськими істориками періоду соціалізму (особливо упродовж 1940-1950- х рр.) пропонованих владою трактувань доби Відродження;

- теза про вплив розвитку болгарознавчих студій в СРСР на формування поглядів дослідників національного Відродження у НРБ.

Практичне значення одержаних результатів. Зібраний та проаналізований історіографічний та джерельний матеріал, зроблені на його основі висновки можуть бути використані для підготовки спеціальних і узагальнювальних наукових праць, навчальних посібників, при розробці базових (нормативних) і спеціальних курсів для гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів з такого кола проблем: образів Болгарського Відродження і феномену національних Відроджень в історіографії; політики пам'яті в Болгарії; болгарської історіографії та історіографії Балканських країн; місця національних Відроджень у політиках пам'яті країн Центрально - Східної Європи тощо.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертаційної роботи були представлені та обговорювалися на Міжвузівській науково-практичній конференції, присвяченій Дню працівника дипломатичної служби для студентів і молодих науковців «Україна і світ: політичні, економічні та культурологічні питання» (ПВНЗ Інститут сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум», Харків, 20 грудня 2012 р.); 8-й щорічній конференції для випускників з гуманітарних наук ім. Джеймса А. Роулі «Суспільна та персональна пам'ять: Розуміючи колективне минуле» (Лінкольн, Небраска, США, 8-9 березня 2013 р.); 66-й і 67-й Міжнародних конференціях молодих учених «Каразінські читання» (Харків, 26 квітня 2013 р. і 25 квітня 2014 р.); Третьому міжнародному конгресі з болгаристики (Софія, Болгарія, 23-26 травня 2013 р.); Міжнародних конференціях XШ-ті і XIV-ті «Кирило-Мефодіївські читання» (Харків, 24-25 травня 2013 р. і 23-24 травня 2014 р.); П'ятій міжнародній літній школі з соціальних наук в Україні «Роблячи виклик соціальному порядку: Революція, реформа і трансформація під час та після соціалізму» (Миколаїв, 2-9 липня 2013 р.); Дослідницькому семінарі організації «Concepta» (Женева, Швейцарія, 4-5 грудня 2013 р.); Міжнародному славістичному колоквіумі, присвяченому пам'яті члена-кореспонлента НАН України, доктора історичних наук, професора Павла Степановича Соханя (Київ, 18 листопада 2014 р.).

Публікації. Головні результати дослідження відображені у тринадцяти наукових статтях, серед них шість опубліковані у фахових виданнях, з яких дві - у фаховому виданні, включеному до міжнародної наукометричної бази РІНЦ.

Розділ 1. Методологія дослідження, історіографія проблеми, характеристика джерельної бази

1.1 Методологія дослідження

Методологічну основу дослідження становлять загальноприйняті в сучасній історіографії методи історіографічного аналізу і синтезу, а також загальнонаукові методи індукції та дедукції. У процесі історіографічного аналізу використовувалися такі його складники, як аналіз передумов стану і розвитку історичної науки певної доби, характеру проблематики історичних праць, вивчення історичних концепцій, схем. З урахуванням результатів аналізу здійснюється синтез, завдяки якому можемо реконструювати історіографічний процес чи конкретну ситуацію. Метод порівняльного аналізу шляхом співставлення поглядів істориків НРБ і попередніх часів на національне Відродження дозволяє з'ясувати наступність/перервність в інтерпретаціях, через порівняння його трактувань у болгарській та радянській повоєнній історіографіях виявити новизну та оригінальність у осмисленні цієї доби. Окрім того, цей метод використовується для співставлення образів цієї епохи в суспільно-політичному та науковому дискурсі НРБ. Виклад матеріалу здійснено за проблемно-тематичним принципом.

Досліджуючи особливості інтерпретації доби національного Відродження, ми будемо користуватися поняттями «образ» та «історіографічний образ». Результатом суб'єкт-об'єктних пізнавальних зв'язків завжди є не всебічне відображення об'єкту у свідомості, а образ (тобто, певне сприйняття реальності). Історіографічний образ ми розуміємо як «результат застосування методів історичної критики до зазначеного історичного образу» [456, с. 97-98; 541, с. 8 ].

