Мати і дитина у панському маєтку лівобережної України першої половини XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

М.М. Будзар

Мати і дитина у панському маєтку лівобережної України першої половини XIX ст. (за БвО-документами з архиву ґалаґанів)

У статті зроблено спробу реконструювати повсякдення матері та дитини у панському маєтку в Україні у першій половині XIX ст. Джерелами для досягнення мети стали особисті папери з архіву дворянської родини Ґалаґанів. Це була одна з найбільш відомих родин козацько-старшинського походження на теренах колишньої Гетьманщини -- Лівобережної України. У роботі висвітлено становище дворянської жінки в усамітненні маєтку та проблеми народження і виховання дитини. Це пологи та годування дитини, пошук домашніх лікарів і вихователів, організація процесу навчання.

Ключові слова: панський маєток, Лівобережна Україна, Галагани, е^о-документи, материнство, дитинство, повсякдення.

Будзар М.М. Мать и ребенок в помещичьем имении Левобережной Украины первой половины XIX в. (за ego- документами из архива Галаганов)

В статье предпринята попытка реконструировать повседневность матери и ребенка в дворянском имении в Украине в первой половине XIX в. Источниками для достижения цели стали личные бумаги из архива дворянской семьи Галаганов. Это была одна из самых известных семей казацко-старшинского происхождения на территории бывшей Гетманщины -- Левобережной Украины. В работе освещены положение дворянской женщины в уединении имения и проблемы рождения и воспитания ребенка. Это роды и кормление ребенка, поиск домашних врачей и воспитателей, организация процесса обучения.

Ключевые слова: помещичье имение, Левобережная Украина, Галаганы, ego-документы, материнство, детство, повседневность.

Budzar M.M. Mother and child in the manorial estate of Left-bank Ukraine in the first half of the XIX century (based on ego-documents from Halahan's family archives)

The article attempts to reconstruct the mother and child's everyday life in the manorial estates in Ukraine in the first half of the XIX century. Halahan's family papers were the source for this study. The Halahans belonged to the Ukrainian nobility, to the descendants of Cossack officers of the former Hetmanate. They were wealthy landowners and influential public figures. The article shows the position of a noble woman in the privacy of manor and the problems of birth and upbringing of the child. It is childbirth and child feeding, the search for home doctors and educators, the organization of the learning process.

Key words: the manorial estate, Left-bank Ukraine, Halahans, ego-documents, maternity, childhood, everyday life.

Актуальним для сьогодення є погляд на явища минулого очима учасників подій, котрі своєю долею забезпечили перетворення їх на власне «історію». Цей ракурс аналізу минувшини дозволяє розглянути людину у множинних ситуаціях та, за Ж. Ревелем, показати, що кожен історичний актор, у процесах і локальних, і глобальних, «монтується» у різномасштабні контексти [13, с. 118].

Вважаємо за необхідне проаналізувати одне з важливих питань життя соціуму - проблему материнства й дитинства - на матеріалі побутування певної соціальної групи (лівобережного панства козацького старшинського походження) у визначеному історико-культур - ному просторі (заміському панському маєтку) першої половини XIX ст. Обраний ракурс дослідження дозволить виокремити зі сфери материнства й дитинства, що має вже сталу традицію вивчення (згадаємо хоча б роботи Ф. Ар'єса, Л. Буряк, М. Делімати, О. Кісь, Н. Пуш- карьової тощо [2; 5; 15; 9; 12]), вужче коло питань щодо повсякдення матері та дитини у життєвому просторі дворянського маєтку.

Основою нашої розвідки є джерела особового походження (у ширшому розумінні - ego-документи), переважно листування, із зібрання родини Ґалаґанів, що мала стабільно високий соціально-майновий статус упродовж ХУІІІ-ХІХ ст.

