Українсько-польський збройний конфлікт у роки Другої світової війни. Спроба синтетичного погляду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-польський збройний конфлікт у роки Другої світової війни. Спроба синтетичного погляду

І.К. Патриляк

Політизація жорстокого і трагічного українсько-польського збройного конфлікту 1940-вих рр. досягла того року апогею. Неоднозначні постанови верхньої та нижньої палат польського парламенту, маніпулювання цифрами жертв, юридичні новотвори на кшталт «етнічні чистки з ознаками геноциду», неадекватні дії мало не третини народних депутатів українського парламенту призвели не до вдумливого аналізу й осмислення подій 70-річної давнини, а лише до утвердження значної частини польського та українського суспільств на позиціях, давно сформульованих під впливом стійких стереотипів. На жаль, схоже, що в сучасній демократичній Польщі частина політиків і державних діячів чітко реалізовує план з конструювання класичної «індустрії геноциду» (з жертвами, катами, праведниками), яка покликана стати одним із наріжних каменів колективної історичної пам'яті поляків. Київська влада, як завжди, виявилася не готова до такого розвитку подій. Аналітики зі спеціальних служб та відповідних державних інституцій продемонстрували жахливу короткозорість та неефективність. Тож Україна програла чергову інформаційну війну, наслідки якої шкодитимуть нам упродовж десятиліть. Українська держава не спромоглася виробити власної концепції колективної історичної пам'яті та сформулювати чіткої державної політики, покликаної таку концепцію втілювати.

З огляду на сказане, вважаємо за доцільне поділитися міркуваннями щодо того, чим був українсько-польський конфлікт 1940-вих рр., запропонувати низку думок, які можуть стати при нагоді під час формулювання синтетичного бачення проблеми з українського боку.

Осягнути події українсько-польського протистояння періоду Другої Світової війни та перших повоєнних років можливо, як писав свого часу Й.Ґ. Дройзен, виключно після вміщення досліджуваних подій у широкий контекст [13, с. 42]. У нашому випадку йдеться про контекст історичних відносин між двома народами впродовж останніх 600 років, з особливим акцентом на формуванні стійких народних стереотипів і наголосом на подіях 1920-1939 рр., коли західноукраїнські землі в межах міжвоєнної Польщі відігравали роль класичної внутрішньої колонії (економічно відсталої, експлуатованої, з упослідженим автохтонним населенням і привілейованими колоністами -- представниками панівного в метрополії етносу, державними планами цілковито асимілювати аборигенів, можливо, їх депортувати тощо).

Друга Світова війна, на тлі якої розгорілося криваве протистояння між українцями та поляками, була не лише ідеологічною, але й імперіалістичною війною. В її ході одні країни намагалися відновити або створити власні імперії (з зовнішніми чи внутрішніми колоніями), а інші -- зберегти статус-кво. Протиборчі блоки поділялися на «великі» й «малі» імперіалістичні держави. Польща належала до малих імперіалістичних держав, яка стала жертвою великих імперіалістичних держав (нацистського Райху та комуністичного СРСР) і прагнула відновити довоєнний статус. Польський уряд прагнув не просто повернути незалежність Польщі, а відновити її, як мінімум, у кордонах до вересня 1939 р. (а оптимально -- з включенням до складу повоєнної Польщі Східної Пруссії [6, с. 109]), хоча це й перекреслювало ідеї Атлантичної хартії, в якій ішлося про боротьбу за те, аби всі народи отримали можливість відновити самоврядування в разі, якщо їх позбавили такого права насильницькими методами, та права української, білоруської й литовської націй на самовизначення у власних етнографічних межах, гарантованого всім народам ще знаменитими пунктами Вудро Вільсона [2, с. 67-77]. Важливо розуміти, що польське цивільне населення в абсолютній більшості поділяло імперіалістичні (великодержавні) прагнення уряду й бажало залишатися панівним етносом навіть на тих землях, де становило абсолютну математичну меншість [10, с. 51; 17, арк. 30].

Український визвольний рух, репрезентований у 1940-вих рр. насамперед радикальними націоналістичними організаціями, як і будь-який державницький рух народу, чиї землі було перетворено на внутрішні колонії (Росії, Польщі, Німеччини, Румунії, Угорщини), вів антиколоніальну боротьбу. Всі антиколоніальні війни в історії людства були надзвичайно жорстокими щодо тих осіб, яких вважали колоністами (тобто неавтохтонним елементом), бо саме наявність колоністів давала метрополії підстави претендувати на колоніальні землі, як на свої «історичні», «окультурені» тощо.

