Боярство Київської землі в ХІІІ-ХІV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боярство Київської землі в ХІІІ-ХІV ст.

Історія Київської землі як головної складової формування та розвитку давньоруської державності здавна привертала увагу дослідників. Головний інтерес викликали питання, пов'язані з особливостями її політичного життя й ролі в державі. Для ХШ--XTV ст. характерна мала кількість джерел, а тому він мало досліджений. Якщо відносно князівської влади історичні реалії й розглядалися, то становище боярства зовсім не вивчалось, навіть побіжно.

Фундаментальною є праця О. В. Русиної [21]. Характерна її думка, що між Батиєвою навалою й Хмельниччиною, «як правило, зяє порожнеча, хоч подіям, що відбувалися в цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі» [21, с. 4.]. В історичній науці ролі боярства особлива увага не приділялася. Зазначалась руйнівна сила монгольського нашестя. Проте ще М. С. Грушевський зробив висновок, що «...ми не маємо твердих, позитивних основ для того, щоб припускати поголовне побиття і повне знищення, запустіння Києва ... погром 1240р. зашкодив добробуту, торгівлі міста, зменшив його населення, може бути -- і в більшому ступені, чим інші, але фатального значення приписувати йому ми не вправі» [7, с. 432].

Так, відомий археолог Г. Ю. Гвакін підкреслює, що «...думка про повне запустіння та зміну населення у Наддніпрянщині не має під собою достатнього грунту... Не враховуються також більш ранні та пізніші руйнування Києва.» [11, с. 4]. В. О. Чукаєва прийшла до висновку, що багато літописних свідоцтв викликають сумніви про «велике спустошення Русі». На її думку, відновлення князівств «у соціально-економічному відношенні відбувалося, очевидно, дуже скоро» [28, с. 25]. Дж. Уєзерфорд зауважив, що монголи, звісно, «стали цапами-відбдувайлами для інших народів у справі виправдання їхніх власних невдач і недоліків» [25, с. 29].

У цілому вчені роблять висновок про те, що монголи зберегли структуру влади в підкорених землях. Г. В. Вернадський вказував на обмежену суверенність князівської влади, на те, що вона була «деформована монгольським правлінням» [4, с. 352]. Г. В. Вернадський доводить, що монголи завдали нищівного удару вольностям міст, а також зруйнували вічову організацію [5, с. 346-402]. На думку Ю. В. Кривошеєва, в Північно-Східній Русі за монгольських часів «функціонувала традиційна система міст-держав (земель)» [13, с. 353]. Р. Г. Скринніков підкреслює, що монголи «залишили в недоторканості не тільки церковну, але і політичну структуру завойованої ними Русі» [22, с. 41].

Дослідники вважають, що після завоювання Київ перебував під безпосереднім управлінням монголів. Про це розповідав Плано Карпіні. На основі його свідчень робиться висновок про існування своєрідної буферної смуги в басейні Дніпра. Вона починалась від Канева, а також включала Переяслав. В. Л. Єгоров вказує, що смуга простягалася майже на 200 км завдовжки [9, с. 37].

Вчені спираються на свідчення Плано Карпіні, який розповідає, що в Києві ледве залишилося 200 домівок, а його мешканці перебувають у тяжкому рабстві [20, с. 47]. Проте мандрівник зізнається, що його подорож до Каракоруму могли засвідчити не лише «всі мешканці Києва, які дали нам провідників і коней», але й багато купців із різних країн [20, с 86]. Це свідчить про інтенсивні торговельні зв'язки міста. Практично всі дослідники підкреслюють вагому роль Києва в церковних справах. Сучасні українські вчені вказують, що «Київ зберігав свою величезну роль у духовно-історичному і державотворчому розвиткові українських земель» [23, с. 7].

Монголи в силу специфіки господарської діяльності не втручались у внутрішні справи підкорених землеробських країн, а обмежувались даниною [8, с. 220]. Відомо, що з початку монгольського панування підкорене населення сплачувало завойовникам «десяту частину від усього, як від людей, так і від майна» [20, с. 55]. Оскільки зусилля місцевих князів зі збору данини не задовольняли монгольську владу, було проведено перепис населення. На Київщині це сталося протягом 1245 р. Після нього розміри данини вже не змінювались. На думку Л. М. Гумільова, з Київської землі монголи податки брали одразу після завоювання [16, с. 109].