Сам маєтковий комплекс як ансамбль житлових і господарчих будівель розглядатиметься як певний «побутовий простір», де реалізовувалися повсякденні практики українського поміщицтва за умов діяльності у багаторівневій мережі соціокультурних зв'язків. Водночас це облаштова- не людиною середовище було (за Ю. Лотманом) об'єктом особливих культурних почувань та в ієрархічній системі цінностей маркувалося як місце для інтимного побутування [10, с. 381]. Саме тому у реконструкції життя панського маєтку першочергову роль відіграють родинні архіви, передусім такі, що у них, як у Ґалаґанівському, відклалися особисті папери як чоловіків, так і жінок із кількох споріднених між собою родин. У нашому випадку це сімейства Галаганів, Маркевичів, Рігельманів, Гудовичів, Кочубеїв, Дараганів. Це дозволяє розглянути проблему матері й дитини у маєтку очима сучасника, переважно з позиції жінки, що, за думкою Г. Будде, презентує жіночі життєві концепції, зіставляючи, окрім іншого, історичний досвід чоловіків і жінок [4, с. 141].

Тому метою статті є реконструкція повсякдення матері та дитини у панському маєтку Лівобережної України першої половини XIX ст. на матеріалі архіву Ґалаґанів. Це, передусім, листування сестер Катерини Василівни Ґалаґан і Анастасії Василівни Маркевич, уроджених Гудович, подружжя Катерини Василівни та Павла Григоровича Ґалаґанів, Параскеви Григорівни Рігельман із братом Павлом Григоровичем Ґалаґаном, Григорія Павловича Ґалаґана із дружиною Катериною Василівною та її родичами Кочубеями.

Передусім зазначимо, що у особистісному сенсі маєтковий простір облаштовувався жінкою, для якої народження та виховання дитини залишалося змістом буття. Повсякденність родинного життя тлумачилася дворянською жінкою як основа для трансляції соціального досвіду, що передбачав відтворення культурно-побутових традицій [3, с. 52]. І якщо О. Кісь слушно зазначає, що до кінця XIX ст. «соціалізація та самореалізація української селянки [...] відбувалася насамперед у межах сім'ї...» [9, с. 79], то, до певної міри, це було слушним і для дворянської спільноти, передусім для тих родин, які жили увесь рік чи значну його частину поза великим (губернським, столичним) чи навіть повітовим містом. У цих випадках повсякдення жінок-дворянок перетиналося із народним життям, зберігаючи традиційні риси через орієнтацію на сімейні інтереси [12, с. 181].

В умовах, коли дворянська родина мешкала у заміському маєтку, жінка, особливо «при надії» чи вже із малими дітьми, була не в змозі залишати домівку надовго, на відміну від чоловіка, вільного у своїх пересуваннях. Листи А. В. Маркевич, матері М. А. Маркевича, до сестри, К. В. Гудович, датовані 1808-1809 роками, сповнені наріканнями на нудьгу самотнього перебування у маєтку. Як- от, 14.03. 1808 р. (дати подано за старим стилем, - М. Б.) вона пише сестрі із садиби у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії: «Я сердечно рада, что тебе весело, я же сим не могу похвалиться, Андрей Иванович почти никогда не сидит дома, все в поездке, то в Рудов- ку, то в Прилуки, то в Жадковку, а я все одна и одна, еще и нездорова.» [22, арк. 1].

Локальний комунікативний обшир, в якому перебувала жінка-дворянка, мешкаючи поза містом, обмежувався іншими маєтками родини та помешканнями рідних і сусідів. Гостювання родичів і знайомих у маєтку було водночас і втіхою, і клопотом для господині, але не вивільняло її саму із замкненості родинного помешкання: «У нас почти беспрестанно гости, здешние помещики, которые нам очень рады, но мне очень скучно, - пише А. Маркевич сестрі у квітні 1808 р. - Я никуда не выезжаю, все сижу одна дома, когда Андрей Иванович поедет!» [22, арк. 4]. Розлука із чоловіком, навіть коли він від'їжджав недалеко, викликала у жінки як занепокоєння за нього, так і відчуття власної самотності: «Вчера было так темно, с вечера я беспрестанно подходила к окошку и даже начинала плакать, воображая, что ты, мой друг, может быть едешь в такой темноте...», - писала К. Ґалаґан чоловікові наприкінці грудня 1821 р. з дідичного маєтку Сокиринці Прилуцького повіту Полтавської губернії, коли той поїхав до «економії» у селі Гнилиця того ж повіту [20, арк. 3].