Напруженість в українсько-польських стосунках у 1939-1942 рр. штучно стимулювали треті сили -- СРСР і Німеччина -- шляхом «маятникового» толерування представників одного чи іншого етносу на різних територіях і в різних сферах діяльності (наприклад: українців у адміністрації та поліції на Закерзонні й на території західних областей УРСР в 1939-1941 рр.; поляків -- в адміністрації на Волині та Поліссі від кінця 1941 р.; українців -- у допоміжній та охоронній поліції, поляків -- у кримінальній поліції тощо) [7, с. 388-394].

Перший спалах збройного конфлікту стався наприкінці 1942 -- на початку 1943 рр. на Холмщині й Грубешівщині як відверта німецька провокація, коли задля створення «расово чистої» германської колонії німецька адміністрація, залучаючи українських чиновників та поліцейських, здійснила масове виселення польських сіл, частково заселяючи в колишні польські оселі українських селян, що мали стати «живим щитом» для «арійського ядра» планованої колонії. Польське підпілля, звинувачуючи українців у співпраці з нацистами в переселенні поляків, вдалося до вбивств українських адміністраторів і поліцейських, одночасно нападаючи на українських селян.

Важливим фактором для розгортання збройного протистояння на Волині 1943 р. став перехід українського визвольного руху до фази загального повстання проти нацистської окупації, яке розгорнулося в регіоні від весни 1943 р. і спричинило гострий конфлікт з німецькими силами безпеки й адміністрацією. Те, що німці активно залучали польську поліцію, добровольців і адміністраторів до боротьби з УПА; намагання польського підпілля руками німецької та польської (на німецькій службі) поліції й більшовицьких партизанів винищити відділи УПА та українське населення, яке їм симпатизувало; формування великих самооборонних польських баз як «випадових» плацдармів для атак на українські села, концентрації польських підпільників, радянських партизанів або польської поліції (а в майбутньому -- для реінтеграції українських земель у польську державу) остаточно зав'язало кривавий вузол конфлікту [8, с. 70-77; 14, с. 59-69]. Не бачачи можливості домовитися з поляками про спільну боротьбу проти німців і червоних, бажаючи забезпечити собі спокійний «тил» для майбутньої визвольної війни, передбачаючи можливу дезінтеграцію Німеччини та СССР, відновлення незалежної України і Польщі та ймовірну війну між ними за кордон (подібно, як 1918 р.), командування УПА розгорнуло антипольську акцію як симетричну (але непропорційну) відповідь на дії польської поліції на німецькій службі та польських партизанів на радянській службі.

Очевидно, що антипольська акція переросла в неконтрольовану селянську війну «за землю», «за віру», за рухоме й нерухоме майно. До неї підключаються звичайні кримінальні банди і ватаги дезертирів (наприклад, з німецької служби в березні -- квітні 1943 р. дезертирувало до 5 тис. українських поліцейських і тільки 800-900 з них тоді організовано перейшли до УПА, решта розбрелися по домівках, приєдналися до червоних, бульбівців або сформували різні «стихійні» боївки (разом із селянами -- загони «сокирників») для грабунку польських колоній, і їх лише до кінця 1943 р. вдалося частково поставити під контроль командування УПА) [1, с. 110-111].

З кінця літа 1943 р. польське підпілля, активно використовуючи німецьку й радянську допомогу, провело низку «відплатних акцій» проти українських сіл. Масовість і жорстокість цих акцій нічим не відрізнялися від тих, які здійснювала польська поліція разом з німцями в квітні -- червні 1943 р. і від тих, які розгорнули повстанці проти польського населення в липні -- серпні 1943 р. [7, с. 396-418].

На територію Галичини конфлікт перекинувся наприкінці 1943 р. Щодо цього регіону є чіткі інструкції керівників підпілля і місцевого командування УПА про порядок антипольських акцій, які свідчать, що в них ішлося не про цілковите знищення польського населення, а про вимогу залишити українські етнічні землі (поширений тактичний прийом для всіх антиколоніальних рухів) і тільки в разі відмови або опору дозволялося знищувати винятково чоловіків, а решту слід було виганяти до Польщі [15, арк. 38; 16, арк. 44].

