Міжетнічні відносини українців та євреїв Поділля в умовах Голокосту

Vinnitsa State Pedagogical University named after Mikhailo Kotsyubinsky,

PhD (History), Associate Professor (Ukraine)

Interethnic relations between the Ukrainians and Jews of Podillya under the conditions of

the Holocaust

In different historical periods, the interethnic relations of the Ukrainians and Jews of Podillya were through cooperation, indifference or even outright hostility. In our opinion, despite the sometimes tragic pages in the Ukrainian-Jewish relations, they were still closer to cooperation (albeit sometimes due to certain material causes, for example, trade) than to hostility. However, during the Second World War, the interaction of the Ukrainian and Jewish populations were under the pressure of a new test. In the conditions of the Holocaust, Ukrainians and Jews faced the problem of choose the behavior both in relation to the occupiers and in relation to each other.

The article investigates the interethnic interaction of the Ukrainians and Jews of Podillya during the Second World War in the conditions of the Holocaust. The paper analyzes the behavior patterns of Ukrainians and Jews during the genocide of the Jews of the region, emphasizes the stereotypes of thinking among the population of the region during the war, examined the factors influencing the formation and development of interethnic relations in the war conditions . The author tries to refute historical myths about the settled behavior of Ukrainians and Jews during the Second World War.

The issue of the choice of moral guidelines and human behavior in the conditions of war and occupation regime that committed genocide were extremely complicated. In addition, the issue of moral choice stood before Ukrainians and Jews. The author believes that a number of factors determined interethnic relations between Ukrainians and Jews during the Holocaust. They were based on the moral principles of concrete people and on the historical memory of both peoples, the experience of cooperation in previous years, the immunity to Nazi propaganda.

Key words: Ukrainians, Jews, Podillya, Holocaust, Second World War, interethnic relations.

У різні історичні періоди міжетнічні відносини українців та євреїв Поділля відбувалися через співпрацю, байдужість чи то відверту ворожнечу. На наше переконання, незважаючи на іноді трагічні сторінки в українсько-єврейських стосунках, вони все-таки були ближчими до співпраці (хай іноді й викликаної певними матеріальними причинами, наприклад, торгівлею), ніж до ворожнечі. Як зазначає Я. Дашкевич, «ми маємо переконливе свідчення того, що характер українсько-єврейських відносин визначали не три-чотири роки різанини, а 356 років менш-більш нормальних відносин», «три-чотири роки можуть кидати довгі тіні, але не можуть кинути тінь на 356 років» [5, с. 639]. Проте під час Другої світової війни відносини українського та єврейського населення опинилася під тиском нового випробування - війни, що стала жахливою віхою в історії обох народів, утім для євреїв вона позначилася ще й боротьбою за виживання в умовах геноциду. Українці, євреї та окупанти (а на Поділлі це переважно німці та румуни) опинилися в складній системі взаємовідносин. В умовах Голокосту окупаційної влади українці та євреї опинилися перед проблемою вибору поведінки як по відношенню до окупантів, так і по відношенню один до одного.

Метою статті є загальний аналіз міжетнічних відносин українського та єврейського населення в умовах геноциду євреїв на території Поділля протягом 1941-1944 рр. Досягнення мети дослідження передбачає виконання наступних завдань: аналіз моделей поведінки українців та євреїв під час Голокосту на Поділлі, визначення стереотипів мислення серед населення під час війни, які впливали на міжетнічні відносини в регіоні; спростування історичних міфів щодо усталеної поведінки українців та євреїв в умовах Другої світової війни.

Цій науковій проблемі присвячені праці Х. Арендт, В. Лауер, Я. Дашкевича, М. Гона, А. Шпеєра, І. Щупака, Ф. Винокурової, П. Слободянюка та інших дослідників. Увагу науковців привернули як загальні аспекти поведінки населення в умовах геноциду та військових конфліктів, так і особливості поведінки подільського населення під час геноциду євреїв.

Дослідження міжнаціональних відносин українців та євреїв під час Другої світової війни порушує низку питань, що потребують вивчення і що не мають однозначної відповіді: чому стали можливими злочини проти людства у середині ХХ ст. ; яка роль у вбивствах виконавців, що виправдовували свої злочини (у тому числі вбивства жінок і дітей) наказами, які необхідно було виконувати; якими були українсько-єврейські відносини в регіоні у період окупації; яка роль колаборантів у винищенні єврейського населення; яка позиція єврейського населення щодо нацистів була на початковому етапі окупації; чи все зробили самі євреї для опору ворогові, боротьби з ним та недопущення масового винищення тощо.

