Становище балканських народів наприкінці 60-х на початку 70-х років ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка

Становище балканських народів наприкінці 60-х на початку 70-х років ХіХ століття

Григорук Н. А.,

кандидат історичних наук,

доцент кафедри нової і новітньої історії

Анотація

балканський народ державність визвольний

Дослідження полягає у визначенні становища балканських народів наприкінці 60-х на початку 70-х років ХІХ cm. у процесі здобуття ними власної державності. Метою статті є на основі комплексного й об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити обґрунтовані висновки щодо здобутків національно-визвольної боротьби балканських народів. З'ясовуються умови, в яких виборювалась незалежність. Визначається внесок європейських держав у процес відновлення державності на Балканському півострові. В підсумку автор робить висновок, що в цей час зароджуються і наростають передумови національно-визвольної боротьби балканських народів з-під турецького іга. В балканських провінціях Турецької імперії, як і в самій імперії зростають кризові явища в економічному й політичному житті.

Ключові слова: Балкани, національно-визвольна боротьба, незалежність, криза, держава.

Annotation

Hryhoruk N. A., Ph.D., associate professor of modern and contemporary history and history teaching methods, Ternopil National Pedagogical University Volodymyr Gnatyuk (Ukraine, Ternopil), n.hryhoruk@ukr.net

The situation of the Balkan peoples in the late 60's in the early 70's of the nineteenth century

The study is to determine the situation of the Balkan peoples in the late 60's in the early 70's of the nineteenth century inthe process of obtaining their own statehood. The purpose of the article is to deepen the study on the basis of complex and objective analysis and to draw substantiated conclusions regarding the achievements of the national liberation struggle of the Balkan peoples. Conditions are defined in which independence wasfought.The contribution of European states to the process of restoration of statehood on the BalkanPeninsula is determined. As a result, the author concludes that at this time, the preconditionsfor the national liberation struggle of the Balkan peoplesfrom the Turkish yoke are emerging and growing. In the Balkan provinces of the Turkish Empire, as well as in the empire itself, crisisphenomena in economic andpolitical life are growing.

Keywords: Balkans, national liberation struggle, independence, crisis, state.

Виклад основного матеріалу

Розвиток народів Балканського півострову в останній третині XIX ст. ознаменувався великими змінами. Нове піднесення національно-визвольного руху в кінці 60-х - на початку 70-х років привело до виникнення східної кризи, в результаті якої виникають нові держави - Болгарія, Румунія, Сербія та Чорногорія.

До початку 70-х р. XIX ст. більшість балканських народів перебували під іноземним ігом. Болгари, македонці, боснійці та Герцеговини були під гнітом Османської імперії, а хорвати, словенці та жителі Воєводини - під владою імперії Габсбургів.

Тільки Сербське та Румунське князівства, користуючись автономією до цього часу стали майже незалежними, та все ж таки платили васальну данину Туреччині, та й Чорногорія не визнавала іноземного панування.

Дане питання відображається у історіографії, зокрема у праці К. Виноградова [1], І. Мандрик [2], Н. Нарочницької [3] та ін.

Яким було політичне і економічне становище балканських народів у цей час?

У економічному відношенні Болгарія була залежною від іноземних товарів та інвестицій. Це було спричинено укладенням Паризького миру після Кримської війни. Саме від нього розпочинається ввіз іноземних товарів в Болгарію, що спричинило занепад болгарської економіки. Болгарська буржуазія прагнула зміцнити місцеве виробництво і торгівлю шляхом створення акціонерних товариств. Та переважна більшість цих товариств була недовговічною. Вони не змогли вивести виробництво з кризи, але сам факт їх створення свідчить про проникнення капіталістичних відносин у болгарське ремесло, торгівлю, транспорт [4, с. 253-254].

Проникнення західноєвропейських товарів було пов'язане з покращенням шляхів сполучення в Туреччині, що розпочалося у 60-і роки XIX ст., коли турецький уряд зайнявся будівництвом доріг і залізниць [5,с. 489].

Криза ремесла і торгівлі сприяла зростанню незадоволення в країні, вела до загострення національно- визвольної боротьби, посилювала опір болгарського населення туркам.

Щодо політичного руху, то в ньому ще у 1853 р. в Бухаресті виникла організація - Бухарестський комітет, який в 1862 р. був реорганізований в товариство «Доброчесна дружина», яке в середині 60-х років разом з сербським урядом виробляло план об'єднання Болгарії та Сербії в єдине «Південнослов'янське царство». У 1866 р. в Бухаресті виникає інша організація - «Таємний центральний комітет», який прагнув автономії Болгарії в рамках турецької держави [6, с. 207].