Баланс жертв -- одна з найскладніших і найспекулятивніших тем. І в українській, і в польській історіографії дуже часто називаються абсолютно фантастичні цифри, якими намагаються насамперед виставити власний народ в образі «потерпілої сторони». Очевидно, що в конкретному регіоні й у конкретний період більше страждала та сторона, яка була слабшою. Зокрема, на Холмщині та Грубешівщині від кінця 1942 до середини 1944 рр. українські втрати сягали, очевидно, 5-6 тис. осіб убитими і до 20 тис. утікачами (хоча окремі українські повідомлення того часу називають цифри українських втрат 8-10 тис. чоловік убитими). Надзвичайно складно визначити кількість жертв серед поляків на Волині. За радянськими оцінками, вони становили 20 тис. убитими. За оцінками польського підпілля -- 15 тис. убитими [7, с. 424]. 1944 р. керівництво польського руху Опору так підвело «баланс» польської людності на Волині: за переписом 1931 р. була 351 тис. поляків, у 1939-1941 рр. на схід СССР вивезено 50 тис. поляків з Волині, 2-3 тис. в 1939-1941 рр. втекло за Буг до Генерального губернаторства, приблизно 75 тис. німці вивезли на роботи, 1 тис. вбили, «кільканадцять» тисяч втекло за Буг, 15 тис. -- убили українці. Тобто, «вибуло» 180 тис. поляків, лишилося на момент приходу Червоної Армії 170 тис. [10, с. 223]. У сучасній польській літературі найчастіше фігурує цифра 70-100 тис. поляків, яких убили на Волині українці. Але при цьому більш-менш обґрунтувати документами та свідченнями очевидців польським ученим вдається лише цифру в 25-31 тис. убитих, решта -- «припущення» дослідників [19, с. 410-413]. Українські вчені, як правило, подають цифру польських жертв наближену до 35 тис., а українських -- до 15 тис. [12, с. 109-110]. Встановити кількість польських жертв на Волині складно ще й тому, що точно невідомо, скільки ж було поляків у регіоні на початок війни. Цифра в 351 тис. поляків, за даними перепису 1931 р., якою користувалося польське підпілля, є, на нашу думку, деяким перебільшенням. Реально, згідно з переписом 1931 р. на Волині мешкало 327 тис. римо-католиків (якщо рахувати за віровизнанням) або 346 тис. 600 польськомовних громадян (якщо оцінювати за мовою) [18, с. 139-140]. Підкреслимо, що цей перепис був не надто об'єктивним, бо часто фіксував поляками українців, євреїв, німців. За підрахунками польського вченого Ґ. Грицюка, 1931 р. на Волині реально мешкало близько 320 тис. поляків, а в серпні 1939 р. -- 349 тис. [18, с. 161]. У 1939-1940 рр. з Волині до Генерального губернаторства переселилося 66 тис. осіб. Хоча всі вони виїжджали як «німці», реально німців на Волині до війни було всього 55 тис. осіб. Тобто, під виглядом німців з СССР тікали поляки й українці [18, с. 191]. Очевидно, що поляків утекло більше, бо українці тоді ще переважно позитивно сприймали радянську владу. Можна припустити, що під час виїзду німців разом з ними Волинь залишило 8-10 тис. поляків. Більшовики депортували з Волині понад 63 тис. людей на схід. Але з них тільки 28 тис. були мешканцями краю до 1939 р., інші 35 тис. -- утікачі з центральної Польщі (переважно євреї). З 28 тис. депортованих поляки становили приблизно 20 тис. Також у 1940-1941 рр. з території колишнього Волинського воєводства 70 тис. юнаків було призвано до Червоної Армії. Серед них поляки становили 10-11 тис. чол. [18, с. 194-196]. Тобто, на початок війни між Німеччиною й СРСР на Волині мало мешкати 308-311 тис. поляків. Радянська статистика показувала на початок 1941 р. лише 205 тис. громадян польської національності, які жили на території колишнього Волинського воєводства [18, с. 197], що є очевидним заниженням навіть, якщо декілька тисяч полонізованих українців покинули «польщизну». Мабуть, доволі коректними є дані німецької статистики за 1942 р., яка подає кількість поляків на Волині в 305 тис. 741 особу [18, с. 272]. За роки німецької окупації, як підраховують польські дослідники, від рук нацистів загинуло майже 2 тис. поляків Волині, 50 тис. було вивезено на роботи до Німеччини, 55 тис. втекло на етнічні польські землі, 5 тис. загинуло в боротьбі з німцями в партизанських загонах [18, с. 271-283]. Мало залишитись 193-194 тис., лишилося 170, дефіцит -- 23-24 тис. чоловік. На нашу думку, саме в цьому проміжку слід шукати кількість польських жертв українсько-польського протистояння на Волині. На сьогодні польські вчені встановили близько 20 тис. імен поляків, які загинули на Волині від українських рук, тому цифра в 23-24 тис., очевидно, є найбільш коректною. Українці на Волині, Поліссі й Берестейщині втратили від рук польського підпілля, польської поліції, що була на службі в німців, та поляків і червоних партизанів 10-12 тис. чоловік убитими, з чого, на рахунку польської самооборони і АК 3- 4 тис. жертв.

