Німецький нацизм: від популістських обіцянок до авторитарної диктатури

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК: 321.6(430)

НІМЕЦЬКИЙ НАЦИЗМ: ВІД ПОПУЛІСТСЬКИХ ОБІЦЯНОК ДО АВТОРИТАРНОЇ ДИКТАТУРИ

Ключові слова: популізм, популістське гасло, ідеологія, німецький нацизм.

The article reviews the impact of populist slogans in the ideology of German Nazism. The main purpose of article is in illustration of negative experience of populism in German society and its influence on all aspects of life. Special attention is paid to the ideology and religion.

Key words: populism, populist slogans, political party, ideology, German Nazism.

Світ початку XX ст. виявив, що традиційне суспільство зруйноване і перетворюється на аморфну масу. Результатами Першої світової війни стали не прогнозовані, іноді навіть шокуючі, новини: Російська імперія і Австро-Угорщина були зруйновані і роз'єднані. У Туреччині і Німеччині була зруйнована держава, хоч одночасно утворилися багато малих держав. Для багатьох західноєвропейців розвалився світ, причому світ досить затишний, світ високої культури і цивілізації XIX ст.

І тоді з'являються спочатку перші фашистські теоретичні і публіцистичні роботи, а потім і перші фашистські рухи. На ранніх етапах фашистського руху до програм вносили популістські вимоги, наприклад, в Італії - республіки (Італія була монархією) і загального виборчого права, податку на капітал, наділення землею бідніших селян, робітничого контролю над виробництвом, націоналізації частини промисловості і церковного землеволодіння. У Німеччині Націонал- соціалістична робітнича партія у 20-х роках потребувала захисту дрібного власника (ремісника, торгівця) в конкуренції з монополіями, державного протистояння лихварству тощо [3].

В основу політичної доктрини фашизму покладено зовнішньо примітивну, але привабливу і зрозумілу найширшим масам схему. У світі триває майже дарвінівська боротьба народів і держав, перемагає у цій боротьбі сильніший, а слабший зникає або перетворюється на колонію переможця. Нація, яка бажає бути переможцем, а не переможеним, має передовсім потурбуватися про внутрішню єдність, відмовитися від непродуктивної витрати ресурсів (безробіття, страйки, втрати від криз тощо). Ця єдність нібито вимагає жертв від усіх груп населення - від робітників і селян до поміщиків і капіталістів. Отже, необхідна міцна державна машина і продумана на тривалу перспективу внутрішня і зовнішня політика. Демократія з її слабкими сторонами, що роблять неможливими внутрішню мобілізацію нації, мусить поступитися місцем диктатурі. У перспективі ця диктатура дасть нації силу і процвітання, ліквідує злочинність і класові конфлікти, дає змогу перетворитися на світову державу [4].

Умови Версальського мирного договору ще більше поглибили невдоволення. Вантаж не стільки матеріальний, як психологічний, породжував почуття незмивного приниження. Мирний договір перекладав всю відповідальність за війну на Німеччину. Виявилося, що значною мірою зруйнована свідомість європейської солідарності і загальної долі, що зберігалася протягом поколінь і що продовжувала жити всупереч війнам. Німеччина, принаймні, була відлучена від цієї свідомості; спочатку її не пустили навіть в Лігу націй. Обурення мирним договором посилило антипатію до республіки, яка нездатна захистити від безчестя «ганебного диктату». Значення всіх цих подій полягало в тому, що вони дали могутній поштовх процесу політизації суспільної свідомості. Відчуття краху і зради відображалося на суспільстві.

Актуальність проблеми цього дослідження полягає в тому, що на сьогодні є загроза масового використання популістських гасел у так «званих благих намірах» для покращення добробуту населення. Але, як свідчить досвід політики німецького нацизму, все починалось ідеями та вчинками заради «благих намірів» і, як приклад, скептики наводять гітлерівські референдуми 1930-х років з масовою явкою виборців й 99-ти відсотковим погодженням. І тому важливими кроками подальшого дослідження є вивчення історичної спадщини популізму, в цьому разі на прикладі Німеччини 30-х років і врахування минулих помилок для побудови демократичного суспільства в Україні.

