Постановка проблеми. У військовій історії Південної України кінця XVIII - першої половини XIX ст. чільне місце займають іррегулярні козацькі формування, що виникли після зруйнування Запорізької Січі 1775 р. та їхня участь у війнах Російської імперії зазначеного періоду, серед яких чільне місце займала франко-російська війна 1812 року. По-різному можна оцінювати, чи стала ця війна для українців Вітчизняною, але незаперечним є той факт, що значна частина населення України була охоплена патріотичним духом і прагнула взяти активну участь у боротьбі з французами. Яскравим прикладом є ставлення до означеної події старшини Катеринославського та Бузького війська.

Аналіз внеску старшини Південноукраїнських іррегулярних формувань у переможні битви регулярних армій дозволить розкрити нові аспекти дослідження ролі козацьких формувань Південної України на початку XIX ст.

Все це підтверджує актуальність і надзвичайну значимість теми дослідження для вивчення військової історії України, як члена світової спільноти. Теоретико-методичні розробки за цією темою стануть неоціненним внеском у дослідження іррегулярних військових формувань на Півдні України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проаналізувавши дослідження та публікації з даної проблеми слід зазначити, що проблемі розкриття ролі старшин Катеринославського та Бузького війська у Вітчизняній війні 1812 р. присвячено чимало наукових праць. Але до останнього часу вважалось, що ці питання є справою виключно російських істориків (до цієї проблеми звертались у своїх дослідженнях М. Дубровін, І. Бикадоров [1], А. Петров [2], С.Є. Калінін [3], які розглянули участь у війні отаманів М.Т. Платова та Г.К. Краснова).

іррегулярне козацьке формування російська імперія

В українській історіографії даній проблемі була присвячена лише невеличка замітка А. Рудковського [4], який документально підтвердив участь бузької старшини у війні 1812 р. та взятті Парижу. Оскільки дана тема в українській історіографії не отримала належної уваги і досліджуванні нами події відомі лише вузькому колові спеціалістів (військовій тактиці Бузького полку та його участі в кампаніях російсько-французької війни присвячені праці О.М. Дорошенко [5], О.А. Бачинської [6]), доводиться її розглядати у руслі історії російських регулярних військ. Але, на жаль, дана тема все ще залишається недостатньо дослідженою і потребує нових розробок для забезпечення комплексного вивчення діяльності у війні старшини Південноукраїнських козацьких військ.

Формулювання цілей статті. Метою даної роботи є вивчення внеску старшини Бузького та Катеринославського іррегулярних військ у переможні битви російської армії під час франко - російської війни 1812 р. з метою визначення напрямків для їх подальшого вивчення. Методологічною основою дослідження є системний підхід та системно-структурний аналіз.

Виклад основного матеріалу дослідження. Уже пройшло більше 200 років від славних подій Вітчизняної війни 1812 р., але пам'ять і досі зберігає імена тих, хто своєю безстрашністю та мужністю довів свою любов і вірність Батьківщині та її народу. Пліч-о-пліч із російською регулярною армією захищали свій край і козаки. Серед козацьких старшин, які відзначилися у війні 1812 р. були постаті, пов'язані з історією козацтва на півдні України. Зокрема Матвій Іванович Платов (колишній отаман Катеринославського козацького війська), Іван Кузьмич Краснов (колишній отаман Бузького козацького війська), Ісаєв (колишній полковник Катеринославського війська), майор Ельчанінов, осавул С.Ф. Жекул, ротмістр О.М. Чеченський, військовий полковник М.А. Немцо-Петровський (командири та командуючі 1-м, 2-м та 3-м Бузьким козацьким полком).

Зупинимось детальніше на їхніх бойових буднях. Діючи в ар'єргарді, козаки під командуванням М.І. Платова та І.К. Краснова не дозволяли ворогу наблизитися до основних сил російських армій і нав'язували свої умови ведення бою [7, с.50]. Їх основними завданнями були розвідка, виставлення аванпостів, повідомлення командування про переміщення і наближення ворога, знищення мостів, утримування населених пунктів до тих пір, доки окремі частини регулярної армії не з'єднувались між собою [7, с.51]. На чолі з легендарним отаманом М. Платовим іррегулярне військо стало одним із основних винуватців загибелі наполеонівської армії в Російській імперії у кампанії 1812 р.

