Володіння "трьох татарських царів" та уявлення про "потрійне Поділля" в битві під Ґрюнвальдом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Володіння «трьох татарських царів» та уявлення про «потрійне Поділля» в битві під Ґрюнвальдом

Віталій Михайловський

доктор історичних наук

професор кафедри історії України

Київського університету

імені Бориса Грінченка (Київ, Україна)

У другій половині XIV ст. Поділля поступово оформилося в новий історичний реґіон -- Подільське князівство під владою литовських князів. Це відбулося там, де доти не існувало жодного удільного князівства як частини давньоруського світу Рюриковичів. Підпорядкування краю владі братів Коріатовичів, племінників Ольґерда та внуків Ґедиміна, не змінило уявлень про ці терени, які ще довго перебували під відчутним впливом татар. Переможені на Синіх Водах татарські володарі - Хаджибей, Кутлубуг і Дмитро - були правителями трьох частин розлогого краю, що простягався на захід від Дніпра на понад 500 км і через який проходили основні торговельні шляхи у цьому реґіоні Європи. Згадка про тих правителів і стала вихідним моментом у спробах істориків розібратися з устроєм Поділля в татарський період. Як це не дивно, але відголоски уявлення про старий поділ краю були ще цілком реальними на початку XV ст., коли 1410 р. в битві під Ґрюнвальдом об'єднане польсько-литов- сько-руське військо перемогло Тевтонський орден. До того ж татарські ярлики навіть у другій половині XV--XVI ст. містили цілком уже архаїчні як на той час уявлення про терени в межиріччі Дніпра та Дністра.

Брати Коріатовичі в 1360-х рр. утворили Подільське князівство на території, якою до них порядкували згадані татарські володарі, що їх літопис визначав «отчичами й дідичами Подільської землі» («отчичи и дедЪчи Подолъскои земли»), а історіографічна традиція називає їх «царями». Це стало одним з елементів розширення влади Великого князівства Литовського в південному напрямку та його прагнення опанувати значну частину руських земель, а водночас, убезпечивши себе від зазіхань Золотої Орди, узяти під контроль відрізок східної торгівлі у Чорноморському реґіоні.

Ще одним аспектом, який, імовірно, сприяв політичним змінам, збігся у часі з остаточним підпорядкуванням Руського королівства та приходом братів Коріатовичів на Поділля, і на який майже не звертали уваги дослідники з Центрально-Східної Європи, була «чорна смерть» -- чума. Пандемія, принесена у Чорномор'я торговцями, розпочалася 1346 р., триваючи щонайменше до 1353 р. Nukhet V. New science and old sources: why the Ottoman expirience of plague matters // The Medieval Globe. -- 2014. -- Vol. 1: Pandemic disease in the Medieval World. Rethinking the black death / Ed. M.H. Green. -- P. 197. Хоч нам і невідомо, як пошесть потрапила до Кафи, але ми достеменно знаємо, як вона потрапила далі в басейн Середземного моря Nukhet V. Plague and Empire in the Early Modern Mediterranean World: The Ottoman Expirence, 1347-1600. - Cambridge University Press, 2015. - P. 97-98.. Епідемія могла «сприяти» експансії османців, створенню ними імперії, і поширювалася вздовж усталених на той час торговельних шляхів Ibid. - P.107-109.. Цілком можливо, що так само, як і в Анатолії, демографічно ослаблене осіле населення земель Улусу Джучи на правому березі Дніпра стало «легкою здобиччю» прибулих із півночі литовців Див.: Черкас Б. Західні володіння улусу Джучи: Політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (XIII-XIV ст.). - К., 2014..

Чи не вирішальну роль у зміні політичної належності українських земель у середині XIV ст. стала смерть останнього володаря Руського королівства Болеслава Юрія у квітні 1340 р. Це докорінно змінило розстановку сил серед претендентів на його спадщину. Ішлося про те, хто з двох (польський король Казимир III або литовський князь Любарт) спроможеться заявити про свої претензії та швидко їх реалізувати. Активна участь Казимира в підпорядкуванні цієї території після смерті останнього руського монарха була пов'язана з тим, що польський правитель, як старший і наймогутніший представник династії П'ястів, мав більше прав на спадок померлого родича. Це загалом відповідало планам короля та його оточення Остаточне ж утвердження Казимира на руських землях відбулося лише після походу 1349 р. (див.: Szczur S. W sprawie sukcesii ande^awenskiei w Роксе // Roczniki Н^Ьог'ужпе. -- 2009. - Rocz.LXXV. - 8.102)..

Можливо, розголос про конфлікт привернув увагу до цих земель старших синів Коріата, які могли виступити на боці Любарта. З іншого боку, існує ймовірність про ширші плани Ольґерда підпорядкувати своїй владі руські землі на порубіжжі зі Степом. І видається, що наявність чималої кількості нащадків Ґедиміна могла слугувати своєрідним інструментом для втілення подібних намірів. Зазначимо, що на той час більша частина молодших Ґедиміновичів з об'єктивних причин не мала удільних володінь, і зарадити могло лише підпорядкування владі роду нових земель.

Територія майбутнього Поділля видавалася місцем, доволі віддаленим від Львова, Луцька, Белза, які в 1340-х рр. перебували в епіцентрі запеклих суперечок польського короля й литовських князів за спадщину Руського королівства. Саме цим можна пояснити вибір Коріатовичів, якщо це було їх самостійне рішення, або ж виконання наказу Ольґерда відвоювати в татар розлогі терени на південному-сході та сформувати власний уділ, що згодом і призвело до появи Подільського князівства.

Певною мірою політика нових володарів Поділля мала би слугувати інтересам династії Ґедиміновичів, котра у традиційний для цього реґіону спосіб (чому сприяла велика кількість безудільних князів) намагалася підпорядкувати старі удільні князівства Рюриковичів. У цій політиці Коріатовичі на перших порах діяли цілком у руслі інтересів і звичок династії, утім співпраця з польським королем Казимиром III призвела до їх васальної залежності від Корони Польської (до 1366 р.). Але яким же було уявлення про територію, що її отримали нові правителі, котрі прийшли з півночі?