Насамперед зауважимо, що «людовбивство» можливе лише в тоталітарній державі, де суспільство, обдурене та заангажоване ідеологією, живе в умовах жорсткого примусу та якщо й прямо не підтримує, то, принаймні, не протестує проти таких акцій. Толерантність - ознака ліберального та демократичного суспільства. При тоталітаризмові більшість населення, і навіть убивці, виправдовували себе тим, що «вони діяли відповідно до існуючих при нацизмові законів, а за ними вони не вчиняли нічого протиправного» [1, с. 42]. Німецький тоталітаризм відрізнявся від інших тоталітарних режимів ще й расовою теорією, в основі якої була німецько-єврейська боротьба як боротьба за гегемонію у світі [8, с. 42]. П. Слободянюк вважає, що нищення єврейства стало основою національної політики гітлерівської Німеччини, яка поставила його в центр усього державно-політичного, суспільного механізму [13, с. 270].

Украй складним залишається питання вибору моральних орієнтирів і поведінки людей в умовах війни та окупаційного режиму, що вчиняв геноцид. До того ж, питання морального вибору прямо стояло як перед українцями, так і перед євреями.

Серед українців одні повірили в німецьку пропаганду, що всі євреї є комуністами, а тому несуть відповідальність за попередні злочини радянської влади і мають бути знищеними, інші - намагалися пристосуватися до нового режиму, а тому відверто не показувати свою позицію, треті - засуджували та виступали проти масових акцій зі знищення єврейського населення або рятували їх, ризикуючи своїм життям та життям рідних. М. Гон вважає, що поведінка спостерігачів процесу геноциду визначалася двома факторами: високим рівнем упередженості стосовно «чужих» і результативністю пропаганди расистських ідей. На думку дослідника, своїм вчинком чи бездіяльністю окремий індивід в умовах геноциду вирішував долю не тільки інших, а й свою, оскільки він стояв перед вибором - занапастити своє «я» чи підтвердити моральне право називатися людиною [4, с. 6, 13]. А. Шнеєр наголошує, що варто акцентувати увагу на психології особистості колабораціоніста, що формується в процесі соціального спілкування під впливом оточення. А тут необхідно зважати на індивідуально-психологічні риси, культурні та моральні цінності, сімейне виховання, збіг життєвих обставин тощо [16, с. 58, 60].

Крім того, ця поведінка визначалася позицією влади стосовно «єврейського питання». Маємо яскраві випадки підтримки єврейського населення та протидії Голокосту в окупованій Данії, де на захист євреїв виступила королівська родина та піддані; у Болгарії, що була союзником Третього Райху у Другій світовій війні, де проти геноциду єврейського населення виступили влада та церква; Боснії [4, с. 5]. Важливе значення в таких випадках має позиція не тільки влади, а й духовних авторитетів, лідерів суспільства. Наслідки Голокосту в Україні були б ще трагічніші (принаймні, у межах Західної України), якби не особиста позиція щодо винищення єврейського населення митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького.

Питання вибору стояло й перед єврейським населенням. Ще в 1962 р. Х. Арендт вказувала на факти співпраці єврейських лідерів з окупаційною владою та про готовність єврейських громад на ранніх етапах гітлерівського режиму до переговорів із нацистами [1, с. 16, 25]. Так, серед тих, хто вітав окупаційну владу в липні 1941 р. у м. Вінниці, були й відомі євреї, зокрема й духовні авторитети громади. Ф. Винокурова вважає, що вінницький рабин Ель Кордонський зустрічав гітлерівців через щиру віру в цивілізованість німців. І лише тоді, коли було вбито 146 представників єврейської інтелігенції, які зібралися за його закликом, він зрозумів їхні справжні плани [7, с. 401-402]. На нашу думку, серед основних факторів такої поведінки окремих представників єврейства були як брак інформації про нацистську політику щодо них, віра у «висококультурну» німецьку націю, так і сподівання знайти спільну мову з окупаційною владою. Єврейське населення перед окупантами представляли юденрати - адміністративні органи єврейського самоуправління, роль яких теж не завжди була однозначною, а діяльність визначалася моральними орієнтирами їхніх лідерів. П. Слободянюк у праці «Холокост на Правобережній Україні» наводить приклад співпраці з німецькою окупаційною владою протягом 1941-1942 рр. одного із керівників єврейської громади гетто м. Красилова М. Айзенберга, який, навіть після знищення фашистами своєї родини та близьких родичів, глумився над іншими євреями та разом зі старостою громади Е. Шером, секретарем К. Зельбур відбирав в них гроші, золото, цінності та передавав окупаційній владі [13, с. 268].

