Інтелігенція Львова в 1944-1953 роках: статусна та професійна характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477.83-25)«1944/1953»058.237

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЛЬВОВА В 1944-1953 РОКАХ: СТАТУСНА ТА ПРОФЕСІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Р.П. Попп

Інтелігенція відіграє важливу роль у розвитку українського державотворення, генеруванні національних та загальнолюдських цінностей. У залежності від того, яке місце у суспільстві займе інтелігенція, залежить його сьогодення та майбутнє. Тому актуальним є звернення до досвіду взаємин інтелігенції і влади, особливо у складні і неоднозначні історичні періоди. Важливим є його конструктивний аналіз, врахування уроків, застосування на якісно новому рівні. Адже набутий інтелектуальний потенціал використовується далеко не належним чином. Одним із ключових моментів, який визначає сьогоднішній попит суспільства на засвоєння історичної спадщини, є також вивчення соціальних процесів не лише у загальноукраїнських масштабах, а й на місцевому рівні.

Суспільно-політичні процеси, які відбувалися на західноукраїнських землях у перші повоєнні роки, радянською історіографією розглядались тенденційно, увага сконцентровувала- ся лише на позитивних змінах. Серед публікацій, які дають нову оцінку трансформаціям минулого, об'єктивно висвітлюють основні напрямки політики влади щодо інтелігенції регіону, хочемо виділити дослідження О. Рубльова і Ю. Черчен- ка [1], О. Луцького [2]. Праця С. Сворака присвячена окремій професійній групі інтелігенції -- вчительству [3]. Виходячи з розуміння інтелігенції як особливої групи у соціальній структурі суспільства, Т. Марусик у своїй монографії «Західно- © Попп Р. П., 2014 українська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40-50-ті рр. XX ст.)» виокремлює гуманітарну інтелігенцію, наводить окремі дані про діяльність літературно-мистецької, наукової і педагогічної інтелігенції Львова, про становище духовенства в 1944-1953 роках [4]. У наукових розвідках В. Гулая висвітлюються етнонаціональні процеси, особливості соціально-професійної структури населення західноукраїнського регіону у перше повоєнне десятиріччя, зокрема, місце в ній інтелігенції [5]. Питання про інтелігенцію Львова як історико- соціологічний феномен ще не повно висвітлені в сучасній історіографії.

Метою цієї статті є визначити соціальний статус інтелігенції у період відновлення та утвердження сталінського тоталітарного режиму в західних областях України. Охарактеризувати професійну структуру інтелігенції Львова, а також проаналізувати фаховий рівень інтелігенції міста, її кількісні параметри.

Відновлюючи свою владу на західноукраїнських землях у повоєнний період, сталінський тоталітарний режим хотів якнайшвидше інтегрувати цей регіон до складу Союзу, уніфікувати усі боки життя відповідно до радянських взірців. Для цього протягом порівняно короткого періоду було змінено і соціальну-професійну структуру населення регіону, особливий акцент робився на інтелігенції. Інтенсивно утверджувалась радянська соціально-класова модель суспільства, яка зводилася до формули «2+1»: два основних класи -- робітники і селяни та соціальний прошарок -- інтелігенція. Інтелігенція не вважалася окремим класом, оскільки не займала самостійного становища у суспільній організації праці, в жодній із систем суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ. Пропагувалося, що лише в ході соціалістичного будівництва, змінивши «свою соціальну сутність», з «проміжного прошарку інтелігенція могла перетворитися в однорідну соціальну верству, зайнявши рівноправне становище поміж робітників і колгоспників». Приналежність до даного «соціального прошарку» визначалася наявністю диплома про певну професійну кваліфікацію і зайнятістю у сфері розумової праці, а якісний, моральний бік цього явища до уваги не брався [6, с. 272].

У «Зверненні до населення західних областей України» у 1944 р. влада наголошувала, що «наша (радянська) інтелігенція відрізняється від старої інтелігенції однією дуже істотною особливістю: стара інтелігенція замикалася в рамки свого фаху, працювала головним чином на поміщиків та капіталістів, наша радянська інтелігенція, плоть від плоті народу, працює для народу» [7]. Це звернення адресувалося насамперед місцевій інтелігенції. Адже західноукраїнська інтелігенція мала відмінний від комуністичної ідеології світогляд і систему життєвих цінностей. Тому, щоб стати часткою тоталітарної системи, представники місцевої інтелігенції повинні були «ідейно роззброїтися і переродитися» або зникнути з суспільної арени ідейно та фізично, бо в цій системі індивідуальностям поза існуючою ідеологією місця не було.