«Три татарських царі» та їхні володіння на Поділлі у середині XIV ст.

Літописна традиція Великого князівства Литовського, за якою пішла переважна більшість істориків, що писали національні наративи у Центрально-Східній Європі, пов'язує підпорядкування майбутнього великого Поділля династії Ґедиміновичів із подіями, що сталися внаслідок перемоги великого князя литовського Ольґерда 1362 р. в битві на Синіх Водах над володарями Поділля. Цими останніми були Хаджибей, Кутлубуг і Дмитро, названі у Супрасльському літопису як «отчичи и дедЬчи Подолъскои земли», а разом «брати» Полное собрание русских летописей / Сост. Н. Улащик. -- Т. 35. -- Москва, 1980. -- С. 66., що, на думку М. Русєєва, означало рівний статус цих осіб у тогочасному ординському соціумі. Дослідник також уважає, що вони були правителями «тьми» («Штеп»), а не родичами Русеев Н. Молдавия в «тёмные века» // Stratum plus. -- 1999. -- № 5. -- С. 389.. У цьому аспекті привертає увагу кількість володарів -- троє, яка відповідає кількості синів Куремси, котрі управляли його володіннями у середині XIII ст. А отже, можна припустити тривання у середині XIV ст. поділу межиріччя Дністра та Дніпра на три частини, що, можливо, і було започатковано у середині XIII ст.

Локалізація підвладних цим татарським правителям теренів здавна цікавила істориків. Володіння Хаджибея та Кутлубуга визначалися за допомогою співзвучних загальновідомих топонімів: Хаджибей -- поселення, яке існувало на місці сучасної Одеси, ім'я Кутлубуг співзвучне назві великого озера Катлабуг біля нинішнього Ізмаїла. Усі ці версії мають як своїх прихильників (Я. Дашкевич Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор'ї як проблема історії України XIV ст. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. -- Вип. 10. -- Л., 2006. - С. 112--121., М. Русєєв Русеев Н. Молдавия в «тёмные века». -- С. 388. та ін.), так і тих, хто їх заперечує (О. Галенко, за чиїми словами, улус Кутлубуга був на Кримському півострові Галенко О. Золота Орда у битві на Синіх Водах у 1362 р. // Синьоводська проблема у но-вітніх дослідженнях. -- К., 2005. -- С. 136--137., що, утім, важко узгоджується географічно з територією майбутнього Поділля).

Не вдаючись в ідентифікацію Хаджибея та Кутлубуга серед ординської еліти того часу (а таких спроб було зроблено чимало), подам декілька власних спостережень, які до сьогодні не було представлено у працях істориків. У цій статті звернемо увагу лише на географічні маркери, що пов'язані з іменем Кутлубуга. Принаймні володіння одного з правителів -- Хаджибея -- більшість сучасних дослідників локалізують у межиріччі Дністра й Південного Бугу, довкола цього є певний консенсус, пов'язаний з існуванням чималої кількості згадок про поселення Хаджибей уже у XV ст.

Цікавими виявилися спостереження над топонімами, а особливо гідронімами, співзвучними імені Кутлубуг. Схожою з ним, або похідною від нього, є назва села й річки Котлубаївки, що у західній частині сучасної Вінницької обл. Село з подібним найменуванням не фіксується у джерелах XIV--XV ст., а перша згадка про нього трапляється в кам'янецькій земській книзі лише під 1604 р. й, за інформацією М. Крикуна, у XVI ст. поселення не існувало Крикун М. Кількість і структура поселень Подільського воєводства в 1 пол. XVII ст. // Його ж. Подільське воєводство у XV--XVIII ст.: Статті і матеріали. -- Л., 2011. -- С. 269.. У цьому випадку можна припустити більш пізню назву села на кордоні Подільського воєводства, пов'язавши його виникнення, а отже й назву, із володінням ним представниками певної тюркської родини, що проживала у цій частині Поділля та отримала його як винагороду за службу. Таких осіб, що відбували службу польському королеві на Поділлі й походили з татарського середовища, було чимало Достатньо подивитися ревізії та інвентарі Барського староства за другу половину XVI та пер-шу половину XVII ст. Специфікою цієї території була чимала кількість осілих тюркомовних вояків -- чемерисів, свідченням чого стало містечко, котре виділилося з м. Бар у 1600 р. під назвою Бар Чемериський або, як було зазначено в люстрації 1632 р. -- Місто Чемериське (див.: Archiwum Narodowy w Krakowie. -- Archiwum Sanguszkфw. -- Sygn. 92. -- S. 287 («Місто Чемериське [...] але в року 1600, 8 квітня у Варшаві, отримали собі новий привілей від його королівської милості, яким право маґдебурзьке, суди та війта їм надавав, а вони за це повинні службу військову виконувати» / «Miasto Czemeryskie [...] ale in A[nno] 1600 die 8 Mensis Aprilis w Warszawie otrzymali sobie nowy przywiley od J[ego] K[rфlewskiej] M[os]ci ktфrym prawo Magdeburskie, sqdy y woyta im nadawa, a oni wzglзdem tego powinni sluzbз woienn^ odprawowac»))..

Гідронім Котлубаївка Словник гідронімів України. -- К., 1979. -- С. 277. - це друга назва річки Брониці, котра бере початок біля с. Котлубаївка. На картах вона позначається саме як Котлубаївка Для прикладу, достатньо подивитися популярний картографічний сервіс: maps.google.com. Archiwum Glфwne Akt Dawnych. - Tzw. ML. - Dzial IV B. - Sygn. 17. - K. 59-59 v.. Натомість друга назва річки, Брониця, фіксується у середньовіччі лише один раз - у 1470 р. («Вгоп^а») Словник гідронімів України. - C. 277..

