Принцип холізму в постнеокласичній філософії історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принцип холізму в постнеокласичній філософії історії

Ю.А. ДОБРОЛЮБСЬКА

Авторське резюме

Принцип холізму відновлює домагання історичної науки на осягнення минулого як «цілісної мате-рії» та ставить питання про необхідність глобального синтезу на основі інтеграції мікро- і макроісторії, наративу й метатеорії. Постнеокласична підсистема філософії історії оперує кореспондуючою концепці-єю істини. Наукова істина стає завжди контекстна і констатується за умови прийняття методологічних постулатів, на основі яких сконструйована конкретна дослідницька ситуація. В історичних досліджен-нях пошук наукової істини завжди пов'язаний з вивченням конкретних історичних подій або з побу-довою історичних теорій. Обидва підходи вирішують проблему об'єктивності: теоретична історія нама-гається виявити істину, очищену від конкретних рис, а історія подій бажає виявити істину, надану у повноті нюансів конкретної події. Спираючись на кореспондуючу концепцію істини, постнеокласична підсистема прагне реконструювати історичну реальність в усій її повноті, конкретності й складності та приходить до основного принципу постнеокласичної філософії історії - принципу холізму. Цей принцип орієнтує історика, з одного боку, на необхідність цілісного вивчення предмета дослідження, а з іншого - на вивчення історичної реальності як ієрархії «цілісностей», що не зводяться до частин, з яких скла-даються. При цьому підкреслюється, що в розумінні цих частин має бути неодмінно присутнє відчуття цілого як контексту.

Ключові слова: система філософії історії, постнеокласична підсистема, кореспондуюча концепція іс-тини, історична реальність, холізм, цілісність.

The principle of holism in post-neoclassical philosophy of history

YU.A. DOBROLYUBSKA

South Ukrainian national pedagogical university named after K. D. Ushynsky, Odessa, Ukraine

E-mail: JDOBROL@yandex.ru

Abstract

The principle of holism restores historical science tendency to grasp the past as a «whole matter» and raises the questions about the global synthesis, based on the integration of micro- and makrohistory, narra-tive and metatheory. Post-neoclassical subsystem in the philosophy of history operates of the corresponding concept of truth. Scientific truth is always contextual. She stated subject to the methodological postulates, which designed a specific research situation.

Historical studies of scientific search for truth is always associated with the study of specific historical events or historical building theories. Both approaches solve the problem of objectivity: a theoretical history try to discover the truth, liberated from specific features and history of events wishes to discover the truth, given in the particular nuances of the entire event. Based on the corresponding concept of truth post-neoclas-sical subsystem aims to reconstruct the historical reality in all its fullness, complexity and specificity. This subsystem comes to the fundamental principle of post-neoclassical philosophy of history - to the principle of holism. холізм філософія історія

On the one hand this principle orients the historian to the need for a holistic study of the subject of re-search, on the other hand he directs the historian to the study of historical reality as a hierarchy of «integral- ity», which can not be reduced to the parts that make up. Also it is emphasized that the meaning of these parts must necessarily be present as a sense of the whole context.

Keywords: system of philosophy of history, post-neoclassical subsystem, the corresponding concept of truth, historical reality, holism, wholeness.

Постановка проблеми. Одним з основних когнітивних принципів постнеокласичної фі-лософії історії виступає холізм, хоча деякі її представники вважають, що ідея історії як цілого може бути предметом тільки спекуля-тивних філософських роздумів [2, с. 23]. У постнеокласичній науці цей принцип орієн-тує історика, з одного боку, на необхідність цілісного вивчення предмета дослідження, а з іншого - на вивчення історичної реальності як ієрархії «цілісностей», що не зводяться до частин, з яких складаються. При цьому під-креслюється, що в розумінні цих частин має бути неодмінно присутнє відчуття цілого як контексту [8, с. 40].

