Кримінальне законодавство та його застосування в боротьбі з підпалами в Україні в пореформений період

Кримінальне законодавство та його застосування в боротьбі з підпалами в Україні в пореформений період

А.Г. Томіленко

Якщо врахувати, що в середньому 51,6% пожеж сталися з невідомих причин, то цифра підпалів значно збільшиться. Існувало положення, яке визначало: якщо будинок згорить, а димохід печі залишиться стояти, то власник не отримував більше ніж 50-75% від страхової премії. Однак, якщо будівля і не дуже постраждала від вогню, а димохід упав, то виплачувалося 100% від страхової винагороди. Тому на пожежах іноді спостерігалися «торги» між брандмейстерами й домовласниками про те, що робити з димоходом - валити чи ні. Якщо ж господар обіцяв брандмейстеру хабара, то звучала команда: «Звалити димохід!».

Самопідпали в дореволюційній Україні були настільки поширені, що в ряді місць існували окремі «спеціалісти» і навіть цілі групи, які за певну плату мистецьки спалювали незаконно застраховане майно. У 1901 р. слідчими органами були розкриті дві групи професійних підпалювачів, що орудували в Україні під умовними назвами Києво-Васильківська та Кременчуко- Броварська. Ці групи мали спеціальних агентів, маклерів та підпалювачів. За проведений підпал сплачувалася встановлена сума або видавався вексель. Інколи надавали невелику суму готівкою на «організаційні витрати».

У 1909 р. в Полтавській губернії було зареєстровано 643 підпали. Знищення вогнем майна, застрахованого за обов'язковим страхуванням, становило 33%, а за добровільним - 67%. У наступні чотири роки спостерігалося збільшення кількості підпалів. Якщо за обов'язковим страхуванням серед загальної кількості пожеж кількість підпалів становила в 1909 р. - 6,1%, то на 1912 р. зросла до 16%, водночас за добровільним страхуванням за цей же період підпали збільшилися із 8,2% до 29,1% [10, с. 24].

Іноді підпалам сприяли й самі страхові товариства, які конкурували між собою. У журналі «Пожарное дело» за 1912 р. зазначалося: «З Києва повідомляють, що в сусідній з містом Нікольській Слобідці останнім часом уночі траплялися пожежі, що розоряли жителів... 19 листопада під час спроби підпалити великий будинок було захоплено троє семирічних хлопчиків. Діти заявили, що робити підпали їх навчила одна людина, яка виявилася агентом страхового товариства. Підпалювалися виключно незастраховані будинки» [П,с.54].

У результаті цієї складної ситуації з'явилася навіть реакція проти самої ідеї страхування від вогню. Зокрема, голова пожежної комісії М.В. Жданов, виступаючи в думі, заявляв: «Я думаю, що тепер... настав час узятися нам за порятунок Росії від цього жахливого бідування та від тих злочинців, що породжують безконтрольні дії акціонерних страхових компаній» [10, с. 45]. Цікаво, як тільки в місцях, де особливо були поширені самопідпали, страхові товариства проводили переоцінювання майна і знижували страхову винагороду вдвічі або втричі, то розрахунки змінювалися, «горіти» ставало невигідно і хвиля самопідпалів стихала.

Проблема підпалів була настільки серйозною, що час від часу порушувалося питання про збільшення покарання. Згідно зі ст. 140 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, за усну погрозу зробити підпал, зроблену без злочинної мети, винуватці підпадали під арешт до одного місяця або під штраф у 100 карбованців [12, с. 26]. Якщо погрожували письмово, покарання подвоювалося. Покарання за підпал були викладені в російському законодавстві в Положенні про покарання в 10 статтях (із 1606 до 1615) [13]. Вони ґрунтувалися на особливій небезпеці цього злочину для життя людини, а отже, передбачали досить суворі міри. Однак особливістю цих нормативних актів була відсутність чітких юридичних термінів.

Закон проводив різку межу між підпалами жилого будинку та нежилого приміщення. У першому випадку обвинувачений за статтею 1606 відбував покарання у вигляді каторжних робіт від 8 до 10 років, а в другому, згідно зі статтею 1609, - підлягав засланню до Сибіру на поселення. Але таке розмежування не піддавалося точному визначенню. Поняття «нежилий» не є протилежним поняттю «населений», оскільки перше відноситься до придатності для постійного проживання людей, а друге вказує не на «власти- вість»нерухомості, а на дійсну її експлуатацію. Якщо нежила будівля була поблизу інших жилих помешкань чи таких, у яких на той час були люди, то покарання збільшувалося на один ступінь. Коли ж підпалювачеві було відомо, що в підпаленому ним, хоч і нежилому, приміщенні перебували в той самий час люди, то він ніс покарання як за підпал жилого помешкання [13, с. 405].