Проте в оцінках фашистської німецької влади помилялися як українці, так і євреї. З часом перші зрозуміли, що для влади вони «унтерменші», а інші - що місця при «новому порядку» їм немає взагалі. Одним словом, місцеве населення вже через декілька тижнів окупації усвідомило, як визначає В. Лауер, що «німецькі загарбники часів Першої світової війни відрізнялися від нинішніх нацистських окупантів і те, що німецька Kultur та нелюдськість не є взаємовиключними поняттями» [8, с. 52].

З нашого погляду, протверезіння подільського населення в оцінці діяльності німецької окупаційної влади було тісно пов'язане безпосередньо з колонізаторською політикою останньої. Усвідомлення цього призводило не тільки до переоцінки сутності окупаційного режиму, а й до зміни ставлення до єврейського населення, позбавлення пропагандистської заангажованості та вибору нових моральних орієнтирів. Змінювали свою позицію стосовно єврейського питання й українські політичні сили, зокрема ОУН. Зокрема, істотна зміна орієнтирів стосовно до євреїв ОУН та УПА відбулася саме з 1942 р. та й на початковому етапі війни участь оунівців в антиєврейських погромах дуже часто визначалася не програмними вказівками організації, а особистим баченням лідерів місцевих оунівських організацій. Відхід ОУН від політичної оцінки єврейського населення України як «жидокомуни», «жидобільшовизму» остаточно відбувся у 1950 р., коли в листівці цієї організації остаточно було зафіксовано, що «євреї - громадяни України» [2, с. 7].

Окрім того, українська поліція, що служила окупантам і брала безпосередню участь у винищенні євреїв, переслідувала й українське мирне населення, боролася з партизанами, відправляла на роботу до Райху українських юнаків і дівчат [13, с. 268]. До того ж, у жодному разі відповідальність за злочини не можна покладати на увесь народ, оскільки навіть серед гітлерівців були ті, які зі співчуттям ставилися до євреїв. Так, А. Круглов наводить статистику, що з більш ніж 500 німців, що отримали звання «праведників», 7 отримали це звання за порятунок євреїв в Україні. Серед них були офіцери воєнізованої дорожньо-будівельної компанії «Організація Тойд» гаупттруппфюрери Віллі Арем з Немирова та Конрад Швезер з Теплика [7, с. 39].

Із наростанням масових акцій у багатьох представників євреїв з'являлося почуття безвиході, приреченості. І тут не варто звинувачувати їх у тому, що вони були «жертовними ягнятами», оскільки в придушенні людської волі, знищенні бажання спротиву та повному контролю над поведінкою людей проявлялася вся сутність нацистського режиму. Така тактика, наприклад, застосовувалася до військовополонених, де все зводилося до того, що ті «не були рівноправними людськими істотами», а тому мають бути знищені голодом [14, с. 235-237]. Німецькі табори для військовополонених створювалися для морального та фізичного знищення людей. Окрім того, маємо відомості про спротив окремих євреїв. Так, на допиті колишній поліцай М. Мельник, що брав участь у винищенні єврейського населення Ярмолинців та Зінькова Кам'янець-Подільської області, вказував, що коли євреї Ярмолинців зрозуміли, що їх виводять на розстріл, стали галасувати і відмовилися виходити з казарми, де їх зібрали під виглядом відправки до Німеччини. При спробі вивести наступну партію приречених, вони побили офіцерів та вбили перекладача, а двоє з них, озброївшись гвинтівкою, при спробі втечі поранили начальника місцевої поліції, проте були знищені [11, с. 165-166].

Питання виживання та поведінки єврейського населення в умовах Голокосту ставало темою дослідження не тільки істориків, а й психологів. Наприклад, колишній в'язень концентраційного табору, психолог В. Франкл вважає, що в концентраційних таборах змогли вижити або ті, хто втратив рештки сумління в боротьбі за існування, або ті, які вижили завдяки збігу маленьких обставин та диву або жили в пошуках сенсу у стражданнях. Він, як і усі в'язні, стверджував, що «ми не любимо розмовляти про пережите. Тим, хто був у таборах, не потрібно нічого пояснювати, а інші не зрозуміють ані того, що ми відчували тоді, ані того, що відчуваємо зараз» [15, с. 21-22].