Ця проблема була і є актуальною для багатьох науковців, як у країнах Західної Європи, так і американського континенту. Серед науковців слід відзначити: Ж. Желев “Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму”, О. Ф. Іванов “Політика німецького нацизму щодо релігії і церкви в період боротьби за владу”, Е. Онацький “Листи з Італії. Дещо про фашизм”, Е. Онацький “Фашизм й Італія”, І. Лисяк-Рудницький “Історичні есе”, М. Даудерштадт, А. Герріте, Д. Маркус “Драматичний перехід: соціал-демократія у Східній та Центральній Європі”, А.С. Романюк “Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи”, Е.Д. Сміт “Національна ідентичність”, В. Хан, Г. Арендт та інші. Однак на сьогодні мало досліджено, який вплив популізму в ідеології нацизму та неонацизму на політику держави, і не звернено уваги на руйнівний вплив популістських гасел у політичних програмах нацистів. Тому у подальшому дослідження торкатиметься основних гасел та популістських лозунгів у неонацистських партіях, які матимуть місце у країнах Західної та Центрально-Східної Європи.

Постановка проблеми та основні цілі статті полягають у тому, щоб проаналізувати розвиток та динаміку поширення популістських гасел у нацистській Німеччині; вплив популізму на всі сфери життя тодішньої диктатури А. Гітлера; специфіку пропаганди, расизму та впливу церкви у щоденному житті і виховання нової німецької нації.

Успіх пояснювався тим, що А. Гітлер висловлював зневагу до матеріальних інтересів і розглядав «політику як сферу самозречення і жертви індивідума ради ідеї». Усі ці тенденції разом створили благодатну основу для зародження екстремістського руху [1].

У січні 1919 року в Мюнхені утворюється Німецька робітнича партія, яку через трохи більше ніж рік перейменовано в Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСДАП).

Вона опублікувала свою політичну програму: «Програма Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини» («25 пунктів»). Затверджено 24 лютого 1920 року:

1. Об'єднання всіх німців у кордонах Великої Німеччини.

2. Відмова від умов Версальського договору та підтвердження права Німеччини самостійно будувати відносини з іншими націями.

3. Вимога додаткових територій для виробництва продуктів харчування і розселення зростаючого німецького населення («Лебенсраум»).

4. Надання громадянства за расовою ознакою; євреї не можуть бути громадянами Німеччини.

5. Не-німці в Німеччині є лише гостями і суб'єктами відповідних законів.

6. Призначення на офіційні пости не може відбуватися за принципом кумівства, а лише відповідно до здібностей і кваліфікацією.

7. Забезпечення умов існування громадян - перший обов'язок держави. За нестачі державних ресурсів, негромадяни повинні не бути користувачами пільг.

8. В'їзд в країну не-німців повинен бути припинений.

9. Участь у виборах - право і обов'язок усіх громадян.

10. Кожен громадянин повинен працювати на загальне благо.

11. Незаконно отриманий прибуток підлягає конфіскації.

12. Усі прибутки, отримані за рахунок війни, підлягають конфіскації.

13. Усі великі підприємства повинні бути націоналізовані.

14. Участь робітників і службовців у прибутках на всіх великих виробництвах.

15. Гідна пенсія у зв'язку зі старістю.

16. Необхідно підтримувати дрібних виробників і торговців; великі магазини повинні бути передані їм.

17. Реформа землеволодіння та припинення спекуляції землею.

18. Безжалісне кримінальне покарання за злочини та введення смертної кари за спекуляцію.

19. Звичайне римське право повинно бути замінено на «німецьке право».

20. Повна реорганізація національної освітньої системи.

21. Держава зобов'язана підтримувати материнство та заохочувати розвиток молоді.

22. Заміна найманої професійної армії на національну армію; запровадження загальної військової повинності.

23. Засобами масової інформації можуть володіти тільки німці, не-німцям забороняється працювати в них.

24. Свобода віросповідання, за винятком релігій, небезпечних для німецької раси; партія не пов'язує себе будь-яким винятковим віровченням, але бореться з єврейським матеріалізмом.

25. Сильна центральна влада, здатна ефективно здійснювати законодавство» [2].

Націонал-соціалістична ідеологія володіла високою мірою готовності пристосовуватися, хоч окремі частини вчення суперечили один одному. Зміна одних лозунгів іншими здійснювалася в міру зміни курсу. Завдання цієї ідеології не переконувати людей, а організовувати їх.

