Розглянуті питання джерельної бази дослідження розвитку Волинської землі, з її особливістю, історичною стабільністю та геополітичними факторами в процесі їх становлення та завершення. Для відтворення історії, господарчої діяльності та культури населення краю використані писемні й археологічні джерела. Писемні джерела поділяються як на нарративні (розповідні) так і актові. Найвагомішими серед джерел є археологічні, значна частина яких опрацьована і опублікована як вітчизняними так і зарубіжними дослідниками. Значний матеріал по даній проблемі накопичений українською історіографією.

Ключові слова: Волинська земля, писемні джерела, археологічні джерела.

Історія українського народу ґрунтується на широкій різноманітній джерельній основі. Джерельна база історії українських земель винятково багата і за просторово - географічними та хронологічними періодами.

Особливо зростає роль джерелознавства в сучасних умовах, коли джерельна база історії українського народу, з одного боку поповнюється новим масивом історичних пам'яток, а з іншого - відбувається процес очищення її від фальсифікацій і спотворень, нашарування минулого ідеологічного підходу до відбору та інтерпретації джерел. Українські науковці зробили значний крок у розвитку теорії і практики джерелознавства. Заслуговують на увагу праці "Історичне джерелознавство" [4], С. Марчука "Писемні джерела з історії України" [7]. Чимало зроблено для висвітлення джерельної бази окремих територій Київської держави, зокрема її північно-західної території - Волинської землі. Широку історичну панораму розвитку Волині розкрито у працях М.М. Кучинка [5; 6] та Г. Охріменко [8]. Та все ж висвітлення історії краю у археологічних та писемних джерелах залишається ще недостатньою.

волинська земля писемне археологічне джерело

Предки нинішніх волинян оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію і охоплює нині райони на південь від Прип'яті та верхів'їв Західного Бугу. Сліди перебування людини збереглися з найстаршої доби існування людини взагалі - з часів палеоліту (400300 тис. р. до н. е.). Життю первісних людей тут були притаманні ті ж самі закономірності, що й буттю людини в південній половині Європи часів кам'яного віку. Поступово від збирання дикоростучих плодів і коренів, а також полювання людина переходить до землеробства. Це сталося за доби неоліту, пізнього кам'яного віку (8-3 тис. рр. до н. е.) [8, с.12].

Спочатку появляються мідні предмети - сокири та інші вироби, потім входить в ужиток бронза, далі залізо й срібло. Період з кінця 1 тисячоліття до н. е. і до середини 1 тисячоліття н. е. ознаменувався на Волині, як і на всій території східноєвропейського лісостепу, новими зрушеннями в розвитку продуктивних сил і дальшими змінами у виробничих відносинах місцевого населення.

Завдяки озброєнню рала залізним наконечником вже на рубежі нашої ери з'являється і орне землеробство, що набагато підвищило рівень цієї основної галузі господарства. Збільшення продуктивності землеробства та зростання спеціалізації в інших ділянках виробництва привели до відокремлення ремесла від сільського господарства. За наявними даними тоді на території сучасної Волині виділились три самостійні галузі ремесла - залізодобувне і ковальське, гончарське, ювелірне, вироби яких все частіше стають об'єктом торгівлі.

Застосування вдосконалених орних знарядь разом з тягловою силою у землеробстві дало можливість вести господарство окремою родиною, що було зв'язане з індивідуальним землекористуванням при збереженні общинної власності на землю. Тому в процесі розкладу родовообщинних відносин виникають нові явища суспільного характеру: індивідуальні родини в складі великої патріархальної сім'ї; територіальна община, що прийшла на зміну родовій; племінні об'єднання; племінна верхівка та військова дружина.

Найранішу групу старожитностей на Волині становлять пам'ятки зарубинецької культури (назва цієї культури походить від села Зарубинців Переяслав - Хмельницького району Київської області, де вперше був досліджений В.В. Хвойкою могильник даного типу) (III ст. до н. е. - II ст. н. е.), переважна більшість яких розташована у нижній течії р. Стир (Бишлях, Великі Толковичі, Зелениця, Іванчиці, Муравин), а також в середній течії поблизу Перська, Гіркої Полонки під Луцьком, в межиріччі Західного Бугу і Турії - Любомлі. Речовий інвентар західноволинських пам'яток зарубинецького типу складається з 30-ти предметів: 22 посудини, 3 фібул, 2 шпильок, бронзового ланцюжка і намистини [6, с.84-86].