Принцип холізму прагне відновити рівень домагань історичної науки на осягнення ми-нулого як «цілісної матерії», витканої з безлі-чі різноколірних нитей, який різко впав через поширення у ній постмодерністських ідей. У зв'язку з актуалізацією принципу холізму в історичних дослідженнях постнеокласики по-ставили питання про необхідність глобального синтезу на основі інтеграції мікро- і макроісто- рії, наративу і метатеорії.

Аналіз досліджень і публікацій. Цей прин-цип у постнеокласиків реалізується в праг-ненні до цілісного бачення історичної реаль-ності і створення єдиного інструментарію її дослідження. Отже, принцип холізму в тако-му розумінні поширюється не лише на пред-мет дослідження, але й на його методологію. У предметному плані холізм реалізується кон-кретно в тому, що історія розглядається як складна соціальна система і сукупність гума-нітарних дій, а також зверхдіяльнісне начало. Окрім загальних законів фізичного, соціально-го і морального порядку, що управляють сві-том, логічно допустити керуючі світом одинич-ні і навіть виняткові, епізодичні залежності [4, с. 131].

У цьому зв'язку В. В. Ільїн пише, що іс-торія як закономірне системне явище номоло- гічна, вона пов'язана з проявом об'єктивних залежностей (від моральних, культурних - до фізичних). Історія як гуманітарне явище пов'язана з діяльністю осіб і на неї зав'язана: без одиничних особових вчинків немає загаль-них історичних дій. «З історії, - підкреслює Ільїн, - не видворити ні номологічності (зако- новідповідності), ні волюнтаристичності (сво-боди волі агентів дій). Відокремлення волюн-таризму від номологізму дає псевдоісторичну доктрину, стилізацію під повноцінну історію». Гіпертрофія як одного, так і іншого робить з історії компендіум анекдотів, а не науку. Не-адекватність суб'єктивістських (волюнтаризм) і об'єктивістських (номологізм) доктрин істо-рії примушує шукати нові експлікативні ев-ристичні схеми, такі, які дозволили б провести обидва начала адекватно [4, с. 115-117].

Тому предметом вивчення історії мають бути не лише соціальні процеси, структури і інститути, але й індивідуальні і колективні дії людей, їх уявлення, цінності і установки. «Той, хто обмежується аналізом глобальних процесів, - пише Ю. Кока, - відмовляється тим самим від фундаментального положен-ня про те, що вони (особливо у фазі їх виник-нення), є наслідком індивідуальних і колек-тивних дій. Ніколи не можна забувати про те, що структури народжуються, змінюються і рушаться під їх впливом. Структури завжди залежні від людини, якою б не була їх власна динаміка, який би відбиток вони, у свою чергу, не накладали на сферу суб'єктивності, і як би мало вони у результаті не співпадали з цілями діянь людей або з їх життєвим досвідом» [6, с. 174-189].

Це ж відноситься і до соціальних інсти-тутів. «Двосторонній характер суспільства, - пише Ф. Абрамс, - той факт, що суспільна ді-яльність - це одночасно наш вибір і обов'язок, нерозривно пов'язані з іншим фактом: єдина реальність, притаманна суспільству, це істо-рична реальність, реальність у часі. Коли ми говоримо про двосторонній характер суспіль-ства, ми маємо на увазі, яким чином з плином часу дії перетворюються на інститути, а інсти-тути, у свою чергу, змінюються завдяки діям» [10, с. 2-3].

Людські дії в історії В. В. Ільїн порівнює з «діями» в межах коаліційних та позакоалі- ційних ігор в умовах неповної, постійно змін-ної інформації. Процес історичної дії полягає в осмисленому переході від вихідного стану до наступного через вибір гравцями стратегій поведінки. Акти вибору відповідають страте-гіям гравців в іграх з неповною інформацією, коли жодному з учасників гри досконально невідома позиція дерева гри, в якій він знахо-диться. Прийняття рішення (вибір стратегії) в умовах невизначеності здійснюється з опо-рою на відстеження розстановки сил, вивчення кон'юнктури, врахування ресурсів тощо. Од-нак оптимізаційну спрямованість актів вибору (прийняття рішень) здійснює зміст фундамен-тальних соціальних констант, які орієнтують на розумну, передбачувану поведінку персона-жів історії, що, як правило, беруть участь в ан-тагоністичних, затратних, конфліктних іграх. До фундаментальних соціальних констант В. В. Ільїн відносить «оптимуми устрою життя», які відбивають «стиль, строй, порядок макси-мально відрегульованого (відповідно до ідеалів) існування» [4, с. 321-322].

