Заснування населених пунктів Глухівщини у другій половині ХVІІ століття в результаті переселення жителів Правобережжя України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заснування населених пунктів Глухівщини у другій половині ХVІІ століття в результаті переселення жителів Правобережжя України

Ключові слова: Глухівщина, Руїна, переселення, "великий згін", заснування нових населених пунктів.

Нетривалий період розбудови української державності (1648-1657 роки) під час Національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького вже скоро змінився періодом громадянської війни, відомої в історії як Руїна. В цей час, особливо в середині 70-х років XVII ст., відбувається одна з найбільших міграцій населення України, яка в історичній науці отримала назву "великого згону". Тоді маси населення переселялися із розореного війною Правобережжя до набагато спокійнішої Лівобережної України.

Втім, особливо радянська і українська історіографія досить мало приділяла уваги дослідженню цього актуального питання. Поодинокі роботи дослідників Ю. Мицика [1], С. Степенькіна [2], С. Токарєва [3]стосуються загальних аспектів цього питання або присвячені окремим населеним пунктам Чернігівщини. Однак, незважаючи на це, історія переселення жителів Правобережжя України на територію сучасної Глухівщини залишається маловивченою. Тому на енергійні зусилля дослідників чекають пошуки відповідей на питання заселення правобережними українцями півночі сучасної Сумської області. В цьому ряду стоїть і наша праця.

У той час північна частина нинішньої Сумщини до середини ХVII століття ще залишалась незаселеною і була вкрита густими дрімучими лісами [4, с. 4]. В 1738 р. під час Генерального слідства по маєтностям Ніжинського полку жителі села Чорториги (нині Шевченкове Глухівсько- го району) розповідали ревізорам, що "с давних времен, чему назад будет более 50-ти годов, начавши от села Чарторейки аж до Воронежа была все пуща вольна, к якой пущи и села селились, в якой пущи и села селились: Черторига, Дубовиче, Землянка и иные села в близости найдуючиеся; и всем было вольно в тую пущу ездить - и хаты в оной пуще ставили. А когда намножилось в селах людей и вже оную пущу гораздо вырубили, то в то время воронежичи и иных сел знатнейшие и старейшие обыватели начали занимать и окапывать займы, всяк по возможности своей, что и не возбранно им было. А от шляху, идучого от Чорториги поуз села Землянку и Дубовиче, по левой сторони, а с другой сторони, от окопу воронежского аж по шлях Кролевецкий, по обче- му всех селян согласию, определено чагарники убогим людям и будет оних чагарников верст на десять, и тех чагарниках без ведома селян занимать и окапывать займы было запрещено" [5, с. 4].

Але й решта території трохи згодом дочекалася своїх нових жителів. У 1652 р. після поразки під Берестечком (у червні 1651 р.) Богдан Хмельницький "повелів народу вольно сходить з городів, кидаючи свої набитки у Полтавщині також і за границю у Велику Росію..." [6, с. 28], тобто у наш прикордонний край. переселення край економічний

Якраз на початку другої половини ХVП ст.на місці "пустоши вольной, войсковой" по "генеральному слідству" на території теперішнього с. Слоут Глухівського району було заселено нове поселення [7, с. 498].

Ця місцевість була зручною для життя. Тут існувала тоді річка Осьмань. Вона брала початок біля сучасного Слоута, протікала під Воронежем і впадала в річку Десну (рельєф сучасної місцевості дозволяє прослідкувати її русло та визначити береги). Риби в ті часи було вдосталь. Наприклад, за спогадами старожилів, щука приходила з Десни під самий Слоут метати ікру [8, с. 4].

Ще з середини ХУІ ст. через цю місцевість проходила "Большая Путимская дорога" (як вона іменується у жа- лувальній грамоті московського царя Івана ІУ Грозного 1551 року [9, с. 58-59]. Вона брала початок у Новгороді-Сіверському (від Путивльського перевозу), йшла повз річку Шостку на Собичеве і далі через Слоут на Березу до Глухова. Потім вже за козаччини з кінця ХУІ ст. цей шлях стає ще більш жвавим і вже іменується Глухівським. З Глухова дорога йшла на Путивль (через Дубовичі, Тулиголове і Ярославець) і далі до міст Рильськ та Севськ. В історії він більш відомий, як великий Путивльський шлях [10, с. 1].

