Розвиток фермерських та особистих селянських господарств України в середині 90-х років XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вінницький національний аграрний університет

Розвиток фермерських та особистих селянських господарств України в середині 90-х років XX ст.

Бойко Ю. М.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії

Розглянуто трансформаційні зміни в сільському господарстві України в перші роки незалежності. Проаналізовано проблеми в розвитку фермерських господарств, викликані відсутністю достатньої державної допомоги та супротивом колгоспно-радянської номенклатури. Досліджено зміну статусу особистих селянських господарств в умовах реформування аграрного сектору та переходу до ринкових відносин.

Ключові слова: фермерське господарство, особисте селянське господарство, аграрна реформа, місцеві ради.

господарство радянський селянський

Фермерство є прогресивною формою ведення сільськогосподарського виробництва. Нині це найбільш переважаюча організаційно-правова форма господарювання на селі. Частка ВВП фермерських господарств у загальній структурі виробництва (2016 р.) складає близько 8 відсотків. Поруч із фермерськими господарствами працює 4,1 млн. особистих селянських господарств, 20% із яких виробляють товарну продукцію та є потенційними фермерськими господарствами, їх частка виробництва у загальному обсязі сільськогосподарської продукції сягає 45 відсотків. На думку О. Ковальової ці категорії господарств є селоутворюючими та поєднують власні економічні інтереси з соціальними потребами громади [1].

Метою статті є аналіз розвитку та діяльності фермерських та особистих селянських господарств України протягом першої половини 90-х років XX століття.

Соціально-економічні трансформації в Україні протягом перших років незалежності залишаються об'єктом прискіпливої уваги дослідників. Історичні аспекти утворення та функціонування фермерських господарств в незалежній Україні вивчали Т. Мельничук та В. Нечитайло [2; 3]. Аналіз державної аграрної політики, спрямованої на розвиток малих форм підприємництва, зокрема фермерських господарств, був проведений В. Горьовим та Л. Продивусом [4]. Результати сільськогосподарської діяльності фермерських господарств досліджені П. Макаренком та Л. Мельник [5]. Історико-правові аспекти підтримки державою особистих селянських господарств розкриті В. Полянською [6]. Актуальним для новітньої аграрної історії України залишається економічний аналіз дрібного селянського господарства, зроблений визначним економістом М. Туган-Барановським ще на початку XX ст. [7].

Відродження фермерського руху в Україні було безпосередньо пов'язано з реформуванням земельних відносин, розпочатих в 1990 році. Головна мета земельної реформи полягала в трансформації державної та колективної власності в приватну та формуванні на її основі більш ефективної та відповідальної системи господарювання. У Постанові Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року зазначалося, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Місцеві ради народних депутатів мали здійснити реєстрацію громадян, які бажали організувати селянське (фермерське) господарство, розширити особисте підсобне господарство, займатися індивідуальним садівництвом, одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння і випасанняхудоби [8, с. 100].

В грудні 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про селянське (фермерське) господарство», а КабінетМіністрів України видав низку постанов [9; 10; 11; 12; 13], спрямованих на підтримку розвитку фермерства як рівноправної форми ведення сільськогосподарського виробництва поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами та організаціями. Розпочалось формування земель запасу (7-10 відсотків від загальної площі), які мали виділятися фермерам для ведення господарства.

Практичне втілення реформ викликало супротив консервативно налаштованої колгоспно-радянської номенклатури. В доповідній записці «Про стримування земельної реформи в окремих сільських (селищних) радах Вінницької області» вказувалося на те, що протягом 1991-1992 років, понад сто місцевих рад області виділили до земель запасу менше 7 відсотків земель. В окремих сільрадах землі запасу були виділені дрібноконтурними віддаленими ділянками, що вимагало значних затрат на облаштування фермерських господарств. Мали місце випадки, коли сільські ради при розгляді проектів відведення земель для селянських господарств і прийнятті остаточного рішення про виділення землі, значно зменшували попередньо виділені площі. В деяких місцевих радах взагалі саботували процес реформ. Так, у Михайлівській сільській раді Гайсинського району Вінницької області практично не було утворено земель запасу, тому що голова місцевого колгоспу не дав згоди на вилучення земель [14, арк. 25].

Представники Сумської Асоціації фермерів у 1993 році у відкритому листі до Верховної Ради України звертали увагу на мізерні наділи, що виділяються фермерам для ведення товарного господарства. Деякі керівники сільськогосподарських підприємств намагалися виселити фермерів з будинків, побудованих в радянські часи колгоспами та радгоспами для своїх працівників [15, арк. 126].

Суттєвим чинником, який гальмував розвиток фермерського товарного виробництва була незадовільна підтримка новостворених господарств кредитами, сільськогосподарською технікою та посадковим матеріалом. За підрахунками спеціалістів Міністерства сільського господарства у 1992 році для забезпечення усім необхідним пересічного фермера було потрібно мінімум 1 мли. крб. Тоді як в середньому на одне фермерське господарство припадало біля 150 тис. крб. кредиту [14, арк. 7]. Посилення кризових явищ в економіці України, гіперінфляція 1993-1994 років, призвели до різкого зменшення державної допомоги фермерам.