У цьому зв'язку центральне місце в роботі історика займає тлумачення сенсу, без якого, - пише Д. Тош, - історичні джерела не «заго-ворять», і ми ніколи не наблизимося до розу-міння минулого. При цьому сенс тексту розгля-дається як сфера не лише індивідуального, але і колективного сприйняття світу. Ключовим поняттям є культура як система сприйнять, яка характеризує суспільство і об'єднує його членів. Це гігантська сфера для вивчення, яка охоплює все, починаючи від формальних пе-реконань, виражених в ритуалах і «правилах гри», до неусвідомленої логіки жестикуляції і зовнішнього вигляду [8, с. 241-242].

Мета дослідження - виявити місце та роль принципу холізму в постнеокласичній філосо-фії історії.

Виклад основного матеріалу. Прагнучи до холістичного розгляду предмета наукового до-слідження, постнеокласики виділяють в історії структурні залежності різного рівня, діахрон- ні і синхронні зрізи, різні системи. Зокрема, В. В. Ільїн в онтології історії виділяє: 1) струк-турні залежності далекого порядку (мегатен- денції), які розкриваються соціальною фено-логією, фундаментальною ритмодинамікою (цикліка, ритміка соціально-історичних струк-тур, генерація, реставрація, елімінація соці-ально-історичних обставин); 2) структурні за-лежності середнього рівня (макротенденції), що розкриваються модульними теоріями соці-уму (типи державних рухів, ґрунтові впливи); 3) структурні залежності локального рівня (мі- кротенденції), які розкриваються антрополо-гічними описами (діяння осіб, масштаб персо-нальних цілей) [4, с. 323].

Д. Тош вважає, що будь-яку історичну си-туацію можна розглядати як місце перетину двох площин. «Одну з них можна назвати вер-тикальною (чи діахронною) - вона є тимчасо-вою послідовністю попередніх проявів цієї ді-яльності. Інша площина - горизонтальна (чи синхронна), тобто дія різних чинників, що впливають в той момент, на конкретну подію» [8, с. 134].

У предметному полі історичного досліджен-ня І. Савельєва та А. Полєтаєв виділяють три системи: 1) систему особи (включає розумові і поведінкові аспекти існування людини), що генерує соціальний світ; 2) систему соціаль-ну, яка організує цей світ; 3) систему культур-ну (включає продукти матеріальної і духовної культури), що забезпечує функціонування со-ціального світу. У соціальній системі відпо-відно до видів соціальної взаємодії ці вчені ви-діляють економічну, політичну і соцієтальну підсистеми. Внутрішнім середовищем для цих підсистем є система буденного життя, тобто по-всякденної взаємодії. Якщо елементами соці-альної системи є взаємодії осіб, то елементами системи культури - продукти діяльності осіб. Система культури охоплює ідеальні і інститу- ціональні традиції, цінності і ідеї, світогляди, ідеології і форми їх вираження, тобто симво-лічне розуміння і тлумачення реальності, за до-помогою яких підтримується і накопичується не лише усний і письменний, але взагалі будь- який вид комунікацій [7, с. 8-9].

Постнеокласична історія стає і каузальною, і казуальною. Тому в предметі історичного до-слідження постнеокласична підсистема про-понує виділяти, з одного боку, різні пласти, пов'язані з впливом загальних і необхідних причин, а також з впливом особових причин і вільних вчинків. З іншого - встановлювати від-ношення усього цього до організації людини, оскільки людина в актах своєї діяльності, заяв-ляючи про свободу волі, обов'язок, повинність, самозвеличання, пересилює природні межі, ви-ходить за встановлені буттям рамки [4, с. 331].