Масові акції з ліквідації єврейського населення супроводжувалися шаленою пропагандистською кампанію. Листівками антисемітського спрямування були обклеєні людні місця не тільки на окупованих територіях, їх скидали з літаків при наступі й на території, що були під контролем радянської влади. За розрахунком окупаційної влади, це повинно було призвести до початку антиєврейських погромів.

Проте маємо твердження, що більшість українців на території Поділля (принаймні, яка знаходилася в генеральній окрузі Житомира) була зайнята пошуками шляхів виживання в нових умовах. А з тисяч, які пішли працювати на німецьку владу, до акцій у винищенні єврейського населення вдалася меншість, проте впливова меншість, - українська поліція. Усі спроби підштовхнути населення до активних антиєврейських погромів залишилися марними [8, с. 116117].

Не заперечуючи фактів співпраці окремих українців з окупаційним режимом у винищенні єврейського населення Поділля, варто звернути увагу на тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв від смерті. Проявляли людяність та йшли на допомогу євреям не тільки окремі подільські громадяни, а й навіть окремі села.

Так, ще в перші повоєнні роки став відомим факт урятування євреїв мешканцями с. Яруга, на основі якого голова ЄАК С. Міхоелс хотів написати п'єсу. Невеличке подільське село, де протягом тривалого часу жили євреї і українці в мирі та злагоді, виручаючи один одного у важкі хвилини, де переплелися культури обох народів, показало приклад загального співчуття. Коли німецька влада спробувала знищити євреїв Яруги, українці декілька разів піднімалися на їхній захист, наголошуючи, що ці люди такі самі трударі, як і вони. Завдяки українцям та через те, що ця зона з часом потрапила в зону окупації румунів, більшості євреїв села вдалося вижити [12, с. 367-369]. Активну участь у їх врятуванні брав голова колгоспу, а за сумісництвом керівник районної поліції Федір Крижевський та староста села Іван Коров'янко. Завдяки таким крокам та діям мешканців села, які переховували єврейські сім'ї по домівках, були врятовані декілька сотень євреїв, хоча 56 осіб вберегти не вдалося. А вже після війни вдячні євреї, зібравши 300 підписів, добилися перегляду справи та визволення з радянських таборів І. Коров'янка, якого звинуватили у співпраці з фашистами [9, с. 9]. А в с. Джурин місцеві українці намагалися допомогти євреям, які підтримали їх у роки колективізації [6, с. 14].

Уродженка Красного (Тиврівського району) Г. Пахольченко згадувала, як її сім'я, що сама жила у злиднях та ледь пережила голод 1930-х рр., у 1941 р. на печі переховувала дві єврейські сім'ї: працівника торгівлі Глікмана з дружиною та донькою та сім'ю перукаря Гройсмана (дружину Соню, доньку та сина). А коли одного дня до містечка пригнали євреїв з Румунії, вражені їхнім жалюгідним станом, селяни попросили, щоб поліцаї розселили євреїв по сільських хатах, дали одяг та нагодували [10, с. 5]. Колишній мешканець с. Станіславчика, в'язень місцевого гетто Д. Юдчак у своїх спогадах про життя в період окупації наголошує, що він не пам'ятає ні одного випадку антисемітизму в селі з боку українського населення [18, с. 59].

На Хмельниччині приклади порятунку українцями євреїв відомі у селах Віньковецького, Летичівського, Ізяславського, Полонського районів, містах Хмельницькому і Кам'янці- Подільському, Старокостянтинові [13, с. 269].

На 2011 р. із 2363 праведників світу було 460 представників Вінниччини та 169 з Хмельниччини. Абсолютну першість за кількістю Праведників народів світу на українських теренах посідає сучасна Вінницька область - близько 20 %. Це більше, ніж кількість українських Праведників у восьми сучасних областях Південної та Східної України (включаючи Одеську область) та у Криму разом [17, с. 133]. Крім того, на думку І. Щупака, який провів обрахунок кількості праведників за матеріалами Меморіального комплексу жертвам Голокосту «Яд Вашем» у Єрусалимі, саме на Вінниччині був поширений такий вид допомоги євреям, як організація їхнього переходу з німецької до румунської зони окупації, де було відносно більше шансів на виживання.

Таким чином, міжетнічні відносини між українським та єврейським народом у добу Голокосту визначалися цілим рядом факторів. У їх основі були як моральні орієнтири конкретних людей, так й історична пам'ять обох народів, досвід співпраці у попередні роки, імунітет до нацистської пропаганди. Проте ми окреслили лише загальні аспекти відносин між обома народами регіону в даний час, тоді як ця проблема потребує додаткового вивчення та аналізу дослідниками.

Джерела та література