У статті 1610 йшлося про намір зробити підпал. Разом із тим вона також містила цілий ряд протиріч. Пункт перший статті зазначав: «Коли пожежа, вчинена внаслідок підпалу, хоча вже і почалася, але ліквідована на самому початку стараннями самого підпалювача, який розкаявся в тому, або покликаними ним на допомогу людьми, то винний піддається тільки ув'язненню у в'язниці до 8 місяців» [13, с. 407]. Цей випадок не можна назвати наміром, оскільки пожежа розпочалася і намір перейшов у виконання, хоча тяжких наслідків не було.

Цей пункт мав на меті спонукати злочинця одуматися й відступити до останньої хвилини, навіть коли злочинна дія вже розпочалася. Однак цим положенням вимагалося не лише покаяння злочинця, а й припинення пожежі на початку її поширення, що фактично перекреслювало початковий гуманний намір законодавця, оскільки останнє не завжди залежало від волі обвинуваченого. Доля людини, чи бути їй на каторзі чи отримати декілька місяців в'язниці, часто залежала від випадкових обставин.

Пункт другий цієї статті містив таке: «Коли ж пожежа, вчинена внаслідок підпалу, ліквідована при самому початку, але не за звісткою, даною самим підпалювачем, і не покликаними ним на допомогу людьми, то він, хоча б потім і не перешкоджав гасінню пожежі, підлягає покаранню на заслання до Сибіру» [13, с. 407]. Це покарання накладалося не за який-небудь моральний вчинок, а лише за те, що тяжких наслідків за обставинами, незалежними від злочинця, не було.

Третій пункт узагалі суперечив другому пункту статті: «Нарешті, коли, вчинивши підпал або поклавши остаточно підготовлені вже для того матеріали або інші предмети, винний сховався або залишався на місці, нічим не довів каяття у своєму злочині, то, хоча б пожежа і була при самому початку ліквідована або навіть попереджена зусиллями інших чи якими-небудь випадковими обставинами, підпалювач піддається покаранню, яке визначене 1606-1609 статтями, як за здійснений підпал» [13, с. 407]. І в другому, й у третьому випадках пожежа була припинена без участі з боку обвинуваченого; і там, і тут він не виказує каяття. Його душевний стан виражається в другому пункті тим, що він стоїть і не заважає гасінню пожежі, хоча й не бере участі в цьому, а в третьому - або переховується, або залишається на місці та не проявляє каяття. Між тим, другим пунктом закон передбачав для злочинця відправлення на поселення до Сибіру, а третім - каторжні роботи до 20 років за підпал жилого будинку та без строку - за підпал рудника в особливих випадках.

Суттєвим пробілом російського законодавства було й те, що з 10 статей, які карали за підпал, лише одна - 1612 - згадувала про страхування й підпал із корисною метою. І це за тих обставин, що у4 частина від загальної кількості підпалів мала в основі саме цей мотив [14, с. 627]. Так, наприклад, у 1906 р. кореспондент «Громадської думки» з Фастова писав: «Фастівські обивателі звикли, що в пожежі немає нічого страшного, тому що це не Божа воля, а скоріше хазяйська; вам повідомлять, як і з якої причини повинна статися пожежа; підрахують, скільки господарю перепаде чистого прибутку на цій справі...» [15, с. 3]. Окрім покарання за підпал, статтею 1195 передбачалося суворе покарання за ошукування страхового товариства [13, с. 309]. Винні, окрім утрати права на пожежну винагороду за спалене майно, піддавалися конфіскації майна і засланню на поселення. Але в статті були відсутні вказівки на те, які саме дії повинні бути підведені під поняття обману. У спробі ошукати страхове товариство міг бути винним і страховий агент. Наприклад, злочинні угоди між агентом і страхувальником, які не були рідкістю в дореволюційній Україні, взагалі не враховувалися законодавством.

Окрім цього, був і ряд інших недоліків. Так, підпал в'язниці відносився до другої групи злочину і карався каторжними роботами від 12 до 15 років. Водночас покарання за підпал лікарні визначалося від 15 до 20 років. Проте підпал в'язниці для життя людей становив не меншу небезпеку, ніж підпал лікувального закладу. За підпал навчальних закладів або громадських приміщень передбачалася каторга від 12 до 15 років. У законі не проводилося розмежування навчальних закладів на такі, де проживали вихованці, й такі, де це не передбачалося. Відповідно, закон не вбачав і різницю між випадками, коли в приміщенні перебувала велика кількість дітей, та підпалами будівлі в позаурочний час, що передбачало різний ступінь небезпеки для життя. Закон не згадував про підпали залізничних вагонів, коли вони перебували на ходу, але в цьому випадку для життя людини небезпека була ще більшою, ніж при пожежі в жилому будинку.