У цьому зв'язку питання про причинність історичних подій відрізняється особливою ба-гатоплановістю, відбиваючи постійний взаємо-вплив різних сфер людського досвіду. Д. Тош вважає, що «треба, як мінімум, розмежувати загальні й безпосередні причини: перші мають довгострокову дію і локалізують конкретну по-дію, поміщають її, так би мовити, в «потік» історії, другі ж зумовлюють її результат, що часто має специфічний, абсолютно неперед-бачений характер» [8, с. 134]. Наприклад, на-родні рухи, - пише В. В. Ільїн, - інспіруються циклічними об'єктивними явищами (торгівель- но-промислові, фінансові кризи, природні катаклізми, економічні дисфункції тощо), на які накладаються людські фактори дії. «Зв'язок одного з іншим, будучи ані єдиним, ані обов'язковим, стає все ж таки суттєвим. Каузальний порядок історії залежить від казу-альних впливів персонажів та осіб - їх вчинків, інтенцій, комплексів» [4, с. 335].

Багатосторонній характер причинності в іс-торії вимагає призупинення послідовного (хро-нологічного) викладу подій, щоб по черзі зва-жити всі чинники, що відносяться до справи, не втрачаючи з виду їх взаємозв'язку і вірогід-ності того, що конфігурація кожного чинника з часом міняється. Тому постнеокласика підкрес-лює обмеженість наративного способу викла-ду історичних подій, особливо в тих сферах іс-торичної реальності, де «може не бути яскраво виражених «головних героїв», чиї дії і роздуми можна представити у вигляді розповіді» [8, с. 137].

І нарешті велика увага приділяється проб-лемі довгих хвиль в історії, її циклам і ритмам. Погляд на предмет історичної науки крізь при-зму довгих хвиль (циклів і ритмів) дозволяє зробити висновок про тих, що «онтологічний базис історії має дві складові»: вихідним почат-ком виступають людські цілі, мотиви, інтер-еси, цінності, які накладаються на об' єктивні (підвладні циклічним залежностям, що мають власну ритміку) умови життєдіяльності. Іс-торичні події через це багатопричинні: сморід породжений і особами (лицедіями), і об' єк- тивними залежностями, внаслідок включення осіб в більш глибокі каузальні зв'язки, що ма-ють визначену історичну циклічність і ритмі-ку. При такому погляді на предмет історичної науки особливе значення надається фазовим переходам в історії як динамічній системі, яка взаємопередбачає і історичну мінливість (роз-виток), і історичну стійкість (збереження). Сто-совно історичної реальності розрізняють два типи фазових переходів:

1. Фазові переходи першого роду - соці-альні мутації: в точці фазового переходу спо-стерігається виділення цивільної енергії і на-сильницька, фронтальна катастрофічна зміна форм існування. Фазові переходи першого роду йдуть під прапором революцій.

2. Фазові переходи другого роду - соціальні трансформації: в точці переходу реєструються ненасильницькі поліморфні перетворення за рахунок ламінарних акцій, які санують про-цес. До фазових переходів другого роду відно-сяться реформації. Стан фазової рівноваги ха-рактеризується балансом сил у суспільстві [4, с. 329-330].

Проблема довгих хвиль (циклів і ритмів) в історії вписується в так звану «немарківську парадигму», яку розглядають як основу однієї з наукових картин світу.