Основоположним критерієм для радянського інтелігента була не його освіченість, а полична позиція, від неї вимагалося стати слухняним знаряддям втілення класових та ідеологічних догм комуністичної партії. Для «перевиховання» старої (довоєнної) західноукраїнської інтелігенції була розроблена ціла система ідейно-політичних заходів. Це обов'язкове навчання в гуртках, відвідування лекцій і семінарів з актуальних політичних питань, навчання у вечірньому університеті марксизму- ленінізму. Обов'язковим для усіх працюючих інтелігентів стало вивчення праць класиків марксизму-ленінізму, И. Сталіна. Постійні ідеологічні «накачки» влаштовувалися на різного роду нарадах, зборах, конференціях інтелігенції. Вони організовувалися як для всієї міської інтелігенції, так і для окремих її професійних груп. Проходили за заздалегідь розробленою тематикою і сценарієм, часто перетворювалися у відкриті судилища над інтелігенцією [8].

Найбільш «небезпечних» представників інтелігенції режим ізолював, застосовуючи щодо них репресивні акції. Під гаслами боротьби з «українськими буржуазними націоналістами» (на місцеву інтелігенцію влада часто покладала провину за невдачі у боротьбі з визвольним рухом) їх залякували, звільняли з роботи, арештовували, позасудовими рішеннями адміністративно переселяли в Сибір [9].

З іншого боку, плани якнайшвидшої інтеграції західноукраїнського регіону в загальнорадянську систему потребували значну кількість фахівців різних галузей господарства та культури. За офіційними джерелами, у листопаді 1944 р. в культурно-освітніх і медичних закладах Львова працювало

4 125 осіб інтелігенції. З них 960 учителів, 795 викладачів інститутів і технікумів, 515 лікарів та середнього медперсоналу, 1 854 працівники мистецьких установ [10, арк. 24]. Потреба в цих кадрах була досить відчутною. У травні 1945 р. у медичних установах Львова повинно було працювати 613 лікарів, а було лише 403, а середнього медичного персоналу -- 1 282 особи, працювало тільки 654 [10, арк. 24]. У шести вищих навчальних закладах Львова у квітні 1945 р. працювало 819 осіб (при потребі 946) [10, арк. 82]. В театрах не був повністю сформований творчий склад (не вистачало 181 особи) [11, арк. 105].

Така ситуація була пов'язана насамперед з демографічними втратами у роки війни, на зменшення інтелігенції міста впливали і тогочасні переселенсько-міграційні процеси та репресивні акції влади.

Кадрова проблема вирішувалася випробуваним у 1939-1941 роках методом. На початок 1945 р. до Львова прибуло зі сходу і демобілізувалося з армії 1 429 діячів науки, охорони здоров'я, культури, мистецтва [12, арк. 72]. Одночасно, незважаючи на недовіру, до господарського і культурного будівництва залучалася й частина місцевих спеціалістів. Більшість львівської інтелігенції, яка залишилися у місті, мала надію, що влада зміниться на краще, і мала за обов'язок сумлінну фахову працю.

У 1946 р. у Львові функціонувало 13 відділів академічних інститутів, у яких працювало 160 співробітників, серед них 11 академіків і член-кореспондентів АН УРСР, 28 докторів і кандидатів наук (тут не враховані вчені з іноземними науковими ступенями) [13, с. 34]. У 1950 р. проведено реорганізацію наукових установ. Відкрито ще 4 інститути, бібліотеку АН УРСР, а також два музеї. Новоутворені установи не були результатом природного розвитку місцевих наукових колективів, тому, як правило, складалися з приїжджих учених. У 1952 р. у цих інститутах працювало 174 наукових співробітники, у тому числі

5 академіків, 8 членів-кореспондентів АН УРСР, 72 кандидати наук [13, с. 35].

Відкриття нових дослідних установ збільшувало число наукової інтелігенції міста, справляло враження, що є всі умови «для розв'язання важливих питань гуманітарного й природничо-технічного значення». В той же час із політичних міркувань, щоб знищити Львів як центр гуманітарних досліджень, нейтралізувати національно свідому інтелігенцію, ліквідовувалися гуманітарні відділи, провідні співробітники переводилися до Києва [14, с. 345-347, 357]. З 1948 до середини 1950 р. з наукових установ міста було звільнено 50 співробітників, у тому числі 37 представників галицької інтелігенції [14, с. 645].