Є ще співзвучні імені Кутлубуга гідроніми, які добре вписуються в географію великого Поділля -- річки Котлубій (басейн р. Тилігул) і Котлуй (басейн р. Рось)16. Це робить пошук володінь Кутлубуга доволі примарним, незважаючи на те, що гідроніми, на думку мовознавців, найбільш стабільні маркери лінґвістичної та історичної інформації Франко З. Граматична будова українських гідронімів. - К., 1979. - C. 3..

Інтриґуючою виявилася спроба окреслити володіння Дмитра. Його персона завжди викликала зацікавлення істориків чи не від часу публікації літописних текстів, в яких присутня «Повість про Поділля» та інформація про битву на Синіх Водах. У цьому немає нічого дивного, адже слов'янське або, точніше, християнське ім'я виділялося серед загалу татарських імен XIV ст. Більшість припущень дослідники виводили вже з цитати документа 1368 р. Акт угорського короля Людовика I для купців із Брашова, де зазначено татарського володаря Дмитра («Domini Demetry, Princeps Tartarorum») та його землю («in terra ipsius Domini Demetry») див.: Documente privitфre la Istoria Romвnilor / Ed. E.Hurmuzaki. - Vol.I. - Part 2. - Bucuresti, 1890. - P. 144. про володіння Дмитра та населеного пункту на Дністрі -- Мітереві Кишини в 1419 р.

З іменем Дмитра пов'язаний один із найцікавіших географічних маркерів документа для Пашка Васновича від 1392 р., де для більш детальної локалізації біля села «Бактсановцьі» вжито означення «на Дмитрове». До 2014 р. цей документ не був відомий дослідникам, а отже його інформація не використовувалася для локалізації ймовірних володінь Дмитра. Ідентифікувати «Бактсановцьі» як населений пункт кінця XIV--XV ст. мені не вдалося. Також він не фіксується у джерелах XVI--XVII ст. Документи Брацлавського воєводства 1566-1606 рр. / Упор. М. Крикун, О. Піддубняк. - Л., 2008. - 1220 с.; Крикун М. Кількість і структура поселень Брацлавського воєводства в першій половині XVII ст. // Його ж. Брацлавське воєводство у XVI-ХУШ ст.: Статті і матеріали. - Л., 2008. - C. 187-301. Але у цьому контексті не так важливо локалізувати це село, як те, що тут для означення використано словосполучення «на Дмитрові» -- це може вказувати на певну територію або частину Поділля у другій половині XIV ст.

В одній з останніх своїх праць, присвячених території Поділля, Я. Дашкевич зробив спробу реконструювати володіння татарських правителів перед битвою на Синіх Водах Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор'ї як проблема історії України XIV ст. - С. 112--121.. Найбільш продуктивною виявилася його спроба щодо Дмитра Там само. -- С. 115--118.. Історик пропонував локалізувати цю територію в південно-східній частині майбутнього Поділля, де північною межею була би річка Саврань, яка згодом могла слугувати кордоном між литовським та ординським Поділлям. Арґументація Я. Дашкевича базувалася на поширенні топонімів із коренем Дмитр-, Димитр- (Дмитрів Кільш, Димитрівка, Димитрополь) Там само. -- С. 117. Своєю чергою в першій половині XVII ст. у Брацлавському воєводстві фіксувалися населені пункті Дмитрашівка («Dmitraszowka»), Дмитрушки («Dmitmszki») (див.: Крикун М. Кількість і структура поселень Брацлавського воєводства в першій половині XVII ст. -- С. 221). Імовірність того, що словосполучення «на Дмитрове» стосується гідроніма, як у випадку із зазначеними біля інших сіл річками реґіону, доволі мала. Серед зафіксованих тут річок лише одна має спільний корінь -- Дмитрушка, в Уманському р-ні Черкаської обл. (див.: Словник гідронімів України. -- С. 173).. До того ж згадувані в 1419 р. іноком Зосимою Митереві Кишини на Дністрі (місце переправи) походять від спільного кореня Дмитр- Хожение инока Зосимы 1419--1422 гг. / Ред. и предисл. Х.М. Лопарева // Православный палестинский сборник. -- Т. УШ. -- Вып.3 (24). -- Санкт-Петербург, 1889. -- С. 2.. Така насиченість топонімів, у корені яких, імовірно, відображено ім'я володаря дозволяє висунути припущення про те, що маркування в документі від 1392 р. «на Дмитрове» означає розташування на території, підвладній Дмитрові. Його володіння були захоплені Коріатовичами (у Я. Дашкевича -- литовцями) між 1377 і 1380 рр. Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор'ї як проблема історії України XIV ст. -- С. 118. У ході цієї кампанії міг загинути князь Олександр Коріатович, адже інформація про нього зникає з джерел саме у цей час. Вірогідно, під час укладання документа для Пашка Васновича маркер «на Дмитрове» ще міг бути найбільш вдалим, а отже найкраще зрозумілим для всіх учасників угоди.

Ще одним арґументом на користь того, що може йтися про локалізацію володінь Дмитра (і це підсилює гіпотезу Я. Дашкевича про ймовірний кордон на Саврані), є згадка про те, що Пашкові люди можуть ставити в лісах пасіки, а власник має їх обліковувати («мает на нихъ перепис міти и ловіти куницы, и искати в Саврани и Сарадчыне и Боброве»). Останні два топоніми -- Сарадчин (тепер, можливо, с. Саражинка Балтського р-ну Одеської обл.) та, імовірно, Боброве (нині с. Перший Бобрик Любашівського р-ну Одеської обл.) -- цілком вписуються в окреслені Я. Дашкевичем межі володінь Дмитра.