Та першими спробами збройної боротьби проти турецького іга здійснили загони Г. Раковського, X. Димитра і С. Караджі. Неабиякий вплив на розгортання болгарського національно-визвольного руху зробили В. Левський та Л. Каравелов, які у квітні 1870 р. створили Революційний комітет, завданням якого було скинення турецького іга і створення Дунайської федерації вільних земель. Та між ними не було повної згоди з окремих питань, а це гальмувало діяльність Комітету. Суперечності насамперед стосувались форми державного устрою майбутньої держави. Через деякий час Комітет був викритий, В. Левський схоплений і 6 лютого 1873 р. був повішений. З цього часу Комітет перебуває у розколі, але він був тимчасовим і незабаром змінився періодом нового піднесення. Це піднесення пов'язане з X. Ботєвим, який бачив визволення болгарського народу в масовому народному повстанні. X. Ботєв уявляв собі майбутній державний устрій у формі республіки і прагнув до створення федерації південнослов'янських республік [6, с. 302].

Противником X. Ботєва у Центральному Революційному комітеті був Каравелов, який дедалі більше відходив від революційної боротьби в бік ліберального просвітництва і почав видавати журнал «Знання» [5,с. 257].

Щодо Сербії, то в економічному відношенні другої половини ХІХ ст. вона залишалася сільськогосподарською країною з низьким рівнем розвитку продуктивних сил, як в промисловості, так і в землеробстві. В цей час промислове виробництво розширювалось за рахунок створення капіталістичних майстерень, мануфактурних підприємств. У сільському господарстві зберігались значні пережитки феодальних відносин [7, с. 181].

У зовнішній торгівлі протягом другої половини XIX ст. вагоме місце займав експорт сільськогосподарських товарів, що становив 90% усього вивозу. Тільки з кінця 60-х років почали вивозити зернові продукти. Запізнілий і повільний порівняно з іншими європейськими державами капіталістичний розвиток Сербії сприяв швидкому закабалению її іноземним фінансовим капіталом. Іноземний капітал вкладався в будівництво залізниць, банків і гірничу справу. Вкладень у промисловість до початку XX століття майже не було. В цьому й проявилась колоніальна політика іноземного капіталу, який проникав у Сербію [5, с. 299].

Завершення 60-х років XIX ст. в житті Сербії знаменувалося правлінням Михайла Обреновича. Він виступив з програмою, яка передбачала проведення ряду заходів по зміцненню військового і політичного становища країни, як необхідної умови визволення і об'єднання слов'янських народів Балканського півострова на чолі з монархічною Сербією, керованою династією Обреновичів. Цій меті була підпорядкована вся внутрішня політика Сербії за часів його правління.

Уже в 1867 р. за підтримки Росії на території Сербії було ліквідовано турецькі фортеці та звільнено територію країни від турецьких гарнізонів. В 1866 р. Сербія підписала воєнний союз з Чорногорією, а в другій половині 1867 р. був укладений оборонний і наступальний воєнний союз з Грецією. На початку 1868 р. був укладений договір про дружбу, торгівлю й нейтралітет з Румунією [7, с. 185].

Балканський союз викликав невдоволення Австро- Угорщини. Побоюючись створення на Балканах великої слов'янської держави, вона всіляко домагалася ліквідації союзу. Австро-Угорщина намагалась ізолювати Сербію від Росії, схилити Михайла на свій бік. У 1868 р. сербським князем був проголошений малолітній Мілан Обренович (1868-1889), племінник Михайла, до повноліття якого влада в країні перейшла до рук трьох регентів. Під час його правління влада переходить з рук лібералів до консерваторів. Вплив сербського князівства серед народів Балканського півострову падає. Балканський союз розпався. В такому стані Сербію застала Східна криза [7, с. 184].

Ще на початку 50-х років Чорногорія була проголошена князівством, що сприяло консолідації племен в єдиний державний організм. Чорногорський князь Микола (1860-1918) підтримував національно-визвольну боротьбу південнослов'янських народів, особливо в Герцеговині, яку очолював воєвода Лука Вукалович. Знесилена нападами турецьких військ Чорногорія йде на зближення з Сербією. В 1866 р. був підписаний сербсько- чорногорський договір, згідно з яким в разі успіху Балканського союзу князь Микола був готовий зректися престолу на користь сербської династії Обреновичів. Суперництво двох династій, сербської і чорногорської, за право бути на чолі об'єднуючого руху сербського народу відійшло на другий план. Це мало позитивний вплив на визвольну боротьбу південнослов'янських народів [7].