На думку сучасників, суттєвим недоліком законодавства в проблемі підпалів було те, що закон не брав до уваги дійсних наслідків скоєного злочину [10, с. 23]. За відсутності тяжких наслідків, крім збитків у застрахованому майні самого підпалювача, покарання каторжними роботами здавалося їм надмірно суворим. Цим, зокрема, пояснювалася велика кількість виправдувальних вироків. Так, відсоток виправдувальних вироків за підпалами у 1872 р. склав - 43,6%, у 1882 р. - 50,3%, 1883 - 52,7%, 1884 - 46,1%, 1885 - 56,6%. У тому числі за підпали жилих приміщень: у 1883 р. - 39,7%, 1884 - 43,7%, 1885 - 52,3%, а за підпали власного майна відповідно - 72%, 75,7% та 70,1% [16, с. 22; 10, с. 34].

На необхідність реформувати законодавчу базу вказували ще на першому пожежному з'їзді в 1892 р. [17, с. 20]. Пропонувалося за «страхові підпали», якщо пожежа не призводила до загибелі людей і великих збитків, пом'якшити міру покарання, «тоді винні не користувалися б такою поблажливістю присяжних засідателів». Згідно зі «Зведенням статистичних відомостей у кримінальних справах» за 1872 р., в Україні кількість відкритих справ щодо підпалів становила 3173, а кількість осуджених за підпал - 31, або 1,7% [16, с. 22-23]. На 100 справ, які порушувалися проти підпалювачів, припинялися 95 і лише 5 доходили до суду. Зі 100 притягнутих до суду за звинуваченням у підпалі засуджували лише 40, а 60 поверталися до своїх поселень. У багатьох випадках населення, знаючи невидимих підпалювачів та боячись помсти, не виказували їх слідству. Злочинці, між тим, цю психологію добре враховували, та кількість підпалів щороку зростала.

Водночас діячі пожежної справи вказували на необхідність змінити покарання за необережне поводження з вогнем. Стаття 12 «Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями» за це порушення встановлювала штраф від 1 до 50 карбованців. Оскільки в ті часи досить проблематичним було відрізнити випадки підпалів від необережності, то злочинці нерідко цим користувалися [18, арк. 2-16]. За неналежне зберігання і використання легкозаймистих речовин, згідно зі статтею 90, накладався штраф у розмірі до 25 карбованців [12, с. 17]. За порушення правил обережності при поводженні з вогнем поза жилими приміщеннями штрафні санкції не перевищували 10 карбованців. Якщо ж пожежа, що виникла від необережного поводження, завдавала значних збитків, штраф збільшувався до 100 карбованців або замінювався арештом до 1 місяця.

Ці статті давали широкий простір для прикриття підпалів із метою отримання страхової винагороди. Так, один із дослідників цієї проблеми на початку XX ст. зазначав: «Унаслідок прогалин законодавства гасові лампи одержали особливу схильність до падіння й вибуху в аптеках і магазинах, а копиці хліба та сіна, млини від необережно розкладеного вогню, і все це, звичайно, відбувається особливо часто в маєтках, добре застрахованих, і дуже рідко там, де господар не заручився страховим полісом» [10, с. 67].

Ситуація з підпалами стала предметом обговорення на з'їзді губернських комітетів у справах земського господарства в 1904 р. На ньому, зокрема, зазначалося, що навмисні підпали здебільшого виникають із помсти та заради отримання страхової винагороди. Щоб зменшити їх, потрібно було поліпшити слідчу частину, а також правильно оцінювати майно, яке страхувалося. На думку представників від українських земських комітетів, за невідомими причинами пожеж криються в більшості випадків саме підпали, оскільки слідство проводиться погано, та й спеціалістів у цій справі фактично не існує. Загадковими виявлялися багато фактів: під час пожеж господарів досить часто не було вдома, починалися пожежі, як правило, вночі, бували випадки, що страхові агенти «заздалегідь чують, що такий-то погорить, і віщування збувалися» [19, с. 11].

Отже, аналіз законодавчої бази і практики боротьби з підпалами в Україні підводить до висновку, що на початку XX ст. розслідування справ про підпали мало цілий ряд суттєвих недоліків. У зв'язку з труднощами в доведенні слідчі справи щодо цих злочинів у більшості випадків припинялися за недостатністю доказів. Велика кількість виправдувальних вердиктів стала наслідком недосконалості законів та їхньої надмірної суворості. Незадовільне проведення оцінювання майна при прийомі на страхування, некваліфікованість страхових агентів, які проводили аналіз збитків після пожежі, відсутність контролю за діяльністю приватних страхових компаній суттєво впливали на зростання кількості самопідпалів. Цьому ж сприяла й відсутність у чинному законодавстві детальних визначень поняття «спекулятивні підпали». Поблажливе ставлення закону до необережного поводження з вогнем також давало широкий простір для прикриття подібних злочинів.

Список використаних джерел