Геополітичні ідеї діячів українського визвольного руху початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геополітичні ідеї діячів українського визвольного руху початку XX ст.

Леонід Чупрій доктор політичних наук, кандидат філософських наук, професор Національного авіаційного університету

Анотація

У статті аналізуються геополітичні ідеї діячів українського визвольного руху початку - середини XX ст. Зазначається, що провідні діячі українського визвольного руху початку - середини XX ст. вказували на стратегічне геополітичне положення України між азійською і європейською цивілізаціями і на необхідність її відмежування від російських впливів.

Так, Дмитро Донцов зазначав про важливість створення надпотужної української держави над Чорним морем із континентальним міжнародним значенням для всієї Європи.

Михайло Грушевський активно підтримував і сприяв розробці геополітичного проекту балто-чорноморської вісі. Вчений розумів об'єктивну цивілізаційну належність України до Заходу, але зазначав, що географічні особливості України, а саме водні артерії, ведуть до Чорного моря як комунікаційного центру.

Серед українських дослідників прихильниками ідеї «Міжмор'я» слід назвати З. Пеленського, С. Рудницького, С. Томашівського і Ю. Липу. Зокрема, Зенон Пеленський визначив три основних напрямки зовнішньої активності ОУН і майбутньої української держави: галицько-балканський, каспіє-кавказький і білорусько-балтійський. Тобто майбутня українська держава мала розширювати свої впливи в зоні Середньо-Східної Європи з тим, аби стати стратегічно надважливою країною. Степан Рудницький обґрунтував значення Чорного моря для розвитку нашої країни в історичному розрізі й накреслив можливі сценарії розвитку України, передбачаючи налагодження сполучення через мореплавні канали між Чорним, Балтійським морями і Каспієм. Степан Томашівський, сприймаючи Україну як географічне поняття, акцентував увагу на історичних наслідках її розташування в центрі Європи, що зумовлювало постійну боротьбу інших країн за її території, та її нерозривний зв'язок з Чорним морем. Юрій Липа акцентував свою увагу на орієнтації України на геополітичну лінію Південь-Північ.

Ключові слова: геополітичні стратегії; Міжмор'я; європейська, азійська цивілізації; регіональна безпека.

Аnnоtаtіоn

Thе аrtісlе аnаlyzеs thе gеороlіtісаl іdеаs оf thе lеаdеrs оf thе Ukrаіnіаn lіbеrаtіоn mоvеmеnt іn thе еаrly - mіd-twеntіеth сеntury. Іt іs nоtеd thаt іts lеаdіng fіgurеs роіntеd оut thе strаtеgіс gеороlіtісаl роsіtіоn оf Ukrаіnе bеtwееn Аsіаn аnd Еurореаn сіvіlіzаtіоns аnd thе nесеssіty оf іts sераrаtіоn frоm thе Russіаn іnfluеnсе.

Fоr іnstаnсе, D. Dоntsоv еmрhаsіzеd thе іmроrtаnсе оf buіldіng а suреrроwеrful Ukrаіnіаn stаtе аbоvе thе Blасk Sеа wіth а соntіnеntаl іntеrnаtіоnаl vаluе fоr thе еntіrе Еurоре.

Hrushеvsky hаs асtіvеly suрроrtеd аnd соntrіbutеd tо thе dеvеlорmеnt оf thе gеороlіtісаl рrоjесt оf Bаltіс-Blасk Sеа аxіs. Thе sсіеntіst sаw thе оbjесtіvе bеlоngіng оf Ukrаіnе tо thе Wеstеrn сіvіlіzаtіоn, but роіntеd оut thаt thе gеоgrарhісаl fеаturеs оf Ukrаіnе, nаmеly іts wаtеrwаys, lеd tо thе Blасk Sеа аs а соmmunісаtіоn сеntеr.