Боснія і Герцеговина належали до числа найбільш відсталих провінцій Османської імперії. У період турецького панування феодали - аги і бети користувались певною автономією. Великі феодали - аяни призначались управителями окремих окруц посада яких була спадковою. В їхніх руках зосереджувалась адміністративна, судова і військова влада. На чолі боснійсько-герцеговинського об'єднання стояв візир, який призначався султаном. Близько 90% усього населення були зайняті в сільському господарстві. Великих промислових підприємств не було зовсім. Існували лише цехові і ремісничі майстерні. Тільки в середині XIX ст. відбувається проникнення капіталістичних відносин в економіку Боснії і Герцеговини [5].

У середині 60-70-х років соціальні, національні й релігійні суперечності в Боснії і Герцеговині досягли своєї межі. Нерозв'язаність аграрного питання, гніт феодалів, свавілля і зловживання відкупщиків державних податків, жорстокі переслідування сербів, заборона книг і газет, які видавалися в Сербії і Воєводині, - все це підготовило давно назрілий вибух. У 1874 р. Боснію і Герцеговину спіткав неврожай. Незважаючи на тяжке становище селян, Турецький уряд збільшив десятинний податок на 25%. Це було останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу [7, с. 162].

Крім розгляду внутрішнього становища балканських народів слід також звернути увагу і на становище Туреччини, під владою якої перебували ці народи. У 60-70-і роки XIX ст. економічне становище країни було важким. Прогресу сільського господарства заважала податкова система. Були й інші причини, що заважали розвитку аграрного сектору - лихварство, недостатній розвиток шляхів сполучення, митні перепони тощо [8,с. 115].

Щодо промисловості, то вона теж була на низькому рівні. Османська імперія експортувала з Європи всі предмети споживання, за винятком сільськогосподарської продукції. Причинами економічної відсталості було збереження цехів з притаманною їм феодальною організацією виробництва, податкова політика керівництва та бюрократичні перепони, що заважали створенню нових промислових підприємств [8, с. 209].

Погіршенню економічного і фінансового становища Туреччини сприяли іноземні капіталісти. У цей період були закладені основи для перетворення країни в напівколонію іноземного капіталу. У жовтні 1875 р. турецький уряд оголосив про своє часткове банкрутство, зобов'язавшись протягом 5 років сплачувати лише половину відсотків від позик. Це рішення призвело до падіння курсу турецької ліри на 30% [8, с. 230]. Відповідно в таких умовах продовжувався курс реформ, який був призупинений ще під час Кримської війни. Вони здійснювались під керівництвом Алі-паші і Фуад- паші. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах вони були прихильниками поміркованих реформ адміністрації, юстиції та просвітництва. Ці реформи призвели до деяких позитивних зрушень в політико- адміністративному, економічному та культурному житті країни. Та ці результати не відповідали потребам розвитку великої держави.

Слід звернути увагу і на інтереси провідних європейських держав у Туреччині та на Балканському півострові.

Англійське керівництво розглядало Османську імперію як буферну державу між Росією, Австрією, Францією і районом Середземного моря. У другій половині XIX століття Англія виступає проти спроб болгар та інших балканських народів створити власні держави. Це було пов'язано з тим, що англійські фінансисти займали панівне становище в Оттоманському і Турецькому національних банках. Крім цього, англійський капітал вкладався в будівництво залізниць, розробку мінеральних багатств в різних районах Османської імперії. Та англійський уряд був зацікавлений в цілісності Османської імперії. Він не хотів втратити контроль над протоками Босфор і Дарданелли, оскільки у випадку розпаду Туреччини, контроль над ними могла б здобути Росія [9].

Щодо Австро-Угорщини, то правлячі кола намагались теж не допустити розпад Османської імперії, що зразу призвело б до зміцнення позицій Росії, а це розглядалося як загроза планам «освоєння» Балкан. Були і відмінності в характері балканських інтересів між різними панівними класами Австро-Угорщини. Мадярське дворянство виступало проти слов'янської свободи та російського впливу на Балканах, і не дуже прагнуло до приєднання балканських областей. Головне завдання на Балканському півострові вони вбачали у придушенні національно- визвольних рухів. Що стосується австрійської буржуазії, то вона була згідною з мадярськими поміщиками у поглядах щодо слов'ян. З іншої сторони, австрійський капітал вже був на шляху експансії на Балканах.