Означення «на Дмитрове» в документі подільського князя Федора Коріатовича від 1392 р. та ціла низка похідних гідронімів із Дністровсько-Бузько-Дніпровського межиріччя лише підсилює локалізацію володіння Дмитра, яку свого часу підсумував Я. Дашкевич. Щодо інших двох татарських володарів, то варто погодитися з тим, що в межиріччі Дністра й Південного Бугу знаходилися землі, підвладні Хаджибеєві, а от спроби локалізувати терени Кутлубуга за допомогою топонімів і гідронімів слід визнати марними з огляду на значне їх розпорошення. Тут не так уже й важлива чітка локалізація, як, власне, наявність трьох територій, котрими володіли зазначені в літопису «отчичи й дідичі Подільської землі». Але це ще не кінець історії про «потрійне» Поділля, яке сформувалося у середині XIII ст. та продовжило існувати в наступному столітті.

Фантом «потрійного Поділля» в битві під Ґрюнвальдом

Цифра 3 востаннє з'явиться разом із Подільською землею в 1410 р. Причиною цього стане війна Польського королівства з Тевтонським орденом. Кампанія 1410 р., яка ввійшла в історію завдяки перемозі під Ґрюнвальдом, цікава ще й тим, що декілька документів, котрі вийшли з королівської канцелярії, були пов'язані з Поділлям Це насамперед акт для Фредра з Плешовиць на села під Кам'янцем (див.: Zbiфr doku- mentфw Malopolskich / Wyd. I. Sulkowska-Kuras, S.Kuras. -- Cz. VI. -- Wroclaw; Warszawa; Krakфw; Gdansk, 1974. -- № 1749. -- S. 332--334). Та єдиний документ, що його начебто Владислав II Яґайло надав відразу після битві руському рицареві Іванові Сушикові з Романова на декілька сіл під Теребовлею (див.: Ibid. -- № 1473. -- S. 327--329). Тут Теребовля вживається в контексті історичного Поділля, як місто й повіт, що були приєднані королем до своїх руських володінь у 1395 р., а після 1434 р. ввійшли до складу Галицької землі Руського воєводства. Документ для Івана Сушика з Романова є ще одним прикладом культивування історіографічних міфіф і вимагає комплексного підходу у ширших хронологічних межах з огляду на те, що це єдиний на сьогодні акт, яким король Владислав II Яґайло відзначив будь-кого з об'єднаного війська щойно після перемоги під Ґрюнвальдом. Складність у дослідженні цього документа полягає в тому, що він відомий нам із пізнішої копії 1578 р., часів правління Стефана Баторія. Для прикладу див.: Масан О. 1410 рік: відлуння Грюнвальда у середньовічній Теребовлі та її околицях (до питання про участь рицарів з Галичини у великій війні 1409--1411 рр.) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: Серія «Історія». -- Вип. 2. -- Тернопіль, 2004. -- С. 4--9. К. Квятковський у доволі дивний спосіб використав цей документ для опису подій після битви: «Після ранішньої меси та сніданку, перед маршем [війська], король напевно здійснив низку надань для тих, хто особливо відзначився у Ґрюнвальдській битві, підтверджен-ням чого є збережений у старопольському перекладі підтверджуючий документ надання двох сіл для Іванка Сушика з Романова» (див.: Kwiatkowski K. Wyprawa letnia 1410 r. // Jфzwiak S., Kwiatkowski K., Szybkowski S. Wojna Polski i Litwy z zakonem krzyzackim w latach 1409--1411. -- Malbork, 2010. -- S. 473). Другим наданням після цієї битви, зробленим дещо пізніше, стало саме Поділля, яке в пожиттєве володіння отримав великий князь литовський Вітовт (див.: Михайловський В. Еластична спільнота... -- С. 97--107). Не виключено, що такий збіг обставин ви-падковий і це аж ніяк не дозволяє вважати Поділля якоюсь винятковою територією, суперництво за котру ставало чи не головним завдання центральноєвропейських монархів у той час..

Як й інші піддані польського короля Владислава II Яґайла, подоляни взяли участь у кампанії 1410 р. Шляхтичі, котрі проживали на території Поділля, були особистими слугами монарха, тож вони мусили на його заклик збиратися в похід. Це саме стосувалося й тієї частини шляхти, котра в 1402--1409 рр. отримала від короля земельні володіння. У кожному з надавчих документів ішлося, що власник нового маєтку на Поділлі має служити особисто та виставити зі своїх володінь певне число вершників і піхотинців Докл. про це див.: Михайловський В. Роздача земельної власності на Західному Поділлі за Владислава II Яґайла (1402--1413, 1431--1434) // Вісник Львівського університету: Серія іс-торична. - Вип.38. - Л., 2003. - С. 596-630.. Незначна кількість королівських документів із цього періоду не дозволяє побачити адміністративну структуру Подільської землі. Усі акти, що виходили з канцелярії Владислава до 1410 р., містили згадки лише про замкові повіти Поділля, яких було три -- Кам'янецький, Смотрицький, Летичівський. А це не все історичне Поділля на той час.

Імовірно, що мобілізацію своїх підданих із руських земель, та Поділля зокрема, Владислав II Яґайло проводив особисто. Якщо подивитися на його ітінерарій за перші місяці 1410 р., то найсхіднішим містом, яке він відвідав, була Теребовля (а можливо й Кам'янець) Gqsiorowski A. Itinerarium krфla Wladyslawa Jagielly 1386--1434. -- Warszawa, 2015. -- S.69.. Отже для призову руських підданих король на початку весни вирушив на схід. Упродовж місяця він був у Лежайську, Ярославі, Львові, Глинянах, Теребовлі, Галичу, знову у Львові, Городку, Медиці й удруге в Лежайську Ibid.. Можна припустити, що поява короля на руських землях та на Західному Поділлі стала тим мотивуючим фактором, який вплинув на мобілізацію шляхти з цієї території.