Так, Вінницьке відділення Державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств отримало з Державного бюджету в 1993 році (в еквівалентній ціні на трактор класу МТЗ) коштів на сто тракторів в той час в 1996 році коштів вистачало лише на 1,5 трактора. Ліміти державних централізованих капіталовкладень, спланованих на облаштування соціальної сфери фермерів в 1996 році було профінансовано лише на 7 відсотків. Обласне відділення фонду вимушено припинило надання допомоги по більшості напрямів, передбачених законодавчими та нормативними актами. Як свідчили матеріали обстеження фермерських господарств 90 відсотків фермерів купували техніку за рахунок своїх заощаджень і лише 10 - за допомогою пільгових кредитів [16, арк. 9].

Аналізуючи розвиток фермерських господарств Вінницької області керівники сільськогосподарського управління зазначили, що протягом 1991-1996 років відбулося розмежування фермерів на три нерівні групи.

До першої входили фермери, які обробляли 50 та більше гектарів землі. Здебільшого їх власники були повністю забезпечені технічними засобами. Кожен з фермерів мав вищу освіту та задовільні фінансові показники. Але таких господарств було не більше 10 відсотків.

Другу групу складали 50-60 відсотків фермерів. Як правило кожен з них мав від 25 до 50 гектарів землі. Забезпеченість сільськогосподарською технікою - на рівні 40 відсотків.

Майже ЗО відсотків - це початкуючі фермери, або ті, справи яких ідуть не кращим чином. їм бракувало техніки та державної підтримки [16, арк. 8].

Таким чином обмежені можливості державної підтримки і кредитного забезпечення стримували матеріально-технічне оснащення фермерських господарств, внаслідок чого більшість з них були дрібнотоварними, з низькою інтенсивністю виробництва. В результаті протягом 1992-1996 років кожне п'яте фермерське господарство Вінницької області припинило свою господарчу діяльність [16, арк. 1]. Подібні тенденції були характерними і для інших областей України.

Не зважаючи на проблеми у розвитку селянських (фермерських) господарств в Україні слід зазначити позитивні тенденції у розвитку нової форми господарювання. Так, відбулося значне кількісне зростання фермерських господарств. Якщо у 1990 році в Україні було створено 82 господарства, яким належало 2 тис. та сільськогосподарських угідь, то у 1995 діяло 33778 фермерських господарств, які мали в користуванні 786,4 тис. та землі [17, с. 166].

Однак, показники участі фермерів у виробництві продукції сільського господарства у 1995 році залишались на вкрай низькому рівні. Стосовно загального об'єму сільськогосподарського виробництва вони складали лише 0,8 відсотка, у тому числі продукція рослинництва сягала 1,1 відсотка, тоді як тваринницька продукція лише 0,3 відсотка [17, с. 168].

Частка виробництва основних сільськогосподарських культур фермерськими господарствами свідчила про їх увагу до вирощування прибуткових зернобобових та технічних культур: пшениці, ячменю, проса, гречки, цукрових буряків, соняшнику та продовольчих баштанних культур.

Результати розвитку та діяльності селянських (фермерських) господарств засвідчили недолугість державної політики реформування земельних та майнових відносин на селі протягом першої половини 90-х років XX ст. Подальше загострення соціально- економічної кризи, нееквівалентний обмін між містом та селом, бартер замість ринкових механізмів ціноутворення, самоусунення держави від взятих на себе обов'язків запустили механізм архаїзації сільськогосподарського виробництва. Чиновники міністерства сільського господарства вимушено констатували той факт, що «переважна більшість спеціалістів сільського господарства в морально-психологічному плані не готова до практичного здійснення реформи. Поліпшення ситуації в аграрному секторі сьогодні неможливо без перебудови земельних і майнових відносин з метою формування ефективного власника» [16, арк. 3].

Колективні господарства не змогли протягом усього періоду свого існування в достатній мірі забезпечити населення України продуктами харчування, тому особисті підсобні господарства згладжували неефективність радянської агарної політики. Так, станом на середину 60-х років XX ст. вони давали в загальному обсязі виробництва близько 60% картоплі, плодів і ягід, 30% овочів, 40% м'яса і молока, 80% яєць [18, с. 7]. М. Туган-Барановський вважав, що головною підвалиною стійкості дрібного селянського господарства є не економічні переваги його над великим господарством, а та обставина, що велике господарство існує заради прибутку й ренти, а дрібне - для забезпечення існування самого виробника [7, с. 186]. Так як колгоспи та радгоспи були породженням командно- адміністративної системи та планової економіки то запровадження ринкових відносин неминуче призводить до їх деградації.