Усамітнення у маєтку підсилювалося ще й тим, що будь-яке весняне чи осіннє бездоріжжя, зимові хуртовини чи паводок на річці унеможливлювали навіть відвідування батьківської оселі, розташованої в іншій губернії. У грудні 1809 р. А. Маркевич повідомила Катерину про неможливість поїхати до батька, В. В. Гудовича, у садибу села Розрита Мглинського повіту Чернігівської губернії: «Мы хотели было, как я тебе и писала, ехать к празднику в Розриту, но у нас совсем нет дороги, так что очень трудно ехать.» [22, арк. 4]. Така ситуація зберігалася впродовж півстоліття. Син Катерини Василівни Ґалаґан, Григорій Павлович, у листі до дядька своєї дружини, О. В. Кочубея, від 02.01 1850 р. бідкається: «.наша Украина левого берега Днепра до половины декабря страдала таким, впрочем, обычным для нее бездорожьем, что мне никак нельзя было пуститься даже за 185 верст в Борзну» [21, арк. 15].

Тим більшою проблемою для мешканки лівобережного маєтку на початку XIX ст. (та й пізніше) було виїхати до великого міста (Чернігова, Києва, Полтави, а то й до Москви чи Петербургу) із малими дітьми. На запрошення сестри восени 1809 р. до Москви А. Маркевич відповіла їй, що не в змозі залишити менших дітей одних: «.а ты знаешь, Катенька, что мы двух уже и так лишились [.] могу ли я быть покойна, будучи от них так далеко!» [22, арк. 50 об.] Такі самі побоювання знаходимо й через 50 років у листі Г. Галагана до дружини Катерини Василівни, уродженої Кочубей, у січні 1858 р., коли він дякує їй за розумне рішення не їхати із чотирирічним сином Павлом до нього у Петербург: «.по нашим проклятым дорогам ни за что нельзя отвечать. Иногда лошади станут на бесснежном месте или завезут в сугроб, и можно иногда простоять в поле посреди холода по несколько часов» [1, с. 36].

У цьому, до певного часу відносно замкненому світі, як нагальні постають питання, пов'язані із появою дитини, її дорослішанням та вихованням.

Спираючись на джерела, можемо стверджувати: для Ґалаґанів та їхніх близьких не було слушним твердження про те, що жінки з вищого та середнього дворянства до середини XIX століття мало спілкувалися із своїми дітьми [11, с. 263]. Листи А. Маркевич, П. Рігельман до К. Ґалаґан сповнені згадок про дітей, передусім про обставини їх дорослішання, навчання, стан їхнього здоров'я. А. Маркевич після народження у сестри сина Миколи у листах другої половини 1816 - першої половини 1817 рр. постійно довідувалася про хлопчика: «Начинает ли Николенька держать головку? [.] думаю, что он уже начинает поправляться и делается прекрасным.»; «.скажите мне, каков ваш Никола, вырос ли он [.], веселенький ли и полненький»; «Когда бы дал бог, чтобы он скорее перебыл воспу.» [22, арк. 63-а зв., 64, 66 зв.]. Сама К. Ґалаґан, котра за перші роки шлюбу втратила трьох дітей - доньку (1814 р. н.), синів Павла та Миколу (1816 р. н.), усе життя піклувалася про сина Григорія, котрого, навіть 40річного, називала своїм «кукуненич- ком» (можливо, діалектна вимова слова «кукушонок») та про доньку Марію, яка після раннього заміжжя разом із родиною майже постійно мешкала біля матері. У листуванні К. Ґалаґан з чоловіком, Павлом Ґалаґаном, постійно зустрічаємо згадки про дітей. Взимку 1821 р. вона описує чоловікові, як їхній дворічний син сумує без нього: «Сегодня увидел, что тебя нет, сделался очень был не весел, искал тебя под подушками и везде. [20, арк. 4 зв]. У травні 1825 р. вона пише чоловікові про чудову весну у Сокиринцях: «Времена у нас прекрасные, [.] пионы на чудо цветут, мы все на дворе сидим. И теперь дети обедают под дубом и рады очень.» [20, арк. 12]. Спогади про роки раннього дитинства закарбувалися у пам'яті Григорія Ґалаґана, котрий через десятки років з особливим почуттям згадував про дуби Сокиринців: «Под этими старыми великанами провел я первые десять лет моего детства и до сих пор часто с ними беседую в моих воспоминаниях о прошедшем и мечтах о будущем.» [8, арк. 1 зв.].

