Постановка проблеми. Право власності є ключовим інститутом у будь - якій правовій системі, фактично, воно лежить в основі соціальних відносин і визначає соціальну модель суспільства. Соціальні моделі номадичних спільнот є в своїй суті унікальними, оскільки, як свідчать історичні факти, кочовики мають характерну властивість добре адаптуватися до різноманітних умов життя і господарської діяльності. Добрі адаптаційні властивості кочовиків, вочевидь, сформувалися під впливом їх способу життя, який передбачає потребу регулярно змінювати своє місце перебування, а тому вони мають швидко орієнтуватися в нових умовах і у будь-який момент готові часто переміщуватися на не обжите місце проживання, в якому пристосовуватися до життя. Номади були справжніми "гостями місця" в суспільно-політичних процесах Євразійського геополітичного простору.

Особливе місце у державотворчому процесі номадів займає інститут права власності, володіння і користування ресурсами елітою суспільства. У тюрків раннього Середньовіччя, на етапі формування перших тюркських держав, починаючи від Тюркського каганату (552-603 рр.), він набуває яскраво вираженого логічного характеру.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема власності, володіння і розпоряджання майном і ресурсами у ранньосередньовічних тюрків досліджувалась деякими вченими-тюркологами, зокрема В. Бартольдом [1], А. Бернштамом [2], С. Кляшторним [3] та ін. Але малодослідженим залишається питання ролі проблеми власності у державотворчому процесі на етапі становлення державності у ранньосередньовічних тюрків.

Метою статті є дослідження інститутів власності, володіння і розпоряджання майном і ресурсами у ранньосередньовічних тюрків у контексті їх державотворчого процесу.

Основні результати дослідження. У період Середньовіччя власність, володіння і користування еліти суспільства визначало устрій держави і ранньосередньовічні тюрки не були винятком. Знать номадів, здійснюючи свої військові походи, мала турбуватися і про безпеку своїх підданих, адже знищення орди позбавляло економічної бази кагана і його племінний союз (Ель). Тому виникала ситуація, за якої поряд із загальною мобільністю номадів кагана чи бека та їх військо стримувала наявність орди (включала табуни худоби, сім'ї, військовий обоз тощо), яку вони мали постійно захищати, тому військо було тісно прив'язаним до орди. Адже втрата орди означала втрату всього поголів'я і втрату економічного базису державності. У той же час У державах, економічну базу яких складало землеробство, автономний у питаннях ведення господарства землероб відновлював втрату свого господарства у результаті воєн або природних катаклізмів самостійно, без втручання зі сторони держави чи феодала, з належним ентузіазмом, відчуваючи його як своє власне. Кочовик без захисту своїх пасовищ від зовнішніх загроз протягом тривалого терміну не мав змоги відновити втрачене поголів'я.

Аналіз права власності у ранньосередньовічних тюрків варто із дослідження інституцій, які забезпечували право власності. У першу чергу це були традиції, суворе дотримання яких гарантувало недоторканість власності. Найбільш характерним прикладом таких традицій, які забезпечували право власності, була сплата калиму родині нареченої при одруженні та створення господарства для сина батьком. Усі ці правочини фіксувалися тюрками на камені, причому, здебільшого, вони фіксувалися на меморіальному камені, присвяченому покійному, який їх вчиняв [4, с.57, 77-78]. Меморіальний камінь для давніх тюрків мав велике символічне значення, на що нам вказує напис на одному з них, в якому йдеться про те, що встановлений камінь, на якому здійснено даний напис, вічний як земля [4, с.27]. Тобто, меморіальний напис слугував засобом увічнення інформації, вибитої на ньому. На дане призначення меморіального каменя нам вказують і написи на стелі, присвяченій Кюль-Тегіну, зокрема, заклик до підданих слухати викарбуваний на камені текст як керування до виконання заповіту померлого кагана. Відповідно, фіксація правочинів на камені може нами розглядатися як засіб увічнення інформації про них.

Розглянемо контекст, в якому в меморіальних написах містяться відомості про сплату калиму. На одному із написів міститься інформація, що мемо - ріант віддавав своїх доньок заміж без калиму. Вочевидь, він пишався тим своїм правочином і сам факт видачі доньки без калиму повинен був мати велике значення у світлі його увічнення.

Одруження у традиціях усіх євразійських номадів мало наслідком заснування нового господарства для новоствореної сім'ї і сім'я у номадів, і тюрків зокрема, була основною господарської одиницею. Всі інші суспільні інституції були лише засобами гарантування умов для господарської діяльності сім'ї. До цього висновку прийшли відомі дослідники номадизму, зокрема А. Хазанов [5, с.261], а також щодо ранньосередньовічних тюрків до відповідного висновку приходить А. Бернштам [2, с.89].