Аmоng thе Ukrаіnіаn rеsеаrсhеrs whо suрроrtеd thе іdеа оf “Іntеrmаrіum”, оnе shоuld nаmе Z. Реlеnskyі, S. Rudnytskyі, S. Tоmаshіvskyі, аnd Yu. Lyра. Z. Реlеnskyі, іn раrtісluаr, іdеntіfіеd thrее mаіn dіrесtіоns оf fоrеіgn асtіvіty оf thе ОUN аnd thе futurе оf thе Ukrаіnіаn stаtе: Gаlісіаn- Bаlkаn, Саsріаn-Саuсаsіаn, аnd thе Bеlаrusіаn-Bаltіс оnе. Thаt іs, іn оrdеr tо guаrаntее іts strаtеgіс іmроrtаnсе, thе futurе Ukrаіnіаn stаtе hаd tо еxраnd іts іnfluеnсе іn Сеntrаl аnd Еаstеrn Еurоре. Аnоthеr rеsеаrсhеr, Stераn Rudnytskyі, substаntіаtеd thе sіgnіfісаnсе оf thе Blасk Sеа fоr оur соuntry frоm thе hіstоrісаl реrsресtіvе, аnd оutlіnеd роssіblе sсеnаrіоs оf Ukrаіnе's dеvеlорmеnt, fоrеsееіng thе еstаblіshmеnt оf соmmunісаtіоn thrоugh nаvаl сhаnnеls bеtwееn thе Blасk, Bаltіс, аnd Саsріаn Sеаs. Реrсеіvіng Ukrаіnе аs а gеоgrарhісаl соnсерt, Stераn Tоmаshіvskyі fосusеd оn thе hіstоrісаl соnsеquеnсеs оf іts lосаtіоn іn thе hеаrt оf Еurоре, whісh lеd tо а соnstаnt strugglе оf оthеr соuntrіеs іn іts tеrrіtоry аnd іts іndіssоlublе lіnk wіth thе Blасk Sеа. Аnоthеr rеsеаrсhеr, Yurіі Lyра, еmрhаsіzеd thе sіngulаrіty оf Ukrаіnіаns аs аn іndереndеnt nаtіоn, thеіr рurроsе tо bе frее аnd hаррy; fосusеd hіs аttеntіоn оn thе gеороlіtісаl оrіеntаtіоn оf Ukrаіnе аt thе sоuthеrn-nоrthеrn lіnе.

Summіng uр, іt shоuld bе nоtеd thаt thе mаjоrіty оf Ukrаіnіаn роlіtісіаns аnd thіnkеrs оf thаt tіmе strеssеd thе іmроrtаnсе оf сlаrіfyіng thе gеороlіtісаl strаtеgy оf Ukrаіnе, whісh wаs tо bе аіmеd аt Еurореаn соuntrіеs аnd gеороlіtісаl sоuthеrn-nоrthеrn lіnе sіnсе іt wаs thе аxіs оf Ukrаіnіаn lаnds. Thеy аlsо сrіtісаlly еvаluаtеd роssіblе аllіаnсе wіth Russіа аnd еmрhаsіzеd thе nееd tо wеаkеn thе gеороlіtісаl іnfluеnсе оf Mоsсоw wіth аll роssіblе mеаns, роіntіng tо іts сhаuvіnіstіс аnd іmреrіаlіst аsріrаtіоns.

Kеy wоrds: gеороlіtісаl strаtеgy; Іntеrmаrіum; Еurореаn, Аsіаn сіvіlіzаtіоn; rеgіоnаl sесurіty.

В умовах посилення міжнародних викликів для України через російську агресію та поширення ідєй «руського міра» актуалізується питання щодо ґрунтовнішого дослідження і практичного впровадження геополітичних ідей діячів українського визвольного руху початку XX ст.