Народження дітей, опікування ними складали левову частку маєткового повсякдення, яке й у цій сфері знову ж таки залишалося «домодерним».

Як-от, нагальною проблемою було питання акушерсько-лікарського догляду до народження дитини, під час пологів і пізніше.

Дворянка у ситуації, коли лікарями були лише чоловіки, опинялася перед важким вибором. Катерина Кочубей, взявши шлюб з Григорієм Ґалаґаном влітку 1847 р., 6 років очікувала на дитину. Примушена звернутися у Києві до лікаря, вона відверто писала про це свекрусі, К. В. Ґалаґан, до Сокиринців: «Вы можете себе представить, милая маменька, как мне трудно на это решиться, одна мысль ужасает меня. [18, арк. 2]».

Пологи на початку століття приймала бабка-повитуха, кілька років пізніше - акушерка та домашній лікар, але все одно вдома, у маєтку. Нерідко пологи були дуже важкими.

Як-от, 14.09 1816 р. П. Г. Рігельман у листі до дружини брата, Катерини Ґалаґан, пише про народження доньки Катерини: «... сколько мне стоила эта дочь, что не надеялась, чтобы я осталась жива, все способы Феодосия Федоровна употребляла, какие знала, которой, можно сказать, я обязана почти жизнью...» [19, арк. 3 зв.]. Через майже 40 років, у травні 1853-го, Г. П. Ґалаґан писав О. В. Кочубею про те, що родина, у переддень народження довгоочікуваної дитини, ухвалила не їхати до Києва, де лікар не викликає довіри: «... мы решились остаться на все время в Сокирен- цах, где особенно, кажется, безопасно будет при двух условиях: присутствие хорошей акушерки и близости превосходного доктора, каков Меринг...» [21, арк. 27-27 зв.].

Справа вибору лікаря залишалася нагальною у сімейному повсякденні Ґалаґанів протягом десятирічь. На початку XIX ст. Ґалаґани навіть виїжджали до Ромен для огляду у лікаря: «Мы собираемся ехать в Ромны, чтобы там лечиться у нашего искусного Гревса, уже наняли и квартиру», - писав у травні 1828 р. П. Г. Ґалаґан брату Петру Григоровичу [16, арк. 10 зв.]. Згодом Ґалаґани постійно користувалася послугами лікарів, чия діяльність у той чи інший спосіб була пов'язана з місцевістю, де розташовувалися їхні маєткові володіння (вони або працювали у повітовому місті, або впродовж певного часу служили домашніми медиками у місцевих панів). У подальшому це були вельми шановані особи, зокрема, професори Університету св. Володимира в Києві Федір Федорович (Фрідріх Фрідрі- хович) Меринг та Олександр Олександрович Шеффер (до речі, батько останнього, О. Ф. Шеффер, будучи лікарем у Прилуках, надавав медичні послуги Ґалаґанам, Маркевичам, Скоропадським ще у 1830-х рр.). Ф.Ф. Меринг залишався близьким приятелем Ґалаґанів довгий час. У листі дружині з Петербурга у лютому 1858 р. Г.П. Ґалаґан, зазначаючи, що у імперській столиці грип не вщухає, перетворюючись на скарлатину, круп й «Бог знає, на що», пише: «Что за чудный человек Федор Федорович; [.] его нам послало Провидение уже не раз в нашей жизни.» [1, с. 47].

Народження дитини зближувало панський та селянський світи, які у межах дитячої кімнати не просто взаємодіяли (так було у просторі маєтку взагалі), а, нерідко, й підміняли один одного.

