Традиції увічнення пам’яті в поховальній культурі козацької старшини другої половини XVII-XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиції увічнення пам'яті в поховальній культурі козацької старшини другої половини XVII-XVIII ст.

Стаття присвяченна одній зі складових поховальної культури козацької старшини другої половини XVII-- XVIII ст. -- увічненню посмертної пам'яті. Аналізуються практики, направленні на увічнення доброї пам'яті у надгробних портретах, епітафіях, поминальних записах.

Ключові слова: поховальна культура, козацька старшина, надгробний портрет, епітафія, синодик.

Актуальність теми дослідження зумовлена зростанням інтересу до історії повсякденності, важливою складовою якої були поховальні практики і ритуали, особливо затребувані у середовищі військової еліти ранньомодерного українського суспільства - козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. Вивчення поховальної культури козацької старшини як певного соціокультурного феномену дозволяє суттєво доповнити картину повсякденного життя провідної верстви тогочасного українського соціуму, з'ясувати засадничиі риси ментальності її представників.

Складовими поховальної культури козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. були певні стратегії поведінки представників козацької старшини по відношенню до смерті, жалобні церемонії, увічнення та вшанування пам'яті померлих.

Метою статті є виявлення механізмів увічнення та вшанування пам'яті померлих представників козацької старшини.

Підґрунтям для подальших досліджень цієї складової поховальної культури представників соціальної еліти стали праці О. Лазаревського [1; 2; 3; 4], К. Широцького [5, с. 198202], Д. Щербаківського [6, с. 11-12], Ф. Ернста [6, с. 11-12], А. Стороженка [7, с. 167-173]. Серед сучасних істориків варто згадати дослідження Р. Косів [8], О. Суховарової-Жорнової [9, с. 244-278], А. Адруга [10; 11], О. Походящої [12; 13], А. Зверховської [14, с. 70-73], Г. Бєлікової [15, с. 2049], Д. Семенюк [16, с. 48-61], Ю. Осадчої [17, с. 107-110], І. Нетудихаткіна [18, с. 116-123], О. Циганок [19], В. Шевчука [20, с. 405-515], В. Маслюка [21], І. Думанської [22, с. 455-472], В. Кривошеї [23; 24; 25].

Відомий латинський вислів «пам'ятай про смерть» в контексті визначеної теми мав би бути таким - «подбай про те, яким тебе запам'ятають після смерті».

Згідно з християнськими уявленнями смерть та поховання не переривали зв'язок між живими і померлими, який зберігався завдяки поминанню у синодиках, увічненню пам'яті у надгробних портретах та епітафіях.

Важливим елементом поховальної культури козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. були надгробні портрети. Традиція залишати на пам'ять про померлого надгробний портрет або «контерфект», «штуку», «парсуну» була досить давньою. Д. Щербаківський ввжавав, що вона прийшла зі Стародавнього Єгипту. Припускають також, що ця традиція походить з «глибин італійської культури» [6, с. 48]. В Італії здавна існував звичай встановлювати на могилі скульптурний портрет. З часом з'явилася традиція вивішувати на стіні церкви, в якій було поховано небіжчика, табличку з барельєфом покійного.

К. Широцький відзначив, що портретні зображення використовувались у поховальних церемоніях польської шляхти і були частиною «театралізованих» жалобних церемоній («pompa funebris») [5, с. 199].

Зародження козацької старшини як соціальної еліти відбувалося у річпосполитському соціумі. Відтак, поховальна культура представників козацької старшини другої половини XVII-XVIII ст. увібрала традиції жалобної церемонії польської шляхти.

У другій половині ХVII-XVIII ст. надгробні портрети почали розміщувати у храмах над похованнями представників козацької старшини. Ймовірно, появі надгробних портретів передували хоругви. У цьому контексті варто звернути увагу на згадки про «кінні» хоругви Петра Кона- шевича-Сагайдачного (1622 р.) і Тимоша Хмельницького (1653 р.) [15, с. 25]. До цього типу належала також хоругва ніжинського полковника Івана Гуляницького (1677 р.) з епітафійним написом. Надгробний портрет з епітафією або без неї «був своєрідним живописним пам'ятником, який встановлювали в церкві для наголошення на тому, що зображена людина похована саме тут» [8, с. 10].