Істотною межею нацистської ідеології була особлива прихильність до примітиву, розрахованого на ефектний вплив на маси. Сама ідеологія, розрахована на еліту, багато в чому відрізнялася «від масової продукції». Навіть використання старого символу Вольфсангель (німецькою - Wolfsangel - вовчий гак), що був однією з емблем Націонал-Соціалістичної Німецької Робітничої партії (NSDAP) Адольфа Гітлера у перші роки її існування [5].

Нацисти виступали одночасно і в антикапіталістичному, і в антипролетарському образі, зображали себе і як реставраторська, і як революційна сила, проголошували себе націоналістами і водночас соціалістами. У результаті партія зуміла придбати собі прихильників у всіх соціальних шарах німецького народу.

Ті, хто пропагував гасла нацизму, не були ексцентричними одинаками, яких всерйоз можна не сприймати. Насправді у них було багато прихильників. Йдеться про дуже шанованих у свій час людей, які користувалися впливом і авторитетом не тільки в Німеччині, але і в інших країнах Європи. В. Шалльмеєр, який у Німеччині вважається засновником расової гігієни, вимагав стерилізації «фізично або психічно неповноцінних» людей і виселення з країни всіх інвалідів. Уже в кінці XIX ст. у науковій літературі можна знайти положення, які в майбутньому увійдуть у Гіммлеровську програму «виведення» ідеальної людської раси - «Лебенсборн». Так, празький професор філософії Х. Еренфельс пропонував скористатися для цього методом штучного запліднення і узаконити для расово бездоганних чоловіків полігамію.

Ідеєю переваги німецької раси над іншими були просякнуті надзвичайно популярні на рубежі століть історичні романи Ф. Дана та Г. Фрейгатен, П. Лагард і Ю. Лангбена. До початку XX ст. значно поширилася концепція про вікову расову боротьбу між германцями і слов'янами. Доктрина расової переваги визначала агресивність зовнішньої політики фашизму, яка була спрямована на створення Середземноморської імперії в Муссоліні й тисячолітнього Третього рейху в Гітлера.

Основною працею, в якій були сформовані ідеї соціал-нацизму стала книга А. Гітлера «Mein Kampf» («Моя Боротьба»). Погляди А. Гітлера загалом не відзначаються особливою оригінальністю і основуються на інтерпретації поглядів ранніших німецьких філософів. Зокрема, Г. Гегелю належить ідея сильної держави, її ролі у визначенні культури і впливі на діалектику історії, яка виправдовує війну сильнішої держави проти слабшої. А. Шопенгауер ставив бажання вище розуму, Ф. Ніцше вірив у можливість створення надлюдини, раси вищих людських істот. У поєднанні з ретельно відібраними науковими відкриттями про природний добір та природу поділу людства на раси, ці погляди покладено в основу ідеології соціал-нацизму, що знаходила значний відгук у політично нестабільних умовах Веймарської Німеччини.

На відміну від німецького, італійських фашизм, хоча й використовував ті самі причини соціального та політичного невдоволення, а також аналогічні методи здобуття влади - масові мітинги і вуличні сутички - набагато менше наголошувалося на расизмі. На противагу нацизму, притягальна сила вождя тут поєднувалася зі спробами створити корпоративну структуру представництва, в якій брали участь церква, армія, асоціації роботодавців і навіть робітничі синдикати. Незважаючи на певні відмінності, загалом для них були характерні чимало спільних ознак, що і дає підстави для об'єднання їх в одну ідеологію.

Такими спільними ознаками були: культ сильної державної влади, на противагу слабосилому лібералізму; ідея вищості державних інтересів над інтересами особи; вождизм - сліпа віра в лідера (фюрера, дуче); нація і держава як найвища цінність і мета; нетерпимість до інакомислення; відверта ставка на силові методи досягнення мети (люди діла, а не слова); агресивні форми поведінки; провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій [6].

Звичайно ж, доти, поки нацизм не зайняв панівне становище в державі, агітаційні гасла його прихильників були менш радикальними, ніж їхні ідеї, але для передвиборчих кампаній це цілком закономірне явище, до того ж згодом простежується посилення нацистської політики, яка стає такою, якою вона і повинна бути згідно з основними положеннями нацизму.