У Ґалаґанів і їхніх родичів жінки, за усталеною традицією того часу, як правило, не годували новонароджено - го. Нерідко молода мати, розгублена новою роллю, шукала підтримки у тієї ж повитухі. Зокрема, М.А. Маркевич так описав народження свого первістка Андрія у листі до своячениці О.Г. Гудович (уродженої Енгельгардт, дружини В.В. Гудовича, брата А.В. Маркевич): «.его новая маменька [.] начала у бабки спрашивать: что мы будем теперь делать. «Сповьем да позовем мамку и покормим» - старуха отвечала» [6, арк. 313]. дворянський жінка ґалаґан

Вибір годувальниці, вочевидь, був не таким простим, листування Ґалаґанів за півсторіччя рясніє згадками про це. «Хорошо ли кормит кормилица новая Николеньку?». - запитувала А. Маркевич К. Ґалаґан взимку 1817 року [22, арк. 64зв.]. П. Рігельман відразу після народження Миколи опікувалася тим самим: «.надобно тебе непременно, друг мой сестрица, иметь такую женщину, на которую ты можешь положиться» [19, арк. 1зв.]. Через багато років, у вересні 1853 р., Г. Ґалаґан сповіщав О. В Кочубея (від народження Павла минуло майже 2 місяці): «... внук Ваш, слава Богу, здоров, только до сих пор не выберем кормилицы, [.] кажется, и много людей, а выбрать некого» [21, арк. 34].

Мамка, пізніше - нянька, були тими людьми, яких панська дитина сприймала як частину «свого» світу, разом із мовою, що чула від них. І якщо дворічний Григорій Ґалаґан спілкувався говіркою селян-дворових («Пуцкоцик без тебя чрезвычайно скучает [.] Каждый раз, что придет на кровать, говорит: "Мамо, а тата ма?”.», - писала його мати батькові 1821 року [20, арк. 4зв.]), то любов до цієї мови він зберіг назавжди. І його прагнення виховувати свого сина Павла так, щоб від вразливого віку зблизити хлопця з його рідним народом [7, арк. 3], мало, вочевидь, у підґрунті ці дитячі, ще підсвідомі, враження. Няня Павлуся, селянка Марія з Борзнянського повіту, котра ніжно любила хлопчика, маючи природний розум, усвідомила, чого від неї хочуть, й спілкувалася з паничем лише українською мовою [7, арк. 3 зв.]. Професор права Університету ім. Св. Володимира О.В. Романович-Славатинський, котрий вчителював у родині Ґалаґанів в середині 1850-х років, згадував, як навесні 1856 р. бачив у Сокиринцях маленького хлопчика Павлуся, який розмовляв лише українською, а доглядала за ним не швейцарка, не німкеня, але гарненька сокиринська дівчина, у чарівному народному строї, із стрічками, мережками й моністами [14, с. 647].

Безумовно, підходи до виховання сина у родині Г. П. Ґа - лаґана дещо розходилися із програмою навчання у маєтках лівобережного панства, що, власне, не сильно відрізнялася від загальновживаної у світі європейської еліти XIX ст. освітньої системи. Передусім це було домашнє виховання, із гувернерами та найнятими вчителями (перед вступом до приватного пансіону чи гімназії та університету). У сім'ях Ґалаґанів, Маркевичів, Рігель- манів, особливо на початку XIX ст., початкової освітою дітей опікувалася матір. Подружжя Андрія та Анастасії Маркевичів до початку 1810-х рр. мало вже четверо дітей, постійного вчителя у родини тоді не було, А. Маркевич сама вчила дітлахів: «.почти все дома сижу, учу Николеньку, и Лизу начала уже учить; в сем месяце минуло ей четыре года, и она знает уже всю азбуку» [22, арк. 57]. Листи А. Маркевич до сестри рясніють проханнями надіслати з Москви книги для початкового навчання: «.пришли мне скорее для Николы французский алфавит да еще нет ли других каких книг первоначальных французских для детей, здесь их никак не достать» (10.04 1808 р.); «. я получила книгу и прописи, за которые благодарю тебя» (13.10. 1809) [22, арк. 4зв., 50зв.].