Але щоб заснувати село чи збудувати млин на своїй землі на законних підставах, потрібно було одержати дозвіл самого царя чи гетьмана, в крайньому разі полковника [11, с. 416]. Одержавши відповідний універсал (документ), реєстровий козак запрошував на нове одержане їм землеволодіння охочих поселенців на пільгових умовах, "закликав слободи", тобто оселяв на цих землях неосілих людей. А вони, в свою чергу, обробляли землю. Щоб привернути робочу силу, володар земельної ділянки ставив великий дерев'яний хрест і вбивав у нього цвяхи. По кількості забитих цвяхів прийдешній люд дізнавався, на скільки років засноване ними поселення буде звільнене від сплати податків [12, с. 4]. Після того, як було вкладено працю, земля і все, що на ній, ставали узаконеною власністю.

Після вигнання поляків з новою силою починається освоєння вільних земель. Головним атрибутом і мірою нової власності стає "займанщина". "В ту пору була установлена міра землі, - дає оцінку тієї ситуації наш земляк-енциклопедист Євген Онацький в "Українській Малій Енциклопедії", - коли кожен міг осаджувати слободу і забирати на власність вільну землю, козак - скільки міг об'їхати конем за день, а селянин і посполит - скільки міг обвести за день плугом" [13, с. 4]. Узаконена ця норма була в 1668 р. гетьманом Іваном Брюховецьким. Кожному дозволялось захопити скільки завгодно необроблюваної землі, працювати на ній і будуватись [6, с. 28].

Отже земля була вільною, але роздавалась вона під заряд гетьмана [14, с. 178]. Саме гетьман був верховним розпорядником землі, котра перейшла до Скарбу Війська Запорозького. Він виділяв з неї більші або менші шматки і давав за службу тому, хто просив.

У великій мірі першими жителями Глухівщини могли стати вихідці все з тієї ж Правобережної України. І під час Визвольної війни, і після неї вони масово продовжують переїжджати в наш край. Як правило, забирають із собою на нове місце і назву свого колишнього населеного пункту. Зокрема у Волинському воєводстві станом на 1629 р. зустрічаються населені пункти з назвами Дунаївці, Береза, а у 1634 р. позначено село (містечко) Славута (сучасна Хмельницька область) [13, с. 4].

Славута, що дала назву селу на Глухівщині, виникла близько 1634 р. в результаті об'єднання двох сіл - Деражня та Воля в одне поселення, яке спочатку називалось Славутиною, а згодом - Славутою [15, с. 25, 29]. Хоча професор Костянтин Тищенко висуває гіпотезу, що топонім Славута це, якраз, пізніша місцева переробка гунсько-аварського ойконіму Слоут [16, с. 21]. Тобто саме жителі нашого Слоута, що виник за часів Аварського каганату в УІ- ХУІІІ ст. н. е., дали назву села на території сучасної Хмельницької області. Більш того, мовні діалекти жителів села Слоут мають особливі ознаки, притаманні говорам сучасної Хмельниччини. Так ми прослідковуємо зв'язок з Правобережною Україною.

Однак, на відміну від півночі тодішньої Чернігово-Сіверщини південна її частина (до якої відноситься і наш край) дуже інтенсивно заселялась в ХУІІ ст. вихідцями з Правобережжя, Волині і Поділля. Це призводило до асиміляції місцевого населення, якого можна було назвати сіверянами з суто українцями. При чому, як відмічає більшість дослідників, наплив колонізаторського потоку з Правобережжя був таким сильним, що врешті-решт привніс сюди перемогу української мови і, частково, культури [17, с. 93].