К. Широцький припустив, що більшість «старих портретів» була посмертною і входила «в склад похоронного обряду козацтва». Деталі портрету (одяг, зброю) частково зображалися ще за життя замовника, а домальовувалися після смерті. Тому обличчя і форми тіла «пишуться чомусь недбало» [5, с. 200]. Його могли писати з мертвого обличчя, по пам'яті чи з прижиттєвого оригіналу.

«Найчастіше все ж малювали портрети покійників на де - реві або на полотні і вішали у церкві на стіні, а під час процесій носили їх іноді навколо церкви вкупі з образами і корогвами. Дуже рідко виображали покійника з заплющеними очима, звичайно малювали його на повен зріст з складенни- ми побожно руками перед розпяттям. Внизу містились відповідні написи, вірші або епітафії.... Такими посмертними портретами є взагалі і більшість старих портретів, що дійсно входили тут, в склад похоронного обряду як у шляхти, так і у козацтва», - вважали Д. Щербаківський та Ф. Ернст [6, с. 12].

П. Білецький зауважив, що підготовчий малюнок до портрета сумського полковника Герасима Кондратьєва створювався художником, коли той перебував на смертному одрі. Такий ефект «невидющого погляду» (створення образу з мертвої людини) характерний і для інших надгробних портретів [26, с. 113]. Ймовірно, так були створені втрачені надгробні портрети батька генерального підскарбія Якова Марковича Марка Аврамовича, померлого у 1712 р. і похованого у Густинському монастирі, значного військового товариша Іллі Новицького, померлого до 1704 р. [27, с. 231].

І. Нетудихаткін припустив, що більшість портретів представників козацької старшини писалася вже після їхньої смерті. До таких портретів він, зокрема, відніс погрудний портрет генерального обозного Василя Ду- ніна-Борковського [28, с. 116].

Під час жалобної церемонії портрет несли за домовиною. Згодом його розміщували в інтер'єрі храму неподалік від місця поховання. Як надгробні портрети з зображенням померлого на повний зріст, так і пізніші поясні надгробні портрети розміщувалися у храмах так, щоб епітафія знаходилась на рівні очей глядача. Втім, вже через 10 років, внаслідок різких температурних коливань, кі- поті від свічок, впізнати зображеного і прочитати епіта- фійний напис було майже неможливо. У таких випадках прагнули створити копію надгробного портрету [26, с. 137].

На жаль, портрети, що знаходились у церквах, за розпорядженням Синоду згодом звідти були винесені, і, якщо не потрапляли до рук поціновувачів, «сваливались обыкновенно на колокольне и там сгнивали», як відзначив О. Лазаревський ще наприкінці ХІХ ст. [29, с. 337].

Портрет Михайла Бреславця, засновника с. Великої Багачки, що на Полтавщині, який помер 1644 р., був розміщений у тамтешній церкві Різдва Богородиці: «В женском приделе висит портрет на холосте в рамах, вышиною в аршин, а шириною 3/4 аршина, изображающий масляными красками старика в позе молящегося перед распятием, коленопреклоненного и с сжатыми руками. Вверху портрета надпись: «Тут преставился Михаил Бреславец, козак его королевской милости, умер року 1644, декабря 15 дня» [30, с. 358].

Портрети полковника прилуцького Івана Стороженка та бунчукового товариша Григорія Стороженка наприкінці ХІХ ст. опинилися в колекції В.В. Тарновського [31, с. 577; 7, с. 167]. Про призначення першого з них для поховального ритуалу свідчить зображення Розп'яття і Євангелія, а також напис: «Року Божого 1693 февруарія 15 преставился раб Божій Іоан Стороженко, полковник в. И. ц. п. в. З. прилуцкій». На портреті Григорія Стороженка під зображенням герба розміщено віршовану епітафію [31, с. 578].

