Формування дохідної частини бюджету українських губерній в середині ХІХ-на початку ХХ століття

Раскрыт механизм формирования доходов бюджета украинских губерний в середине девятнадцатого и начале двадцатого века. Определены особенности бюджетно-налоговой политики Российской империи относительно этих губерний. Осуществлен анализ структуры доходной части бюджета украинских губерний, выявлены основные факторы, которые влияют на уровень налоговых поступлений.

Ключевые слова: бюджет, бюджетное регулирование, бюджетная политика, доходы бюджета губерний, налоги, правительственные регалии, государственная пошлина.

Постановка проблеми. Бюджетна політика є однією з найбільш вагомих складових системи регулювання економічних та соціальних процесів. Держава вже протягом багатьох століть використовує бюджет як інструмент стимулювання та активізації економічного розвитку, фінансового забезпечення соціальної політики за допомогою відповідних економічних форм. Разом з тим, механізм бюджетного регулювання

має постійно вдосконалюватись та адаптуватись до структурних змін економічного середовища, інституційних перетворень фінансової системи, особливостей розвитку вітчизняної економіки з урахуванням ретроспективного досвіду фінансових процесів. На сучасному етапі пост-кризового відновлення, яке здійснюється в умовах суттєвого уповільнення темпів зростання світової економіки, актуальним та доцільним є поглиблений аналіз процесів формування та реалізації бюджетної політики минулого. Історичні особливості розвитку фінансово-бюджетних відносин є важливим інституційним фактором соціально-економічного розвитку країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед вагомих наукових досліджень у сфері бюджетної політики, визначення інституціо- нальних особливостей фінансово-бюджетного регулювання слід відзначити праці С. Вітте, М. Гордієнко, І. Запатріної, Дж. М. Кейнса, П. Кругмана, В. Лебедєва, Л. Лисяк, І. Лук'яненко, І. Луніної, І. Лютого, П. Мальцева, А. Погребінського, М. Порша, В. Пушкарьової, Г. П'ятаченка, П. Самуельсона, П. Стебницького, Дж. Штігліца, В. Федосова, І. Чугунова [1-21] та ін.

Метою статті є розкриття особливостей реалізації бюджетної політики Російської імперії щодо регулювання дохідної частини бюджету українських губерній в середині ХІХ - початку ХХ ст.

Результати дослідження. Під територіальним визначенням України розуміється вісім губерній, які входили до складу Росії, а саме: три південно-західних (Волинська, Подільська, Київська); малоросійські (Полтавська, Харківська, Чернігівська) та дві південні губернії (Катеринославська, Херсонська). Значна частина науковців, зокрема М. Порш, П. Мальцев та П. Стебницький [11; 13; 17], на початку ХХ ст. використовували саме такий підхід при аналізі економічного стану України. Водночас ці науковці зазначали, що етнографічні кордони України можуть бути розширені за рахунок окремих повітів сусідніх губерній - Таврійської, Бессарабської, Курської, Воронізької, Донської, Кубанської, де більшість населення становлять українці. Процес дослідження стану бюджетів повітів є складним, що значною мірою обумовлено відсутністю необхідної інформації.

Період дослідження вибраний з урахуванням того, що дані про бюджет Російської імперії до 1862 р. не оприлюднювались. З початком правління імператора Олександра ІІ було розпочато реформування економіки та суспільного устрою, особливу увагу приділено фінансовій системі країни. На початку 1860-х років під керівництвом міністра фінансів Росії М. Рейтерна розроблено системну програму розвитку економіки, яка включала основні напрями вдосконалення фінансово-бюджетної політики. Пріоритетними напрямами бюджетної політики імперії стало забезпечення умов для формування та виконання збалансованого бюджету, удосконалення процедур формування бюджету щодо обмеження можливостей збільшення видатків міністерств та відомств у межах бюджетного періоду, оптимізація видаткової частини бюджету та підвищення дієвості системи державного фінансового контролю [14].

Визначено, що особливістю бюджетної системи Росії середини ХІХ - початку ХХ ст. було формування звичайного та надзвичайного бюджету в складі державного бюджету країни. Найбільшою складовою дохідної частини надзвичайного бюджету були кошти, отримані шляхом випуску державних запозичень. З 1894 р. до доходів надзвичайного бюджету зараховувались доходи від продажу державного майна, а також кошти, що були повернуті приватними залізничними компаніями за раніше наданими їм кредитами з бюджету. До видатків надзвичайного бюджету відносились видатки на військові потреби, модернізацію і будівництво залізничних колій та портів, погашення запозичень та видатки на випадок неврожаїв.