Я. Длуґош у своїй «Хроніці славетного Польського королівства» описав усі об'єднані сили польсько-литовсько-руського війська, зібраного на кампанію 1410 р., за хоругвами. Територіальні та приватні підрозділи в його опису одержали порядкові номери. Загалом у складі королівського війська в битві під Ґрюнвальдом узяли участь хоругви з руських земель: Львівської (№ 12), Перемишльської (№ 14), Холмської (№ 16), Подільської (№ 17--19), Галицької (№ 20) Ioannis Dlugossii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie: Libri 10--11 (1404--1412) / Ed. K.Baczkowski etc. -- Warszawa, 1997. -- P.90.. Також у частині об'єднаного війська, що підлягала великому князеві литовському Вітовту, бачимо київську хоругву Ibid. -- P.93..

Усе було би просто, якби кожна територіальна одиниця (земля, воєводство) виставила по одній хоругві. Але Подільська земля виставила три. Це не могло не збентежити навіть Я. Длуґоша, котрий писав про це за добрих півстоліття по самій битві та, як припускають дослідники, здебільшого користувався спогадами власного батька, що брав у ній участь. Хроніст вирішив пояснити кількість подільських хоругв, які на поле бою виступили під знаком сонця на червоному тлі, чисельністю населення на Поділлі Ibid. -- P.90 («Хоругви сімнадцята, вісімнадцята, дев'ятнадцята з Подільської землі (з огляду на велику кількість населення, що тут проживало, мала вона три хоругви), кожна з них мала в гербі знак сонця на червоному тлі» / «Decimum septimum, decimum octavum et decimum nonum terre Podolie (tria enim signa abundante multitudine habebat) quorum quodlibet faciem solarem in campo rubeo habebat pro insigni»).. Таке тлумачення стало хрестоматійним прикладом неможливості як доведення, так і спростування того факту, що лише з Поділля було мобілізовано три хоругви, а не одну, як із решти територій. Не варто звинувачувати дослідників у небажанні з'ясувати причину цього феномену. Подільська історія другої половини XIV та всього XV ст. настільки бідна джерелами, що виявлення будь-якого нового документа стає неабиякою подією, як-от нещодавно з актом Федора Коріатовича від 1392 р. для Пашка Васновича (див. вище).

Увага істориків здебільшого фокусувалася на контексті політичних реалій початку XV ст. Після поразки Вітовта 1399 р. на Ворсклі й загибелі там володаря західноподільських теренів краківського воєводи та старости Спитка з Мельштина король Владислав II Яґайло змушений був передати його частину Поділля своєму молодшому братові Свидриґайлові. Утеча останнього наприкінці 1401 р. до Тевтонського ордену спричинила впровадження прямого королівського правління на Західному Поділлі, свідченням чого стали намісники в Кам'янці 1402--1410 рр. Urzзdnicy podolscy XIV--XVIII w.: Spisy / Opr. E. Janas, W. KJaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka. -- Kфmik, 1998. -- № 528--534. -- S. 116--119. та вже згадувані вище надання шляхті. Але ці політичні трансформації не давали й не могли дати задовільних пояснень щодо кількість подолян під Ґрюнвальдом, хоча сам факт наявний чи не в усіх працях, пов'язаних з історією битви та кампанії 1409--1411 рр. Для прикладу, подібна презентація присутня в популярній книжці А. Надольського, яка добре відображає стереотипність, а почасти некритичну полоноцентричність автора при оцінці персоналій та описуваних подій (див.: Nadolski A. Grunwald 1410. -- Warszawa, 1996. -- S. 57--58). Справді, такий виняток важко було не помітити. Натомість значно гірше виглядало з його поясненням.

В останній ґрунтовній синтезі історії війни К. Квятковський у традиційний уже спосіб зробив спробу дати відповідь на цей казус, зазначивши, що кількість хоругв від Поділля не конче відповідає адміністративно-територіальному устрою краю в XV ст., якщо брати до уваги лише майбутнє Подільське воєводство. Зазначу, що вести предметну дискусію без опрацювання всієї інформації про повіти, замки, міста, межі Подільської землі у цей час складно Михайловський В. Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. // Український історичний журнал. -- 2017. -- № 3. -- С. 67--82.. Ще одним арґументом про неможливість виставити таку кількість воїнів, на думку К. Квятковського, було слабке залюднення цієї території Kwiatkowski K. Wyprawa letnia 1410 r. - S. 280-281.. З останнім твердження можна було би погодитися з огляду на вкрай незадовільну джерельну базу для тогочасного Поділля. Як і з тим, що це також не може слугувати арґументом у припущенні про чисельність населення на Поділлі загалом. Відомі на сьогодні документи Федора Коріатовича від 1391 та 1392 рр. демонструють той факт, що представники оточення останнього подільського князя, Гринько з Сокільця й Пашко Васнович, отримали у східній частині князівства розлогі маєткові комплекси з багатьма населеними пунктами (у першому випадку -- 13, у другому -- 7) Груша А. Невядомая грамата Фёдара Карьіятавіча за 1391 г. // Беларускі гістарьічньї агляд. -- Т. 8. -- Сш. 1/2. -- Мінск, 2001. -- C. 130-134; Мікульскі Ю. Новая грамата князя Фёдора Кариатовича 1392 г. // Беларуская даунына / Рэд. Ю. Мікульскі. -- Вып. 1. -- Мінск, 2014. -- C. 147--150. Детальний аналіз грамоти див.: Михайловський В. На маргінесі документа подільського князя Федора Коріатовича від 1392 р. // Ruthenica: Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи / Ред. О. Толочко, В. Ричка. -- T. XIII. -- К., 2016. -- С. 188--197.. Така кількість не може остаточно спростувати тезу про слабке заселення краю, але принаймні дозволяє підважити її категоричність. Коли тільки два документи дають у розпорядження істориків чимало населених пунктів, та ще й у східній частині Поділля, наближеній до небезпечної степової зони, це змушує шукати інші пояснення кількості подільських хоругв у війську Владислава II Яґайла під Ґрюнвальдом.