Для адміністративного управління завойовники розподілили підкорене населення на тьми. Це був такий військово-фінансовий округ, який у середньому дорівнював 200 тис. мешканців. На війну з нього можна було зібрати 10 000 військових [5, с. 225].

Характерно, що в Новгороді Великому: «.. .число, творяху бо себе бояре легко, а меншим бе зло; и поча окаяніи, ездяще по улицамъ, писати до- мы христианьскіа» [17, с. 162]. Навряд чи в Києві перепис населення відбувався по-іншому. Боярство всюди поводилось однаково.

На думку О. Н. Насонова, збирати данину допомагали руські військові загони [18, с. 81, 85]. Без сумніву, якась частка бояр входила до складу допоміжних військових сил баскаків. Згодом данину вже збирали місцеві князі. Оскільки можливості для служби в місцевих князів були обмеженими, то якась частка боярства переходила до князів захищених природними умовами від нападів кочовиків місцевостей.

Л. М. Гумільов зробив висновок, що втікачі з Київщини переходили на північ [8, с. 109]. За М. К. Любавським, частина мешканців з Наддніпрянщини перейшла до Галицької землі [17, с. 168-169]. Г. Ю. Івакін вказує, що населення «втікало на захід чи в далекі лісові місцевості...» [12, с. 583]. Звісно, що в таких напрямках переходили й бояри. Сучасний російський дослідник О. Б. Широкорад намагається довести, що бояри приводили до Москви не так уже й багато людей. Він схиляється до думки, що Києвом керували намісники галицьких королів [29, с. 114-115].

Проте Г. В. Вернадський вважає, що серед московського боярства було найбільше представників «західноруського» походження. Без сумніву, між ними були як литовці, білоруси, так і українці. З плином часу найвищий прошарок аристократії утворили вже «службові князі» [5, с. 374-376].

Надалі ми маємо звістки про київських князів. Зокрема, про їхню боротьбу проти литовського князя Рингольта в ХІІІ ст., а також про перемогу білорусько-литовських військ у битві біля річки Німан. Проте абсолютна більшість дослідників вважає князя Рингольта містичним героєм. «Хроніка Биховця» подає: «И сговорились между собой князья русские начать борьбу против великого князя Рингольта, намериваясь согнать его со своих отчин, русских городов, прежде всего Святослав Киевский и Лев Владимирский и Дмитрий Друцкий. И собравшись все трое со своими полками, пошли против великого князя Рингольта. И взяли те князья русские на помощь от царя Заволжского несколько тысяч татар» [27, с. 41].

Згодом великий литовський князь Гедимін на початку 20-х рр. XIV ст. пішов на Київщину: «И так переяславский князь Олег, а луцкий князь Лев, от литвы выгнанный, Роман бранский... стягнулися на ратунок до Станислава, князя киевского, который обозом лежал над Ирпенем рекою три мили от Киева... А злучивши все войска в одно великое войско, маючи и от татаров помочь...» київський князь розпочав бійку, в якій українські війська зазнали поразки. Потім Гедимін «.притягнул до Киева, и обложили замок, добывая его уставичными штурмами» [24, с. 37-38].

Мешканці інших міст приносили Гедимінові присягу. Хроніка свідчить: «...поддалися, и присягу и послушенство выконали... зо всем князством Луц- ким поддалися и присягу потомного послушенства учинили... а так замок и место Киев поддала Гедимину... и подаючися в ласку и в державу Геди- минови, там же ему и присягу вьполнили» [24, с. 37-38]. Після втечі князів присягнути могли тільки бояри.