Перші перемоги над французькими військами козаки під командуванням М.І. Платова здобули біля сіл Мир, Соловйова переправа, Рудня, в містах Романів, Червоному, Смоленську [8, с.41 - 45]. Саме тоді отаману М.І. Платову було надано графське достоїнство.

Під час бою 27 червня, коли проти козачих військ М.І. Платова одночасно виступили бригади польської кавалерії під командуванням маршала Франції І.А. Понятовського, вестфальської та саксонської кавалерії під командуванням генералів В. Латур-Мобура та К. Турно, був застосований "вентерь", який неодноразово приносив успіх козакам [9, с.13 - 16].

Приймав М.І. Платов участь і в Бородінській битві. Нападаючи на кавалерію та піхоту ворога, козаки під його командуванням, відшукували в них слабкі місця, знищували розвідників, канонірів та фуражирів, стежили за просуванням французьких військ під командуванням віце - короля Італії Е.Р. Богарне [10, с.134 - 136]. Це дозволяло М.І. Кутузову підтягувати резерви, проводити перегрупування військ, закріплювати свої позиції. Під час відступу регулярних військ, козаки вводили ворога в оману, стежили за його просуваннями [8, с.56 - 59].

Неодноразово ім'я військового отамана М.І. Платова пов'язувалось зі звитяжними сторінками франко-російської війни. Про своє переслідування ворога він доносив головнокомандуючому: "Ворог втікає так, як ніколи й ніяка армія не могла відступати. Він залишає все своє майно, хворих, поранених, і ніяке перо історика не в змозі змалювати картини страхіття, які залишає він на великій дорозі. Немає й десяти кроків, де б не лежали мертві солдати або коні".

Наприкінці серпня М.І. Платов ніби через хворобу залишив керування ар'єргардом генералу Милорадовичу. Та дійсною ж причиною була не хвороба, а те, що по-перше М.І. Платов, не дивлячись на свій героїзм та рішучість на полі бою, ніколи не отримував відповідних доручень, по-друге - його ар'єргард був дуже слабким. Було у М.І. Платова і чимало ворогів, що заздрили його перемогам. В чому тільки не звинувачували отамана, ледве не в змові з Наполеоном, у всьому було багато брехні і не було правди. Але, на жаль, це стало, мабуть, однією з причин того, що його імені не було в списках нагороджених за Бородінську битву. Не став він і учасником знаменитих зборів у Філях, на яких вирішувалась доля Москви [11, с.149 - 152].

Пліч-о-пліч з М.І. Платовим на полі бою знаходився і генерал-майор І.К. Краснов. Перед початком війни генерал-майор важко хворів, але з отриманням звістки про вторгнення наполеонівської армії на територію Російської імперії, він звернувся до М.І. Платова з проханням взяти його до лав діючої армії. Той, знаючи завзятість отамана в попередніх війнах, погодився. І вже при Мирі І.К. Краснов хоробро приймає участь у битві, за що П.І. Багратіон оголосив йому "щиросерду подяку" [12, с.189 - 190]. Та отаманові так і не судилося стати учасником знаменитої Бородінської битви.

За відсутності М. Платова І. Краснов очолив козаків на висотах Колоцького монастиря. Жорстким вогнем діяли ворожі та російські батареї; І. Краснов блискавкою пролітав з одного флангу на інший під хмарою куль, картечі та ядер. Під час одного з таких "перельотів" його запримітили з французької батареї та направили роковий удар. Поранена нога була так роздроблена та пом'ята, що її навіть важко було перебинтувати. Між тим ворожа кіннота активізувалася з лівого флангу, козачі полки віддалялись під градом ядер. Потрібно було рятувати пораненого не від смерті, а від полону. По дорозі до Бородіна козаки зустрілись з Ілловайським, якому І. Краснов і передав керівництво, сказавши: "Відражай! Жени ворога, і я з радістю помру!" [13, с.94 - 95]. Операція козацькому отаманові була проведена в похідній палатці М. Платова, але лікарі нічого не могли вдіяти, рана виявилась смертельною. Таким чином

І.К. Краснов став єдиним козацьким генералом, який загинув на полі бою. Але пам'ять про нього все таки залишилась, 26 серпня 1904 р. "на вічну пам'ять про командира, який вів козачі полки до перемог", 15-му Донському козачому полку було присвоєно ім'я генерала Краснова.