Крім того, у місті діяли й інші науково-дослідні установи: інститути переливання крові, охорони материнства, бактеріологічний, венерологічний, туберкульозний. У 1945 р. в цих установах працювало 109 науковців, з-поміж яких 67 осіб були вихідцями зі східних областей України [11, арк. 147-148].

Значну групу інтелігенції Львова складали викладачі вищих і середніх спеціальних закладів. Зі збільшенням кількості інститутів і технікумів викладачів відчутно бракувало, хоча до роботи була залучена майже вся місцева інтелігенція. Ситуація ускладнювалася у зв'язку з виїздом професури польської національності. Тому з університетів, інститутів і технікумів східних областей України та всього Радянського Союзу до Львова скеровувалися викладацькі кадри. До кінця 1946 р. у вищі навчальні заклади Львова прибуло 885 викладачів, у технікуми -- 139 [15, арк. 17].

Рівень кваліфікації значної частини викладачів був невисоким. Більшість не мала наукових ступенів і вчених звань. У січні 1949 р. в доповідній міністрові вищої освіти УРСР С. Кофтанову керівництво університету доповідало: «Університет потребує невідкладної допомоги в справі укріплення науково-педагогічними кадрами. На історичному, географічному і хімічному факультетах немає ні одного професора чи доктора наук, кафедри історії СРСР, історії України, нової історії очолюють старші викладачі, на відділеннях класичної і слов'янської філології і на трьох відділеннях іноземної мови є один професор і один доцент, на кафедрі основ марксизму- ленінізму один професор і немає жодного викладача з науковим ступенем, на кафедрі політекономії ні одного професора, доцента й кандидата наук» [16, арк. 13]. У 1950 р. у Львівському інституті ужиткового та декоративного мистецтва лише 5 % викладачів мали наукові ступені, у фізкультурному -- 14 %, педагогічному -- 18 %, політехнічному -- 28 %, медичному -- 35 %, університеті -- 41 %. Середній показник викладачів з ученими званнями складав 31 % [17, арк. 338]. Загалом, кількість викладачів вищих навчальних закладів, які працювали у Львові, з кожним повоєнним роком зросла. Так, коли у 1946 р. їх нараховувалося 1032, то в 1952 р. стало 1 600 [18, арк. 255].

Для підготовки наукових і викладацьких кадрів у місті було відкрито аспірантуру, до якої в 1945 р. прийняли 20, а в 1952 р. вже 252 особи [19, арк. 367; 20, арк. 24]. Але за показниками кількісного росту молодих науковців крилося чимало тогочасних проблем. Так, план набору аспірантів на 1947/1948 н. р. був виконаний лише на 70 %. Наступного року теж був недобір, особливо в університеті. Причиною такого стану була слабка підготовка багатьох претендентів. І тому довелося занижувати прохідний бал [14, с. 114]. Крім того, кандидат в аспіранти повинен був мати відповідне соціальне походження, «незаплямовані» родинні зв'язки, «вірну» ідеологічну позицію. Особливо не довіряли місцевим. У 1950 р. із 122 аспірантів місцевих було лише 45 (37 %) [19, арк. 265].

Значну професійну групу інтелігенції становили вчителі. 1944 р. у місті провели реєстрацію педагогів. Було взято на облік 782 особи, що було недостатньо для заповнення вакантних посад [20, арк. 357]. Тому на роботу у школи залучалися й учителі, які працювали не за фахом [21, арк. 29]. Педагогічні колективи щороку поповнювалися вчителями східних областей, демобілізованими з армії, випускниками університетів, педінститутів і педучилищ. Лише у 1945/46 н. р. до Львова прибуло понад 300 вчителів. Приїжджі вчителі мали бути у всіх школах Львова, не менше трьох у кожній [22, арк. 69]. Коли виявилося, що педагогів, які надсилалися до міста зі сходу, стало більш ніж достатньо, місцеві кадри скеровувались на роботу у сільську місцевість [23, арк. 126]. У 1948/49 н. р. всі школи Львова були загалом забезпечені учительськими кадрами. Тоді в школах працювало 1 436 осіб. З кожним роком відкривалися нові школи, зростала кількість учителів. У 1952/53 н. р. у Львові працював 1 761 учитель [24, арк. 352].

Ріст учительських кадрів супроводжувався великою плинністю, арештами, депортаціями місцевих учителів, звільненням їх із роботи як таких, що не заслуговують на політичну довіру. Постійні підозри спричинили те, що у 1947/48 н. р. з 1 317 вчителів лише 198 були місцевими, а в 1952/53 н. р. з 1761 лише 284 були уродженцями Західної України [25, арк. 113]. Це незважаючи вже на повоєнні випуски педагогічних інститутів і училищ.