Відомо про встановлені портрети «над гробом» генерального судді Івана Домонтовича [5, с. 98-200], стародубського полковника Михайла Миклашевського [15, с. 146; 32, с. 243], генерального обозного Василя Дуніна-Борков- ського [33, с. 580], полтавського полковника Павла Семеновича Герцика [34, с. 18-41], київського сотника Савви Туптала [435, с. 195], дружини Новгород-Сіверського сотника Євдокії Жоравко [35, с. 201], миргородського полкового обозного Василя Родзянка [36, с. 107-110].

До цього ж типу належить і портрет гетьмана Івана Скоропадського, на якому, на думку К. Широцького, «лице писано з вмерлого іншою рукою, ніж усе доличне» [5, с. 201]. Гетьмана поховали у склепі Харлампіївської церкви Гама- ліївського монастиря. Збереглася білокам'яна різьблена могильна плита з написом: «Здесь опочивает телом раб Божий Иоан Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, представился в Глухове року 1722 месяца июля третьего дня» [37, с. 112]. Портрети Анаста- сії та Івана Скоропадських нині зберігаються в Сумському художньому музеї [38, с. 50].

Ймовірно, що портрети створювалися як поодинокими малярами, так і представниками цехів живописців. Зокрема, відомо, що таких майстрів у Стародубській протопопії проживали аж 43 - 36 фахівців і 7 учнів. За соціальною приналежністю вони належали до міщанства, козацтва і духівництва [39, с. 105].

Відтак, поховальні портрети, на яких зображені представники козацької старшини, - це «перепустка» до духовного і матеріального світу провідної соціальної верстви XVII- XVIII ст., до світу людини, яка стоїть на порозі вічності.

Надгробні портрети представників козацької старшини виникли під впливом сусідньої Речі Посполитої, але мали самобутній характер. Згодом традиції зображувати померлого поширились і у Російській державі. Цікаве спостереження занотував М. Ханенко, перебуваючи у почті гетьмана І. Скоропадського в Москві. Під час пишної поховальної церемонії князя В. Голіцина він побачив на хоругві білого кольору портрет померлого та епітафію [8, с. 77]. М. Алексєєва зауважила, що «русские не раз могли быть свидетелями траурных церемоний как поляков, так и украинцев... Обычаи же казаков в той области...были очень близки польским» [40, с. 17].

Отже, надгробні портрети слід вважати скдадовою поховальної культури козацької еліти. Надгробний портрет з метою увічнення пам'яті про небіжчика могли замовляти й рідні після його смерті.

Використання портретів у жалобній церемонії мало декілька причин. Насамперед, портрет «оживлював» померлого, дозволяючи йому востаннє постати під час прощання з рідними і світом. Це також був спосіб увічнення пам'яті про небіжчика, привід нагадати про його ктитор- ство і благодійництво.

Ще однією важливою складовою поховальної культури козацької старшини другої половини XVII-XVIII ст. були епітафії.

Поява епітафій була пов'язана з традицією виголошувати надгробні промови, яка сягає часів Стародавньої Греції. Термін «епітафія» у перекладі з давньогрецької мови означає «над могилою» [41, с. 484]. З часом надгробні промови замінювались надгробними написами, здебільшого у віршованій формі.

Епітафійні твори були дуже популярними за доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу [22, с. 455].

Зазвичай епітафії складалися після смерті представника козацької старшини з метою увічнення його пам'яті. Траплялися випадки, коли «на порозі смерті» людина замовляла і власноруч цензурувала зміст епітафії. Це засвідчує епітафія дочці бунчукового товариша Івана Севастіянови- ча Євдокії Брежинській, яка померла у 1779 р. Її виявив у каплиці с. Гурбинці Прилуцького повіту О. Маркевич. Він зауважив, що епітафія складалась ще за життя покійної та, ймовірно, була нею «прослухана и одобрена», а можливо й продиктована. Епітафія розпочиналась словами:

козацький старшина поминальний пам'ять

«Ежели кто от земных хотит меня узнать,

То, прочтя надпис сей, может кратко понять,

Его я и от каких родителей родилась,

Сколько в свете жила и когда в гроб вселилась.