Здійснюючи нові дослідження в галузі расової теорії, нацистська верхівка намагалась надати їм привабливу форму і укоренити у свідомість народу. В расистській пропаганді в цей період настирливо підкреслювались «ведуча роль» і «обдарованість» німців» у всіх галузях науки, техніки, виробництва і культури, їх «благотворний вплив» на інші народи, особливо тих, хто населяє території на Схід від Німеччини.

У підручнику з історії для середньої школи прямо заявлялось, що «нордична раса завжди була провідною». Вихваленню ведучої ролі німців у світовому розвитку присвячувались не тільки наукові праці, але й різноманітні масові заходи на кшталт виставки «Німецька велич», відкриту у Мюнхені 8 листопада 1940 р., експонати якої потім демонстрували у багатьох містах Німеччини.

Пересічному німцю навіювали, що німці - «найвищі представники» нордичної раси і тому є природженими «будівниками культури», носіями «організаційного генія» і «творчого начала державності». Нацисти знайшли застосування і в законі про спадкове здоров'я (що передбачав недопущення появи на світ хворих дітей), який був покликаний не допустити, щоб «менш цінні» представники народу псували співтовариство. Необхідність подібних заходів дискутувалася ще у часи республіки, однак закон з цього питання тоді так і не був прийнятий.

Важливою особливістю німецького нацизму став т. зв. «фюрер-принцип», згідно з яким «вождь», фюрер, оголошувався відповідальним лише перед Богом та історією. Фюрера не можна було змістити чи усунути, навпаки, він міг здійснювати будь-які адміністративні чи кадрові пересування, призначати свого наступника тощо [7].

Вплив церкви на населення Німеччини був беззаперечний, і А. Гітлер це досить добре усвідомив ще на початку своєї політичної кар'єри. Він був переконаний, що вершину політичної могутності й усевладдя необхідно досягти не за допомогою релігії й церкви, а всупереч їм. Церква обмежує сферу ідеологічного й політичного впливу на маси, а отже, є конкурентом у боротьбі за встановлення тотального контролю над суспільством. Силу церкви А. Гітлер бачив у здатності до відстоювання своїх інтересів, незважаючи ні на які досягнення науки, а також у знанні й використанні природних людських слабостей. Фюрер відкидав організаційну структуру католицької церкви. Вона не вписувалася в систему націонал-соціалістичної держави. Він прагнув повільно підточувати основи католицизму [8].

Провідні ідеї стосовно народної освіти та виховання молоді розробив А. Гітлер у 1923-1924 роках, під час перебування у в'язниці м. Ландеберг, після провалу «пивного путчу». Саме тоді вони були викладені на сторінках сумнозвісної автобіографії «Моя боротьба». Проблемам молодіжної політики він присвятив приблизно 17 сторінок.

Своїм першим завданням фюрер вважав «захист і систематичну підтримку кращих елементів раси», починаючи від дитини до дорослого члена суспільства. Провідним гаслом виховної роботи стали слова: «Держава бачить своє головне завдання не в тім, щоб накачувати наших дітей можливо завеликою кількістю знань, а насамперед у тому, щоб виростити цілком здорових людей. Лише у другу чергу ми думатимемо про розвиток духовних здібностей. Але й у цій сфері ми думатимемо насамперед про те, щоб розвити в нашої молоді характер, волю, силу, рішучість, а в сполученні з цим систематично працюватимемо над тим, щоб розвити в ній і почуття відповідальності. Гітлер вже заздалегідь наголошував, що НСДАП не потрібні слабкі, хоча б всебічно розвинені люди, - націонал-соціалізму були потрібні лише «фізично здорові люди з твердим характером, рішучі, енергійні». Фізичне здоров'я молоді ставало надбанням нації і держави. Виховну роботу Гітлер вважав за необхідне розпочати з юних дівчат і домогтися того, щоб вони народили Батьківщині здорових дітей.