Племена зарубинецької культури були осілим населенням. Провідне місце в господарстві належало, очевидно, скотарству. Підтвердженням цього є те, що селились вони по берегах річок, розлогі заплавні долини яких і великі ліси створювали сприятливі умови для розведення домашніх тварин. Натомість, ґрунти розміщених високо річкових мисів Західного Бугу, Стиру і піщаних дюн у заплавах річок Полісся були за своєю природою маловрожайними, тому рільничі знаряддя, якими користувалися, не могли забезпечити більшого врожаю. Однак слід зазначити, що й ця галузь виробництва відігравала неабияку роль у господарстві, свідченням чого є споруджування поблизу жител значної кількості будівель господарського призначення, частина яких служила для зберігання продуктів землеробства.

Визначаючи слов'янську етнічну атрибуцію зарубинецької культури, слід відмітити, що пам'ятки цього типу поширені виключно на схід від Західного Бугу, що свідчить про належність зарубинецьких племен до предків східної групи стародавнього слов'янства.

Період кінця першої половини 1-го тисячоліття характеризується існуванням на території Волині невеликих короткотривалих племінних об'єднань. Але вже скоро численні племена міняють свій спосіб життя, покидають насиджені місця в пошуках нових, кращих земель.

Іноді племена ділилися на частини, одна з яких залишалася на старому місці, а інша рушала в похід. Ілюстрацією такого явища є численні сліди східнослов'янських племен дулібів і волинян в Центральній і Південній Європі.

Згадки історичних джерел про племінну приналежність населення Волині досить скупі. Найповніший перелік давньоруських племен цієї території знаходимо у початковому списку "Повісті временних літ": дулібів, волинян, бужан. На території Західної Волині літописець помістив три різні племені - дулібів, бужан і волинян. Але вони проживали тут не одночасно, а послідовно змінювали одне одного. Своїми сучасниками автор "Повісті" вважає волинян: "Дулебыживяху по Бугу гденыне Волыняне". Це дає підстави вважати, що дуліби жили раніше і під час складання "Повісті" були вже історичною категорією. Точнішу хронологічну вказівку про дулібів дає літописець в іншій згадці, де він говорить про боротьбу слов'ян з аварами, які "воєваша на словени и примучишадулебысущая словены" і відносить це до часів "Іраклія царя" римського імператора, що владарював з 610 по 614 рр. Про бужан літописець говорить, що "бужане, занеседят на Бугу после же Волыняне" [7, с.40-44]. З цього випливає, що безпосередньо перед волинянами, які проживали у Волині ще у ХІ-ХІІ ст., там жило плем'я бужан (окремі історики назву племінного союзу божанводять від імені Божа - вождя племінного союзу антів кінця IV ст. Єдиний раз згадується в "Історії готів" Іордана. Російський академік О. Шахматов (кін. XIX - поч. XX ст.) вважав за можливе ототожнювати ім'я Божа (в деяких списках рукопису Іордана - Боза) з Бусом, про якого мовиться у "Слові о полку Ігоревім": Се бо готьскыя красныя девы. Поют время Бусово". Можливо історична пам'ять народу в часи створення "Слова" (XII ст.) сягала IV століття (не пізніше VI - VII ст. н. е.). Племена бужан і волинян згадував у IX ст. також і анонімний Географ Баварський, який вже не знав племінної назви дулібів, яка автору "Повісті" була відома, вірогідно, тільки з переказів або ранішніх писемних джерел. Племена "валінана" й "дулеба" знав арабський письменник IX - X ст. Масуді. "Між ними (слов'янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов'янські племена та інші їхні царі його слухали". На іншому місці: "Ми дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним з слов'янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він покликався на давні заслуги між ними". За його словами, волиняни були племенем, якому підпорядковувалися інші [3, с.7-8].