Отец мой был Іоанн Севастіанович, сын Адріанов; Бунчуковым жалован за прежнихь гетманов»

Деякі поетичні епітафії потрапляли на друкарський верстат, наприклад, «Вірші на жалосний погреб Петра Сагайдачного» Касіяна Саковича [43], латиномовна віршована епітафія Богдану Хмельницькому [21, с. 169], епітафі- он Івану Брюховецькому Лазаря Барановича [44, с. 142].

Надгробний портрет з епітафією став «своєрідним живописним пам'ятником, який встановлювали в церкві для наголошення на тому, що зображена людина похована саме тут» [45, с. 10]. Так, епітафія В. Кочубею була розміщена на його портреті разом із символічним зображенням життя і смерті [46, с. 39].

Прикрашений віршованою епітафією був і надгробний портрет бунчукового товариша Григорія Сторожен- ка з колекції В.В. Тарновського: «Луна в нощи светит, волк туне блудит зрящ, Креста Христова верным свет есть в нощи и во дни светящ; Григорій Стороженко, муж сей знаменитый» [31, с. 578]. О. Циганок зауважила, що в Україні у XVII-XVIII ст. переважала письмова форма епітафій. Каталоги стародруків засвідчують поширення цього літературного жанру. Відтак, у збірках поетик і риторик вміщувались взірці надгробних промов і епітафій [19]. Так, поетика «Ргаесеріа» 1743 р. містить текст польськомовної віршованої епітафії гетьману Данилу Апостолу (1654-1734 рр.), автором якої був, імовірно, Тихон Олександрович [19, с. 277]. В іншому посібнику з риторики «МапМисііо» 1736 р. вміщено розлогу прозову епітафію на честь миргородського полковника Павла Апостола, сина гетьмана, який загинув під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.: «Знаменитому і славному пану Павлові Апостолу, миргородському полковнику, який, вирушивши в похід у таврійські землі зі своїми шістьмастами соратниками, загинув у січі з двадцятьма тисячами татар [19, с. 144].

Спільною рисою усіх епітафій було те, що вони нагадували своєрідні «послужні списки», в яких розповідалося про життя та здобутки померлого. Такий характер мали епітафії генеральному обозному Василю Дуніну-Борковському [47, с. 580], возному Ройської сотні Андрію Чечелю [48, с. 66], бунчуковому товаришу Миколі Тризні [49, с. 180]. Як слушно зазначив П. Акімов, «головним завданням епітафії було підведення підсумків людського життя, з якого виокремлювались моральні напуття для живих» [50].

Здебільшого автори епітафій на честь представників козацької старшини залишались невідомими. В. Шевчук припустив, що епітафії писали на замовлення «мандрівні дяки» і «школяри» [20, с. 581]. Втім, відомо, що авторство епітафії на надгробному портреті Івана Домонтовича належало Дмитру Тупталу, на той час ігумену Батуринського Миколаївського Крупицького монастиря. Так само йому приписують епітафію Євдокії Жоравко. Епітафія Василю Дуніну-Борковському була складена чернігівським архієпископом Іоанном Максимовичем. Віршований «Епітафіон Ея Імператорского Величества Войска Запорожськаго Полковнику Его Вьісокородію Василію Кочубею» належав протоієрею Миколаївської церкви Полтави (ктитором якої був В. Кочубей) Павлу Волховському [13, с. 40]. Епітафіон прилуцькому полковнику Григорію Галагану 1778 р. був підписаний так: «Сочинял Петр Тарнавский, января 17 дня 1778 году» [51, с. 452].

Отже, епітафії являли собою невід'ємний атрибут поховальної культури козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. Здебільшого вони складалися на замовлення або з власної ініціативи духовними особами. Проте інколи представники козацької еліти заздалегідь замовляли епітафії, піклуючись про увічнення пам'яті про себе. Вони розміщувались на надгробних хоругвах та портретах, кам'яних плитах або металевих дошках, які кріпилися біля місця поховання. Рукописи епітафій зберігались у родинних архівах.

Надгробні портрети з епітафіями являли собою приклад синтезу українських та західноєвропейських культурних традицій.

