Інститут військових капеланів в Україні (ХХ-ХХІ століття): етапи розвитку та роль у формуванні української нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільського національного економічного університету

УДК 94(477):356.363«19»

Інститут військових капеланів в Україні (ХХ-ХХІ ст.): етапи розвитку та роль у формуванні української нації

Делятинський Р.І.

Актуальність теми обумовлюється сучасним станом і перспективами розвитку капеланської служби в збройних силах України на сучасному етапі, потребою вивчення та врахування історичного досвіду. Упродовж всього періоду незалежності України (з 1991 р.) питання запровадження капеланської служби поступово розроблялося та ініціювалося передусім традиційним християнськими церквами та державними органами, важливим результатом їх співпраці стало офіційне заснування у 2017 р. інституту капеланської служби в Збройних Силах України [14]. Водночас, слід зауважити, що у практиці соціальної діяльності традиційних християнських Церков капеланство охоплює не тільки військову сферу, але й інші ділянки - душпастирство студентської молоді, у медичних закладах, в'язницях тощо [1; 6]. Оскільки саме військове капеланство опосередковано сприяє забезпеченню національної безпеки держави, то саме формування національної свідомості військовослужбовців є одним із найважливіших завдань капеланів.

Проблеми капеланства вже були предметом досліджень істориків та релігієзнавців. Так, Д. Забзалюк вивчав інститут капеланства в українських військових формаціях першої половини XX ст. [4], діаспорний дослідник і учасник подій о. І. Лебедович - капеланство в Українській Галицькій армії [9]. На сучасному етапі теоретичні та прикладні дослідження з питань капеланства в Україні розробляють, зокрема Л. Владиченко [2], Єленський [3], С. Здіорук [5], Л. Непіпенко [10], Сьомій [17]та інші.

Метою статті є окреслення історичних традицій формування капеланства у збройних формаціях на терені України з часів Першої світової війни (19141918 рр.) до часу досягнення незалежності (1991 р.), тенденцій становлення капеланської служби в Збройних силах незалежної України, роль капеланів у формуванні національної самосвідомості українських військовослужбовців, зокрема в умовах гібридної війни Росії проти України й антитерористичної операції (АТО) (з 1 травня 2018 р. - операції об'єднаних сил по обороні (ООС)) в окупованих районах Донецької та Луганської областей.

Історичні корені та традиції капеланства в Україні, на думку істориків, сягають часів Київської Русі й, особливо, Запорізької Січі та Гетьманщини [16, с. 614]. Так, за підрахунками О. Апанович, до кінця існування Січі в межах Вольностей Війська Запорізького було 44 постійні церкви і 13 каплиць, а також кожна паланка мали похідні церкви [цит. за: 4, с. 213]. Згодом, упродовж XIX ст., інститут військового капеланства запроваджений у військах Австрійської та Російської імперій, до складу яких увійшли землі України [4, с. 35]. Однак систематичне формування капеланської служби в Україні у новітню епоху, очевидно, слід віднести до періоду Першої світової війни та національно- демократичної революції 1917-1920 рр.

Інститут військового духівництва в армії Російської імперії, що почав формуватися ще з указу Петра 11719 р. про ієромонахів військового флоту, поступово до початку XX ст. набув централізованої організаційної структури. У 1890 р. на основі управління головного священика штабу, армії та флоту створено Відомство головних священиків сухопутних і військово-морських сил при військовому міністерстві, яких призначали Синод РПЦ й імператор; протопресвітеру збройних сил імперії підпорядковано все військове духовенство армії та флоту, відповідно прирівняне до чинів офіцерів армії, а його чисельність зросла лише за 1885-1914 рр. з 500 до 5000 священиків. До їх обов'язків визначено: здійснювати богослужіння у звичайні та святкові дні; організовувати урочисті молитви перед початком бойових дій і панахиди по вбитих у бою; під час бою бути в бойових порядках частини; постійно проводити бесіди з особовим складом, піклуватися про полкові бібліотеки; повідомляти рідних про загибель вояків; організовувати в частині товариства допомоги сім'ям загиблих; виявляти приклад для всіх військовиків; оберігати особовий склад від проникнення в середовище шкідливих вчень та ідеологій, усувати недоліки у вихованні. Під час Першої світової війни Відомство Протопресвітера регулярно видавало накази, якими, зокрема, викладено теми і порядок богослужінь і проповідей, зобов'язано повідомляти про подвиги в боях солдатів, офіцерів, священиків, а при вступі на територію інших держав ставитися «до всього православного духовенства - з любов'ю, до іновірців - коректно» [4, с. 49-52]. Однак, зважаючи на ідеологічне виховання військового духовенства російської армії в імперському дусі, відродження українського військового духовенства на Наддніпрянській Україні відбулося вже під час національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