Дохідна частина звичайного бюджету Російської імперії формувалась за рахунок податкових надходжень, державного мита, урядових регалій, доходів від казенного майна та капіталів, інших надходжень (табл. 1). Встановлено, що частка податкових надходжень у загальній структурі доходів бюджету становила 26.5 % у 1905 р. та 74.9 % - у 1875 р. Варто відмітити тенденцію поступового зниження цього показника з 1880-х років, що значною мірою зумовлено структурними змінами в податковій політиці держави у сфері прямого оподаткування - поетапному зменшенні ставок подушної податі з 1883 р., скасуванні цього податку та заміні оброчної податі на викупні платежі у 1887 р. З 1890-х років розпочато реформування системи непрямого оподаткування, у 1893 р. за ініціативи міністра фінансів С. Вітте як експеримент запроваджено державну винну монополію в Оренбурзькій, Пермській, Самарській, Уфимській губерніях. Згодом, з 1896 р. кількість губерній розширено до дев'яти, в 1897 р. державну монополію було введено ще у сімох губерніях, в 1901 р. - в Європейській частині Росії, а з 1906 р. на всій території імперії. Доходи від казенної винної операції зараховувались до бюджету у вигляді урядових регалій, які відповідно замінювали систему акцизного оподаткування спирту.

Зниження податкового навантаження для селян супроводжувалось розширенням податкової бази для більш заможних верств населення, водночас, удосконалення бюджетно-податкової політики потребувало застосування системного підходу та подальших структурних зрушень у системі оподаткування. Міністр фінансів М. Х. Бунге відстоював позицію зростання ролі прямих податків у регулюванні соціально-економічного розвитку суспільства. Передбачалось поступове запровадження подохідного оподаткування, реформування системи державних фінансових інституцій. Поетапно зменшувалась частка непрямих податків у структурі дохідної частини бюджету, з 1881 р. відмінено соляний податок, що також вплинуло на зменшення доходів від ввізного мита на сіль.

Прямі податки, як вважав С. Вітте, - недостатньо дієвий інструмент фінансової політики країни з огляду на економічні умови та потреби фінансування значного за обсягом бюджетного дефіциту. Він обґрунтовував положення щодо продуктивності непрямого оподаткування, враховуючи незначну частку цих податків у ціні товарів та постійне зростання обсягів споживання населенням підакцизних товарів [1]. Вагоме місце у структурі непрямих податків належало ввізному миту, яке, крім вагомого фіскального значення, мало забезпечити відповідні конкурентні переваги для вітчизняного товаровиробника, зокрема у сфері промисловості та сільського господарства. У 1880-х роках частка ввізного мита у ціні імпортованих товарів у середньому становила 18 % та поступово зростала до рівня 34 % у 1891 р. - після суттєвого збільшення ставок ввізного мита. Застосування сукупності протекціоністських заходів не сприяли подальшому впровадженню новітніх технологій, переоснащенню виробничих потужностей та зростанню продуктивності праці.

Як свідчать дані табл. 1, у податковій політиці Росії непряме оподаткування мало домінантний характер, з початком періоду структурних реформ розвивалася система акцизного оподаткування в певних галузях економіки. Натомість, податкове регулювання у сфері прямих податків знаходилось на дореформеному рівні. Відповідно до Положення про збори за право торгівлі та інших промислів від 9 лютого 1865 р. залишалась обов'язкова вимога для підприємців щорічно сплачувати збори за купецькі та промислові свідоцтва, а також білетний збір. Ставки цих зборів встановлювались з урахуванням кількості працівників та технологічного оснащення виробництва, однак не враховували обсяг промислового виробництва та показника одержуваних підприємством доходів, що не відповідало достатньою мірою принципам рівності та справедливості оподаткування. Тому з урахуванням недоліків цієї податкової політики було удосконалено механізм оподаткування підприємств, чисельність працівників яких не перевищує 16 осіб - здійснено диференціацію на три категорії, в тому числі підприємства з чисельністю 2-4 особи, 5-9 осіб та 10-16 осіб відповідно. Також з 1885 р. запроваджено тривідсотковий збір з чистого прибутку акціонерних товариств та інших підприємств за минулий операційний рік.

З 1 липня 1863 р. введено податок на нерухоме майно. Податковою базою виступали всі об'єкти нерухомого майна за винятком майна, що утримувалось за рахунок державного казначейства, а також майна, яке належало земствам, містам, духовним відомствам, науковим товариствам та благодійним організаціям у частині майна, що не приносило даним відомствам та установам доходу. При встановленні ставок цього податку враховувалась чисельність населення міста, а також його промислове значення. Найвищі ставки податку на нерухоме майно діяли в Петербурзі, Москві, Одесі, Ризі та становили одну третину відсотка від міської оцінки вартості нерухомості на рік.