Теоретичним підґрунтям геополітологічного аналізу щодо забезпечення регіональної безпеки у Східноєвропейському і Балто-Чорноморському регіонах стали праці вітчизняних і закордонних вчених: Н. Арбатової, А. Дацюка, О. Багана, К. Бака, Л. Вардомського, Р. Грінберга, В. Дергачова, А. Зленка, В. Іщука, О. Каліщук, В. Копійки, Н. Короми, Р. Ларссона, Є. Ленського, В. Манджоли, Ю. Матвієвського, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, А. Русначенка, І. Тишкєвич, Г. Стародубець, Т. Татаренко, П. Циганкова, Г. Шєлєст, Т. Шинкаренко, Г. Яворсько'ї та ін.

Слід констатувати, що провідні діячі українського визвольного руху початку - середини XX ст. вказували на стратегічне геополітичне положення України між азійською і європейською цивілізаціями. Більшість українських політичних діячів мислителів того часу, зокрема Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Зеновій Пеленський, Степан Рудницький, Степан Томашівський, Юрій Липа та інші, наголошували на важливості чіткого визначення геополітичної стратегії України, критично оцінювали можливий союз із Росією і наголошували на важливості всіма прийнятними засобами послаблювати геополітичні впливи Москви, вказуючи на її шовіністичні та імперіалістичні прагнення. Слід нагадати, що й сьогодні російські політики і деякі науковці заперечують існування незалежної Української держави, акцентуючи увагу на тому, що її виникнення було випадковим.

Головний ідеолог «руського міра» А. Дугін зазначає: «Існування України в нинішніх кордонах і з сучасним статусом «суверенної держави» рівнозначне завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівноцінне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України не припустиме. (...) Ця територія має бути поділена на кілька поясів відповідно до геополітичних та етнокультурних реальностей» [4, с. 67]. «Суверенітет України є настільки негативним явищем для російської геополітики, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт. (...) факт існування «суверенної України» є, на геополітичному рівні, оголошенням Росії геополітичної війни» [4, с. 69]. Виходячи з цих геополітичних парадигм, Російська Федерація всі зусилля спрямовує на те, щоб залишити Україну в орбіті своїх впливів і досягнути домінування в Центральній та Східній Європі. У цьому контексті ще З. Бжезинський зазначав, що Російська Федерація без України не зможе стати імперією. Відтак міжнародне співтовариство за жодних умов не повинно дозволити Росії досягнути домінування в Центральній та Східній Європі.

Якщо аналізувати геополітичні доктрини українських діячів початку XX ст., то одне з чільних місць серед них займають погляди М. Міхновського, який у своїй роботі «Самостійна Україна» (1900) визначав Україну як природно-просторову реальність, межі якої збігаються з природними межами української території. Природні та політичні кордони від Карпатських до Кавказьких гір окреслені як історичні рубежі творення української нації та держави. На цій підставі основним завданням українства у ХХ ст., на думку автора, мало бути відновлення української держави, знищеної внаслідок військово-політичного тиску Російської імперії, та об'єднання у ній всіх етнічних теренів.

У цій праці визначені такі програмові положення щодо реалізації українцями власних державницьких інтересів: трактування української нації у становищі загарбаної в Російській імперії; визнання державної незалежності Укреши національним ідеалом міжнародних і міжнаціональних відносин у відновленій державі та громадянської злагоди в суспільстві; засудження політичних і культурних репресій російської імперської влади проти української нації [7, с. 34].

Ґрунтовніше геополітичну проблематику досліджував Д. Донцов у своїх розвідках «Міжнародне положення України і Росія» (1918) та «Українська державна думка і Европа» (1918). Ці твори на тривалий час визначили геополітичний ідеал українського вольового націоналізму - створити надпотужну українську державу над Чорним морем із континентальним міжнародним значенням для всієї Європи.

