Нормотворча діяльність галицького сейму та розв’язання українсько-польського політичного протистояння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.1

Житомирського державного технологічного університету

Нормотворча діяльність галицького сейму та розв'язання українсько-польського політичного протистояння

Євдокимов В. А., доктор економічних наук, професор, ректор

Анотація

польський український сейм галицький

У статті на прикладі нормотворчої діяльності Галицького сейму розкриваються особливості українсько-польського політичного протистояння. Аргументується думка про те, що основною причиною протистояння була не лише міжетнічна ворожнеча, а й австрійське імперське законодавство, що використовувало національне питання для забезпечення розвитку регіонів та придушення визвольних рухів. Наводяться відомості компромісних політичних акцій у стінах сейму, що призводили не тільки до міжнаціонального порозуміння, а й до вирішення низки практичних проблем.

Ключові слова: Галицький сейм, нормотворча діяльність, імперська конституція, українсько-польські стосунки, суспільно-політичний устрій, законодавство.

Аннотация

Евдокимов В. В. Нормотворческая деятельность Сейма и решение украинско-польского политического противостояния

В статье на примере нормотворческой деятельности Сейма раскрываются особенности украинского-польского политического противостояния. Аргументируется мысль о том, что основной причиной противостояния была не столько межэтническая вражда, а австрийское имперское законодательство, которое использовало национальный вопрос для обеспечения развития регионов и подавления освободительных движений. Приводятся сведения компромиссных политических акций в стенах сейма, ведущих не только к межнациональному согласию, но и к решению ряда практических проблем.

Ключевые слова: Галицкий сейм, нормотворческая деятельность, имперская конституция, украинско-польские отношения, общественно-политический строй, законодательство.

Summary

Ievdokymov V. Normative activity of the Seym and the solution of the Ukrainian-Polish political confrontation

In the article, the peculiarities of the Ukrainian-Polish political confrontation are revealed in the norm-setting activity of the diet. The argument is argued that the main reason for the confrontation was not so much interethnic hostility, but Austrian imperial legislation, which used the national question to ensure the development of regions and the suppression of liberation movements. Information is provided on compromise political actions within the walls of the Seym, leading not only to interethnic agreement, but also to the solution of a number of practical problems.

Key words: Galician Seym, norm-setting activities, imperial constitution, Ukrainian-Polish relations, socio-political system, legislation.

Постановка проблеми. Сьогодні ми вкотре стаємо свідками загострення суспільно-політичної думки стосовно українсько-польських стосунків. Ініціаторами такої інформаційної і політичної ситуації є самі поляки, які акцентують увагу на подіях XX ст., особливо повоєнному десятиліттю після Другої світової війни. Однак стосунки між поляками та українцями, зокрема на політичному рівні, були напруженими і раніше. Особливо гострими вони були в час, коли обидва народи проживали в межах однієї провінції у складі імперії Габсбургів.

Може також скластися думка, що українсько-польські стосунки в Галичині другої половини XIX ст. є абсолютно вичерпаною тематикою у науковому плані. Однак автори наявного значного комплексу монографічних праць, наукових та публіцистичних статей, у яких аналізуються міжнаціональні взаємини у краї, не звертають уваги на правову і політичну складові частини цих взаємин. Загалом проблема правового забезпечення розв'язання українсько-польських стосунків є малодослідженою.

Наукова актуальність дослідження зумовлюється необхідністю визначення ролі і місця Галицького сейму, його нормотворчої діяльності у проблемі розв'язання польсько-українського протистояння XIX ст.

Серед вітчизняних істориків права, зокрема тих, хто представляє львівську наукову школу, нагромаджено цілий комплекс праць, що розкривають особливості правового становища галицьких українців у складі імперії Габсбургів. Серед провідних вітчизняних науковців у цій сфері варто відзначити Т. Агдрусяка, П. Гураля, Н. Гриб, Л. Ілина, В. Кульчицького, М. Мацькевича та інших. Чимало фактологічних відомостей містяться у працях таких вітчизняних та зарубіжних істориків, як О. Аркуша, М. Мудрий, О. Турій, І. Чорновол. Об'єктивний аналіз праць згаданих науковців є методологічною основою нашого дослідження.