Пошуки гувернера були важливі для родини, нерідко до його обов'язків входило і навчання паничів, щонайменше, мовам. Уявлення про те, які вимоги ставилися до гувернерів, можна отримати з листа А.О. Рігельмана до невістки, К.В. Ґалаґан, від 24.11.1834 року. Він пропонує на вибір двох кандидатів, пана Лаваля та пана Маргенсько- го, окрім тих фахових знань, якими вони озброєні (латина, французька, німецька, англійська мови, сучасна література), звертає увагу на їхні особистісні якості. Як-от, Лаваля охарактеризовано так: «Он человек степенный, хорошей нравственности, тихий, аккуратный, без страстей, [...], неромантичен, [...] и хороших правил» [19, арк. 20]. З цього ж листа можна дізнатися про платню, яку міг здобути гувернер: перший з двох, писав А.О. Рігельман, найімовірніше, погодиться на 2 У тисячі на рік, а другий (колишній вихователь М.А. Рігельмана) отримував від родини рівно 2 тисячі [19, арк. 20зв.].

Нерідко гувернери залишались жити в родинах своїх вихованців надовго, долучившись до домашнього кола «чад і домочадців». Зокрема, англійка мадам Саузи була гувернанткою трьох поколінь сімейства Ґалаґанів: вона доглядала за Марією Ґалаґан (у шлюбі - Комаровською), її дочкою Катериною (у майбутньому - Ламздорф-Ґалаґан) та Павлусем Ґалаґаном; вчитель П. Ґалаґана Ф. І. Гурьєв прожив у родині 7 років, з 1861 р. до своєї передчасної смерті у 1868 р., Ф. В. Чижов, громадський діяч і підприємець, увійшов до родини Ґалаґанів в середині 1830х рр., готуючи до вступу у Петербурзький університет Г. Ґалаґана, і став близьким другом усього сімейства.

Часто особливим було відношення до тих з наставників, хто позиціонувався родиною як «свій» - у першу чергу, через походження та сімейні зв'язки. Описуючи своє перебування у маєтку Ґалаґанів в Сокиринцях, О. Рома- нович-Славатинський зазначив: «.все в доме относились ко мне с большим уважением, как к учителю - потомственному дворянину, помещику той же Полтавской губернии и дальнему родственнику уважаемых Галаганами соседей Милорадович» [14, с. 641]. Водночас він зауважив, що прагнув зберегти незалежність, виокремитися з «придворного штату» Ґалаґанів і Комаровських, чому близько зійшовся з О. О. Шеффером, котрий тоді жив у маєтку як домашній лікар, схарактеризувавши його як людину «самостійну та незалежну» [14, с. 645].

І О. Романович-Славатинський, і О. Шеффер, представники нової генерації, не приховували, зокрема, своїх скептичних поглядів щодо відправлення релігійних обрядів, тоді як господарі Сокиринців залишалися вельми релігійними. Цікаво, що це не вплинуло прямо на їхні стосунки з роботодавцями, хоча й не пройшло непоміченим: стара господиня Сокиринець, К.В. Ґалаґан, через кілька років просила сина, котрий тоді шукав гувернера для Павлуся, попередити О. Шеффера, щоб не заводив розмов про релігію при Павлусеві: «Славатинский, бывший учитель Гранечки, не верующий ни во что, дружил с ним, считал за стыд, войдя в церковь, перекреститься.» [17, арк. 116]. Тобто, не завжди розбіжності у поглядах власників маєтку та найманих працівників ставали «каменем спотикання» у їхніх стосунках.

Врешті-решт, дійдемо висновку, що повсякдення поміщицького маєтку в Україні першої ї половини XIX ст., зокрема, на теренах колишньої Гетьманщини, у такій його сфері, як буття матері та дитини, зберігало низку ознак «до- модерної» доби. Народження, смерті, хвороби дітей, пошуки бабок-повитух, няньок, лікарів, проблеми годування дитини, повсякчасний страх перед небезпекою інфікування дитини (віспа, кір, дизентерія, золотуха і, безумовно, холера), відсутність такої свободи дій, як у чоловіка - усе це засвідчує традиційність побутування жінки-дворянки взагалі і у замкненому маєтковому просторі зокрема.