В Австро-Угорській імперії із запровадженням 1868 р. загальної військової повинності сформовано штатну службу військових капеланів (фельдкуратів) у полках і деканів у дивізіях, й зокрема, на прохання греко-католицьких ієрархів Галицької митрополії, у мирний час близько 20 священиків служили штатними капеланами, а 140 священиків зараховані до складу резервних капеланів, половину з яких на початку Першої світової війни покликано до служби польовими духівниками (фельдкуратами) у складі 45 піхотних таї 1 кінних дивізій австро-угорської армії [4, с. 35-36]. До їх обов'язків належало відправляти богослужіння у місцях постійної та тимчасової дислокації частин, сповідати маршеві курені і сотні перед боями та важко поранених вояків, опікуватися хворими і пораненими у фронтових полкових лазаретах, культурно-освітня діяльність, зокрема опіка фронтовими читальнями, організація поховань, відправа панахид [9, с. 161]. Серед українських капеланів австро-угорської армії на російському фронті побували отці О. Гадзевич, Т. Пасічинський, В. Котис, М. Зінкевич, В. Пелех, І. Фединський та ін.; духовну опіку пораненим воякам у військових шпиталях надавали отці Л. Гаркавий, В. Телішевський, П. Чавс, В. Кіжак та ін.; на італійському, сербському та албанському фронтах духовну опіку воїнам надавали отці В. Лаба, Р. Лободич, Ю. Бачинський, Д. Колтун та ін. [9, с. 299302]. Попри своєрідний «австрійський патріотизм» (скоріше лояльність до династії Габсбургів), українські капелани через культурно-освітню працю сприяли збереженню національної свідомості вояків. Особливу роль у формуванні національної свідомості українців відіграв полк Українських січових стрільців (УСС), першим капеланом якого був о. А. Пшепюрський, а його наступниками - о. М. їжак, о. Ю. Фацієвич та О.А. Базилевич [9, с. 39-46].

Відродження українського військового духовенства на Наддніпрянській Україні відбувалося поступово, із формуванням упродовж літа - осені 1917 р. українських полків, які отримували імена гетьманів П. Дорошенка, Б. Хмельницького, П. Сагайлачного, П. Полуботка, полковникаів І. Богуна і С. Наливайка, поета Т. Шевченка і навіть М. Грушевського. Влітку 1917 р. з ініціативи С. Петлюри першими духівниками українських полків запрошені отці П. Пащевський і М. Маринич, згодом - отці П. Білон, М. Матеюк, В. Сукачів, А. Матеюк, О. Маричів, П. Сікорський. «Капелани перших українських військових формувань доби Центральної Ради, - як відзначає історик Д. Забзалюк, - за несприятливих умов праці зуміли проявити себе ефективно необхідною інституцією збройних сил молодої держави... їх досвід набув поширення уже в Дієвій армії УНР, таборах інтернування в Польщі» [4, с. 55-60]. Гетьман П. Скоропадський підтримав ідею автокефалії Української Православної Церкви, розпочав формування регулярної армії, сприяв розвитку інституту військового капеланства. У жовтні 1918 р. наказом гетьмана в складі Армії Української держави призначено 48 панотців-капеланів [4, с. 60-65]. Директорія УНР, враховуючи помилки Центральної Ради, намагалася врахувати роль військового духовенства, тому вже в грудні р. Головним священиком Армії УНР призначений о. А. Матеюк, законом про автокефалію УПЦ від 1 січня р. передбачено участь Головного священика Армії УНР в Церковному синоді, а в складі Генерального штабу Армії УНР створено Головну управу військового духовенства, яка одразу ж взяла на облік та прирівняла до чину підполковника ЗО капеланів військових частин. Більшість із них були православними, лише при корпусі Українських січових стрільців був греко-католицький капелан о. С. Гребенюк. Водночас командири військових частин Армії УНР часто запрошували на службу місцеве духовенство, оскільки інститут капеланів не набув чітких організаційних форм [4, с. 66-68]. Після поразки визвольної війни та інтернування Армії УНР в польських таборах в листопаді 1920 р. наказом головного отамана С. Петлюри збережено інститут військового духовенства, покликаного підтримувати релігійно-моральний дух воїнів [4, с. 72-76].