Історики Л. Нідерле та Б.Д. Греков, а за ними і інші вважають, що племена бужан, волинян і лучан походять від дулібів і що всі ці назви означають одне плем'я. На відміну від назви "дуліби", яку Б.Д. Греков вважає етнічним іменем, інші виникли як територіальні найменування, що походять від назв річок і міст - Волинь, Бузьк та Луцьк - колишніх економічних і політичних центрів. Ця зміна повинна була відбутися до IX ст.

Найбільш поширеною у вітчизняній і зарубіжній літературі є думка, що після розпаду дулібського союзу в VII-VIII ст., на його основі послідовно виникли племінні територіальні об'єднання бужан і волинян. В цьому випадку, слід думати, союз племен міняв свою назву залежно від того, яке з племен очолювало його на даному етапі. Остання назва волинян послужила для утворення географічної назви - Волині.

Співставляючи писемні і археологічні джерела з даними топоніміки, можна встановити, що територія дулібів доходила до Прип'яті на Півночі, до Верхнього Дністра на Півдні, до Горині на Сході і до Західного Бугу і Сяну на Заході. Дулібський племінний союз розглядається в історичній літературі як перший безсумнівний прояв давньоруської державності. Цей воєнний союз є першою подією, що відкриває нашу історію. Початковим етапом державності східних слов'ян це об'єднання вважають Б.Д. Греков і В. Мавродін. Археологічні дослідження ряду слов'янських поселень середини І тисячоліття на Волині і, зокрема, городища VI-VII ст. в с. Зимне поблизу Володимира-Волинського не суперечать висновкам істориків, а навпаки, підтверджують їх. Уже тоді на цій території існували соціально-економічні передумови для виникнення племінних об'єднань. Величезний і потужний дулібсько-волинський племінний союз з полянським союзом з осередком у Києві стали важливим кроком на шляху до створення давньоруської держави - Київська Русь [1, с.24].

Важливим питанням історії стародавньої Русі є виникнення і розвиток на її території місті князівств. Слід відзначити, що деякі ранньодержавні центри Русі беруть свій початок з окремих племінних політичних осередків які існували в VII-VIII ст., а можливо, і раніше. До таких центрів на західно-руських землях належать відомі за писемними і археологічними джерелами городи-міста Волинь, Червен, Володимир, Буськ і Луцьк на території дулібів (бужан і волинян). Характер названих центрів і територія, яка до них входила, поки ще не встановлені. Існують гіпотези, згідно з якими Буськ і Волинь були політичними центрами всієї території дулібів (бужан, волинян); перший з них був більш давній. Проте існують твердження, що Буськ, Волинь і Луцьк могли співіснувати і бути політичними центрами: перший - для Верхнього Побужжя, другий для Середнього Побужжя і третій - для басейну Середнього Стиру. Протягом VIII - IX ст. протоміста з притаманними адміністративною, виробничою, торговельною, ідеологічною, культурною, оборонною функціями переростають у міста справжні і стають центрами окремих князівств. Але не всі. Деякі з них виявилися не здатними вижити в нових суспільних умовах.

Схема археологічних пам'яток другої чверті І тисячоліття нашої ери

1 - пам'ятки черняхівської культури;

2 - пам'ятки культури карпатських курганів;

3 - пам'ятки типу Дитиничі;

4 - скарби римських монет;

5 - речово-монетні скарби [5, с.228].

Давньоруські літописи згадують численні городища і селища які існували в епоху стародавньої Русі на всіх її землях, в тому числі і волинській. На Волинській землі значне скупчення городищ виявлено на землях між Західним Бугом і Случчю, на вододілі між ріками Лугом і Липою (лівими притоками Стиру), в районі Полісся. За археологічними даними давньоруський город Луцьк, про який літописи повідомляють вперше наприкінці XI ст., існував як слов'яноруське поселення вже з VII-VIII ст.