Напередодні війни публікувались описання походів німецьких військ до Східної і Південно- Східної Європи, докладні дані про кількість німців, які мешкали в тій чи іншій країні, про пам'ятки німецької культури тощо. Так, у травні 1941 р. у низці газет було надруковано декілька нарисів про прикордонні радянські міста (Перемишль, Сувалки та ін.), в яких підкреслювалось, нібито в них панує повне запустіння, майже завмерло життя. Незважаючи на осуд фашизму, після Другої світової війни в багатьох країнах утворилися організації, які кваліфікували як неофашистські, або неонацистські. На відміну від класичного націонал-соціалізму, неонацизм, хоча і визнавав роль Гітлера, відкидав низку характеристик/дій гітлерівської Німеччини; заперечувався арійський расизм, натомість наголошувалося на вищості європейських народів; роль і значення фюрера/вождя пропагували значно менше; заперечення демократії було обмеженим, багато організацій визнавали позитивні властивості демократії, зокрема політичний плюралізм і виборчу демократію; активно виступали проти іммігрантів, гомосексуалізму. Найбільший резонанс отримала діяльність неонацистських угруповань/об'єднань у ФРН, особливо в східній частині, Сполученому Королівстві; відбувається активізація неонацистських угруповань у Росії [9].

Вважається, що національні різновиди фашизму існували в таких країнах, як Японія, Іспанія, Португалія, Польща, Угорщина, Румунія та ін. Фашистськими вважалися диктатури А. Стреснера у Парагваї та А. Піночета у Чилі. Можлива також поява фашистських режимів у майбутньому, особливо в тих країнах, що характеризуються соціальною нестабільністю, кризовою економікою, корумпованістю державного апарату, організованою злочинністю - словом, тими факторами, що змушують пересічного обивателя мріяти про диктатуру «сильної руки», «господаря», який наведе лад і порядок [10].

У науковій літературі, як і в політичній практиці, немає одностайності щодо однозначного трактування багатьох існуючих політичних партій як неонацистських/неофашистських утворень. Суперечки точаться щодо Народного фронту в Франції під керівництвом Ж.-М. Ле Пена, Партії свободи Йорга Ґайдера в Австрії, Республіканської партії в Німеччині, Британської народної партії (BNP), Соціального руху в Італії (MSI-AN) та інших європейських партій [9].

Так, можна зробити висновки, що ідеологія нацизму, яка основувалась на популістських гаслах і низці обіцянок для усіх верств німецького народу, містила грубе порушення прав та свобод громадянина, була насильницькою, що з часом привів до повного краху ілюзорної ідеології нацизму. І тому важливим кроком є детальне вивчення історичної теоретико-практичної бази німецького нацизму, який у ХХІ ст. зазнавав видозмін і час від часу проявляється в програмах радикальних партій країн Центрально-Східної Європи, зокрема України, які навіть не усвідомлюють наскільки це може бути загрозою для розвитку вільного громадянського суспільства. Перспектива цього дослідження є очевидною і має багату спадщину для аналітичної роботи, оцінка та переоцінка історичного явища «німецького нацизму» у майбутньому дасть нові бачення, нові стратегії розвитку та кроки до позитивних змін у суспільстві.

Література

1. Галкин А. Фашизм - его сущность, корни, признаки и формы проявления / А. Галкин // Полис. - 1995. - № 2. - 44 с.

2. Гитлер А. Майн Кампф / А. Гитлер. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. hrono. info/ libris/lib_g/meinkampf00. php].

3. Желев Ж. Закат тоталитарных систем / Ж. Желев //Политика. - 1991. - №4. -44 с.

4. Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму / Ж. Желев // Філософська та соціологічна думка. - 1991. - № 1. -38 с.

5. История второй мировой войны 1939-1945. Т. 1-12 / Гл. ред. комиссии А. А. Гречко. - М.: Воениздат, 1973-1982. - Т. 3. - С. 328.

6. Іванов О. Ф. Політика німецького нацизму щодо релігії і церкви в період боротьби за владу / О. Ф. Іванов //Питання нової і новітньої історії. - 1998. - Вип. 44. - С. 105.

8. Лессер Йонас. Третий рейх. Символы. Злодейства. История нацизма в Германии 1933-1945 / Й. Лессер. - М.: Центрополиграф, 2010. - 288 с.

9. Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А.С.Романюк.-Л.:Вид.центр ЛНУ ім.І.Франка,2007. -С.340-353.

10. ЧетвериковаО. История нацизма: о стратегических целях корпоративных элит / О. Четверикова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. newsland. com/news/detail/id/1124305.

11. W. Hahn. Das Erbe des Kirchenkampfes: Christliche Verantwortung im politischen Raum / W. Hahn // In Verantwortung fur Deutschland. 50 Jahre CDU. - Koln: Erste Verlag, 1996. - S. 24-36.

Размещено на Allbest.ru