Далі літопис подає, що Гедимін «...и замок Луцкий и иные пригород- ки старостами своими осадил... Потом пшол до Житомира, в котором было много шляхты киевской... А так поддалися наостаток и там старосту своего и рыцарство литовское в замку и месте осадил... князь литовский, переложивши на Киев наместником Мендовга, а иншие замки также старостами своими осадивши, вернулся до Литвы» [27, с. 37,39]. В іншому літописі зазначається, що Гедимін «...взял пригороды киевские, Вышгород, Черкасы, Канев, Путивль, Слепород...» [24, с. 137].

Можливо, що Гедимінові не вдалося довго втриматись в українських землях. Є різні думки з цього приводу. Так, вказують на татарську політику [3, с. 32]. Іноді кажуть про двовладдя [2, с. 89]. Існує також думка про не дуже правильну політику великокнязівської влади щодо місцевої аристократії, тобто боярства. А. Жуковський і О. Субтельний вважають, що Гедимін зайняв північну Київщину [10, с. 32].

Також ми маємо достовірні відомості про київського князя Федора, який 1331 р. пограбував новгородського архієпископа Василія: «И приехали под Чернигов город, и ту пригналъся кыевьский князь Федор, с баскакамы та- тарсъкым, въ 50 человекъ, разбоем, и наши остерегошася, и сташа доспе- ве противу себе, мало кровопролитие не учинилося промежу ими, понеже наши с себе откуп дали, а Ратьслава, протодиакона митрополица, поимав на Кыев повеле, чресъ цолованье, а князь вьспремь срам отьиде, но от Бо- жіа казни не убежа: поирала коня его, и поидоша пеши. И оттоле поеха владыка на Брянеск» [26, стб. 68].

Поширенню кордонів Литви сприяла «велика замятня» в Орді, що почалася після смерті хана Бердибека, а також політична лінія великих литовських князів. Під 1359 р. літопис розповідає: «Того ж лета Бердибекь царь умре, а Кульп сяде на царьство, и царствова 6 месяцы, и убиенъ от царя Науруса. По Кульпе же прия царьство Нарусъ» [27, с. 47-48]. Хани змінювались майже щорічно.

У Литві бояри відігравали значну роль, особливо під час міжкнязівських заворушень. Так, 1309 р. Ловрентій Тройденович, «...будучи в Кернове всех панов и бояр литовских и жомойтских обославши, учинил сейм» [24, с. 37-38]. Проте «землеволодіння було тісно зв'язане з військовою службою» [14, с. 123].

Г. Наш вказує, що «литвини проганяли татар, посідали великі міста, а по менших наставляли своїх намісників або зоставляли старих правителів» [19, с. 50]. У цілому місцеві бояри колишніх давньоруських князівств після їхнього приєднання до Литви були заінтересовані «в сильному, але далекому правителі, що захищав би їх від ворогів, але не перешкоджав би розширенню власних маєтків за рахунок місцевих селян. Особливо місцевих дворян улаштовувала та умова, що намісниками міст могли бути представники з їхнього оточення... політичні й економічні перспективи удільних князівств... неухильно звужувалися. Служба провінційному князьку, у володіннях якого знаходилося одне дрібне містечко з передмістями, не обіцяла ні звучної слави, ні багатого здобутку, ні вислуги нових маєтків. Служба ж у могутнього литовського князя обіцяла місцевим дворянам відродити всі ці можливості» [6, с. 530-531].

Не маємо сумнівів, що литовська влада укладала угоди з київським боярством, які згодом підтверджувала. Так, в «Актах Західної Росії» вказується: «А волости Киевские Кияном держати, а иному никому. А городки Киевские в нашей воли: Кияном будем давати, кому ся будет годити. А Киянина, как и Литвина, во чти держати и во всех врядех ни в чом не понизити» [1, с. 32].

Таким чином, можна стверджувати, що не лише князі, але й боярські верстви населення мали змогу пристосуватися як до монгольської влади, так і до панування Великого князівства Литовського. В останньому випадку бояри виграли більше, ніж князі, зокрема й удільні литовські. Влада намагалася постійно підтверджувати їхні привілеї.

У наступних працях слід розглянути політичну лінію Казимира ІІІ щодо галицького боярства.

Література

історія київський державність боярський

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. -- СПб., 1848. -- Т. 2. -- 437 с.