Мета статі полягає у характеристиці основних векторів нормотворчої діяльності Галицького сейму, які стосувалися розв'язання польсько-українського політичного протистояння другої половини XIX ст.

Виклад основного матеріалу дослідження. У XIX ст. Галичина, яка становила автономну провінцію імперії Габсбургів, стала основним центром польсько-українських відносин. Як влучно зауважив з цього приводу М. Мудрий, етнополітичний розвиток Галичини кінця XVIII - початку XX ст. виражався яскравою регіональною специфікою, що випливало з наявного тут конституційного устрою та ідей парламентаризму [11, с. 465]. Автономний статус Галичини був основним чинником специфічної етнополітичної ситуації в краї. Це було безпосереднім наслідком імперської політики середини XIX ст., яка українсько-польське протистояння використовувала як засіб для стабілізації крайової політики та стримування ідей федералізму. Конституційні реформи імперії Габсбургів 1861 р. поклали початок формуванню нової моделі міжнаціональних відносин, що ґрунтувалися на конкретних правових засадах.

Причин наростання міжнаціонального політичного протистояння було декілька. По-перше, до цього вів національний та соціальний розвиток краю. У Королівстві Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським, яке займало площу 78,493 км² територія Східної Галичини, де етнічну більшість складали українці, становила 55,335 км² [12, с. 47]. Тобто територія з етнічно українським населенням була більшою. Що стосується демографічної ситуації, то згідно з переписом населення на початку 1870-х рр. тут проживало близько 5,5 млн чоловік, а уже у 1910 р. -- більше 8 млн. В адміністративному відношенні цей край поділявся на 81 повіт, з яких ЗО становили Західну Галичину, населену переважно польським населенням, і 51 повіт - Східну Галичину, населену здебільшого українцями [14, с. 75; 4, с. 87].

Відповідно до статистичних даних на межі 60-70-х рр. XIX ст. 45,9% населення були римо-католиками (здебільшого поляки), 45,4% - греко-католиками (як правило, українці), решта - близько 8% - сповідувала іудаїзм (євреї). Польське населення становило виразну більшість у західних регіонах провінції, а українське - у східних. Українці проживали переважно у сільській місцевості, а в містах і містечках домінували поляки та євреї. У Львові в 1873 р. мешкало 87 тис. чоловік, з яких 46 тис. належали до римо-католицького, а 12 тис. - до греко-католицького віросповідання [12, с. 47].

Що стосується статистичних відомостей початку XX ст., то у 1910 р. населення Східної Галичини поділялося за національною ознакою так: українців - 3 132 233 чоловіки (58,9 %), поляків - 2 114 792 чоловіки (39,8%), німців - 64 845 чоловік (1,2%), інших - 5288 чоловік (1,1%). Варто, однак, зазначити, що ці дані не відповідали дійсності, оскільки до польської національності були віднесені і євреї, а кількість українського населення була явно применшена. Статистичні дані про віросповідання дають можливість дещо уточнити розподіл населення Східної Галичини за національною ознакою. Так, греко-католиків було З 293 073 чоловіки (61,72%), римо-католиків - 1 349 626 чоловік (12,35%), інших - 34 000 чоловік (0,64%) [7, с. 24-28]. Однак і ці дані теж применшували кількість українців та збільшували кількість поляків.

Отже, статистичні відомості свідчать про строкатість національного складу Галичини. Національна строкатість пов'язувалася також із відмінним віросповіданням. Це ще більше загострювало протистояння між українцями і поляками. Українсько-польські стосунки, зважаючи на етнополітичну ситуацію, були вкрай гострими і суперечливими, а тому пошук шляхів їх правового врегулювання був досить актуальним.

Друга причина загострення польсько-українських політичних стосунків полягала у зростанні рівня національної свідомості. Якщо поляки пам'ятали власні традиції державотворення, оскільки їх держава перестала існувати в кінці XVIII ст., то українці протягом першої половини - середини XIX ст. тільки набували політичний досвід. Як слушно зауважує з цього приводу Л. Ілин, у другій половині XIX ст. сформувалася чітка національна самоідентифікація українців, що призвела до активізації міжнаціонального чинника, який часто виступав каталізатором національно-політичного руху [3, с. 60].