У своїй праці «Міжнародне положення України і Росія» Д. Донцов поставив питання про потребу реконструкції геополітичного простору Середньо-Східної Європи, захопленого Росією після катастрофічної для Європи Полтавської битви 1709 р., тобто простору між Балтикою і Чорним морем, осереддям якого була Україна. «Т. зв. Західна Росія, - писав він, - знову виринула в очах здурнілої Европи під своїми старими іменами: Литви, Польщі і України. Для цілого комплексу земель від Ризької затоки до Чорного моря прийшла пора повернення попереднього стану» [2, с. 371].

На початку ХХ ст. Д. Донцов аналізує можливість розпаду Росії після Першої світової війни і прогнозує відновлення Української держави. Цьому, на його думку, буде сприяти налагодження зв'язків українських державницьких сил із країнами Троїстого союзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною, які були зацікавлені в остаточному розвалі Російської імперії.

Д. Донцов у праці активно досліджував ідеї К. Маркса, який у своїх дослідженнях змальовував євразійський характер Росії і вбачав у ній імперську загрозу, описуючи її як «жандарма Європи» і «тюрму народів». Маркс вважав, що Росія, поглинувши Литву, Білорусь і Україну, неодмінно загрожуватиме цілій Середній Європі, а згодом і Західній Європі. Підтримуючи думки Маркса, Д. Донцов відзначав, що Росія завжди буде прагнути захопити Україну і повний контроль Москви над Україною дає їй абсолютну перевагу над Середньою Європою, тому боротьба за Україну буде точитися завжди [2, с. 380].

У цьому контексті Д. Донцов стверджував: «Федерація Росії з Україною - така сама нісенітниця, як федерація Англії з Ірландією, або Пруссії з Великопольщею. Петербург нестерпів би ніякого, хоч лише автономного, державного новотвору на найважливішім шляху своєї експансії - в Києві. Для того екзистенція українського народу мусила б бути знищена наново, як вона була знищена 27 червня 1709 року. Можуть наші сентименталісти дурити себе якимись надіями і чекати ... на прихід «правдивої» російської демократії, котра подасть руку згоди братньому українському народові, але для нас ясно, що за російським стоїть незламна воля цілого російського народу. Стреміти до федерації з ним або управляти політику, яка до сеї федералізації привела би, значить свідомо помагати російській експансії на Україну.» [2, с. 380-381].

В іншій праці «Українська державна думка і Европа» Д. Донцов досліджував геополітичні перспективи розбудови української держави. Він вважав, що створення сильної української держави буде важним чинником европейської рівноваги» [2, с. 383], оскільки зніме перевагу Росії над Середньою Європою через її абсолютне панування над рівнинним простором між Дніпром і Балтикою, її домінування у Північному Причорномор'ї. Дослідник був переконаний, що Україна у міцному союзі із сусідніми середньоєвропейськими державами від Естонії до Грузії, від Польщі до Румунії стане надійною основою стабільності та геополітичної рівноваги для всієї Європи. Д. Донцов пояснював на прикладах з минулого, як чому всі попередні занепади України призводили до дестабілізації всієї Середньо-Східної Європи і наскільки з цього скористалася Росія, щоб створити свою імперію-наддержаву й постійно загрожувати Європі.

У книзі «Підстави нашої політики» (1921) Д. Донцов намагався визначити геостратегічні завдання для українського націоналістичного руху. На його думку, українські націоналісти, не організувавшись у бойові структури, через зраду ліберальної та соціалістичної еліт країни, зазнали поразки у національній революції 1917-1921 рр. Дослідник акцентував увагу на важливості протидії експансіоністській і шовіністичній політиці Росії, яка несла загрозу як Україні, так і іншим європейським країнам. Він писав: «Росія всяка завше була носителькою ідеалу месіянства. Росія всякий етап експансії до 1917 року (слов'янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Європою як такою. Вона інстинктивно чула, що кожне розширення Європи, політичне чи культурне, загрожує її існуванню. Якими фіговими листками ся боротьба не прикривалася б, під якими прапорами вона не велася б, під слов'янофільським чи під большевицьким, зміст справи від сього не змінювався... Маючи перед очима істоту сієї боротьби, мусимо ми намітити головні лінії нашої національної політики» [3, с. 25-26].