Якщо навіть зробити підрахунки за всіма документами Владислава II Яґайла для Поділля 1402--1409 рр., то кількість озброєних людей, які мали виставляти на потребу короля власники отриманих від нього маєтків, становитиме лише 15 вершників і 43 стрільця Підрах. за: Михайловський В. Роздача земельної власності на Західному Поділлі за Владислава II Яґайла (1402--1413, 1431--1434). -- С. 600--601. Найбільшу кількість озброєних воїнів мав виставити П. Шафранець -- 6 вершників зі списами («sex lanceis») та 20 стрільців («duodecim ballistariis»), а середня кількість вояків, що мали нести службу з одного маєтку, становила 1--2 вершники та 2--4 стрільця.. Навряд чи цього вистачить для формування трьох хоругв. До того ж маємо пам'ятати й місцеві політичні реалії перед Ґрюнвальдом. Королівська влада не поширювалася на все Поділля, адже східна його частина була в розпорядженні Вітовта. І тут постає чергова дилема. Якщо з цієї території було проведено мобілізацію на кампанію 1410 р., то в якій частині об'єднаного війська мали б перебувати подільська/ подільські хоругви? Длуґошів опис сил Вітовта дуже лаконічний і серед територіальних підрозділів там немає подільської хоругви. Тоді ще більш малоймовірні три подільських хоругви лише з теренів Західного Поділля.

Спроба прив'язати кількість подільських хоругв до адміністративно-територіального устрою може бути слушною, адже, як видно з переліку основних центрів Поділля у другій половині XIV -- першій третині XV ст., кількість замків, центрів замкових повітів і міст, відомих зі «Списку русских городов дальних и ближних», була значною й дорівнювала п'ятнадцяти. А отже, цілком могла би забезпечити набір трьох хоругв. Як зазначає К. Квятковський, мобілізаційні можливості руських земель Польського королівства були значними. Якщо повірити свідченням того ж таки Я. Длуґоша, у 1426 р. Владислав II Яґайло на прохання угорського короля Сиґізмунда Люксембурзького скликав із руських земель Корони 5 тис. воїнів Kwiatkowski K. Wyprawa letnia 1410 r. - S.281.. І це з більшої й залюдненішої території, але до якої не можна в той час зараховувати Поділля, що перебувало під владою Вітовта. Це все було можливим тільки за умови повної мобілізації з руських земель панів і рицарів для власної кампанії Ioannis Dlugosii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie: Libri 11 (1413-1430) / Ed.K. Baczkowski etc. -- Warszawa, 2000. -- P. 221 («[...] усім панам і рицарям Русі наказує вирушити на виправу» / «[...] omnibus terrarum tantummodo Russie baronibus et militibus in expidicionem huiusmodi iubet proficisci»).. Як зазначено у відповідному місці Длуґошевої «Хроніки славетного Польського королівства», їх кількість була чималою. Підсумовуючи свої міркування, К. Квятковський стверджує, що три підрозділи з Поділля могли брати участь у війні, але відповіді на це питання він не дає. Як і не пропонує можливого способу розв'язання казусу. В оповіді Я. Длуґоша зазначено, що всі шляхтичі з руських земель мали взяти участь у кампанії 1426 р., ідеться також про санкції проти тих, хто ухилявся -- їх покарали ув'язненням Ibid. -- P. 222.. Така суворість пов'язана з тим, що на шляхту руських земель ще не поширювалися норми коронного права, і ці шляхтичі вважалися особистими слугами короля, а отже мусили виконувати всі його розпорядження, навіть такі, що вимагали участі у воєнних діях поза межами королівства. Натомість коронна шляхта ще 1374 р. домоглася від Людовика I, серед іншого, звільнення від участі в походах власним коштом. Ще одним з обов'язків володаря було фінансування закордонної виправи коронної шляхти Uruszczak W. Historia panstwa i prawa polskiego. -- T. I (966--1795). -- Warszawa, 2016. -- S. 158.. Ці юридичні норми поширяться на руських землях лише 1434 р., коли шляхту на той момент уже Подільського та Руського воєводств зрівняють у правах із коронною.

А якщо спробувати зіставити згадані Я. Длуґошем 5 тис. осіб, змобілізованих королем у 1426 р., з іншими джерелами, то тут у пригоді нам стають списки шляхтичів, які зібралися на з'їзд у Галичі 28 червня 1427 р. Так, зі Львівського та Перемишльського повітів прибули по 46, Галицького -- 63, Сяноцького -- 90, Теребовльського -- 28, Коломийського -- 14, із різних повітів Руської землі -- 132 Підрах. за: Halecki O.Z. Jana Zamoyskiego inwentarza Archiwum Koronnego: Materialy do dziejфw Rusi i Litwy z XV w. -- Krakow, 1917. -- S. 36--50. Загалом ця подія заслуговує на ґрунтовне опрацювання, адже списки шляхтичів, що з'їхалися під Галич для зустрічі з королем Владиславом II Яґайлом, для українських земель першої третини XV ст. є унікальним джере-лом, вони дозволяють побачити своєрідний зріз шляхти на рівні земель і повітів.. Отже разом -- 419 шляхтичів. Навіть якщо припустити, що далеко не всі з'їхалися на зустріч із монархом, то ця кількість може слугувати певним орієнтиром щодо мобілізаційних можливостей руських земель у той час. Адже це зовсім інший тип документа, ніж надавчі акти на право володіння землею, як це видно з підрахунків кількості озброєних людей, що мали виставляти на потребу короля власники подільських маєтків. І якщо вважати, що кожен шляхтич вирушав у похід не сам, а у супроводі слуг, то все одно кількість, наведена Я. Длуґошем і використана К. Квятковським як приклад мобілізаційних можливостей руських теренів Корони, значно перебільшена. Навіть якщо рахувати, що 1 вершник це щонайменше додатково 2 особи, котрі виступали разом із ним, то все одно кількість усіх, кого можна було б зібрати з руських земель у 1420-х рр., навряд чи перевищуватиме 2 тис.