На прикладі співвідношення функцій сім'ї і решти суспільних інституцій у ранньосередньовічних тюрків ми можемо бачити номадичну модель інституційного забезпечення господарської діяльності. Так, єнісейські написи нам опосередковано дають інформацію про інституційну структуру організації господарської діяльності. Зокрема, в написах приватна власність згадується як сімейна, розпорядником якої є глава роду, здебільшого, саме йому присвячувалися меморіали. Даний факт є красномовним, оскільки він, вочевидь, свідчить, що встановлення меморіалу мало служити за фіксацією права власності на майно, розпорядником якого була конкретна особа-глава роду і тим фактом мала обумовлюватися подальша доля того майна [4, с.56-57, с.77-78].

Так, єнісейські меморіальні написи містять, здебільшого, голосіння з приводу розлучення меморіанта із його майном [4, с.56-57]. Отже, його власник і розпорядник висловлює жаль з приводу відсутності у нього можливості розпоряджатися його майном і, відповідно, переймається долею того майна. На це вказує вислів, який часто зустрічається в написах "я не насолодився" [4, с.107]. Тому ми маємо факт, що становище майна меморіанта в результаті його смерті стає завислим, інакше меморіальний напис не містив би голосіння з приводу розлучення із ним, при тому старанно його перераховуючи. Перераховування майна свідчить нам про прагнення зафіксувати інформацію про нього. Тому, в даному разі, інтерес представляє вияснення до кого саме було адресовано ту інформацію. Можемо припустити, що її було адресовано до осіб, яких меморіантом перераховано у написі, здебільшого це його родичі, дружинники і хан [4, с.56-57]. Якщо саме до тих осіб адресовано напис на меморіалі, то, відповідно, до них і має бути адресовано інформацію про те, що меморіант віддавав своїх дочок заміж без калиму. Тоді, виходить, що він прагнув звузити коло претендентів на його спадщину. У всякому разі, згадка про видачу доньок заміж без калиму [4, с.77-78] свідчить про фактичний подарунок меморіанта родині, в яку він передавав свою доньку і, причому, за той "подарунок" йому були зобов'язані, інакше він би не засвідчував про наявність того факту в меморіальному написі. Відповідно, бачимо у давніх тюрків-нома - дів наявність інституту боргових зобов'язань, за яких кредитор здобував собі соціальний статус і мав певні можливості впливу на структуру господарства боржника, зокрема, у питанні включення чи не включення його сім'ї у число претендентів на його спадщину.

Часто меморіант у тексті стели поряд із перерахуванням спадкоємців наказував, щоб його спадкоємці були вірні ханові [4, с.68, с.77-78, с.93-94]. Тому тут ми маємо справу з прагненням забезпечити гарантії права на ту власність зі сторони держави. Однією з функцій хана було забезпечення гарантій майнового статусу своїх підданих, на що нам вказують стели Кюль-Тегіна у фрагменті, де йдеться як завдяки діяльності хана бідний народ став заможним [6, с.39-40; 7, с.35; 8, с.62-63]. Відповідно, функція хана, спрямована на забезпечення майнового становища його підданих, мала передбачати і створення умов для збереження майна підданих. Для її виконання він мав надзвичайно великі повноваження, аж до переселення народу у місце, яке вважав кращим для процвітання підвладного йому народу.

Відповідно, в разі смерті свого підданого знатного походження, який служив ханові, хан мав, фактично, подбати про долю власності меморіанта і розпорядитися нею слід було лише розподіливши її у межах перерахованих у меморіальному написі осіб. Стела Кюль-Тегіна нам вказує на турботу хана про збереження традиції передачі спадщини у фрагменті, в якому ідеться про руйнацію державності коли молодші брати не бажали шанувати старших, а їх діти не бажали шанувати батьків [6, с.17-18; 7, с.36; 8, с.65]. Статус в сім'ї і власність у номадів Середньовіччя були нероздільними, фактично, власність, яка передавалась у спадщину мала забезпечувати економічну основу статусу осо - би-спадкоємця. Тому стела, якою уславлювався принц Кюль-Тегін і, поряд із ним тюркські кагани, вказує на природну функцію кагана - збереження традицій, які регламентували передачу у спадок соціального і майнового статусу.

Сам захист приватної власності, увічнюючи її написами на меморіалах, говорить нам про розвинутий інститут приватної власності у давніх тюрків, тим більше його розвиток підкреслюється згадкою про видачу своєї доньки без калиму, тобто, фіксуються довготривалі боргові зобов'язання. Відповідно, той інститут мав поширюватися на всі прошарки тюркського суспільства, але виникає питання чи однакові були інституційні гарантії захисту того інституту для всіх соціальних прошарків. Насамперед меморіальні написи нам свідчать лише про захист приватної власності знатних людей, крім того, на написах окремих категорій ханських службовців взагалі не міститься згадки про їх власність.