Вперше національне питання у Галичині набрало правових рис під час загальноєвропейської революції «Весни народів» 1848-1849 рр. Безпосереднім наслідком революції стало скасування кріпосної залежності селянства, що відбулося 15 травня 1848 р. Враховуючи те, що революційні настрої в імперії не припинялись, імператор Фердинанд І видав 25 квітня 1848 р. патент, яким затвердив першу австрійську Конституцію (так звана конституція Піллерсдорфа - таку назву Конституція отримала за ім'ям міністра внутрішніх справ Австрії, під керівництвом якого вона розроблялась) [8, с. 239].

Однією з найкращих рис конституції 1848 р., на думку Н. Гриб, було законодавче закріплення громадянських та політичних прав мешканців Австрійської імперії. Зокрема, у розділі III Конституції гарантувалась свобода віросповідання та свобода. совісті (§ 17)[1,с. 99].

Згідно з § 25 Конституції її положення поширювались на всіх без винятку громадян держави: вони визнавались рівними перед судом, однаково підлягали військовій службі та податковому обов'язку і жоден з них не міг бути позбавлений всупереч своїй волі справедливого суду [1, с. 99]. Загалом австрійська Конституція від 25 квітня 1848 р. була прогресивним документом. Скориставшись її положеннями, представники галицької інтелігенції та духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Вона повинна була представляти інтереси українського населення монархії [8, с. 239] на противагу Раді народовій, що була створена галицькими поляками 15 квітня 1848 р. [9, с. 15].

У 1849 р. імператор Франц Иосиф І дарував народу Конституцію, яка хоч і мала консервативний і стриманий характер, проте окреме місце визначала і національному питанню. Окремого розділу, присвяченого правам громадян, у Конституції не було, однак у другому розділі про громадянство проголошувалися окремі національні свободи. Так, § 23 другого розділу проголошував єдине для усіх народностей імперії громадянство, а у § 27 вказувалося, що усі громадяни рівні перед законом [2, с. 83].

Незважаючи декларативний характер Конституції 1849 р., її значення було вкрай важливим, оскільки було закладено початок конституційним перетворенням та політичному реформуванню імперії Габсбургів.

Черговий етап реформування австрійського законодавства на засадах конституційного розпочався у 1860-х рр. Цей час був часом глибоких процесів політичної трансформації, коли під впливом сукупності внутрішніх та зовнішніх чинників було прийнято кілька нормативно-правових актів, що отримали статус конституційних. Так, 20 жовтня I860 р. був проголошений «Імперський диплом для регулювання внутрішніх відносин конституційної монархії», що одержав назву «Жовтневого диплому». Згідно з цим Законом проголошувалося встановлення в імперії конституційного ладу, скликання парламенту та провінційних сеймів, основні повноваження яких зводилися до «права приймати чи ліквідовувати закони тільки за участі Імператора чи Імперської ради» [16].

Демократичний характер конституційної реформи був суттєво обмежений куріальною виборчою системою та становим підходом. Однак, незважаючи на половинчастість закону, це був початок нової конституційної ери. Конституційні перетворення дали змогу полякам, чехам та угорцям як політично найактивнішим народам імперії здобути національно-політичні переваги, через систему виборів до Сейму активізувати свою політичну діяльність. Відповідно до «Жовтневого патенту» провінційні Сейми отримували досить широкі повноваження у сфері місцевого самоврядування і забезпечували обрання послів до Державної Ради у Відні. Загалом згаданий вище «Жовтневий диплом» був своєрідним компромісом між федералістськими та централістськими тенденціями, поєднанням середньовічних засад представництва інтересів з новими ліберально-демократичними ідеями [15, с. 26].