В Галичині, за даними польської статистики, на початок 1939 р. мешкало 1 млн. 473 тис. поляків (майже 29%) [18, с. 131]. Упродовж вересня 1939 р. близько 40 тис. галицьких поляків (за підрахунками польських учених) загинули під час бойових дій, емігрували, опинилися в німецькому полоні або виїхали з Галичини до німецької зони окупації. Тобто, в підрадянській Галичині залишилось близько 1 млн. 430 тис. поляків. Приблизно 65 тис. поляків утекло з УРСР у 1939-1940 рр. нелегально або легально (під виглядом німців-репатріантів чи на підставі того, що їхні родичі жили в Генеральному губернаторстві). Близько 15 тис. робітників-поляків з Галичини радянська влада «мобілізувала» в 1940-1941 рр. і відправила на Донбас. До 5 тис. поляків було переселено на покинуті німецькі господарства в Бессарабії у 1940-1941 рр. У 120 тис. депортованих і вбитих оцінюють поляки свої втрати від «радянізації» Галичини в 1939-1941 рр. За цей період близько 40 тис. поляків із Галичини було мобілізовано до лав Червоної Армії. На початок німецько-радянської війни мало залишитися 1 млн. 185 тис. поляків у Галичині, проте реально залишилося 1 млн. 97 тис. осіб. Очевидно, приблизно 88 тис. колишніх поляків у 1939-1941 рр. записалися «українцями». Тобто, на 22 червня 1941 р., за підрахунками польських учених, в українській Галичині мешкало 1 млн. 97 тис. поляків [18, с. 162-186], хоча німецька статистика на грудень 1941 р. оцінювала кількість поляків у дистрикті Галичина цифрою близько 963 тис. осіб [18, с. 205]. Важко сказати, де за шість місяців (від червня до грудня 1941 р.) «зникло» 134 тис. людей, але, швидше за все, частина з них, знов-таки, перенесли метрики з костелів до церков, ставши «українцями» або позаписувалися «фольксдойчами». За роки німецької окупації 100 тис. галицьких поляків було вивезено на примусові роботи до Німеччини, арештовано або вбито від рук німців, 300 тис. -- утекло на Захід у першій половині 1944 р. (втікали налякані антипольською акцією УПА й можливістю повернення в Галичину радянської влади). На початок 1945 р. в Галичині мешкало 682 тис. поляків, які готувалися до репатріації на батьківщину. Якщо взяти за коректну цифру 1 млн. 97 тис. поляків на 22 червня 1941 р., то «дефіцит» поляків Галичини становив близько 415 тис. осіб, з яких, як ми вказали, 100 тис. вивезли або вбили німці, а 300 тис., за даними польського підпілля, втекли самі [18, с. 255-257]. На «рахунок» українців лишається 15 тис. польських жертв. Очевидно, що ця цифра найбільш коректна при визначенні кількості поляків, які загинули на території Галичини від рук українців.

Таким чином, під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13-16 тис. осіб убитими (з яких близько 4 тис. припадало на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) й до 20 тис. утікачами, поляки -- 38-39 тис. осіб убитими й 355 тис. утікачами. Величезна різниця в кількості втікачів пояснюється тим, що українці Забужжя не хотіли покидати етнічні землі, вони не знали іншої Батьківщини, натомість поляки Західної України, попри всі агресивні заяви й розмови про польськість «Полудньово-всходніх кресуф», усвідомлювали, що їхня історична Батьківщина лежить на Заході, а тому, при нагоді, намагалися втекти до етнічної Польщі.

Чи можна характеризувати антипольську акцію УПА як геноцид польського народу «кресів». На нашу думку, -- ні. Оскільки однією з найважливіших рис геноциду є цілковита безоборонність знищуваних. Польське населення не тільки боронилося, а й займало агресивну позицію щодо українських етнічних земель як території Польщі, проводило наступальні акції проти українських сіл, користувалося допомогою німецької адміністрації та радянських партизанів, а згодом -- і радянської адміністрації для боротьби з українським визвольним рухом.

Також упродовж війни мали місце переговори між українським і польським підпіллями, встановлювалися перемир'я тощо. В історії невідомі випадки, коли між стороною, яка здійснює геноцид, і населенням проти якого він ведеться, велися переговори.

