Освітнє питання в діяльності Законодавчого сейму Другої Речі Посполитої (1919-1922)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України (Україна, Львів),

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Центр дослідження українсько-польських відносин

Освітнє питання в діяльності Законодавчого сейму Другої Речі Посполитої (1919-1922)

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Руда О.В.

Анотація

Простежено діяльність польських, німецьких та єврейських парламентських репрезентацій у Законодавчому сеймі (1919-1922), спрямовану на формування законодавчої бази для уніфікації шкільництва, захист освітніх прав представників різних національностей і покращення матеріального становища вчителів. Головним завданням для польських проурядових парламентарів була уніфікація шкільництва на всіх теренах Другої Речі Посполитої та формування такої освітньої системи, яка б відповідала потребам новоутвореної держави. Натомість представники від національних меншин надавали важливого значення розвитку непальського шкільництва, створенню законодавчих підстав для відкриття шкіл з мовами навчання меншин як запоруки збереження національної ідентичності. їхню законодавчу ініціативу нерідко підтримували депутати від польських партій лівого крила сейму, які виступали за забезпечення дітям навчання рідною мовою.

Ключові слова: Друга Річ Посполита, Законодавчий сейм, освітня політика, національні меншини.

Annotation

The article examines activities of the Polish, German and Jewish parliamentary representations in the Legislative Sejm (1919-1922) that were aimed at forming a legislative frame work for the school unification, protection of educational right of representatives of different nationalities and improvement of the teachers' financial status. The main task for the Polish pro-government parliamentarians was to unify schooling in all territories of the Second Republic and to form such an educational system that would meet the needs of the newly formed state. However, representatives of the national minorities attached great importance to the development of non-Polish schooling, creation of legal grounds for the opening of schools 'with minority language learning as a guarantee of the national identity preservation. Their legislative initiative 'was often supported by deputies from the left wing Polish parties of the Sejm 'who advocated securement for children's learning of their mother tongue.

Keywords: Second Polish Republic, Legislative Sejm, educational policy, national minorities.

Здобуття освіти рідною мовою мало важливе значення для народів, які проживали в Другій Речі Посполитій, оскільки від цього залежало збереження національних традицій, мови та національної ідентичності. Адже відомо, що нація, яка дбає про розвиток освіти, за жодних обставин не втратить своєї самостійності. Українське, німецьке та єврейське шкільництво міжвоєнної Польщі розвивалося в складних політичних умовах. Держава спрямувала чималі зусилля на полонізацію меншин, докладаючи значних зусиль до розвитку польськомовного шкільництва. За таких умов, парламентарі від національних меншин спрямували власну законодавчу діяльність на гарантування учням навчання рідною мовою.

Метою статті є простежити діяльність польських, німецьких та єврейських парламентських репрезентацій у Законодавчому сеймі (1919-1922), спрямовану на формування законодавчої бази для уніфікації шкільництва та захист освітніх прав представників різних національностей.

Дослідженню проблем парламентаризму в міжвоєнній Польщі присвячено праці як українських, та і польських дослідників, зокрема, Л. Зашкільняка [1], Р. Романцева [8], С. Рудницького [9], Я. Фаловського [4], Л. Галперна [5], які досліджували роботу Законодавчого сейму, функціонування парламентської системи, законодавчу діяльність окремих парламентських політичних груп. Освітні проблеми в діяльності сейму висвітлила Й. Шабліцька-Жак [17], однак дослідниця лише опосередковано торкалася боротьби послів від національних меншин за шкільництво з рідною мовою навчання.

Вибори до Законодавчого сейму, призначені на 26 січня 1919 р., у силу різних причин, зокрема, через польсько-російську війну 1920 р. та неврегулювання територіально-адміністративного поділу держави, відбулися лише на колишніх теренах Королівства Польського та т.зв. Західної Галичини, де мандати здобули 296 послів. На решті земель до сейму ввійшли депутати раніше обрані до Прусського сейму, парламенту Німеччини, Галицького крайового сейму, російської Думи. Згодом вибори відбулися в Познаньщині, Білостоцькому та Бельському повітах (червень 1919 р.), на Помор'ї (1920 р.) та Віленщині (1922 р.). Загальна кількість послів зросла до 432 [17, с. 33].

З-поміж польських політичних партій, які ввійшли до сейму, жодна не набрала абсолютну більшість голосів виборців. До правого крила сейму, поряд з Народно-національним союзом (Zwi^zek Budowo-Narodowy, далі ЗЛН), належала Національно-християнська народна партія (Narodowo-Chrzescijanskie Stronnictwo Budowe). Центр представляли посли від Польської народної партії «Пяст» (Polskie Stronnictwo Budowe «Piast», далі - ПСЛ «Пяст»), Національного робітничого союзу (Narodowy Zwi^zek Robotniczy) та інших консервативно- ліберальних партій. До лівого крила належали Польська соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna, далі - ППС), Польська народна партія «Визволене» (Polskie Stronnictwo Budowe «Wyzwolenie», далі - ПСЛ «Визволене»), Польська народна партія «Лівиця» (Polskie Stronnictwo Budowe Bewica, далі - ПСЛ-лівиця) тощо [1, с. 449].

Серед національних меншин найчисленніше у сеймі була представлена єврейська громада - 11 послами від п'яти партій: Сіоністської партії в Польщі (Histachdruth ha'Cyjonith be'Polonijah) - 5 послів; партії «Мізрахі» («Merkaz Ruhani») - 1 посол; «Поалей Ціон» (Jidisze Socjalistisz-Demokratisze Arbeter Partaj «Poalej Cion») 1; Єврейська народна партія в Польщі (Jidisze Bolks- Partaj in Pojlen) - 2; «Агудас Ісраель» (Agudas Israel) - 2 [З, арк. 110-111; 7, c. 81]. Оскільки виборів на галицьких і прусських теренах не проводили, то на підставі відповідних розпоряджень до сейму ввійшло ще п'ять послів-євреїв. Через дотримання євреями нейтралітету в польсько-українському конфлікті Леон Райх, який мав мандат від Львова до сейму не увійшов [9, с. 29; 5, с. 8].