Протягом 1990-1995 років відбулося значне збільшення економічної активності в господарствах населення та відповідне зменшення валової продукції сільськогосподарських підприємств. Цьому сприяла Ст.56 Земельного кодексу України, ухваленого у 1990 р. Для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безоплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара [19].

Поширення дрібного натурального виробництва на основі примітивних форм організації економіки, з переважанням ручної праці може оцінюватись як регресивний процес, однак по-іншому сприймається в умовах соціально-економічної кризи, скорочення промислового виробництва та зростання безробіття. Самозанятість населення в особистих господарствах пом'якшувало соціально-економічні наслідки кризи на селі та дозволяло забезпечувати міське населення основними продуктами харчування.

Статистичні дані свідчать про те, що протягом 1990-1995 років відбулося різке зменшення валової продукції сільського господарства - з 282774,2 до 183890,3 млн. грн. (у постійних цінах 2010 р). при цьому зменшення виробництва відбулося виключно у сільськогосподарських підприємств, тоді як господарства населення збільшили свою валову продукцію на 828,8 млн. грн. [17, с. 43].

Відповідно відбулися зміни у структурі виробництва валової продукції сільського господарства. Якщо у 1990 році валова продукція сільськогосподарських підприємств сягала 70,4 відсотки а господарств населення 29,6, то в 1995 році відповідно 54,1 відсотки та 45,9 [17, с. 45].

Таким чином господарства населення виявилися ефективними виробниками сільськогосподарської продукції в умовах кризи. На присадибних ділянках, загальна площа яких у 1995 році складала 15 відсотків розорених земель України, виробляли 40 відсотків продукції тваринництва, з них м'яса свинини - 60 відсотків, овочів - 60 відсотків, фруктів - 70, картоплі -відсотків від усієї виробленої кількості [20].

Враховуючи підвищення ролі особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств у формуванні державних ресурсів сільськогосподарської продукції і сировини та у забезпеченні населення продуктами харчування Кабінет Міністрів України 31 травня 1995 року затвердив Постанову №381 «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств». Зокрема, пропонувалося організувати виробництво та реалізацію населенню засобів захисту рослин у дрібній розфасовці, надавати допомогу громадянам в обробітку присадибних та інших земельних ділянок, розширенні обсягів та видів платних послуг, освоїти виробництво, мотокультиваторів, кіс, серпів, бензопилок, вітростійких ліхтарів тощо [21].

Неоднозначними були заходи, які мали стимулювати розвиток селянських (фермерських) господарств. Так, облвиконкоми мали сприяти наданню фермерам, які мають необхідну техніку та підтвердили на практиці здатність ефективного господарювання, земельних ділянок в оренду понад граничні розміри, передбачені чинним законодавством.

Результатом реформування земельних та майнових відносин в аграрному секторі України протягом першої половини 90-х років XX ст. стала поява фермерських господарств, головною метою діяльності яких було виробництво товарної сільськогосподарської продукції, та можливість займатися її переробкою та реалізацією. Однак, недостатність адекватної потребам фермерів державної підтримки гальмувала розвиток нової форми господарювання. Розвиток особистих селянських господарств сприяв продовольчій безпеці держави не вимагаючи жодних капіталовкладень.

Список використаних джерел

Скільки в Україні фермерських та особистих селянських господарств (інфографіка) / AgroNews [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// agronews.ua/node/81354 - Назва з екрану.

Мельничук Т. А. Реалії розвитку фермерських господарства в Україні на сучасному етапі / Т. А. Мельничук // Наукові записки ВДПІ ім. Коцюбинського. Серія: Історія. -2015. - №23. -С.129-133.

Нечитайло В. Встановлення селянського господарства фермерського типу в Україні: історична ретроспектива і сучасний стан: автореф. дис. ... д-ра іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / В. В. Нечитайло; НАН України. Ін-т українознав. ім.

І. Крип'якевича, Ін-т народознав. - Л., 2006. - 36 с.

Горьовий В. П. Аграрна політика у розвитку фермерства в Україні / В. П. Горьовий, Л. В. Продивус // Економіка АПК. - 2012. -№12.-С.10-17.

Макаренко П. М. Фермерські господарства України - до 20- річного ювілею / П. М. Макаренко, Л. Л. Мельник // Економіка АПК. -2010.-№7.-С.16-24.

Полянська В. І. Історико-правові аспекти підтримки державою особистих селянських господарств в Україні / В. І. Полянська // Право і суспільство. -2014.- №2. - С.26-32.

Туган-Барановський М. І. Політична економія. Курс популярний / М. І. Туган-Барановський. - Київ: Наукова думка, 1994.-263 с.

Постанова Верховної Ради Української СРСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. -№10. -С.100-101.

Про утворення українського фонду з підтримки селянських (фермерських) господарств [Електронний ресурс]: Постанова Ради Міністрів УРСР від 27.06.1991 р. №83. - Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws|show|83-91 -- Назва з екрану.Размещено на Allbest.ru