Значна частина вчителів не мала спеціальної педагогічної освіти, достатнього досвіду роботи. У 1948/49 н. р. 529 вчителів міста мали лише середню освіту [26, арк. 31]. У 1951/52 н. р. ця цифра сягала 639 [27, арк. 52]. З цього приводу завідувач Львівським міськвно Є. Березняк у доповідній записці на ім'я міністра освіти УРСР зазначав: «Думаю, що це сталося тому, що деякі обласні відділи освіти у 1944/45 роках відкомандировували людей, які не потрібні були для них, а відділ кадрів міністерства освіти направляв їх до Львова» [28, арк. 263]. інтелігенція фаховий форсований радянізація

У перші повоєнні роки через вже згадувані причини гострою була і проблема з медичними кадрами. Вона вирішувалася так само, як із попередніми професійними групами інтелігенції. Протягом 1946 р. було демобілізовано з армії і скеровано до Львова 419 медичних працівників. З них -- 136 лікарів і 273 особи середнього медперсоналу [29, арк. 158]. У 1947 р. в системі міськздороввідділу, в обласних лікувальних закладах, військових госпіталях уже працювали 624 лікарі та 1 136 осіб середнього медперсоналу [30, арк. 108]. У 1951 р. у місті було більше 1,5 тис. лікарів і 2,5 тис. осіб середнього медперсоналу [31, арк. 140].

У повоєнні роки кількісно зростала творча інтелігенція. У Львівській обласній організації спілки радянських письменників України у 1953 р. було 22 дійсних члени [32, арк. 13]. Спілка композиторів за 1944-1949 роки зросла з 7 до 20 членів [33, арк. 26]. У створеній в 1944 році спілці художників було 57 осіб, до 1951 року їх стало 104. І це при тому, що до Польщі виїхало 23 члени спілки, в інші міста СРСР -- 4, померло -- 6, виключено (як правило, із політичних мотивів) --??? [34, арк. 2]. Спілки художників, письменників, композиторів формувалися виключно через призму ідеологічних чинників. До творчої інтелігенції належала також більшість працівників мистецтв, творчий склад театрів, філармонії. У повоєнні роки до Львова були переведені цілі театральні колективи, постійно скеровувалися на роботу випускники мистецьких навчальних закладів Києва, Харкова, Москви. У 1947 р. в установах мистецтв міста було 1 829 працівників, з-поміж яких 118 займалися власне творчою діяльністю [35, арк. 6].

Менш чисельною професійною групою були архітектори. Так, архітекторів у Львові в 1951 р. нараховувалося 78 осіб. Вони працювали в таких організаціях, як Облпроект -- 14 осіб, у відділі в справах архітектури і в управлінні в справах архітектури -- 7 осіб, в інших проектних організаціях [36, арк. 9]. Більшість були членами й кандидатами Спілки архітекторів.

Важлива роль у формуванні різних професійних груп радянської інтелігенції західних областей України належала вищій та середній спеціальній школі. Вищі навчальні заклади Львова готували спеціалістів для багатьох галузей промисловості, сільського господарства, науки, культури. На початку 50-х років можна було здобути фах із 146 спеціальностей [37, 37]. Пріоритетним у політиці влади стала форсована підготовка інженерно-технічних працівників і службовців. В перші повоєнні роки основним джерелом зростання цієї групи стало скерування до Львова випускників вищих навчальних закладів і технікумів східних областей УРСР та СРСР. У 1948 р. у Львові працювало майже 2 400 інженерів і техніків [38, арк. 39].

Зростання кількості інтелігенції (в 1946 р. у місті вже працювало, за тодішніми офіційними даними, 6 234, а в 1947 р. -- вже 12 тис. осіб розумової праці, засвідчували певне зростання інтелектуального потенціалу суспільства [18, арк. 33]. Разом із тим процвітали некомпетентність, адміністрування, підлабузництво, що міцно ввійшли в тогочасне життя, невисокий рівень оплати дипломованих фахівців.

Особливе місце серед чиновників, представників владної верхівки зайняла номенклатура. Її окремий соціальний статус визначався належністю до певних керівних посад (номенклатури), персональний склад якої затверджувався партійними комітетами різних рівнів -- від ЦК ВКП(б) до міських і районних партійних комітетів [14, с. 139]. У 1946 р. номенклатура Львівського міськкому КП(б)У нараховувала 660 осіб [39, арк. 9]. За вказівками ЦК КП(б)У в 1948 р. було переглянуто склад номенклатурних посад, загальна численність їх була збільшена до 824 [39, арк. 568].