Тим часом Листопадова національно-демократична революція 1918 р. в Галичині привела до проголошення ЗУНР. У процесі формування державних та місцевих органів влади ЗУНР активну участь брали ієрархи та духовенство Греко-Католицької Церкви - митрополит А. Шептицький, єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський, отці Ю. Дзерович, С. Матковський, С. Петрушевич, П. Філяс ЧСВВ, С. Юрик та ін. В ході українсько-польської війни, що виникла з перших днів існування ЗУНР, вдалося порівняно швидко сформувати боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), в структурі якої створено інститут капеланства. Наказом Державного секратіаріату військових справ (ДСВС) ЗУНР від 1 січня 1919 р. засновано Зарядче преподобництво ДСВС і польове преподобництво Начальної команди УГА, які послідовно до травня 1920 р. очолювали отці М. їжак, А. Калята та В. Лаба. Наказами ДСВС в лютому - квітні 1919 р. чітко визначено сферу їх компетенції: прерогативою Зарядного Преподобництва було загальне керівництво діяльністю служби військового духівництва, їх матеріальне забезпечення, дотримання правового статусу, вирішення кадрових проблем (прийом на службу, переведення, звільнення, присвоєння звань) тощо; йому безпосередньо підлягали Польове Преподобництво НКГА, служби духівництва Окружних військових команд, старшинських піхотних і артилерійських шкіл, кошів (запасних частин), вишколів і шпиталів, тобто усіх частин, закладів і установ запілля [4, с. 83-88]. Капеланами (польовими духівниками) військових підрозділів УГА за 1918-1920 рр. служили 96 священиків, з яких, за підрахунками І. Лебедовича, майже третина загинули або померли від тифу [4, с. 81-86; 16, с. 614]. Діяльність капеланів УГА сприяла підтримці бойового духу стрільців і старшин, зміцненню їх національної свідомості. Після інтернування УГА в травні 1920 р. капелани зуміли налагодити національно- патріотичну роботу в таборах, а після звільнення з полону колишні капелани, повернувшись на парафії, організували діяльність українських культурно- просвітницьких та економічних товариств.

Традиції українського капеланства знову відродились під час Другої світової війни, коли керівництво ОУН(Б), розраховуючи на відродження Української держави за підтримки Німеччини, вживало заходів для організації українських добровольчих формувань та похідних груп ОУН. Так, капеланами сформованих у квітні 1941 р. добровольчих батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» стали отці І. Гриньох та І.-В. Дурбак. Вранці ЗО червня ці батальйони українських добровольців без боїв вступили до Львова, де було проголошено Акт відновлення Української держави, але репресії німецької окупаційної адміністрації щодо ОУН привели до розформування у серпні 1941 р. цих батальйонів [4, с. 121-125]. Згодом, 1943 р. під час формування дивізії «Галичина», яку вважали зародком української армії, на вимогу митрополита А. Шептицького знову запроваджено інститут капеланства. Так, генеральним духівником бойової управи дивізії призначений о. В. Лаба, а капеланами - ще 19 священиків [16, с. 614]. У збройних формуваннях Української Повстанської армії (УПА), як свідчить член Української Головної Визвольної Ради (УГВР) о. І. Гриньох, «в основоположних документах УПА... та УГВР ніде немає згадки про Бога, в організаційній схемі УПА не було місця для польового духівника. Душпастирську обслугу віруючих вояків УПА сповняли місцеві душпастирі, де відбувались воєнні операції УПА» [цит. за: 13, с. 310]. Серед найбільш відомих в історіографії капеланів УПА - отці Р. Хомин, В. Микитюк, В. Рибалта, В. Шевчук. Підтримка духовенством українського національного руху опору стала однією з причин організованої радянським режимом насильної акції «ліквідації» УГКЦ, яка після арешту ієрархії 1945 р. та Львівського псевдо-собору 1946 р. перейшла до підпільного, катакомбного стану. історичний військовий капелан збройний

Відродження ідеї військової капеланської служби розпочалося із проголошенням незалежності України 1991 р. У розвитку капеланства в незалежній Україні умовно можна виділити декілька етапів. Так, на думку доктора філософських наук Л. Владиченко, розвиток співпраці церков і релігійних організацій зі ЗСУ «можна поділити на три періоди»: перший - з 1992 р., коли почалося формування Збройних Сил незалежної Української держави, до листопада 2008 р., коли підписано відповідний меморандум; другий тривав з листопада 2008 р. до липня 2014 р., коли Кабінет міністрів України видав офіційне розпорядження про капеланську службу; третій - з липня 2014 р. до теперішнього часу [2]. Капелан о. А. Зелінський також виокремлює «три етапи розвитку капеланства в Україні: перший - у мирному побуті... Другий етап - це початок бойових дій. І тепер третій етап - це 2017 рік і офіційна інституціоналізація...» [15]. Враховуючи специфіку розвитку церковно-державної співпраці в організації капеланства, на нашу думку, можна виокремити чотири етапи.