На початку жовтня, перебуваючи в маленькому загоні, посланому генералом Ертелем для очищення Пінської дороги, полковник І. Ісаєв зустрівся біля с. Лахве із ворожим загоном, що складався з 200 чоловік і вирішив негайно його атакувати. Полковник з козаками риссю направився до Давид-містечка. Та під час битви козакам довелось спішитись і вибивати кожного стрілка. Після 2-годинного бою ворог був розбитий, а хоробрий полковник І. Ісаєв поранений кулею навиліт [2, с.79 - 80].

У війні 1812 р. брали участь і 3 Бузьких полки. На початку воєнних дій 1-ий полк входив до складу авангарду 2-го піхотного корпусу під командою генерал-майора О.М. Всеволожського. Сотня полку під командуванням осавула С.Ф. Жекула, перебуваючи на березі Німану, одна з перших зіткнулась з ворожими військами. Неодноразово окремі частини полку приймали участь в ар'єргардних сутичках [3, с.15]. Пліч-о-пліч з другом дитинства Денисом Давидовим ротмістр О.М. Чеченський, що очолював полк, обороняв Смоленськ. 4 жовтня у с. Вопки полк захопив транспорт з провіантом. Ворог відкрив вогонь. Впевнившись в тому, що захопити транспорт в лобовій атаці неможливо, ротмістр О.М. Чеченський спішив половину козаків і вдарив з тилу. "Цей вдалий вчинок, - відмічав Д.В. Давидов, - завершив поразку" [6, с.49]. На Мстиславській дорозі партизани О. Чеченського і Д. Давидова з'єднались із головними силами російських військ. Тут М.І. Кутузов особисто подякував О.М. Чеченському за сумлінну службу [3, с. 19]. Поряд з прийомним батьком О. Чеченський захищав центральний редут на Бородінському полі, що ввійшов в історію як "батарея Раєвського".

Особливо підкреслюють сучасники рицарський характер Чеченського - Раєвського під час воєнних дій, його вміння цінувати мир та людське життя. У фронтових щоденниках Денис Давидов описує його вміння встановлювати дипломатичні відносини: "Чеченський зіштовхнувся з аванпостами австрійців під Гродно, взяв в полон двох гусарів і відразу ж відправив до генерала Фрейліха, що очолював загін, який складався з 4 тисяч чоловік кінноти та піхоти й 30 гармат. Коли Фрейліх прислав парламентера віддячити О. Чеченському за поблажливий вчинок, командир полку, скориставшись такою нагодою, вирішив відразу ж розпочати переговори. Спочатку австрійський генерал оголосив про намір здати місто лише після того, як спопелить всі провіантні та комерційні крамниці, які вміщали в собі більше мільйона карбованців запасу. О. Чеченський наполягав на тому, що все поповнення ляже на плечі мешканців губернії і через це він доведе лише свою недоброзичливість до росіян в такий час, коли будь-які дружні стосунки австрійців до нас наносили смертельну рану спільному поневолювачу. Після деяких вагань Фрейліх погодився залишити місто зі всіма запасами, і вийшов з нього. Так сміливий і відчайдушний О. Чеченський зі своїм загоном пройшов з боями від Смоленська до Польщі. За взяття Гродно йому було присвоєно звання майора" [13, с.100 - 105].

Перебував на полі бою і 3-ій Бузький полк на чолі з майором К.І. Селістрановим. 3 листопада майор, прикриваючи м. Рогачів атакував ворога при м. Журавичі і переслідував його до м. Старого Бихова.

Не стояли осторонь від наполеонівської війни і нащадки козацької старшини. Так, наприклад, син першого отамана Бузького козацького війська Петра Скаржинського - Віктор, який наслідуючи приклад М.Р. Кантакузена, зібрав та спорядив за власний рахунок дружину (111 осіб). Вступивши у війну, ескадрон брав участь в боях біля сіл Воскрениця, Пружани, Кайданово. Генерал Лідерс, під командуванням якого перебували козаки, у звіті імператору відзначив подвиги поміщика Херсонської губернії В.П. Скаржинського. В перші дні травня його ескадрон штурмував Борисов. В цьому бою було захоплено 3 наполеонівських прапори, з яких 2 захопили ополченці. Особливо відзначився В.П. Скаржинський при захопленні Вільнюса, де його козаки взяли у полон 18 наполеонівських офіцерів [5, с.56 - 58]. Віктор Скаржинський після війни був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня з бантом, дещо пізніше отримав орден Святої Анни ІІ ступеня із діамантами і рескрипт Благословенного монарха, а його полк отримав медалі, встановленні у пам'ять 1812 р.

Висновки