Теоретико-методологічні рамки роботи ґрунтуються на комбінації методологій досліджень пам'яті, постколоніальної критики, імперських студій. Студії пам'яті (Memory Studies) слугують спільним знаменником для цих теоретико-методологічних парадигм, виступаючи ключовим методологічним ракурсом, з позицій якого здійснюється аналіз образів національного Відродження. Методологія студій пам'яті [562, 445, 446, 527530, 582, 583, 597, 599, 610, 633] використовується для розуміння того, як колективні уявлення про османське минуле оформлювалися у комплекс образів епохи Відродження, як ці образи (ре)конструювалися та яку роль вони відігравали у гранднаративі соціалістичної Болгарії. На необхідності вивчати пам'ять не ізольовано, а у зв'язку із суспільством в цілому наголошує знаний дослідник проблематики пам'яті А. Конфіно, підкреслюючи, що треба звертати увагу не стільки на те, як пам'ятаються події, скільки на те, чому саме ті чи інші події та обставини відбираються для пам'ятання [582, р. 1390-1391].

Останнім часом студії пам'яті стали одним із трендових напрямів не лише західної, а й історіографії пострадянських, посткомуністичних країн. З'являється низка як теоретичних робіт, так і т. зв. case studies (тобто, праць, присвячених конкретній проблемі). Важливе значення для дослідження має ідея «місць пам'яті», запропонована видатним французьким істориком і видавцем, головним редактором часопису «Le Debat» П. Нора, під керівництвом якого протягом 1984-1992 рр. було видано семитомну працю «Місця пам'яті» (мовою оригіналу - «Les Lieux de mйmoire») [530], присвячену національній пам'яті Франції. Вона фактично заклала підвалини студій пам'яті та набула неабиякої популярності серед дослідників історичної пам'яті та політик пам'яті.

Згідно з його концепцією, колективна пам'ять концентрується і репрезентується в так званих «місцях пам'яті», які розуміються як буквально, так і метафорично. Тобто, місця пам'яті - це своєрідні точки актуальної кристалізації пам'яті суспільства. Такими місцями можуть бути люди, події, споруди, предмети, книги, традиції, пісні або географічні одиниці, оточені символічною аурою. П. Нора визначає «місця пам'яті» як «моменти історії, відірвані від ходу історії, але знов повернені їй» [528, с. 26-27]. Їх слід розуміти у трьох смислах: матеріальному, символічному та функціональному [528, с. 40]. Основною функцією цих місць є збереження колективної та групової пам'яті у суспільстві, а створення таких місць виступає головним чинником формування групової ідентичності [528, с. 26-27].

Концепція П. Нора отримала своє подальше теоретичне осмислення. Зокрема, в роботі Ф.Б. Шенка було представлено доповнення до ключових тез французького дослідника. Формування в свідомості «місць пам'яті» він розглядає як загальний феномен процесів розвитку «ми-груп». «Місця пам'яті» відіграють важливу роль у оформленні національної ідеології. Концепцію «місць пам'яті» дослідник пов'язує із ідеєю Б. Андерсона про націю як уявлену спільноту: «у такій великій спільноті як нація, в якій її члени явно не можуть знати одне одного, особливу роль відіграють уявлення «ми-групи» про саму себе та ідея спільності національних характеристик» [571].

Ф.Б. Шенк пропонує вивчати зміни в історичному самоусвідомленні і колективній ідентичності на прикладі зміни «місць пам'яті» нації. В цьому контексті він виділяє три види змін національних «місць пам'яті»: 1) забуті або витіснені з пам'яті; 2) забуті «місця пам'яті», що знов набули свого значення; 3) lieux de mйmoire, котрі безперервно займали та займають своє місце в колективній пам'яті нації. Ф.Б. Шенк зауважує, що значення, яке спільнота асоціює з певними місцями пам'яті, не обов'язково залишається незмінним протягом історії. Це він пояснює, по-перше, свідомим і активним впливом політичних груп, уряду чи інших організацій на «культуру пам'яті» нації; і по-друге, повільними змінами, які є результатом еволюції культурної або соціальної основи соціуму [571].

Дещо в іншому ключі розуміє «місця пам'яті» німецький культуролог Аляйда Ассман. Дослідниця так визначає це поняття: «Пам'ятне місце - це те, що залишається від того, що більше не існує. Аби продовжуватися й зберігати своє значення, історія має оповідатися, тож оповідь заміняє втрачене середовище. Пам'ятні місця - це розкидані фрагменти втрачених і зруйнованих життєвих зв'язків. Адже з руйнацією місця його історія не припиняється; воно зберігає в собі матеріальні рештки, які стають елементами розповідей, а разом з тим вихідними точками нових культурних спогадів. Та, однак, ці місця потребують пояснення; їхнє значення має бути виявлене додатково через мовне передання» [445, с. 328]. А. Ассман виділяє окремі типи місць пам'яті - так звані місця поколінь, місця спогадів, священні місця та міфічні ландшафти, могили й могильні камені, травматичні місця. Характеристика кожного типу подається у її книзі «Простори спогаду», підкріплюючись прикладами художньої літератури та подіями історичного минулого. Проте у нашому дослідженні ми послуговуватимемося терміном «місце памяті» у його первинному розумінні, запропонованому П. Нора та розвиненому Ф.Б. Шенком.