На відміну від поляків, чехів та угорців українці не змогли повністю скористатися декларованими національними правами. Причиною цього, на нашу думку, була соціальна приналежність українців, оскільки відсутність інтелігенції (за винятком духовенства) позбавляла їх найактивнішої політичної верстви. Саме польська інтелігенція взяла на себе політичний провід у краї і активно відстоювала свої права на загальноімперській арені. Натомість українське греко-католицьке духовенство сповідувало достатньо консервативні і навіть прагматичні погляди на подальшу долю краю. Декларуючи абсолютну відданість імператору, українці саме у ході політичного протистояння з поляками декларували власні національно-політичні прагнення.

Черговим етапом реформування системи парламентаризму стало опублікування газетою «Wiener Zeitung» 26 лютого 1861 р. тексту нового «Лютневого патенту» та 46 додатків до нього [13, с. 29]. «Лютневий патент» значно розширив повноваження двопалатного рейхсрату, чітко визначив межі законодавчої ініціативи сеймів, порядок організації їхньої роботи та регламенту засідань, виборчої системи. Друга стаття «Лютневого патенту» вказувала на бажання імператора відновити для королівств, князівств та герцогств імперії колишні конституції, якщо їх положення не виходили за рамки чинного законодавства [17].

Наступним поворотним пунктом в австрійській історії став 1866 р., коли сусідня Пруссія під проводом Отто фон Бісмарка перемогла Австрію у війні, що тривала лише шість місяців.

Ця перемога Пруссії ліквідувала вплив Габсбургів на німецькі землі в Центральній Європі. Імператор Франц Иосиф I (1848-- 1916 рр.) змушений був шукати компроміс та підтримку. Прямим наслідком цього стало австро-угорське порозуміння та створення дуалістичної Австро-Угорської імперії. Скориставшись ситуацією, поляки в 1868 р. висунули власні вимоги, безпосереднім результатом яких було створення у Відні в 1871 р. Міністерства у справах Галичини, що мало представляти інтереси провінції в імперському уряді. Від заснування міністерства і аж до розпаду імперії у 1918 р. усі міністри були винятково поляками [10, с. 361].

Завершальним етапом реформування імперського законодавства та державного устрою імперії Габсбургів було прийняття 21 грудня 1867 р. нового конституційного Закону про загальні права громадян, ст. 1 якого повторювала зміст конституції 1849 р. і вказувала, що усі народності імперії, представлені у рейхсраті, є австрійськими громадянами, а відповідно до ст. 2 вони є рівними перед законом [6]. У цьому аспекті відбулося певне розмежування за національним принципом, оскільки представництво у рейхсрат обиралося шляхом виборчого права у кожній з провінцій імперії, де обиралися посли від народу (у Галичині це були українці та поляки).

Для галицьких українців особливо актуальними були норми Конституції 1867 р. задекларовані у ст. 14 та 19, які гарантували усім народам імперії свободу совісті та рівність усіх народів. Свобода віросповідання ще більше зміцнила авторитет греко-католицької церкви і духовенства, яке було найосвіченішим прошарком суспільства середини XIX ст. та взяло на себе роль політичного провідника. Перший пункт ст. 19, окрім расової і національної рівності громадян, гарантував вільний розвиток національних мов і їх застосування у владному процесі на місцях [6]. Цей припис став визначальним стимулом для галицьких українців, оскільки гарантував рівність та свободу їх головних ідентифікаційних як для народності ознак - особистості, мови, релігії.

Однак більшість із проголошених Конституцією норм мала для українців Галичини декларативний характер. Особливо це можна прослідкувати на дотриманні принципів національної рівності та вільного використання мови. Свідченням неабиякої актуальності мовного питання є постійне його обговорення у стінах Галицького сейму [5, с. 394]. Члени «Руського клубу» (українська сеймова фракція) не погоджувалися з тим, що сеймові засідання проводилися польською мовою.

На практиці не дотримувалася постанова від 27 квітня 1866 р. про друкування стенограм і постанов українською (руською) мовою.

Водночас варто відзначити, українсько-польські стосунки не завжди характеризувалися відвертим протистоянням. Упродовж другої половини XIX ст. відбулося кілька спроб міжнаціонального порозуміння, які мали різні практичні наслідки та вплив на суспільну думку і свідомість як українців, так і поляків. Серед основних варто відзначити угодову пропозицію українського сеймового посла Ю. Лаврівського, що впродовж 1869-1871 рр. була основним вектором налагодження міжнаціональних стосунків у краї, та політику «нової ери» 1890-1894 рр., ініційовану також українцем (Ю. Романчуком) [4,с.91].