Наступним важливим елементом фіксації права власності після спадщини і сплати калиму є створення батьком господарства для свого сина, його господарське відокремлення від батьків. Ми маємо свідчення про створення таких господарств [2, с.91] водночас проявом тієї традиції зі сторони хана було призначення шадами його родичів, особливо молодших, про що йдеться в стелі Кюль-Тегіна. Так, старшого брата Кюль-Тегіна було поставлено шадом над народом тардуш у той час, коли каганом був його дядько [6, с. 20-21; 7, с.38; 8, с.68]. Дані рішення ханів спрямовувались на господарське відокремлення молодших родичів. Водночас є також свідчення, що батько присвячує своїх синів ханові як вправних майстрів [4, с.93-94]. У даному разі вони розглядалися батьком не як самостійні господарники, а як майбутні службовці на ханській службі. Але, в контексті виокремлення сина в самостійне господарство, він зникає зі згадок на меморіальних написах. Отже, насамперед він ставав самостійним господарем і тому батько не мав відповідальності за його майбутнє й забезпечував своєю спадщиною тих, хто не мали власного господарства. Такими були насамперед його дружини, які не могли бути власницями самостійного господарства, а також дружинники, які мали утримання завдяки службі і їх зарахування до числа спадкоємців надавало їм право на продовження служби й утримання. Часто саме дружинники встановлювали меморіали покійним знатним особам, бекам та ін. і про це вказували в написах, фіксуючи також свою чисельність [4, с.101-102]. Тому, очевидно, що навколо знатної особи існувала військово-господарська одиниця, яку складали табуни худоби тієї особи, юрти, які також були приватною власністю, а також пасовища, які були суспільною власністю, але дана особа була їх розпорядником. Цілісність господарського комплексу забезпечувала дружина, яка виконувала поліцейські функції щодо народу, підвладного беку чи іншому володареві, а також здійснювала захист того комплексу і вела війни із метою підтримання статусу володаря та отримання здобичі.

Звертає на себе така власність як юрти, які мали значення не лише в якості житла. В меморіальних написах про них ідеться як про особисту власність меморіанта [4, с.101-102], якому навряд чи потрібно було мати велику кількість житла для себе, зважаючи на кочовий спосіб життя. Отже, насамперед у даному разі йдеться про юрти в адміністративному сенсі, як центри управління справами і ресурсами. Стела Кюль-Тегіна згадує одну з важливих місій принца Кюль-Тегіна, а саме, захищати обоз хана. Втрата обозу і гарему для тюркського хана вважалась його кінцем, як вдало відзначив А. Бернштам [2, с.97-98]. Тому на Кюль-Тегіна у даному разі було накладено важливу місію. Відповідно, під юртами ми маємо розуміти адміністративно-господарських комплекс володаря, на зразок замку в середні віки у Західній Європі чи града в Русі. Не дарма в єнісейських меморіальних написах міститься голосіння з приводу "розлучення" меморіанта із його юртами [4, с.103-104]. Він занепокоєний долею його господарства (аналог маєтку феодала). Тюркський володар був не стільки власником того господарства як володільцем і, як нам свідчить голосіння з приводу долі його господарства, не мав можливості безроздільно розпоряджатися тим володінням. Вочевидь, ним розпоряджалися окремі категорії його нащадків і дружинники, оскільки сини ним відокремлювалися для заснування свого власного господарства і в його господарстві залишався лише молодший син [2, с.91].

Аналогічно і з господарством хана, спадкування якого також становило складну проблему в суспільстві ранньосередньовічних тюрків. Так, Н. Бічурін за матеріалами його досліджень згадує виборність хана в Другому Тюркському каганаті (кінець VII ст. - 745 р.) [9, с.235]. Залишається відкритим питання щодо порядку висунення кандидатур на вибори хана і його обрання. Сучасні дослідники намагаються проводити реконструкцію виборів хана за аналогією із пізнім періодом у тюркській історії, коли порядок виборів було доволі детально висвітлено в джерелах. Китайські хроніки нам вказують на наявність традицій, якими мали керуватися при виборі хана, зокрема, згадується як виняткова ситуація, коли ханом вибирали молодшого брата покійного хана, тобто, здебільшого, мав вибиратися старший син (як нам на це вказують ті самі китайські хронічки) [9, с.233]. Відповідно, обраний ханом і ставав розпорядником ханського господарства, а, отже, ханське господарство було безроздільним володінням хана лише за його життя, а після смерті ним розпоряджався колегіальний орган, який вибирав нового хана, щоправда, в рамках передачі того господарства новому ханові. Тому із господарством хана ми маємо ситуацію, коли воно становило цілісний і неподільний комплекс, тобто, панував принцип подібний до принципу майорату в Західній Європі. На це нам вказує і те, що близькі родичі хана могли ставати володарями інших народів й засновувати свої господарства, зокрема старший брат Кюль-Тегіна, який говорив про народ токуз-огу - зів, які збунтувалися проти нього, як про свій власний [6, с.31; 7, с.42; 8, с.75]. Тобто, вони не могли розраховувати на частку в ханському господарстві, а лише на утримання за його рахунок при умові служби ханові.

право власність рунічний напис

Висновки