Таким чином, ідея lieux de mйmoire, котра початково засновувалася виключно на французькому ґрунті та являла собою більше емпіричну, аніж теоретичну працю, зрештою була фактично зведена до абстрактної теорії, отримавши своє подальше осмислення і доповнення у роботах Ф.Б. Шенка та А. Ассман.

Як і будь-яка наукова концепція, ідея П. Нора зустріла не лише схвальні, а й критичні відгуки. Останні засновувалися на тезі про неможливість застосування цієї концепції до інших країн, окрім Франції, до якої вперше і використали цей підхід, а також на твердженні про нечіткість визначення поняття «місце пам'яті». Критична рефлексія представлена ідеями британського історика Т. Джадта [492] та болгарського соціолога Д. Деянова [490]. Останній, не відкидаючи ідеї П. Нора в цілому, акцентує увагу на тому, що французький науковець не відрізняє «місця пам'яті» від місць, у яких (за допомогою яких) зберігаються «місця пам'яті» (наприклад, музеї, архіви тощо) [490, с. 31]. На наш погляд, з одного боку, таке розмежування має сенс, однак з іншого, розгляд того чи іншого музею або архіву можливий і крізь призму «місць пам'яті», це залежить від дослідницьких питань.

Т. Джадт підкреслює, що з поля зору колективу авторів «Місць пам'яті» випала низка знакових сюжетів і персоналій, як от Наполеон Бонапарт, його племінник Луї Наполеон, чи взагалі політична традиція бонапартизму [492, с. 56-57]. Це, на його думку, є вкрай дивним, оскільки повсюди у Франції можна зустріти спадщину як самого Бонапарта, так і його племінника. Науковець наголошує, що семитомний проект ґрунтувався виключно на французькій основі, а тому навряд чи ця концепція може бути застосована до дослідження колективної пам'яті в інших країнах [492, с. 74].

Дискусію стосовно можливості застосування концепції «місць пам'яті» до вивчення колективної пам'яті інших країн певним чином спровокував сам П. Нора. На це звернув увагу франко-німецький історик, один із редакторів видання «Німецькі місця пам'яті» Е. Франсуа у своїх роздумах щодо перспектив використання цієї концепції для Німеччини. Як він зауважив, П. Нора припускав, що його метод, котрий «особливо добре підходить для французької ситуації, вірогідно, може принести користь стосовно інших національних контекстів». Однак, пояснюючи причини затребуваності такого роду дослідження для Франції, П. Нора віддає перевагу внутрішнім, виключно французьким, чинникам (стан «післядеголлівської» Франції, вичерпаність революційної ідеї), аніж чинникам більш загального роду, релевантних й для інших країн [559, с. 30], ніби намагаючись переконати нас у виключній актуальності такого роду праці саме для Франції.

На наш погляд, критика Т. Джадта зосереджується на самому проекті (тобто на конкретних французьких «місцях пам'яті»), не торкаючись його теоретичних підвалин, що певною мірою зводить її нанівець, оскільки він не наводить жодної причини, через яку ідея не може використовуватися в інших національних контекстах. Окрім того, позиція Т. Джадта відзначається суперечливістю: з одного боку, він виключає можливість застосування концепції для інших країн, з іншого, обурюючись відсутності Наполеона серед французьких «місць пам'яті», допускає існування європейських lieux de mйmoire (до останніх, на його думку, Наполеон беззаперечно має увійти) [492, с. 57].

Всупереч негативним відгукам Т. Джадта, розроблена на французькому ґрунті концепція «місць пам'яті» була сприйнята науковцями різних країн. Праці на кшталт проекту під керівництвом П. Нора стали з'являтися в Німеччині, Італії та інших країнах. Їх тематика відповідно охоплювала німецькі , італійські та європейські «місця пам яті». Зауважимо, що серед переглянутих праць німецькі видання вирізняються схильністю до дослідження понять як «місць пам'яті», що можна пояснити певною традицією цього напряму (Begriffsgeschichte) в Німеччині. Загалом, факт неабиякого розповсюдження своєї концепції у рамках студій пам'яті визнає і сам П. Нора у своїй нещодавній книзі «Теперішнє, нація, пам'ять» [529, с. 247].