На першому етапі відбувається оцінка можливості створення капеланської служби, ініціатива її організації на волонтерських засадах належить Церквам і представникам армії. У процесі формування Збройних Сил України (ЗСУ) представники християнських Церков в Україні - УПЦ, УГКЦ, РКЦ та протестантських конфесій, звичайно, з власної ініціативи й за згодою командування окремих військових частин намагалися організувати духовну опіку військовослужбовців. У 1993 р. з ініціативи офіцерів-християн ЗСУ засновано Асоціацію християн-військовослужбовців, президентом якої обрано полковника С. П. Лисенка [5, с. 18]. Згодом, 1995 р. за дорученням Президента України Л. Кучми Національний інститут стратегічних досліджень розробив рекомендації для Ради національної безпеки і оборони України щодо капеланського служіння, а з 1996 р. різні конфесії почали формувати напрями капеланської праці та призначили відповідальних осіб [10, с. 73]. В лютому 2000 р. підписано Заяву про наміри співпраці Міністерства внутрішніх справ України та Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

На другому етапі, з 2004 р. почалася активізація військово-церковного співробітництва, що характеризується розробкою та прийняттям нормативних актів і директивних вказівок органів державної влади, налагодженням співпраці з Церквами, створенням регулюючих органів. Поштовхом до системної діяльності у цій сфері стала директива Міністра оборони України № Д-25 від 21 квітня 2006 р. «Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України», згідно з якою 1 листопада2008р. було утворено у структурі Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України сектор роботи з релігійними організаціями. Важливим кроком у розвитку державно-церковної співпраці у становленні капеланської служби став «Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України», підписаний 10 листопада 2008 р. Міністерством оборони України спільно із сімома конфесіями, віруючі яких служать у ЗС України. Невдовзі, у квітні 2009 р., відповідно до наказу Міністра оборони України, було створено Раду у справах душпастирської опіки при Міноборони України, основним завданням якої визначено налагодження ефективнішої співпраці релігійних організацій, вироблення спільних підходів до запровадження інституту військового капеланства [2; 10, с. 73-74]. У квітні 2011 р., затверджена згідно наказом Міністра оборони України, «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України» задекларувала початок діяльності, спрямованої «на забезпечення душпастирської опіки з боку церкви (релігійних організацій) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань» [8]. Тим самим створено організаційні основи інституту капеланства, однак, через рекомендацію комітету Верховної Ради з питань культури і духовності у жовтні 2013 р. так і не прийнято відповідного закону про «запровадження інституту священнослужителів (капеланів) у військових, правоохоронних органах» [10, с. 74]. У 2011 р. протестантськими конфесіями засновано Всеукраїнську громадську організацію «Українське капеланство», яка для формування кадрового резерву ініціювала відкриття шкіл з навчання капеланському служінню [10, с. 75].

Третій етап, на нашу думку, розпочався з моменту російської агресії на сході України 2014 р. та пов'язаний з організацією волонтерського руху капеланів в зоні АТО. Так, у липні 2014 р. священик УГКЦ, капелан Академії сухопутних військ України у Львові, о. Андрій Зелінський став першим військовим капеланом при штабі АТО у Слов'янську [7; 12]. Отець Тарас Коцюба з перших днів бойових дій на Донбасі періодично відвідував українських військовослужбовців, а згодом вступив на контрактну службу капелана. У 2016 р. на добровільних, волонтерських засадах капеланську службу в ЗСУ в зоні АТО проходили понад 100 священиків [1], а в структурі Державної прикордонної служби та Національної Гвардії - понад 180 священиків традиційних християнських Церков [2]. Географія їх душпастирського служіння охоплювала «гарячі точки» в Станиці Луганській, Трьохізбенці, Щасті, Попасній, Донецькому аеропорту, Пісках, Авдіївці; під Горлівці, Мар'їнці, Широкиному, Мирному та інших [15].