Слов'янські пам'ятки VI - IXст.:

1 - пам'ятки VI - VII ст.;

2 - пам'ятки VIII-IX ст.;

3 - пам'ятки V1-IX ст.;

4 - група пам'яток VI - VII ст.;

5 - група пам'яток VIII - IX ст.;

6 - група пам'яток VI-IXcm. [10, арк.25]

Рільничі знаряддя і предмети господарського та побутового призначення [8, арк.240]

Прикраси [10, арк.11]

Зимніське городище VI ст. було залишене близько середини VII ст. і не відновило свого існування. Згодом неподалік від нього виникло нове поселення, яке перетворилося в місто Володимир - центр Волинського князівства.

Крім городів-міст та феодальних замків зустрічаються так звані городища-сховища (Піддубці, Підгайці, Гірка Полонка під Луцьком), які нібито не були постійно заселені і в яких укривалось лише населення довколишніх сіл під час набігів ворогів.

Волинсько-Галицьке князівство у другій половині XIII століття

Вся територія Волині була ще донедавна вкрита численними давньоруськими могильниками, в кожному з яких було по кілька десятків і навіть по кількасот поховань. Могильників було так багато, що навіть деякі села поблизу них приймали такі назви, як Могильне, Могилки, Могилівка та інші, а дороги, що проходили біля могильників, ще й тепер називають могильними, а місця поховань - могилками.

Основним видом сільського господарства за часів Київської Русі на Волині залишалося землеробство при значній ролі скотарства. Археологічні матеріальні знахідки залізних наральників, різяків, чересел, серпи, коси, лопати, жорнові камені свідчать про високий рівень землеробської техніки [5]. Високо розвинутими були й різні види ремесел: ковальство, ювелірство, гончарство та ін. Прикраси різних форм знайдено в Зимне, Новосілках, Термно, Піддубцях, Лищі, Романові, Ставку.

Важливу роль у розвитку торгівлі на Волині в ІХ-ХІІ ст. відігравали торгові шляхи місцевого і міжнародного значення. З міжнародних найважливішим був шлях з Києва через Волинь до Праги. Він проходив з Києва на Бєлгород, Звиждень, Корчеськ, Дорогобуж, Пересопницю, Луцьк, Володимир-Волинськ і далі на Завихвост, Сандомир, Вісліцу, Краків до Праги. Цей шлях був важливим в той період, коли між Сходом і Заходом велася широка торгівля товарами східного походження (шовкові і золототканні тканини, предмети художнього ремесла, дорогоцінні камені, благородні і кольорові метали тощо), але в XII ст. в силу багатьох політичних подій того часу, зокрема занепаду арабсько - іранських держав, цей шлях втратив своє значена. Крім міжнародних торгових шляхів на території Волині знаходилася мережа торгових шляхів місцевого значена, одним з яких був Волинський шлях між Галичем і Володимиром-Волинським.

У XI-XII ст. внаслідок багатьох історичних причин зв'язки окремих руських земель з центром Давньоруської держави ослабли. Велика раніше територія Київської Русі почала дробитися на окремі землі і князівства. Волинське князівство значно довше, ніж Галицьке, залишалося в складі Русі, хоча протягом XI і першої половини XII ст. не раз ставало об'єктом війн і в ньому правили князі з різних династій, в тому числі і Маномаховичів. Волинське князівство остаточно відділилося від Києва в середині XII ст. коли тут стали князями сини Ізяслава Мстиславовича (помер в 1154 р.). Згідно з домовленістю між синами Ізяслава, Мстислав отримав Волинське, а його брат Ярослав - Луцьке князівство, без обмежень щодо дальшого їх поділу. Волині загрожувало роздроблення, що набуло конкретних форм після смерті Мстислава і Ярослава. Почали виникати окремі малі князівства з центрами у Володимирі, Бельзі, Червені, Бресті, Луцьку, Дорогобужу, Пересопниці і в Шумську. Але цей процес поділу і роздробленості Волині зумовлений рядом причин загально-руського характеру, був зупинений у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславовичем. На українських землях на теренах держави Київська Русь з'являється нове державне утворення - Волинсько-Галицьке князівство, яке з 1253 р. стає королівством Руським або Українським.

Список використаних джерел