В українських студіях пам'яті також отримали свій подальший розвиток теоретичні підвалини концепції lieux de mйmoire. Так, О. Любовець визначає «місця пам'яті» як суб'єкти та носії інформації про історичне минуле, які на певному історичному розвитку перетворюються на символ чи образ уособлення або героїчної звитяги, або травматичної рани, стають своєрідним маркером соціальної або національної ідентичності та виконують функцію увічнення пам'яті. Функцію увічнення пам'яті вони здатні виконувати лише за умов, якщо люди про це піклуються [516, c. 109]. Дет. див.: Deutsche Erinnerungsorte / Etienne Franзois, Hagen Schulze (Hg.). 3 Bde. - Bd. 1. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2001. - 725 s.; Deutsche Erinnerungsorte / Etienne Franзois, Hagen Schulze (Hg.). 3 Bde. - Bd. 2. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2001. - 784 s.; Deutsche Erinnerungsorte / Etienne Franзois, Hagen Schulze (Hg.). 3 Bde. - Bd. 3. - Mьnchen: C. H. Beck Verlag, 2001. - 741 s.; Erinnerungsorte der DDR / Martin Sabrow (Hg.). - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2009. - 619 s. Дет. див.: I luoghi della memoria. Personaggi e date dell'Italia unita / A cura di Mario Isnenghi. - Roma-Bari: GLF Editori Laterza, 2010. - XII+501 p.; I luoghi della memoria. Simboli e miti dell'Italia unita / A cura di Mario Isnenghi. - Roma-Bari: GLF Editori Laterza, 2010. - XXVI+706 p.; I luoghi della memoria. Strutture ed eventi dell'Italia unita / A cura di Mario Isnenghi. - Roma-Bari: GLF Editori Laterza, 2010. - XII+604 p. Дет. див.: Europдische Erinnerungsorte / Pim den Boer (Hg. u.a.). 3 Bde. - Bd. 1: Mythen und Grundbegriffe des europдischen Selbstverstдndnisses. - Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2012. - 333 s.; Europдische Erinnerungsorte / Pim den Boer (Hg. u.a.). 3 Bde. - Bd. 2: Das Haus Europa. - Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2012. - 700 s.; Europдische Erinnerungsorte / Pim den Boer (Hg. u.a.). 3 Bde. - Bd. 3: Europa und die Welt. - Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2012. - 290 s.

Науковець виділяє п'ять рівнів «місць пам'яті»: 1) особистісний (спогади про події життя окремої особистості); 2) локальний (групова пам'ять певних соціальних/національних спільнот; пов'язаний також із історичним минулим окремої локальної місцевості (місто, селище)); 3) регіональний («місця пам'яті», які мали вирішальний вплив на розвиток певного регіону й країни загалом, зафіксувавшись у свідомості населення даного регіону); 4) загальнонаціональний (вшанування події/постаті, що суттєво вплинули на процеси державотворення та цивілізаційного поступу нації); 5) міждержавний (як чинник розв'язання суперечливих питань історичного минулого між різними народами) [516, с. 109-111].

У дисертаційному дослідженні ми спробуємо розглянути крізь призму концепції “lieux de mйmoire” один із центральних елементів болгарської історичної традиції, відомий під назвою Болгарського Відродження. Досліджуючи Відродження як «місце пам'яті», слід зосередитися на уявленні про нього та осмисленні його як образу, а також соціально-політичному контексті звернення до нього у подальші часи. Було поставлено питання про те, як ця доба використовувалася і використовується у дискурсах, та які відмінності існують у її інтерпретаціях. Іншими словами, дослідницький напрям студій пам'яті (і концепцію «місць пам'яті» як його складову) ми розуміємо як історію другого ступеня («історію історії») [528, с. 21-22, 25; 529, с. 264]. Аналіз, який здійснюється у дисертаційному дослідженні, спирається на тезу П. Нора про необхідність розуміння «місць пам'яті» у трьох смислах: матеріальному, символічному та функціональному.

Найбільший інтерес викликає символічний зміст Відродження як «місця пам'яті». В даному контексті цінним є трактування символу, запропоноване Р. Бартом: символ відноситься до свого змісту за принципом аналогії, тобто форма (або акустичний образ) завжди схожа на зміст і є похідною від нього [451, с. 247-249].