На мою думку, пошук відповіді на питання про три подільських хоругви не слід пов'язувати з чисельністю населення, як це запропонував ще Я. Длуґош, адже задовільної відповіді з огляду на стан джерел ми так ніколи й не отримаємо. Імовірно, що три подільських хоругви в битві під Ґрюнвальдом 1410 р. означають не що інше, як існування на той час уявлень про велике Поділля як краю, котрий складається з трьох частин, тотожних володінням трьох «отчичів і дідичів Подільської землі», переможених великим князем литовським Ольґердом на Синіх Водах у 1362 р. Про таке уявлення щодо внутрішнього поділу Поділля, яке існувало ще на початку XV ст., Я. Длуґош міг і не знати. Не дивно, що в його хроніці немає відомостей про Синьоводську битву та прихід на цю територію литовських князів Ґедиміновичів Див.: Ioannis Dlugosii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie: Libri 9 (1300--1379) / Ed.S. Budkowa etc. -- Warszawa, 1978.. Тому-то він і запропонував для пояснення цифри 3 таку логічну, як на його розуміння, інтерпретацію. Час, коли Я. Длуґош писав свою хроніку (1440-1470-ті рр.), був уже значно віддаленим не тільки від описуваних ним подій війни з Тевтонським орденом, а й майже на століття відстояв від сформування Поділля як окремого реґіону на українських землях. Тож годі очікувати від польського історика XV ст. спроб з'ясування цього явища. А от на час кампанії 1410 р. тотальну мобілізацію, проведену Владиславом II Яґайлом із руських земель, і на Поділлі зокрема, мабуть було здійснено настільки ретельно, що це дало змогу зібрати три подільських хоругви з трьох частин краю. Тут лише можна припустити, з огляду на наявні реґіональні центри, що пунктами мобілізації могли стати Кам'янець і Смотрич -- на заході, Брацлав, Сокілець -- у центрі, Черкаси та Звенигород -- на сході краю. І ймовірно, що вояків, зібраних зі Східного Поділля, котре перебувало під владою великого князя литовського, було включено саме до цих трьох подільських хоругв. Адже Вітовт володів частиною Поділля з ласки короля Владислава.

Поділ Поділля на три частини скоріш за все усталився у середині XIII ст., коли Куремса передав цю землю в управління трьом своїм синам. Імовірно, це добре пасувало до фізико-географічних особливостей межиріччя Дніпра і Дністра, якщо такий поділ використовувався в подальшому, навіть у наступному столітті. Вірогідно, це дозволило татарам контролювати основні транспортні артерії у цій частині Європи, що згодом, у середині XIV ст., стануть чи не головною метою литовського просування на південь.

Інформація про потрійний поділ Поділля ще раз з'явиться у джерелах після перемоги великого князя литовського Ольґерда над трьома «отчичами й дідичами Подільської землі» в битві на Синіх Водах 1362 р. А означення для кращої локалізації села «Бактеановць» - «на Дмитрове» в документі для Пашка Васновича від 1392 р., тобто вже за правління останнього з братів Коріатовичів, дозволяє більш чітко визначити принаймні територію одного з трьох володарів Поділля в долитовський час. Терени, підвладні Хаджибеєві й Кутлубугові, попри спроби істориків «посадити їх на землю» шляхом прив'язки до відомих із пізніших джерел топонімів і гідронімів, залишаються на сьогодні дискусійними. Важко собі уявити, що володіння обох із них знаходилися в районі озера Катлабуг та міста Хаджибея. А якщо припусти, що така локалізація реальна, то це цілковито змінює наше розуміння того, яку ж територію відвоювали в татар Ольґерд і старші Коріатовичі.

Зазначення в опису об'єднаного польсько-литовсько-руського війська в битві під Ґрюнвальдом трьох подільських хоругв свідчило про існування уявлення (вже архаїчного на початок XV ст.) про поділ Поділля на три частини. Пошуки істориками логічного пояснення саме такої кількості хоругв велися здебільшого поверхово в не до кінця коректному ключі з'ясування адміністративно-територіального устрою цієї території на початок XV ст. та мобілізаційного ресурсу всіх руських земель, що перебували під владою польського короля Владислава II Яґайла. Ширші хронологічні межі та пошуки поділу Поділля у XIV ст. дозволили припустити, що під Ґрюнвальдом 1410 р. востаннє було представлено велике Поділля, котре складалося з трьох частин.

Література

історичний битва татарський поразка

1. Archiwum Glowne Akt Dawnych. Tak zwana Metryka Litewska. dzial IV B. sygn.17.

2. Archiwum Narodowy w Krakowie. Archiwum Sanguszkow. sygn. 92.

3. Dashkevych Ya. (2006) Stepovi derzhavy na Podilli ta v Zakhidnomu Prychornomor'i iak problema istorii Ukrainy 13 st. In Materialy i doslidzhennia z arkheolohii Prykarpattia.

4. Volyni - Materials and Studies on Archaeology of Sub-Carpathian and Volhynian area 10, 112-121. [In Ukrainian].

5. Hurmuzaki E. (Comps.) (1890). Documenteprivitore la Istoria Romanilor. vol. I. part 2. Bucuresti: (s. e.) [In Romanian, Latin].

6. Krykun M., Piddubniak O. (Comps.) (2008). Dokumenty Bratslavs'koho voievodstva 1566-1606 rokiv. L'viv: Naukove Tovarystvo imeni Shevchenka. [In Ukrainian].

7. Franko Z. (1979). Hramatychna budova ukrains'kykh hidronimiv. 1979: Naukova dumka. [In Ukrainian].

8. Gqsiorowski A. (2015). Itinerarium krola Wladyslawa Jagielly 1386-1434. wyd. 2. Warszawa: Instytut Historii PAN. [In Polish].