Власне, з грудня 2016 р. коли наказом Міністерства оборони України затверджено «Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України» [14; 11], на нашу думку, розпочався четвертий етап, що характеризується інституціоналізацією капеланства.

«Наше завдання допомогти духовно нашим хлопцям, щоб вони розуміли, що захищають нашу батьківщину, щоб не опускали рук», - сказав військовий капелан Олександр Довгий із Херсонщини [18]. Капелан о. А. Зелінський підкреслює, що сьогодні ЗСУ «відіграють вирішальну роль у трансформації українського суспільства..., мають сьогодні потенціал перетворювати вчорашнього «слабкого» українця на впевненого автора й захисника свого майбуття, відповідального за власне життя та за долю своєї країни. Капеланство має свою частку в поверненні військовому його людяного потенціалу, здатного на велике...» [15].

Таким чином, ретроспективний огляд виникнення і розвитку інституту капеланства засвідчує значну роль військового духовенства у формуванні української нації. Систематичне формування служби військових капеланів в Україні розпочалося у період Першої світової війни та національно-демократичної революції 1917-1920 рр., коли інститут капеланства було створено в штатній структурі армій Австрійської та Російської імперії, УНР періоду Центральної Ради, Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії та УГА ЗУНР. Другим етапом історичного розвитку українського військового капеланства стало його відродження у період Другої світової війни. Відродження та становлення служби військового капеланства розпочалося в незалежній Україні, переживаючи, на нашу думку, чотири етапи становлення. Інституціоналізація служби військових капеланів в Україні сприятиме формуванню української нації в сучасну добу.

Список використаних джерел

1. Єленський В. Духовний супровід у Збройних силах України: дискусії і перспективи / В. Єленський // Людина і світ. - 2001. - №11-12.-С.2-8.

2. Забзалюк Д. Душпастирська служба українських військових формацій першої половини XX ст. / Д. Забзалюк. - Львів: ЛьвДУВС, 2012. - 188 с.

3. Лебедович І. Полеві духовники Української Галицької Армії: У 45-річчя участи у Визвольних змаганнях (Матеріали до історії) / о. І. Лебедович. - Віннпег, 1963. - 328 с.

4. Непіпенко Л. П. Військові священики (капелани) в сучасній Україні / Л. П. Непіпенко // Честь і закон. - 2015. - Вип.2 (53). - С.72-78.

5. Офіційне повідомлення про статус військового капелана в УГКЦ.

6. Перехрест О. «Функції військового капелана - не дати військовому втомитись любити». Розмова з капеланом о. А. Зелінським про місце любові на війні / О. Перехрест, о. А. Зелінський. - 28 жовтня 2015.

7. Пилипів І., Делятинський Р. До питання про греко-като- лицьких капеланів в Українській Повстанській Армії (19421946 рр.) / І. Пилипів, Р. Делятинський // Галичина. - Вип.14: 100 років від дня народження Романа Шухевича. - Івано-Франківськ: Плай, 2008.-С.303-316.

8. Руденко А. Завдання капелана - захищати людяність. Співрозмовник - капелан о. Андрій Зелінський, УГКЦ / А. Руденко.

9. Стефанів 3. Душпастирство у війську / 3. Стефанів // Енциклопедія українознавства. Сл. ч. - Т.2: [Голинський Петро - Зернов].- 1957.-С.614.

10. Сьомій С. Церква і армія: партнерство чи поглинання? [Текст] / С. Сьомій // Національна безпека і оборона. - 2000. - №10. -С.99-104.

Анотація

Ключові слова: інститут військового духівництва, польові духівники, капелани, армія УНР, Українська Галицька армія, Українська повстанська армія, Збройнісили України.

The historical traditions of the establishment of military chaplains in armed formations in the territory of Ukraine in the 20th -- the beginning of the 21st century are explored. Itwasfound that the systematicformation of the institute of military chaplains in Ukraine began during the period of the First World War and the national-democratic revolution of 1917--1920. The approximate size and basic functions of the chaplains was established, the mostfamous chaplains of each army are indicated. The periodization of theformation of the institute of chaplaincy in the Armed Forces of independent Ukraine is offered. The role of chaplains informing the national consciousness of Ukrainian servicemen, in particular, in the conditions ofthe hybrid war ofRussia against Ukraine, is outlined.

Keywords: Institute of Military Clergy, field clerics, chaplains, UNR army, Ukrainian Galician Army, Ukrainian Insurgent Army, Armed Forces ofUkraine.

Размещено на Allbest.ru