Для розуміння місця та ролі Відродження в історичній пам'яті НРБ ми також застосовуємо типологію змін національних «місць пам'яті» Ф.Б. Шенка та класифікацію lieux de mйmoire, запропоновану О. Любовець.

Для аналізу репрезентації «турецького ярма» і «національного Відродження» в історичному наративі НРБ нами був застосований постколоніальний підхід (Postcolonial Criticism) [543, 555, 572]. Невід'ємним компонентом будь-якого постколоніального дискурсу є дихотомія «свій- і нтттий/чужий», котра структурує відносини між колишньою метрополією й колишньою колонією. Національний наратив соціалістичної Болгарії можна інтерпретувати з позицій постколоніальності, де Болгарія постає як колишня колонія Османської імперії.

Історико-культурний феномен імперії став поглиблено вивчатися після розпаду CPCP, що зрештою призвело до становлення нової наукової, міждисциплінарної за своєю сутністю, сфери досліджень - імперіологія (чи «імперські студії» від англ. Empire Studies), яка репрезентує багатомірний погляд на імперську проблематику. Квазіімперські відносини між СРСР і Болгарією, котра навіть отримала метафоричну назву «шістнадцятої радянської республіки», роблять можливим використання методології імперських студій для вивчення політики пам'яті НРБ. Обідом за Т. Мартіном, Ф. Хірш, Р. Шпорлюком, Д. Лівеном, С. Єкельчиком та іншими [498, 573, 604, 614, 617] ми інтерпретуватимемо Радянський Союз як імперію. Метою імперського дискурсу Радянського Союзу стосовно своїх національних «колоній» було формування «соціалістичної» ідентичності згідно із формулою «соціалістичний - за змістом, національний - за формою». З цієї точки зору необхідно виявити, як завдання оформлення соціалістичної ідентичності болгар відображалося у створенні образів Відродження, які аналогії та паралелі проводилися. Окрім того, розглядаючи НРБ як зовнішню колонію СРСР, ми робитимемо припущення про розвиток болгарської історіографії в межах радянського імперського наукового дискурсу.

У дисертації робиться спроба підійти до дослідження осмислення національного Відродження з позицій історії взаємодій, взаємопроникнень (Entangled History) [603, 638, 648]. Цей підхід фокусується на комплексі взаємодій між головними учасниками, залученими до продукування ідентичності в соціалістичній Болгарії. Історія взаємодій в даному випадку має на увазі взаємодію трьох видів. По-перше, взаємодія внутрішньої політики НРБ стосовно турецької меншини та інтерпретації турецького правління й національного Відродження. По-друге, необхідно приділити увагу зовнішній політиці, і головним чином відносинам соціалістичної Болгарії з Туреччиною та їхньому впливу на репрезентацію «турецького ярма». По-третє, спробувати поглянути на творення образів «турецького рабства» та національного Відродження у НРБ з перспективи відносин між НАТО та ОВД.

Для аналізу образів Відродження, представлених у кінематографі НРБ, нами застосовується метод візуального аналізу [469, 574, 577, 578], котрий розглядає фільм як візуальну репрезентацію реальності. Будь-яка візуальна репрезентація виробляється та споживається у певному соціальному контексті, з огляду на що, необхідно аналізувати не лише, внутрішній (або контент), а й зовнішній (або контекст) наративи цієї репрезентації [578; 574, с. 8].

Окрім зазначених вище у роботі застосовуються методології історії понять (Begriffsgeschichte) [512, 513], метод дискурс-аналізу і метод кейсів (case study) [600]. За допомогою методології історії понять передбачається визначити витоки та розвиток поняття «Болгарське національне Відродження»; ідентифікувати специфічні значення, котрих набували ці поняття у різних контекстах; відмітити різницю у різних розуміннях цих понять та дослідити способи, за допомогою яких вони конструювались та реконструювались. При дослідженні змістового наповнення основних понять, котрими позначалися як сам період Відродження, так і його складова - церковний рух, ми відштовхуватимемося від положення Р. Козеллека про те, що поняття відображають реальність, процеси соціальних та політичних змін [513, с. 23, 27; 512, с. 118].

Метод дискурс-аналізу буде корисний для аналізу конкретного документального матеріалу: наукової літератури, матеріалів преси, документів БКП, Ради міністрів, Міністерства народної освіти стосовно історичної науки тощо.