Д. Донцов у роботі «Підстави нашої політики» чітко визначив зміст переможної української геополітичної ідеї: «У цій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні - в своїй власній державності і культурі - цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою всієї нашої політичної програми. І насправді, від долі України в цій боротьбі залежала перемога одного з обох принципів на континенті: європейського або московського.» [3, с. 28]. Дослідник також відзначав: «Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськости, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії. Лише ясно сформульований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індивідуальних і групових воль всередині нації, які без нього шукають інших центрів тяжіння» [3, с. 95]. На його думку, тільки та нація має велику перспективу, яка зуміє вписатися своїми державницькими устремліннями в глобальні геополітичні устремління свого макрорегіону і цілого континенту.

Д. Донцов вважав, що таким органічним макрорегіоном для України є простір Середньої Європи «від Адрії до Дону і від Балтики до Середземного моря» [3, с. 96]. Він пояснював: «Як для фландп боротьба з Великою Британією, як для сербів і болгар аж до 1912 р. боротьба з Туреччиною, так боротьба з Росією є нашим колективним ідеалом. Він диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціальною історичною ролею, яку судилося там бати» [3, с. 96].

У подальшому ключові напрями геополітичної стратегії українського націоналізму були представлені З. Пеленським на І Конгресі українських націоналістів у 1929 р. У своїй доповіді про міжнародну політику ОУН він визначив три основних напрямки зовнішньої активності ОУН і майбутньої української держави: галицько-балканський, каспіє-кавказький і білорусько-балтійський. Тобто українська держава повинна була посилювати свої впливи в зоні Середньо-Східно'ї Європи з тим, щоб стати стратегічно важливою країною.

З. Пеленеький відзначав: «Тільки відтіенення Росії від Кавказу і від Балтики примусить її повернутись остаточно обличчям до Сходу і в той спосіб звільнить Україну раз і назавжди від свого натиску... Уважаємо, проте, що тільки затяжна боротьба з Росією, яка б довела до нашого повного осадовлення в тих названих просторах, зможе нам з цього боку забезпечити можливості державного забілення ...» [8, с. 272].

На думку З. Пеленського, ключовим напрямком геополітичних змагань має стати каспіє-кавказький, оскільки в ньому відбиваються великі економічні і демографічні перспективи для України. В цьому напрямі вона б знайшла важливі для свого господарства руди і нафту, багатства чорнозему (передбачалося, що буде відвойована колись українська Кубань). Дослідник зазначав: «Планом української зовнішньої політики в цьому просторі є: тісний союз з трьома головнішими закаспійськими (закавказькими) державами, отже з Вірменією, Грузією і з Азербайджаном, дальше ж такий самий союз з перед кавказькими народами, як от з донцями, кубанцями і поволзькими татарами, які б мали творити федерацію європейського козацтва» [8, с. 271].

Дещо відмінними від геополітичних стратегій націоналістів були політичні ідеї М. Грушевського. У революційних подій М. Грушевський спочатку був федералістом і писав про федерацію європейських народів, де український буде одним із рівноправних суб'єктів. Він також наївно сподівався на створення можливого федеративного союзу України з Росією, відтак відзначав, що не потрібно перейматись проблемою політичної незалежності. Але пізніше, після захоплення Києва більшовиками, М. Грушевський змінив свої погляди і почав акцентувати увагу на багненні України до відновлення державності, повернені її громадянства на все населення України, зміцненні єдності країни навколо загальнонародних символів. Видатний історик визнавав, що в основі ідейного спрямування революційних дій народних мас не можуть бути ідеали державного домінування й українського народу, а насамперед ідеали демократичного устрою для всього народу та утвердження України в єдиній світовій федерації держав як України з унікальною географічною, економічною й культурною специфікою.