Також має відношення до Правобережжя, що перебувало тоді під владою Польщі, топонімічне походження вулиць у багатьох населених пунктах краю, які мають назву Ляхівка. Народна етимологія свідчить, що поляк на прізвисько Лях побудував тут оселю. Ляхами, як відомо, називали якраз переселенців з Правобережної України, при чому переселенцями були в переважній мірі лише українці. Навіть якщо польський або спольщений пан і приводив з собою селян на нове місце, вони, як правило, були жителями Правобережжя [18, с. 464-465].

Селяни в Гетьманщині з ліквідацією влади Польщі явочним порядком не тільки одержали право вільного переходу, але і можливість придбати землю за правом "займанщини", і завести своє господарство. Або могли записатися в козаки чи міщани. Тобто вони відтепер ставали, за словами Ганни Швидько, дрібними вільними хліборобами [19, с. 95, 106]. Це і заохочувало правобережних селян до переселення на нові незаселені землі.

Після закінчення Національно-визвольної війни гетьман Богдан Хмельницький зрозумів, що неписьменна козацька старшина не в змозі виконувати адміністративні функції, тому став залучати на державну службу освічену польську шляхту [20, с. 119]. Українське суспільство тоді складалось з шляхти, духовенства, козаків, міщан і "посполитих". При чому на середину ХУІІ ст. "посполитими" називали вільних селян, в тому числі і монастирських. Хоча, незабаром, частина селян поступово втратить землю і перетвориться в підсусідків, а з посиленням російського кріпацтва протягом наступного століття геть втратить будь-які права.

Відомо, що у другій половині ХУІІ ст. виходець з Правобережної України Іван Томасченко заснував склоробний завод на річці Османі у слоутських лісах [21, с. 6]. Дослідник Вадим Модзалевський називає його "гутником та обивателем Воронізьким" [22, с. 14]. Для налагодження виробництва потік річки перегороджували греблею, водяний двигун приводив у рух ковальський молот і міхи для подачі повітря у піч. Залізо із болотної руди виплавляли у чотирикутній відкритій невисокій печі, яка називалась димаркою. Підготовлену масу разом з негашеним вапном засипали шарами почергово з деревним вугіллям. Робили це звичайними лопатами і спеціальними корзинами. Повітря поступало у димарку від шкіряного міха. Руда плавилась 812 годин. Рідкі шлаки (жужель) випускались через отвір внизу.

На рудні працювало багато людей, починаючи від від керівника, рудника та ковалів до тих, хто рубав ліс. В Гуті виробляли скло для вікон, різноманітну скляну посуду, хоча, як відзначав у своїх спогадах шведський старшина Вейге, це скло було гіршим за якістю, ніж в Німеччині [23, с. 213].

У 1675 р. Гута за 75 злотих була продана Лазарю Барановичу (бл. 1620-1693), який обіймав в той час посаду місцеблюстителя київської митрополичої кафедри і жив в Новгороді-Сіверському. Ще через 8 років тут виріс хутір, у якому налічувалось близько 200 жителів. Етимологія слова "гута" зрозуміла. В перекладі з польської мови воно означає "домна - піч для виплавки металу і скла". Першооснова сягає німецької мови, де є слово "гюте", далеко споріднене з "гаус" (будинок).

Отже, масове переселення жителів Правобережної України на територію Глухівщини на початку другої половини ХУІІ ст. дало поштовх для активного розвитку цього краю, зростання його економічної могутності.

Посилання

1. Мицик Ю.А. Кілька документів до історії Корсуня та роду Кандиб у другій половині ХУІІ ст. / Ю.А. Мицик // Корсунський часопис. - 1997. - № 6. - С. 3-6.; Козацька енциклопедія для юнацтва [Текст]: книга статей про історичне буття українського козацтва / О.М. Апанович; упоряд. О.С. Яремійчук; наук. ред. Ю.А. Мицик. - К.: Веселка, 2009. - 719 с.; Гетьман Іван Виговський [Текст] / Ю.А. Мицик; Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.", Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. - 84 с.

2. Степенькін С. Поселення жителів Правобережжя на території Ніжинського полку в добу Руїни. - [Електронний ресурс] / С. Степенькін // Ніжинська старовина. - 20і3. - Вип. 15. - С. 2428.