За допомогою методу кейсів (тобто всебічне дослідження окремого феномену, проблеми, прикладу [600, р. 17]), ми розглянемо інструменталізацію та ідеологізацію образів Болгарського Відродження у політичному, суспільно-політичному та художньому дискурсі НРБ, що проілюструє специфіку політики пам'яті соціалістичної Болгарії стосовно національного Відродження.

Поняття «політика пам'яті» є ключовим для методології даного дослідження. Його зміст полягає у окресленні кола подій, які треба пам'ятати, і ракурсу, яким чином їх необхідно згадувати. Як правило, політика пам'яті розуміється у двох аспектах: 1) як політичний контроль над пам'яттю, спрямований на відбір, замовчування чи ідеологічне «перекручування» фактів, а також 2) як політичне використовування пам'яті в контексті легітимації того чи іншого явища, феномену, процесу, походження та існування тієї чи іншої групи чи режиму тощо.

Проводячи політику пам'яті, влада «винаходить» ті чи інші міфи стосовно минулого. Поняття «міф» в даному контексті розглядається нами не в термінах істинності/неістинності, не як оціночна, а як аналітична, нейтральна категорія. Згідно з польським істориком Е. Топольським, міфи - це висловлювання, котрі щось повідомляють нам про світ і при цьому здобули стихійно чи завдяки діям суспільних та політичних сил статус фактографічних або символічних істин - неверифікованих, «знерухомлених» і більш чи менш сакралізованих [556, с. 208]. Подібне визначення міфу дає й інша польська дослідниця Б. Шацька, котра також додає, що він радше інформує про сучасність, ніж про минуле [570, с. 97-98]. Е. Топольський, наводячи різновиди міфів у історіографії, відзначає, що «в науці функціонують постійні, невід'ємні від неї самої процеси міфологізації і фактологічних тверджень, і теорій» [556, с. 209]. Виходячи з цього, можна говорити про міфологізацію образу Болгарського Відродження у працях істориків НРБ.

Для розгляду образів національного Відродження за доби НРБ доречним буде застосування поняття «винайдених традицій». На думку Е.Г обсбаума, винайдені традиції - це «практики ритуального або символічного характеру, зазвичай обумовлені прямо чи опосередковано прийнятими правилами, які намагаються прищепити певні цінності й норми поведінки через повторюваність, що автоматично передбачає зв'язок з минулим» [479, с. 13]. «Винайдені традиції», хоч і апелюють до певного минулого, але, як правило, не мають безпосереднього зв'язку із цим минулим, слугують радше легітимації теперішнього, встановленню ідентичностей, прищепленню певних цінностей і правил поведінки [479, с. 22, 26]. Саме таку тенденцію бачимо у випадку із оформленням образів Відродження у соціалістичній Болгарії, коли подіям і постатям епохи надавався додатковий зміст, котрий апелював до сьогодення, що сприяло радше підтримуванню певних ідентичностей та творенню спільноти, аніж пригадуванню справжніх подій.

Як зауважує Е. Гобсбаум, ці «винайдені традиції» дуже тісно пов'язані з нацією та супутніми явищами, оскільки «модерні нації претендують бути протилежністю нового, тобто претендують на вкоріненість в найсивішій давнині» [479, с. 27-28]. Цим пояснюється звернення до героїчного минулого часів Відродження при побудові болгарської «соціалістичної нації».

Отже, поєднання методів історіографічного дослідження та сучасних теоретико-методологічних підходів дозволяє вирішити поставлені у роботі завдання.

1.2 Історіографія проблеми

Образ національного Відродження в історіографії та політиці пам'яті соціалістичної Болгарії ще не був об'єктом спеціального комплексного дослідження. Існуючі праці зосереджувалися чи суто на осмисленні Відродження та його окремих аспектів болгарськими істориками, чи його присутності у неакадемічних дискурсах. Однак досі при вивченні образів цієї доби не робилося спроб об'єднання академічної історичної науки та політики пам'яті у межах однієї роботи.

З огляду на те, що двома основними ракурсами дослідження образів національного Відродження є історіографія та політика пам'яті, ми виділяємо дві групи робіт: праці з історіографії Відродження та дослідження, присвячені (від)творенню пам 'яті про Відродження.

До першої групи належать такі історіографічні доробки: а) праці, що розглядають історіографію Відродження чи його окремих аспектів, тем, діячів тощо; б) загальні роботи з болгарської історіографії чи окремого етапу її розвитку; в) праці, що характеризують розвиток болгарознавчих студій в СРСР в цілому, а також історіографію Відродження; г) дослідження з історії НРБ та з історії культурних інституцій соціалістичної Болгарії.