Водночас бачимо, що у родинах Ґалаґанів та їхніх близьких піклувалися про дітей, їхнє здоров'я, виховання та освіту, прагнули обрати для них якомога кращих гувернерів і вчителів і нерідко ставилися до таких найманих робітників, як лікарі та вихователі, як до членів родини. Тут дорослих людей називали дитячими прізвиськами і дбали про них все життя, тут діти, вгодовані мамками-се- лянками та виховані няньками-селянками, назавше зберігали любов до рідної мови та прагнення порозумітися з народом, її носієм.

Наразі подальше вивчення родинних сімейних збірок, передусім архіву Ґалаґанів, відкриває нові перспективи у дослідженні історії повсякдення дворянства України у XIX ст.

ПОСИЛАННЯ

1. «Я маю намір з моїх листів до тебе зробити свій журнал...»: листи Григорія Ґалаґана до дружини / упорядники: М. Будзар, Є. Ковальов; за ред. І. Колесник. - К., 2017. - 136 с.

2. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке; пер. с фран. Я. Ю. Старцева при участии В. А. Бабинцева / В. Арьес.

- Екатеринбург : Изд-во Урал. ун.-та, 1999. - 416 с.

3. Белова А. В. Женская эпистолярная культура и дворянская повседневность в России конца XVIII - первой половины XIX века // Российские женщины и европейская культура / сост. и отв.ред. Г.А. Тишкин. - СПб, 2001. - C. 49-55.

4. Будде Г.-Ф. Пол истории / Г.-Ф. Будде // Пол. Гендер. Культура: немецкие и русские исследования / Шоре Э., Хайдер К., Зверева Г. (ред). - М. РГГУ, 2009. - С. 132-155.

5. Буряк Л. І. Жінка в українському історичному наративі: автори, ідеї, образи / Л. І. Буряк. - К., 2010. - 3б8 с.

6. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі - ІР НБУ ім. В.І. Вернадського), ф. I, оп. 2, спр. 111, 550 арк.

7. ІР НБУ ім. В.І. Вернадського, ф. I, оп. 1, спр. 6882, 14 арк.

8. ІР НБУ ім. В.І. Вернадського, ф. I, оп. 1, спр. 6886, 10 арк.

9. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / О. Кісь. - Л.: Інститут народознавства НАН України, 2012. - 287 с.

10. Лотман Ю. Художественный ансамбль как бытовое пространство / Ю. Лотман // Статьи по семитотике культуры и искусства. - СПб.: Академический проект, 2002. - С. 376-387.

11. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.). - 2-е изд., испр. - Т. 1. - СПб. : Изд-во «Дмитрий Буланин», 2000. - 548 с.

12. Пушкарёва Н. Л. Частная жизнь женщины в доиндустриальной России, X - нач. XIX в.: невеста, жена, любовница. - М. : Ла- домир, 1997. - 282 с.

13. Ревель Ж. Микроисторический анализ и конструирование социального / Ж. Ревель // Одиссей. Человек в истории: 1996. - М., 1996. - С. 176-181.

14. Романович-Славатинский А.В. Моя жизнь и академическая деятельность 1832-1884 гг. Воспоминания и заметки / А. В. Слава- тинский // Вестник Европы. - 1903. -Кн. 2. - С. 606-650.

15. Delimata M. Dziecko w Polsce sredniowiecznej / M. Delimata.

- Poznan, 2004. - 259 s.

16. Центральний державний історичний архів України у Києві (далі - цДіАК), ф. 1475, оп. 1, спр. 109, 14 арк.

17. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 309, 177 арк.

18. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 549, 53 арк.

19. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 666, 268 арк.

20. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 709, 24 арк.

21. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 992, 132 арк.

22. ЦД1АК, ф. 1475, оп. 1, спр. 2015, 84 арк.

Размещено на Allbest.ru