У результаті трансформації державного земського збору у 1875 р. було запроваджено державний поземельний податок. Об'єктом оподаткування виступала земля сільськогосподарського призначення та лісові насадження за винятком земель, що знаходились у державній власності. Ставка цього податку різнилась залежно від губерній та областей. Максимальна ставка перевищувала мінімальну у понад п'ятдесят разів. Ставка поземельного податку встановлювалась на три роки та постійно переглядалась, як правило у бік збільшення.

З кінця ХІХ ст. Міністерство фінансів розробляло проект нормативно-правового акта щодо запровадження та адміністрування податку на доходи населення з прогресивною шкалою оподаткування з метою збільшення обсягів дохідної частини бюджету та забезпечення принципу соціально-економічної справедливості. Однак відсутність дієвих механізмів визначення достовірних обсягів одержуваних доходів та лобіювання інтересів заможних верств суспільства у вищих органах державної влади зумовили відхилення цього законопроекту. Натомість, з 1894 р. запроваджено квартирний податок як певна похідна від податку на доходи. Податок справлявся з осіб, які займали власні та орендовані квартири для проживання, а також квартири, що надавались у користування безкоштовно. Ставка податку встановлювалась від вартості орендної плати за житло, при цьому було визначено мінімальну вартість оренди, податок з якої не сплачувався. В українських містах Києві, Одесі, Харкові ставка податку коливалась у межах 1.7-10 % від вартості оренди житла, що в свою чергу становило 3.5-450 крб податку в рік.

Слід відмітити тенденцію постійного зростання показника частки доходів від казенного майна та капіталів у структурі звичайного бюджету за аналізований період з 2.9 % в 1866 р. до 30.9 % - у 1913 р. Структурними складовими цієї статті доходів звичайного бюджету були прибутки від державних капіталів та банківських операцій, доходи казенних підприємств, лісовий дохід, оброчні статті, доходи від експлуатації державної залізниці, а також прибутки держави в приватних залізничних кооперативах. Частка доходів від експлуатації державної залізниці у доходах звичайного бюджету була найбільшою та постійно зростала у зв'язку із розбудовою транспортної інфраструктури, збільшенням транспортних тарифів та підвищенням рівня рентабельності - середнє значення цього показника у 1861-1870 рр. становило 2.8 %, 1871-1880 рр. - 3 %, 1881-1890 рр. - 6 %, 1891-1900 рр. - 17 %, 1901-1910 рр. - 22.3 %, 1911-1913 рр. - 24.1 %.

Частка державного мита коливалась від 3.7 % у 1870 р. до 6.7 % - у 1913 р. У цей період законодавчо не було визначено поняття "державне мито", яке об'єднувало сукупність різних платежів до бюджету, в тому числі мито, збори, плату за надання певних послуг державними органами та інституціями. Так, до державного мита належало кріпосне, канцелярське та судове мито, гербовий збір, мито з перехідного майна, портовий дохід, мито з пасажирів та вантажів, що перевозяться залізницею на великій швидкості, мито із застрахованого від вогню майна та інші мита. Кріпосне мито справлялось за реєстрацію операцій з купівлі-продажу, застави та посвідчення договорів дарування об'єктів нерухомого майна. Ставка мита була встановлена у розмірі 4 % від вартості майна, що переходило до власника за договором. Гербовий збір підлягав обов'язковій сплаті до бюджету у зв'язку із визначеною необхідністю складання відповідних актів на спеціальному гербовому папері. Існувало два види гербового збору - простий та пропорційний. Простий збір, в свою чергу, був поділений на 5 окладів - 5, 10, 15, 60, 100 коп. за кожен листок гербового паперу. Відповідним Положенням про гербовий збір від 10 червня 1900 р. визначено 62 види паперу, з якого справлявся цей збір. Натомість, пропорційний гербовий збір мав сплачуватись з актів та документів, сума по яких перевищувала 50 крб, а також з цінних паперів. Судовий збір сплачувався за подання заяв, апеляційних скарг до суду, відзивів на заочні судові рішення тощо. Канцелярське мито справлялось при видачі виконавчих листів та приписів, копій рішень та документів, свідоцтв, довідок. На судових документах ставилась особлива печатка, за яку потрібно було сплатити додаткове державне мито.