Основу першої групи складають праці, що розглядають історіографію Відродження (дослідження Р. Даскалова [487], В. Бонєвої [457, 458], Н. Генчєва [37, с. 14-38] та ін.) чи його окремих аспектів, тем, діячів тощо (роботи М. Тодорової [554, 553, 640, 639], Д. Грігорова [602], Е. Костової [613], М. Вєлєвої [644] та ін.). Наразі відсутні роботи, котрі б з'ясовували, які елементи «досоціалістичних» історіографічних образів Відродження засвоювалися істориками НРБ, а які - відкидалися. Тому доречним є залучення до історіографічної бази дисертаційного дослідження праць, що вивчають основні віхи в освоєнні проблематики Відродження від 1830-х рр., часів перших спроб його історіографічного осмислення, до початку 1990 - х рр. чи до часу, коли вийшла у світ ця праця (доробки Ж. Натана, Х. Гандєва, Д. Косєва, Н. Генчева, В. Бонєвої та Р. Даскалова), а також робіт, котрі аналізують погляди на Відродження істориків досоціалістичної епохи (роботи Н. Арєтова [443], М. Арнаудова [444], М. Вєлєвої [467], Д. Господінова [482], М. Смольянінової [544], В. Тодорова [552] та ін.).

Історіографічні огляди вивчення Болгарського Відродження за авторства Ж. Натана [118, с. 5-7], Д. Косєва [90, с. 3-5] та Х. Гандєва [29, с. 181-184], що містяться у їхніх дослідженнях з означеної проблематики, зводилися до окреслення кола робіт, що «правильно» трактують цю добу, і тих, які «помилково» її розуміють, серед останніх традиційно значилися праці «буржуазних» авторів. Ці огляди, хоч і містять ідеологічні штампи, притаманні епосі, в яку вони вийшли у світ, однак все ж дають можливість з'ясувати, дослідження яких аспектів Відродження переважало в історіографії НРБ і попередніх періодів, а також, у якому ключі розглядалась проблематика Відродження болгарськими науковцями різних епох.

Історіографічні розвідки болгарських науковців Н. Генчева [37, с. 1438] та В. Бонєвої, що є окремими історіографічними розділами їх праць з історії Болгарського Відродження, характеризують основні етапи та тематичні пріоритети у вивченні історії Болгарського Відродження, в тому числі й за часів НРБ [457]. Ці розвідки дають можливість простежити зміни у тематиці робіт, виявити чинники, що впливали на оформлення наукових поглядів істориків, а також з'ясувати, які інституції займались дослідженням проблематики Відродження.

Монографія Р. Даскалова [487] є фактично єдиним дослідженням, котре комплексно та з залученням сучасного методологічного інструментарію вивчає, як Болгарське Відродження розглядалося в історіографії, як змінювались репрезентації протягом часів, а також прослідковує взаємозв'язки між ідеями істориків, з одного боку, та соціальним контекстом і політичною владою, з іншого. Історик робить висновок про те, що Відродження слугує для болгар свого роду національним міфом і презентується як «пробудження», епоха прогресу у всіх сферах життя. Науковець стверджує, що Відродження використовувалось різними політичними режимами у відповідності з їх цілями.

До першої групи історіографічних досліджень також належать загальні роботи з болгарської історіографії чи окремого етапу її розвитку (напрацювання І. Еленкова та Д. Колєвої [589, 590, 591], М. Пундєффа [626], Х-Й. Хоппе [605], К. Рііса [629], Л. Валєва [460, 462], Є. Валєвої [463], М. Бірмана [454], Л. Горіної та Г. Чернявського [481], Н. Живкової [500], А. Ваврека [643] тощо). Ці праці окреслюють функції, які влада покладала на історичну науку НРБ, визначають її інституційну організацію, а також розглядають основні наукові проблеми, які цікавили дослідників того часу.