У ХХ столітті під впливом передусім фі-зики склалася наукова картина світу, осно-ву якої становлять «марківські процеси», або процеси без наслідків. «Марківські процеси» - це випадкові процеси, для яких при відомо-му стані системи зараз її подальша еволюція не залежить від стану системи у минулому. Іншими словами, минуле і майбутнє процесу не залежать один від одного при фіксовано-му сьогоденні. Тому, знаючи стан системи в який-небудь момент часу, можна лише визна-чити ймовірнісну картину поведінки системи в майбутньому. Нині деякі вчені говорять про формування такої наукової картини світу, яка складається під впливом біології і «немарків- ської парадигми», під якою розуміють систе-му уявлень, що описують процеси з пам'яттю. Згідно з цими уявленнями в біологічних, еко-номічних, соціальних явищах ніяк не мож-на нехтувати передісторією. Тут роль пам'яті дуже велика, вона безпосередньо впливає на вибір шляху розвитку. Процеси, що відбу-ваються у минулому, відображаються в змі-нах структур. Стосовно історії це означає, що пам'ять про минуле, яка є соціальною інфор-мацією, зафіксованою в певних структурах, зумовлює не лише актуальний стан соціальної системи, але й картину її поведінки в майбут-ньому.

На основі «немарківської парадигми» скла-дається уявлення про суспільство як квазі- рівноважну систему, що включає величезну сукупність структурних ритмів, обумовлених «рекурентним характером зміни системи, ви-значуваним залежністю від минулого, від пам'яті». Тому вивчення минулого, спрямова-ного на встановлення в ньому різноманітних ритмів (історичних циклів) дозволяє пояснити і передбачати актуальну і майбутню поведінку соціальних систем [1, с. 94-103].

При цьому потрібно враховувати, що з по-зицій «немарківської парадигми» наступні фази історичних циклів «не є точним повторен-ням попередніх і можуть сильно відрізнятися від того, що було в минулому. З цих позицій чистий поступальний розвиток суспільства зо-всім не представляється найбільш вірогідним». У зв'язку з цим, як пишуть Азроянц, Харито-нов та Шелепін, «цілком можна припустити циклічний хід історії, наприклад, уявити собі сценарій поступового повернення від лібераль-но-демократичного суспільства сучасності до рабовласницького, але, природно, в зміненій формі. Якщо в давнину застосовувалися фі-зичні форми утримання рабів у покорі, то в майбутньому може виявитися ефективним без-посередня дія на свідомість, що дозволяє мані-пулювати людьми. Перші прояви цієї можли-вості можна бачити вже зараз в результаті дії засобів масової інформації» [1, с. 94-103].

Характерною рисою постнеокласичної під-системи філософії історії виступає різномасш- табність розгляду історичної дійсності. Пер-ший масштаб припускає вивчення одиничних дій і створюваних ними історичних фактів; другий - конкретних історичних подій, про-цесів і інститутів, цілісне охоплення яких не-можливе без певних процедур, що уловлюють рух в часі і в просторі; третій - універсальних історичних подій і процесів. Різні масштаби розгляду історичної дійсності відповідають, як вважають постнеокласики, самій її приро-ді. Тому дуже небезпечні спроби оголосити той або інший масштаб єдинореальним, а всі інші - фікціями. Такі спроби ведуть до спотворення дійсності, заважають сприймати всю її повноту і складність.

У зв'язку з цим принцип холізму в постнео- класичній історичній науці передбачає враху-вання переплетення і взаємопроникнення ре-альностей різних масштабів у просторі історії в цілому. Ключовим завданням постнеокласич- ної підсистеми історичного дослідження є побу-дова «диференційованих моделей» пояснення реалій минулого з подальшим синтезом резуль-татів і різномасштабних інтерпретацій [5, с. 40].

Проте предмет історії, як вважають постнеокласики, не вичерпується комбі-нацією об'єктивних соціальних чинників і суб'єктивних людських дій. Річ у тому, що в історії, як підкреслює В. В. Ільїн, в стихії осо-бової діяльності переслідується локальний (его-їстичний) інтерес; загальний же сенс того, що відбувається, встановлюється заднім числом, реставрацією ідеалів. Тому результат діяльнос-ті, як відзначав ще Гегель, не співпадаючи з її мотивами, здійснює ще щось більш далеке, що хоча і поміщене внутрішньо в суб'єктивний ін-терес (локальна дія), але його перекриває.