- Режим доступу: Ь^р://пЬиу^оу.иа/и 1КП/П^Ьз_2013_15_6(дата звернення 12.02.2018). - Назва з екрану.

3. Токарєв С. Вихідці з польської шляхти у складі козацької старшини Ніжинського полку (друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст.),

- [Електронний ресурс] - / С. Токарєв // Ніжинська старовина. - 2014. - Вип. 17. - С. 2ЗЗ 2. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ №7ЬБ_2014_17_5(дата звернення 12.02.2018). - Назва з екрану.

4. Кривко Я.О. З історії партизанського руху нашого краю / Я. Кривко // Народна трибуна. - 1971. - 17 серпня. - С. 4.

5. Корогод Б. Нарис історії Сумщини. Вип. 2."Від середини ХУІІ до кінця ХУІІІ століття" / Б. Корогод, Г. Корогод. - Суми: "Козацький вал", 2000. - 128 с.

6. Вечерський В.В. Гетьманські столиці України / В. Вечерський.

- К.: Наш час, 2008. - 320 с.

7. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, земледелия и управления. -Т. 2. Полк Нежинский / А. Лазаревский. - К.: Типография К.Н. Миклашевского, 1893. - 566 с.

8. Лисенко Я. Село біля витоку річки / Я. Лисенко // Глухівщи- на. - 2003. - 12 лютого. - С. 4.

9. Кириєвський В.Д. Велика Путивльська дорога / В. Кириєв- ський // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць / С.А. Слєсарєв (гол. ред. кол.), В.І. Бєлашов, С.П. Жукова та ін. / Нацональний заповідник "Глухів", Центр памяткознавства НАН України і УТОПІК. - К.-Глухів, 2009. - Вип. 2. Матеріали Восьмої науково-практичної конференції "Сіверщина в історії України" (м. Глухів, 15-16 жовтня 2о 09 р.) - 224 с.

10. Великий Путивльський шлях // НТ. - 2010. - № 68 (12468).

- 17 вересня. - С. 1.

11. Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства / Д. Бантыш-Ка- менский. - К.: Час, 1993. - 498 с.

12. Задко В. "По болоту Ездици и за Сутыком..." / В. Задко // Глухівщина. - 2004. - 11 лютого. - С. 4.

13. Задко В. Слоут: історичний екскурс / В. Задко // Соборний майдан. - 2004. - № 2 (березень - квітень). - С. 4.

14. Антонович В. Про козацькі часи на Україні / В. Антонович.

- К.: Дніпро, 1991. - 224 с.

15. Україна. Оглядова мапа. Пояснювальний текст. - К.: Мапа Лтд,1994.

16. Тищенко К.М. Гунські та аварські топоніми Сіверщини /К. Тищенко // Збереження історико-культурних надбань Сівер- щини (Матеріали четвертої науково-практичної конференції). - Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. -236 с.

17. Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины XIV века) / В. Мавро- дин. - СПб.: Наука, 2002. - 212 с.

18. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х тт. - Т. 1. До середини XVH століття / Н. Полонська-Василенко. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - 584 с.

19. Швидько Г.Історія держави і права України / Г. Швидько - Дніпропетровськ, 1998. - 199 с.

20. Задко В.П. Деякі аспекти вивчення родоводу і творчості Нарбутів / В.П. Задко // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України: Зб. наук. праць (Матеріали П'ятої науково-практичної конференції)- Глухів: РВВ ГДПУ, 2006. -240 с.

21. Задко В. Наші предки назви вибирали / В. Задко // Український голос (Вінніпег, Манітоба) - 1996. - 10 червня. - С. 6.

22. Модзалевський В.Л. Малоросійській родословникъ / В. Модзалевський. - Т. Третий: Л. - О. - К.: Типо-Литографія "С.В. Кульженко", 1912. - 848 с.

23. Із спогадів Вейге (перша половина XVm ст.) // Історія України: Джерельний літопис. За ред. В.І. Червінського та М.І. Обушного. - К.: ДП "Дирекція ФВД", 2008. - 288 с.

Размещено на Allbest.ru