Відзначимо, що при тому, що науковці неодноразово доводили факт залежності НРБ від СРСР, дотепер не робилося спроб поглянути на історіографічні образи Відродження з компаративістичної перспективи : порівняти їх репрезентації у болгарській та радянській повоєнних історіографіях і виявити загальні риси та відмінності в інтерпретативних моделях. З огляду на це, для аналізу історіографічного контексту важливими є праці, що характеризують розвиток болгарознавчих студій в СРСР в цілому, а також історіографію Відродження (роботи Л. Валєва [461], Б. Білунова [453], А. Бейліса [452], Н. Зуєвої [503]), необхідні для порівняння болгарської історіографії Відродження періоду 1944-1989 рр. з досягненнями радянської повоєнної болгаристики. Окрім того, суттєву роль має також загальний огляд розвитку радянської історіографії, представлений сучасним російським науковцем Ю. Афанасьєвим [447], що дозволяють зорієнтуватися у змінах, які відбувалися у радянській історичній науці в другій половині ХХ ст. та чим вони були зумовлені.

Дослідження з історії НРБ (праці У. Бруннбауера [581], М. Махон [615], а також роботи за редакції І. Знепольського [507, 531]) та з історії культурних інституцій соціалістичної Болгарії (роботи А. Грозєва [483], І. Братоєвої-Даракчієвої [459], Є. Гарболєвскі [598], Є. Калінової [509] та ін.), котрі дають уявлення про загальний політичний та культурний контекст розвитку НРБ і допомагають з'ясувати місце історичної науки у соціалістичній Болгарії, які чинники впливали на її розвиток, і яким чином відбувалася інструменталізація концепції «турецького ярма».

До другої групи історіографічних робіт належать праці, котрі аналізують присутність національного Відродження чи окремих його аспектів і тем у неакадемічних дискурсах (дослідження А. Алексієвої [440, 441], М. Балєвої [448, 449, 450, 576], У. Бруннбауера [580], А. Вєзєнкова [465, 466], М. Вріни-Ніколов [473, 474, 475], Є. Іванової [505], М. Ісова [506], Б. Лорі [514], Н. Мілєва [520], М. Піскової [624], Н. Поппетрова [537-540], Я. Сигкелоса [636, 637], М. Савової-Махон Борден [632], М. Тодорової [554, 639], А. Хранової [563, 564] та ін.).

Вивченням образу османського «рабства», що був невід'ємною складовою образу Відродження, у публічних дискурсах Болгарії займались М. Тодорова [553, 640], К. Рот [630], Р. Детрез [489]. Болгарська дослідниця М. Тодорова розглядає ісламізацію як мотив чи троп болгарської історіографії, художньої літератури та кіно.

Дослідження німецького науковця К. Рота [630] та бельгійського вченого Р. Детреза [489] інтерпретують «турецьке ярмо» як історичний (політичний) міф (Р. Детрез поширює цю інтерпретацію і на «грецьке духовне рабство», артикулюючи наявність у болгарському суспільстві бачення цих часів як «подвійного рабства»). На думку К. Рота, країни Балканського півострова схильні до збереження значної кількості історичних міфів у публічному дискурсі. Окрім того, він відмічає, що спроби критичного переосмислення цих міфів часто зустрічають сильну противодію з боку суспільства. Болгарський історик М. Ісов вивчаючи образи «турецького ярма» та національного Відродження у болгарських шкільних підручниках другої половини ХХ ст., підкреслює надзвичайно важливу роль підручників історії у оформленні національної ідентичності та становленні образів свого/чужого народів (і держав) у масовій суспільній свідомості [506].

Грецький історик Я. Сигкелос [636, 637] і англійська дослідниця М. Савова-Махон Борден [632] розглядають образи Відродження у політичному дискурсі соціалістичної Болгарії крізь призму «політики націоналізму» БКП. Подібний ракурс дослідження однієї із найбільш запитаних постатей епохи Відродження В. Левського обирає і М. Тодорова [554, 639] (дослідниця навіть пропонує категорію «слабкий націоналізм» для болгарського націоналізму). У роботі вивчається героїзація, уславлення, «присвоєння» різними, часто опозиційними політичними силами, реінтерпретації, комеморації і зрештою, канонізація болгарського революціонера В. Левського, якого вона називає єдиним незаперечним героєм болгарського національного пантеону. Зауважимо, що образи В. Левського вивчаються як у публічному, так і в академічному дискурсах, однак дослідницею не ставиться питання про співвідношення цих двох дискурсів.

До другої групи входять також роботи, присвячені колективній пам'яті та політиці пам'яті в Болгарії (доробки М. Ангелової [442], Ф. Фрізона-Роше [596], К. Вебер [646, 647] тощо). Останні, хоч і представлені обмеженим колом робіт, проте дозволяють виявити основні вектори політики пам'яті НРБ та місце у ній епохи Відродження, а також простежити зміни у колективній пам'яті порівняно з попередньою епохою.