Партійно-адміністративний апарат Львова майже повністю було укомплектовано кадрами зі східного регіону. За кілька місяців після завершення боїв до міста прибули 15 тис. осіб, з них на партійну роботу -- 103, в радянсько-адміністративні органи -- 1 120, в органи НКВС, МДБ, суду і прокуратури -- 1 840 осіб [40, 7]. Командно-адміністративна система потребувала стільки кадрів, що, незважаючи на всі зусилля і оперативність у переведенні спеціалістів зі сходу, номенклатурний апарат вимагав усе більше й більше функціонерів. Тому влада змушена була використовувати місцевих «висуванців». Місцеві спеціалісти висувалися, як правило, на другорядні посади. В серпні 1946 р. з 576 номенклатурних працівників лише 124 були з західних областей [41, арк. 5]. Висування відбувалося за класовим принципом та політичною доцільністю, коли на перше місце ставилося пролетарське походження та «політична благонадійність». Так, серед працівників міськкому й райкомів партії Львова на початку 1948 р. українців було 30 %, але жодного місцевого. У 1952 р. серед секретарів обкому КП(б)У також не було жодного вихідця із західних областей України [26, арк. 206].

Серед номенклатурних працівників, які мали у своїх руках управлінські функції та важелі влади, було чимало некомпетентних осіб, загальна освіта яких не перевищувала рівня середньої школи. Так, у 1945 р., серед 3 746 осіб, які працювали на відповідальній радянській роботі у Львові, тільки 478 мали вищу освіту [42, арк. 47]. У 1948 р. серед працівників Львівського міськкому і райкомів партії вищу й незакінчену вищу освіту мали лише 40 % [41, арк. 5]. Утім брак освіти і освіченості керівники такого типу, як правило, компенсували непохитною твердістю у проведенні «генеральної лінії», величезною впевненістю (чи, скоріше, самовпевненістю) у своїй «історичній» правоті, непомильності.

У цей час «у розстановці кадрів» траплялися просто абсурдні випадки. Міністерство легкої промисловості надіслало до Львова на посаду директора трикотажної фабрики Подчасова, який у текстильній промисловості не мав жодного поняття. Республіканський комітет фізичної культури й спорту скерував до міста на посаду директора спортивної школи будівельника за фахом [39, арк. 181].

Панівне становище працівників номенклатури визначалося кращими можливостями кар'єрного зростання, доступу до матеріальних ресурсів. Це створювало сприятливі умови для корупції, користолюбства, злодійства на всіх рівнях влади. До прикладу, тільки за січень-червень 1948 р. з посад було звільнено 26 номенклатурних працівників міста, частину з яких звільнили за зловживання службовим становищем [43, арк. 12].

Греко-католицьке духовенство за свою національно- політичну позицію не «вписувалися» у соціальну структуру радянського суспільства, тому позбавлялося тоталітарною системою суспільного впливу, зазнавало репресій. Як зазначає С. Гуркіна, точну кількість репресованих служителів культу, які відмовилися перейти в лоно офіційно підтримуваної Російської православної церкви, на Львівщині визначити важко. За офіційними даними, за 1945-1950 рр. із 590 священиків, що «не підписали православ'я», у Західній Україні було засуджено 344 греко-католицьких душпастирів, серед них сім єпископів [44, с. 622].

Отже, відновлення радянської влади в західних областях України у перші повоєнні роки супроводжувалося зміною традиційної соціально-класової структури суспільства краю, уявлень про неї та місце у цій структурі інтелігенції. Для здійснення радянізації західноукраїнських земель влада потребувала значної кількості спеціалістів різних галузей економіки, культури, охорони здоров'я тощо, це зумовило кількісне зростання соціального прошарку інтелігенції. Однак, інтелігенція мала змінити свою сутність та призначення, стати носієм більшовицької ідеології в «зараженому буржуазним націоналізмом» регіоні, політико-ідеологічні критерії переважали над фаховими. Саме під таким кутом зору формується інтелігентське середовище Львова, його професійна структура.

Перспективним для подальшого дослідження теми є вивчення окремих професійних груп інтелігенції Львова у перші повоєнні роки.

Література та джерела

1. Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки XX ст./ О. С. Рубльов, Ю. А. Чеченко. -- К. : Наук. думка, 1997. -- 349 с.