Іншою важливою складовою поховальної культури козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. були практики поминання під час церковних служб та поминальних обідів. Синодики (поминальники або суботники) являли собою книги, до яких записували імена віруючих для поминання у храмі під час літургій у визначений день тижня. Аби потрапити до синодика, слід було здійснити пожертву на користь церкви або монастиря [52, с. 162].

Синодики складалися у формі рукописного каталогу, що постійно поповнювався. Занесення до синодику імені померлого протягом ХУІ-ХУІІ ст. без відома ігумена заборонялося. З кінця ХУІІІ ст. синодики починають укладатися за хронологічним, а не соціальним принципом і доповнюватися рубрикою загальних поминань [53, с. 266].

Чин поминання померлих докладно схарактеризований у «Требнику» Петра Могили, в якому поховальній обрядовості, а також культові позагробного життя, молитвам за померлих присвячено двадцять статей і трактатів; чотири статті присвячено молебням і чинам на розлуку й вихід душі від тіла.

Записати імена до синодика могла будь-яка людина, але ця послуга була платною. Це підтверджують духівниці козацької старшини. Оплата за внесення імені до синодику не була визначеною і залежала від соціально-економічного статусу заповідача. Біля деяких прізвищ козацької старшини у синодиках були відзначені пожертви. Здебільшого це церковні предмети (ризи, мідна хрестильня), грошові внески, пожертви натурою (воли, коні, навіть вози з сіллю). Так, у синодику Чернігівського Єлецького монастиря було записано, що генеральний обозний В. Дунін-Борковський пожертвував до Успенського собору Євангеліє: «Сіе Евангеліе властным коштом своим и накладом уроженный его милость пан Василій Дунин Борковскій, полковник Чернговскій, так удобле отправивши падал за отпущеніе греховъ своих до обители Елецкой, року 1685 ноября 3 дня» [54, с. 118].

Можливість здійснити поминальні записи у синодиках київських храмів і монастирів мали найзаможніші представники козацької старшини. На підставі досліджень В. Кривошеї можна скласти уявлення про поминальні записи козацько-старшинських родів у монастирських синодиках, здійснені на прохання їх представників ще за життя або після їх смерті вдовами чи спадкоємцями [55, с. 100].

Для старшини усіх регіонів Гетьманщини було характерним поминання трьох (як виняток - двох, чотирьох) колін роду. Поминальними записами у синодиках представ - ники козацької старшини не тільки увічнювали пам'ять про себе, але й дбали про збереження пам'яті про померлих представників роду.

Таким чином, одним з проявів поховальної культури козацької старшини другої пловини ХУІІ-ХУІІІ ст. було увічнення пам'яті про її представників у надгробних портретах, які розміщувались над похованнями у храмах, красномовних епітафіях, що прикрашали надгробні портрети, викарбовувались на кам'яних або металевих дошках і встановлювалися біля поховання, поминальних записах у церковних і монастирських синодиках, щедрих пожертвуваннях і благодійних справах.

Можемо стверджувати - серед того, що хотіли залишити після власної смерті представники соціально-політичної еліти другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст., була «пам'ять» про свій образ, статус, регалії, добрі вчинки, подвиги, певні життєві обставини, благодійність тощо. Засобами до увічнення стали надгробні портрети, епітафії та поминальні записи. Завдяки їм вимальовувався «ідеальний образ», модель для наслідування. Тому нерідко представники козацької еліти вирішували це питання ще за життя, так би мовити, власноруч пильнуючи цей процес.

Отже, поряд з підготовкою до смерті та поховальною церемонією, практики, направлені на увічнення пам'яті, були однією з складових поховальної культури козацької старшини другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст., яка стала самобутнім соціокультурним феноменом, невід'ємною складовою повсякденного життя і духовного спадку соціально-політичної еліти Української козацької держави.

Посилання

1. Лазаревский А. Люди Старой Малороссии / А. Лазаревский // Киевская старина. - 1882. - № 3. - С. 449-498.

2. Лазаревский А. Люди Старой Малороссии / А. Лазаревский // Киевская старина. - 1882. - № 8. - С. 253-258.

3. Лазаревский А. Люди Старой Малороссии / А. Лазаревский // Киевская старина. - 1884. - № 1. - С. 31-32.

Размещено на Allbest.ru