Більше того, в світовій практиці антиколоніальні війни (які супроводжувалися вигнанням колишньої панівної нації з колоній) не розглядаються як геноцид. Важко, скажімо, уявити формулювання «геноцид французького народу, який здійснили алжирські сепаратисти» або «геноцид бельгійців у Конго». Бо одразу ж виникає запитання, а що ті бельгійці чи французи робили в Африці? Польські державні утворення, польська еліта і польське населення тривалий час розглядали західноукраїнські землі як простори для польської колонізації (така собі польська «Африка»), куди польський плуг несе добробут, а польська церква й культура приносять цивілізацію. Це типова колоніальна риторика, яка після поразки в колоніальній війні, за влучним висловом професора Е. Саїда, переростає в «стогін» про «знехтувану щедрість» [9, с. 60] (ми, мовляв, вас «окультурили», а ви проти нас повстали і вигнали нас).

Підсумовуючи, зазначимо, що, на наш погляд, українсько-польський конфлікт був типовою антиколоніальною війною українців проти «малої» імперіалістичної держави, якою була міжвоєнна Польща і якою її хотіли відродити під час війни польські владні еліти та більшість польських мешканців сучасної Західної України. А колоніальні війни та антиколоніальні повстання завжди вирізняються особливою жорстокістю та безкомпромісністю з обох боків. Очевидно, що для сучасної української держави найбільш логічним було б трактування цих подій саме як визвольної антиколоніальної боротьби, яка супроводжувалася військовими злочинами проти цивільного населення, котрі, попри всю їх жорстокість, не ставлять під сумнів самі визвольні риси діяльності українського націоналістичного підпілля та повстанської армії та мають відповідні аналоги в світовій історії.

Література

визвольний рух націоналістичний війна

1. В'ятрович В. Друга українсько-польська війна. 1942-1947 / В'ятрович В. -- К.: КМА, 2011. -- 288 с.

2. Гай-Нижник П.П. Політичні погляди Вудро Вільсона у допрезидентський період його життя та діяльності / П.П. Гай-Нижник // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. -- К., 2008. -- Вип. 39. -- С. 67-77.

3. Ільюшин І. бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті / І. Ільюшин // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. -- К.: Наукова думка, 2005. -- С. 222-294.

4. Ісаєвич Я. Холмсько-Волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки / Я. Ісаєвич // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади. -- Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2003. -- С. 3-58.

5. Макар Ю. Українсько-польське протистояння на Холмщині: причини, характер, наслідки / Ю. Макар // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади. -- Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2003. -- С. 71-98.

6. Партач Ч. Українська проблема у політиці польського еміграційного уряду і польського підпілля в 1939-1945 рр. / Ч. Партач // Україна -- Польща: важкі питання. -- Т. 4. -- Варшава: Тирса, 1999. -- С. 109-121.

7. Патриляк І. «Встань і борись! Слухай і вір...»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939-1960 рр.) / Патриляк І. -- Львів: Часопис, 2012. -- 592 с.

8. Патриляк І. Співпраця польського населення Волині з німецькою окупаційною адміністрацією як фактор в українсько-польському конфлікті / І. Патриляк // Волинська трагедія: через історію до порозуміння. Матеріали всеукраїнської наукової конференції (м. Луцьк, 19-20 червня 2013 р.). -- Луцьк, 2013. -- С. 70-77.

9. Саїд Е. Культура й імперіалізм / Саїд Е. -- К. : Критика, 2007. -- 608 с.

10. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: У 3-х т. / Сивіцький М. -- К.: Видавництво імені Олени Теліги. -- 2005. -- Т. 2. -- 359 с.

11. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: У 3-х т. / Сивіцький М. -- К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. -- Т. 3. -- 432 с.

12. Сорока Ю. Населення західноукраїнських земель: депортації, переселення, міграції (1939-1950-ті рр.) / Сорока Ю. -- К.: Київський університет, 2007. -- 275 с.

13. Топольський Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Топольський Є. -- К.: К.І.С., 2012. -- 400 с.

14. Трофимович В. Радянський Союз і українсько-польська війна / В. Трофимович // Волинська трагедія: через історію до порозуміння. Матеріали всеукраїнської наукової конференції (м. Луцьк, 19-20 червня 2013 р.). -- Луцьк, 2013. -- С. 59-70.

15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф., 4620, оп. 1, спр. 378.

16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 3836, оп. 1, спр. 14.

17. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 57, оп. 4, спр. 47.

18. Hryciuk G. Przemiany narodowosciowe i ludnosciowe w Galicji Wschodniej i na Wolyniu w latach 1931-1948 / Hryciuk G. -- Torun, 2005. -- 424 s.

19. Motyka G. Ukrainska partyzantka. 1942-1960 / Motyka G. -- Warszawa, 2005. -- 726 s.

Размещено на Allbest.ru