У рамках постнеокласичної підсистеми іс-торичного дослідження історики прагнуть до вивчення не лише поведінки індивідів, але і великих подій і колективних змін, які не зводяться до сукупності людських прагнень. «Справа в тому, - пише Д. Тош, - що під ша-ром очевидної історії висловлених намірів і усвідомлених (хоча іноді і не висловлених) три-вог лежить латентна історія, що складається з процесів, про які сучасники мають лише смут-не уявлення, таких, як демографічні зміни, еволюція економічних структур і глибинних цінностей. Оскільки історики вивчають роз-виток суспільства в часі, вони здатні виявити вплив подібних чинників. Тому історики за-йняті не лише «воскресінням» минулого. Цьо-му завданню цілком би відповідало трактуван-ня подій минулого в ізольованому, довільному вигляді, але насправді історики трактують їх інакше. Створення наукової праці засноване на припущенні, що конкретна подія пов'язана з тим, що відбувалося раніше, одночасно, а та-кож з тим, що за нею слідувало; коротше, вона розглядається як частина історичного процесу. Особливо важливими, з точки зору історика, вважаються події, які при ретроспективному погляді виявились важливими віхами процесу [8, с. 133-134].

У цьому зв'язку постнеокласичні дослідни-ки відмічають, що «час і порядок подій в часі - лише один ключ до розгадки; завдання істори-ка полягає і в тому, щоб виявити більш істотні зв'язки між ними, ніж чисто хронологічні». Іс-торик повинен не лише «ковзати» по поверхні історичних подій, але і вводити їх у ширший часовий і ціннісний контекст, оскільки «прозо-рі дії людей мають непрозорі значення, які не співпадають з перипетіями історичного само- пливу. Історія мовби розшаровується на істо-рію подій і історію значень. Перша - фіксація фактів, історіографія, хроніка самоочевидної рутини природного потоку життя. Друга - ро-зуміюча історія, ідеалологія, рефлексія цілей, цінностей, які відлущуються над часом. У хро-ніках залишаються події, в анналах - тенденції (надособові, імперсональні, транссуб'єктивні складові ходу речей). Онтологія історії, як видно, складається з фактичного і над- фактичного, до якого відноситься неминучий вимір діяльності - спосіб організації життя на інноваційних, ефективних началах. Подвій-не, невидиме нами дно історії - це царство зна-чень, яке акумулює якість історичних дерзань та виходить за емпіричний час [4, с. 337-338].

Висновки. Цілісне бачення історичної ре-альності обумовлює, на думку постнеокла- сики, необхідність комплексного підходу до її вивчення. Успішну реалізацію цього під-ходу вони пов'язують із застосуванням в іс-торичних дослідженнях і методів кількісного аналізу, використовуваних, як правило, при вивченні надіндивідуальної реальності, і фор-мально-логічних методів у текстології, що при-пускають вивчення баз даних за допомогою комп'ютерних технологій, і методів некласич- ної герменевтики, спрямованих на осягнення сенсу чужих культур.

Визнаючи необхідність не лише предметно-го, але й методологічного холізму в історичній науці постнеокласики знову підняли питання про уніфікацію наукового знання. Вони вва-жають, що межу між соціальними і природни-ми науками необхідно стерти приблизно так само, як стерлася межа між хімією та біологі-єю. Таку спробу, зокрема, зробив Е. О. Уілсон, який у роботі «Збіг: єдність знання», показав, що наше розуміння навколишнього світу і са-мих себе визначається людською природою, що розвивалася в постійній взаємодії генів і культури [9]. Беручи під захист проект уніфі-кації наукового знання, П. Гросс вважає, що він дозволяє заповнити пропуски і встановити взаємозв'язки між різними науками, у тому числі і гуманітарного циклу. Крім того, в цьо-му проекті П. Гросс бачить не лише шанс до відродження в науці строгіших методів і кри-теріїв, але й засіб до досягнення масштабніших цілей. Без універсалій, здобутих наукою, під-креслює Гросс, «ми мали б лише безліч приват-них уявлень, що склалися у різних народів, у тому числі і тих, до яких ми самі по волі випад-ку належимо» [3].

Размещено на Allbest.ru