М. Грушевський, виходячи із власних системних історичних знань, вважав, що державний суверенітет є закономірною і логічною формою реалізації інтересів не якогось окремого суспільного прошарку, а всього народу, що обіймає певну територію і має потребу до саморозвитку під впливом конкретних географічних та соціальних факторів.

М. Грушевський активно підтримував і сприяв розробці геополітичного проекту балто-чорноморської вісі. У своїй роботі «На порозі Нової України» він констатував: «Історичні умови життя орієнтували Україну на Захід, а географічні орієнтували і орієнтують на Південь, на Чорне море...». «Чорне море не ділило, а зв'язувало узбережні краї» [1, с. 148]. М. Грушевський розумів об'єктивну цивілізаційну належність України до Заходу, закликав орієнтуватися на західні країни. Разом з тим він писав: «Але коли школою для нас мусять бути сі краї західної культури, полем нашої діяльності, нашої власної творчості повинні бути краї, які, подібно як і Україна, виросли у впливах чи зв'язках східної культури - краї в сфері нашої чорноморської орієнтації, об'єднані Чорним морем як центром комунікації й різнорідних культурних і політичних взаємин» [1, с. 154]. Учений доводив, що географічні особливості України, а саме водні артерії, «ведуть до комунікаційного центру» Чорного моря, шляхи сполучення, «коли б вони будувалися нами в орієнтуванні нашими інтересами» [1, с. 155], теж мали б бути спрямованими до нього.

Чорноморську орієнтацію також підтримував уряд Української Народної Республіки. Перебуваючи в екзині, уряд УНР проводив підготовчу роботу зі створення Чорноморського союзу, який мав сприяти «економічному відродженню сходу Європи, діяльним політичним і економічним відносинам із Західною Європою». Членами цього союзу мали стати УНР, Кубань, Грузія, Азербайджан та Вірменія [5, с. 83].

Серед українських дослідників прихильниками ідеї «Міжмор'я» слід назвати С. Рудницького, С. Томашівського і Ю. Липу [5]. Зокрема, С. Рудницький у «Короткій географії України» розглядав Чорне море з точки зору геополітичних орієнтацій України. Дослідник наголошував на специфіці географічного положення нашої країни, яка має широкий вихід до Чорного моря, яке, у свою чергу, пов'язане протоками Босфор і Дарданелли з Середземномор'ям і далі - з Малою Азією і Африкою [9, с. 107]. У праці «Українська справа зі становища політичної географії» С. Рудницький обґрунтував значення Чорного моря для розвитку нашої країни в історичному розрізі й накреслив можливі сценарії розвитку України, передбачаючи налагодження сполучення через мореплавні канали між Чорним, Балтійським морями і Каспієм. Учений-географ зазначав: «В безпосередньому положенні України над Чорним морем, в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-географічної ролі України вже в найближчій будучині» [9, с. 107].

С. Томашівський у цьому контексті також відзначав залежність України від Чорного моря, як є відіграло значну роль в її історії. Сприймаючи Україну як географічне поняття, він акцентував увагу на історичних наслідках її розташування в центрі Європи, що зумовлювало постійну боротьбу інших країн за її територїї та її нерозривний зв'язок з Чорним морем. Зокрема, С. Томашівський писав: «Тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне нєзміннє поняття впродовж усієї історії. Більша частина України, як і певна частина Східної Європи, була зв'язана своєю водною сіткою з Чорним морем і мусила ділити його долю» [11, с. 17].