Висновки

Отже, правові підстави розв'язання національного питання у Галичині були закладені внаслідок конституційних перетворень в імперії Габсбургів 60-х рр. XIX ст. Конституція від 21 грудня 1867 р. гарантувала широкий спектр політичних, національних, культурних та релігійних прав і свобод. Однак декларування політичних свобод для народностей імперії не гарантувало їх практичної реалізації, а тому друга половина XIX ст. була часом напруженої політичної боротьби між українцями та поляками за розширення національних прав.

Галицький крайовий сейм став центром українсько-польських політичних стосунків, а прийняті в його стінах нормативно-правові акти були водночас як виявами політичного компромісу, так і ефективними практичними механізмами розв'язання низки господарських, культурних та інфраструктурних питань.

Література

1. Гриб Н.П. Австрійська Конституція 1848 р.: політико-правові передумови прийняття, структура та основні положення. Вісник Львівського університету. Серія «Юридична». 2012. Випуск 56. С. 95-102.

2. Гриб Н.П. Австрійська Конституція 1849 р.: особливості її прийняття, структура та основні положення. Часопис Київського університету права. 2011. Вип. 4. С. 81-86.

3. Ілин Л.М. Еволюція правосприйняття українців починаючи з середини XIX ст. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія «Право». 2016. Вип. 1 (13). С. 59-64.

4. Ілин Л.М. Пошук правових шляхів розв'язання українсько-польського політичного протистояння у Галичині в II половині XIX ст. Університетські наукові записки. Часопис Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. 2013. Вип. 7. С. 86-92.

5. Кондратюк К., Вушко І. Мовне питання в українському національному русі другої половини XIX ст. (за матеріалами журналу «Правда»), Збірник праць науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Львів, 2001. Вип. 9. С. 393-402.

6. Конституційний закон про загальні права громадян королівств і земель, представлених в рейхсраті 1867 р. URL: http://constituanta.blogspot.com/2011/08/1867.html.

7. Краткие сведения о государственном устройстве и управлении Австро-Венгрии и земель австрийской короны. СПб. 1914. 70 с.

8. Кулъчицький В.С., Тищик Б. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. К. Видавничий Дім «ІнЮре», 2007. 624 с.

9. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців (1848-1914): на підставі споминів. Львів: Друкарня О. Василіан у Жовкві, 1926. 736 с.

10. Магочій П.Р. Історія України: монографія. К. Часопис «Критика», 2007. 640 с.

11. Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії. Вісник Львівського університету. Серія «Історична». Вип. 37. Част. 1. 2002. С. 465-500.

12. Мудрий М. Проблема автономії Галичини в діяльності Галицького Крайового сейму (кінець 60-х - початок 70-х років XIX ст.). Вісник Львівського університету. Серія «Історична». Вип. 3. Львів, 1995. 56 с.

13. Никифорак М.В. Розвиток правових основ австрійського парламентаризму у 1859-1918 рр. Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наук, праць. Вип. 105: Правознавство. Чернівці. 2001. С. 29-33.

14. Областное, административное и общественное устройство Галиции по австрийскому законодательству. Петроград, 1915. 409 с.

15. Arkusza О. Ukrainskie przedstawicielstwo w sejme galicyjskim Ukrainskie tradycje parlamentame, XIX-XX wiek. Krakow, 2006. S. 13-57.

16. Kaiserliches Diplom zur Regelung der inneren staatsrechtlichen Verhaltnisseder Monarchie (vom 20. Oktober I860 (R.G.B1.226/1860)). URL: http://www.verfassungen.de/at/at-18/oktoberdiplom60.htm.

17. Kaiserliches Patent Die Verfassung der osterreichischen Monarchic, nebst zwei Beilagen (vom 26. Februar 1861). URL: http://www.verfassungen.de/at/at-18/februarpatent61-i.htm.

Размещено на Allbest.ru