2. Бодрухин В. М. Українська державність удільної доби (XII-XIV ст.): Монографія / Бодрухин В. М. -- Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. -- 304 с.

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX століття / Борисенко В. Й. -- К. : Либідь, 1996. -- 616 с.

4. Вернадский Г. В. Киевская Русь / Вернадский Г. В. -- Тверь : ЛЕАН, 1996. -- 448 с.

5. Вернадский Г. В. Монголы и Русь / Вернадский Г. В. -- Тверь : ЛЕАН, М. : АГРАФ, 1997. -- 480 с.

6. Всемирная история: В 24 т. -- Т. 9. -- Начало возрождения. -- Минск : Литература, 1996. -- 592 с.

7. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя / Грушевський М. С. -- К. : Наукова думка, 1991. -- 560 с.

8. Гумилев Л. Н. От Руси до России: Очерки этнической истории / Гумилев Л. Н. -- М. : Юна, 1992. -- 272 с.

9. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII-XIV вв. / Егоров В. Л. -- М. : Наука, 1985. -- 244 с.

10. Жуковський А. Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний. -- Львів : НТІТШ, 1993. -- 230 с.

11. Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII -- середина XVI ст. / Івакін Г. Ю. -- К. : Ін-т археології НАН України, 1996. -- 271 с.

12. Івакін Г. Ю. Монгольська навала на Русь / Г. Ю. Івакін // Слов'яно-Руська доба. Наукове видання. -- Т. 3. -- К. : Ін-т археології НАН України, 2000. -- С. 573-588.

13. Кривошеев Ю. В. Русь и монголы: Исследование по истории Северо-Восточной Руси XIII-XIV вв. / Кривошеев Ю. В. -- СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1999. -- 408 с.

14. Крип'якевич І. Історія України (від доісторичних часів до 1914 р.) / Крип'якевич І. -- Львів : Світ, 1992. -- 555 с.

15. Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки // Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). -- Т. 16. -- СПб., 1889. -- 319 с.

16. Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ. -- Т. 7. -- СПб., 1856. -- 345 с.

17. Любавский М. К. Обзор истории русской колонизации с древнейших времен до XX века / [ред. А. Я. Дегтяре, Ю. Ф. Иванов, Д. В. Карев] / Любавский М. К. -- М. : Изд- во Моск. ун-та, 1996. -- 688 с.

18. Насонов Н. А. Монголы и Русь (история татарской политики на Руси) / Н. А. Насонов // Русский разлив. -- Вып. 3-4. -- Т. 1. -- М., 1994. -- С. 65-261.

19. Наш Г. Історія українського народу / Наш Г. -- К. : Богдана, 1993. -- 248 с.

20. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. -- М. : Гос. изд. Географической литературы, 1957. -- 270 с.

21. Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина// Україна крізь віки : У 15-ти т. -- Т. 6. -- К. : Альтернатива, 1996. -- 329 с.

22. Скрынников Р. Г. Крест и корона: Церковь и государство на Руси IX-XVII вв. / Скрынников Р. Г. -- СПб. : Искусство, 2000. -- 463 с.

23. Смолій В. Русь-Україна на шляхах роздробленості / В. Смолій, Р. Ричка // Історія України. -- 1997. -- № 13. -- С. 6-8.

24. Сморкачова Н. Л. Битва 1322 р. на р. Ірпені / Л. Н. Сморкачова // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. -- № 10. -- 2002. -- С. 32-37.

25. Уєзерфорд Дж. Чингисхан и рождение современного мира / Уэзерфорд Дж. -- М. : АСТ, 2005. -- 496 с.

26. Хроника Быховца / [Отв. ред. М. Н. Тихомиров]. -- М. : Наука, 1966. -- 153 с.

27. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца // ПСРЛ -- М. : Наука, 1975. -- 234 с.

28. Чукаева В. А. Русские княжества и Золотая Орда 1243-1350 гг. / Чукаева В. А. -- Днепропетровск : Наука и образование, 1998. -- 175 с.

29. Широкорад А. Б. Русь и Литва / Широкорад А. Б. -- М. : Вече, 2008. -- 400 с.

Размещено на Allbest.ru