Подібні ідєї також підтримував український економіко-географ Антін Синявський. Так, у статті «УССР та Близький Схід в світлі геополітики. Проблема торговельних зв'язків» учений простежував зовнішньополітичні орієнтації України щодо країн Близького Сходу, особливо Туреччини. А. Синявський детально вивчав географічне становище України в динаміці історичного розвитку, але вже з урахуванням тогочасних реалій, розкриваючи значення території нашої держави як транзитної, а також достатньо індустріально розвиненої країни регіону [10, с. 194, 195]. Дослідник зазначав: «Україна є також частиною людськості й також частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш доцільного розподілу праці й обміну продукцією» [10, с. 196]. Певні перспективи для українсько-турецької торгівлі він, зокрема, вбачав, як вказується в праці, «в зв'язку з енергійною політикою нової Турції до скорішої інтенсифікації й індустріалізації» [10, с. 198].

Україна сьогодні обрала євроінтеграційну стратегію, але це не перешкоджає реалізації «чорноморської орієнтації», яка відповідає національним, безпековим і економічним інтересам держави. Саме на Півдні, в Азії і Африці, Україна може бути конкурентоспроможною, знайти нові перспективи. Практичним втіленням ідей творців «Чорноморської доктрини», на нашу думку, стали ОЧЕС та ГУАМ, в яких Україна могла б відігравати значнішу роль. Україна разом із Польщею і Туреччиною може забезпечувати стабільність у Чорноморському регіоні, впливаючи на весь Близький Схід, для чого обов'язково має брати участь у

творенні європейської системи колективної безпеки. Це відповідає національним інтересам України не тільки з політичної чи оборонної точок зору, а й з економічної. Орієнтація на вісь Південь-Північ допоможе у розв'язанні питання диверсифікації джерел енергоносіїв. Реалізація проекту Балтійсько-Чорноморського союзу сприятиме активізації міжрегіональної програми Євросоюзу TRАСЕСА для розвитку транспортного коридору з Європи через Чорне море, Кавказ і Каспійське море з виходом на країни Центральної Азії і Китай. Вельми перспективним видається проект відновлення «шовкового шляху» за маршрутом Балтійське море - Польща-Україна-Чорне море - Кавказ - Центральна Азія-Китай-Жовте море.

Підсумовуючи, слід зазначити, що провідні діячі українського визвольного руху початку - середини XX ст. акцентували увагу на стратегічному геополітичному положенні України між азійською і європейською цивілізаціями. Вони наголошували на важливості чіткого визначення геополітичної стратегії України, яка має бути спрямованою на європейські країни і на геополітичну лінію Південь-Північ, оскільки вона є віссю українських земель. Більшість українських діячів критично оцінювали можливий союз із Росією і наголошували на важливості всіма прийнятними засобами послаблювати її геополітичні впливи.

Література

1. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. Київ: Веселка, 1992. 155 с.

2. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія. Український націоналізм: історія та ідеї: науковий збірник. Вип. 1 / за ред. О. Багана. Дрогобич: Посвіт, 2009. С. 366-387.

3. Донцов Д. Підстави нашої політики. Нью-Йорк: ООЧСУ 1957. 210 с.

4. Дугин А.Г. Основы геополитики: геополитическое будущее России. Москва: Артогея, 1997. 600 с.

5. Корома Н. Місце України у формуванні Балто-Чорноморського регіону: від ідеї до реального співробітництва. Вітик Київського національного університету ім.. Тараса Шевченка. Географія. 2007. № 54. С. 55-57.

6. Липа Ю. Призначення України. Львів: Просвіта, 1992. 270 с.

7. Міхновський М.І. Самостійна Україна. Київ: Діокор, 2002. 80 с.

8. Пеленський З. Міжнародна політика України. Конгрес Українських Націоналісmів 1929 р.: документи і матеріали / упоряд. В. Муравський. Львів, 2006. 420 с.

9. Рудницький С. Коротка географія України. Антропогеографія України [Текст]. Ч. 2. Львів, 1914. 224 с.

10. Синявський А. С. Вибрані праці. Київ: Наук. думка, 1993. 384 с.

11. Томашівський С. Українська історія: нарис І. Старинні і середні віки. Львів: Вчора і нині, 1919. 150 с.

Размещено на Allbest.ru