9. Halecki O. (1917) Z Jana Zamoyskiego inwentarza Archiwum Koronnego. Materialy do dziejow Rusi i Litwy z XV wieku. Krakow: Akademia Umiej^tnosci. [In Polish, Latin].

10. Halenko O. (2005). Zolota Orda u bytvi na Synikh Vodakh u 1362 r. In Syn'ovods'ka problema u novitnikh doslidzhenniakh, 129-159. Kyiv: Instytut Istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [In Ukrainian].

11. Hrusha A. (2008). Neviadoma hramata Fiodara Karyiatavicha za 1391 h. In Belaruski histarychny ahliad -- Belarusian Historical Review t. 8. ssh. 1-2, 123-135. [In Belarusian].

12. Ioannis Dlugosii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie. Libri 9 (1300-1379) (1978). ed. S. Budkowa etc. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe. [In Latin].

13. Ioannis Dlugossii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie. Libri 10-11 (14041412) (1997). ed. K. Baczkowski etc. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe. [In Latin].

14. Ioannis Dlugosii. Annales seu Cronicae Incliti Regni Polonie. Libri 11 (1413-1430) (2000). Ed.K. Baczkowski etc. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe. [In Latin].

15. Loparev M. (ed.) (1889). Khozhenie inoka Zosimy 1419--1422 gg. In. Pravoslavnyj Palestinskij sbornik -- Orthodox Palestinian collection t. VIII. vyp. 3 (24), 1--27.[In Russian].

16. Krykun M. (2008). Kil'kist' i struktura poselen' Bratslavs'koho voievodstva v pershii polovyni XVII stolittia. In M. Krykun. Bratslavs'ke voievodstvo u XVI-XVIII stolittiakh. Statti i materialy (187--301). L'viv: Ukrains'kyi Katolyts'kyi Universytet. [In Ukrainian].

17. Krykun M. (2011). Kil'kist' i struktura poselen' Podil's'koho voievodstva v 1 pol. XVII st. In M. Krukun. Podil's'ke voievodstvo u XV-XVIII st. Statti i materialy (155--330). L'viv: Naukove Tovarystvo imeni Shevchenka. [In Ukrainian].

18. Kwiatkowski K. (2010) Wyprawa letnia 1410 roku. In S. Jozwiak, K. Kwiatkowski, A. Szweda, S. Szybkowski. Wojna Polski i Litwy z zakonem krzyzackim w latach 1409-1411. Malbork: Muzeum Zamkowe w Malborku. [In Polish].

19. Masan O. (2004). 1410 rik: vidlunnia Hriunval'da u seredn'ovichnii Terebovli ta ii okolytsiakh (do pytannia pro uchast' rytsariv z Halychyny u velykii viini 1409--1411 rr.) In Naukovi zapysky Ternopil's'koho natsional'noho pedahohichnoho universytetu imeni Volodymyra Hnatiuka. Seriia: Istoriia -- Scientific notes of Volodymyr Hnatyk Ternopil National Pedagogical University. Series: History 2, 4--9. [In Ukrainian].

20. Mikul'ski Yu (2014). Novaia hramata kniazia Fiodora Karyatovycha 1392 h. In Belaruskaia davnyna -- Belarusian ancient vyp. 1, 147--150. [In Belorussian].

21. Mykhaylovskiy V. (2012). Elastychna spil'nota. Podil's'ka shliakhta u druhii polovyni 14 - 70-kh rokakh 16 st. Kyiv: Tempora. [In Ukrainian].

22. Mykhaylovskiy V. (2017). Formuvannia terytorii istorychnoho Podillia u druhii polovyni 14 st. In Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal 3, 67--82. [In Ukrainian].

23. Mykhaylovskiy V. (2016). Na marhinesi dokumenta podil's'koho kniazia Fedora Koriatovycha vid 1392 r. In Ruthenica XIII, 188--197. [In Ukrainian].

24. Mykhaylovskiy V. (2003). Rozdacha zemel'noi vlasnosti na Zakhidnomu Podilli za Vladyslava II Yagaila (1402--1413, 1431--1434). In Visnyk L'vivs'koho universytetu. Seriia istorychna - Visnyk of the Lviv University. Historical Series 38, 596--630. L'viv, 2003. [In Ukrainian].

25. Nadolski A. (1996). Grunwald 1410. Warszawa: Bellona. [In Polish].

26. Nukhet V. (2014). New science and old sources: why the Ottoman experience of plague matters. In The Medieval Globe. vol. 1: Pandemic disease in the Medieval World. Rethinking the black death, 193--227.

27. Nukhet V. (2015). Plague and Empire in the Early Modern Mediterranean World. The Ottoman Expirence, 1347-1600. Cambridge University Press.

28. Ulaschyk N. (Comps.) (1980). Polnoe sobranie russykikh letopisej t. 35. Moskva: Nauka. [In Russian].

29. Ruseev N. (199). Moldavia v “temnye veka”. In Stratum plus 5, 379--407. [In Russian].

30. Slovnyk hidronimiv Ukrainy (1979). Kyiv: Naukova dumka. [In Ukrainian].

31. Szczur S. (2009). W sprawie sukcesji andegawenskiej w Polsce. In Roczniki Historyczne -- Historical Annals LXXV, 61--104. [In Polish].

32. Uruszczak W. (2016) Historiapanstwa i prawa polskiego. t. I (966-1795). Warszawa: Wolters Kluwer. [In Polish].

33. Janas E., KJaczewski W., Kurtyka J., Sochacka A. (Comps.) (1998). Urzqdnicy podolscy XIV-XVIII wieku. Spisy. Kornik: Biblioteka Kornicka. [In Polish].

34. Sulkowska-Kuras I., Kuras S. (Comps.) (1974). Zbior dokumentow Malopolskich. cz. VI. Wroclaw--Warszawa--Krakow--Gdansk: Zaklad Narodowe imienia Ossolinskich. [In Polish, Latin].

Размещено на Allbest.ru