Найбільш прийнятним рішенням щодо Балкан Австро-Угорська дипломатія вважала поділ їх на сфери впливу між Росією та Австро-Угорщиною при опорі останньої на Німеччину. Першими на шляху австро- угорського проникнення на Балкани були дві слов'янські провінції Османської імперії - Боснія і Герцеговина, які являли собою інтерес як в плані економічному, так і в територіальному тому, що межували з Далматинським узбережжям, що забезпечувало б Австрії вихід до узбережжя Адріатичного моря [11, с. 228].

Іншою була позиція Росії, яка підтримувала слов'янський національний рух. Російське керівництво вбачало в них союзників проти Туреччини та Австро- Угорщини. Саме ці держави були суперниками Росії в боротьбі за панування на Близькому Сході і особливо на Балканах. Російський вплив був перешкодою для австро-угорської експансії у цьому регіоні. Важливі інтереси царського керівництва на Близькому Сході зосереджувались на питанні про протоки. Тоді, ще 13 березня 1871 р. був підписаний договір про зміну деяких статей Паризького трактату 1856 р., який відмінив постанову про «нейтралізацію» Чорного моря. За ним відновлювалося право Росії на Чорне море. Босфор і Дарданелли мали важливе значення для торгівлі з іноземними державами. Крім того, через них міг проникнути ворожий флот, як це було під час Кримської війни [3].

Таким чином, ми бачимо, що наприкінці 60-х на початку 70-х р. XIX ст. серед балканських народів, які перебували під гнітом Османської імперії складаються всі умови для національно-визвольної боротьби.

Відповідно, передумови східної кризи можна поділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх слід віднести: економічну відсталість та залежність від іноземного капіталу (Болгарія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія); зростання революційного руху (Болгарія, Сербія). До зовнішніх передумов можна віднести: кабальну політику турецького уряду по відношенню до балканських народів; кризу в Туреччині; зростання співробітництва між слов'янськими народами (Сербія. Чорногорія); автономне становище в складі Османської імперії (Сербія, Чорногорія, Румунія); певна підтримка Росії.

Отже, на межі 60-70-х років XIX ст. на Балканському півострові складаються всі необхідні умови для розгортання національно-визвольної боротьби слов'янських народів даного регіону.

Список використаних джерел

1. Виноградов К. Світова політика 60-80-х років XIX століття: події і люди / К. Виноградов. Санкт-Петербург, 1991. 168 с.

2. Мандрик І. Проблеми відновлення державності Угорщини на першому етапі дуалізму (1867-1890) / І. Мандрик. Ужгород: Патент, 1997. 199 с.

3. Народницька Н. Росія і росіяни в світовій історії / Н. Народницька.М.: Міжнародні відносини, 2002. 536 с.

4. Історія Європи: 3 давніх насів до наших днів: В 8 т. / Під ред. С. П. Татарської, А. С. Намазова. М.: Наука, 2000.-Т. 5.-667с.

5. Історія західних і південних слов'ян. Курс лекцій / За ред. В. І. Ярового. К.: Либідь, 2001. 628 с.

6. Історія Болгарії / Під заг. ред. Г. Г. Литаврина. М.: Моноліт- Євролінц-Традиція, 2002. 340 с.

7. Історія Сербії і Чорногорії. Боснія і Герцеговина, Македонія, Словенія, Хорватія / Упор. С. Шумов, А. Андреев. М.: Моноліт- Євролінц-Традиція, 2002. 498 с.

8. Історія Туреччини / Упор. С. Шумов, А. Андреев, І. Карпельова.М.: Євролінц, 2003.336 с.

9. Пономарьов М. В., Смирнова С. Ю. Нова і новітня історія країн Європи і Америки: В 3 ч. / М. Пономарьов.М.: Владос, 2000.Ч.2.-288 с.

10. Коротка історія Угорщини. З найдавніших часів до наших днів / Відп. ред. Т. М. Ісламов.М.: Наука, 1991. 608 с.

11. Егер О. Всесвітня історія: В 4 т. / О. Егер. М.: Полігон, 2000. Т.З. Нова історія. 720 с.

Размещено на Allbest.ru