Українці та білоруси своїх клубів у сеймі не мали. Частково їх інтереси представляли клуби ПСЛ «Визволене», ППС, єврейської та німецької громад [17, с. 137]. Німецька меншина в сеймі була представлена двома депутати від Німецької народної партії (Deutsche Volkspartei) - Йозеф Спікерман і Людвіг Вольф, якого через поганий стан здоров'я у листопаді 1919 р. замінив Оскар Фрізе. Лише після виборів 2 травня 1920 р. на Помор'ї до них долучилося ще шестеро послів від Союзу німецького населення в Польщі (Vereinigung des deutschen Volkstums in Polen) [4, c. 22; 6, 61].

Законодавчий сейм розпочав роботу 10 лютого 1919 р., однак через воєнні події, невизначеність державних кордонів, важку економічну ситуацію в державі тощо, перші дискусії навколо освітніх питань розпочалися у травні 1920 р. Вони стосувалися внесених на розгляд сейму двох законопроектів: про будівництво загальноосвітніх шкіл і про тимчасовий устрій шкільної влади. Законопроект про будівництво шкіл після першого читання був повернений до освітньої комісії, а законопроект про тимчасовий устрій шкільної влади викликав критику діяльності цілого міністерства [17, с. 65]. Найбільше його критикували посли від ПСЛ «Визволене» та ППС, зокрема, за надмірне розширення повноважень міністра віросповідань та освіти і кураторів. Посол від ППС Юліан Смуліковський наголошував на відсутності розвиненої мережі початкового шкільництва, кваліфікованих учительських кадрів, а також якісних зрушень у відкритті нових типів гімназій. Він вважав, що своєю політикою в освітній сфері уряд загострював міжнаціональні відносини на південно-східних теренах, оскільки, до прикладу, шкільним інспектором тут міг стати лише прихильник ендеків, а українські та польські вчителі, які підписали декларації виконання своїх обов'язків перед ЗУНР, зазнавали переслідувань [12, с. 15-29]. Посол від ПСЛ «Визволене» Ян Возьніцький закидав міністерству віросповідань та освіти (далі - МВіО) те, що воно не вирішило проблему браку підручників, осучаснення навчальних програм, не доклало зусиль до покращення матеріального становища вчителів, натомість збільшило повноваження шкільних кураторів [12, с. 36-49]. 4 червня 1920 р. на 153-му засіданні сейму, попри значну критику послів, закон про тимчасовий устрій шкільної влади був прийнятий польською більшістю. Проти проголосували здебільшого посли від ПСЛ «Визволене», які вважали, що він зашкодить розвитку шкільництва. Також депутати виступили проти поширення його чинності на південно-східні терени, де на той час навіть не було офіційно встановлено кордонів Польської держави [17, с. 68; 13, с. 30-31; 21].

На початку діяльності сейму однією з важливих освітніх проблем, яку парламентарі порушували в поданнях та інтерпеляціях, була розбудова мережі початкового шкільництва. Польські посли з цього приводу внесли низку термінових подань: від Клубу ПСЛ «Визволене» та ППС Я. Возьніцький, Ю. Смуліковський, Ядвіга Дзюбіньська та ін. внесли подання щодо асигнування урядом коштів на будівництво початкових шкіл; посли від Клубу Католицько-народної партії Юзеф Любельський, Антоні Матакєвич та ін. - про негайну відбудову знищених початкових шкіл; посли від ЗЛН вимагали звільнення шкільних приміщень від реквізиції на військові цілі тощо. Водночас, навіть попри те, що 9 липня 1919 р. на 66-му засіданні сейму була схвалена резолюція комісії відбудови краю та фінансово-бюджетної комісії, в якій парламентарі закликали уряд до якнайшвидшої відбудови знищених війною в Галичині шкіл і завершення будівництва нових шкільних приміщень, а 9 липня 1920 р. на 161-му засіданні сейму відбулося перше читання законопроекту про заснування та утримання початкових загальноосвітніх шкіл, через відсутність відповідного законодавства та коштів у державному бюджеті активних зрушень у цій справі до 17 лютого 1922 р., часу прийняття відповідних законів, не відбулося [17, с. 73; 10, с. 38-39; 14, с. 21].

Наступною проблемою, яку намагалися вирішити представники всіх політичних сил у сеймі, було важке матеріальне становище вчителів. Так, 27 травня 1919 р. сейм прийняв закон, який урівняв педагогів початкових шкіл у правах з державними службовцями та запровадив фіксовану заробітну плату, а також систему надбавок. Однак через те, що весь тягар фінансових витрат, пов'язаних з фінансуванням учителів, ліг на Гміни, які, зокрема в Галичині, були неспроможні покрити ці витрати, закон не був реалізований. Противники цього закону, зокрема посли від ПСЛ-лівиці та ПСЛ «Пяст», були переконані в тому, що весь грошовий тягар варто покласти не на Гміни, а на державний бюджет. На цьому, зокрема, наголошували посол від ПСЛ-лівиці Францішек Кремпа та депутат від ПСЛ «Пяст» Фелікс Кочур, які виступали за усунення ст. 8 і 9, що стосувалися цього питання. Натомість посли від ППС, зокрема Ю. Смуліковський, вважали, що держава повинна покривати ці витрати лише частково, іншу частину видатків мала взяти на себе Гміна. Своєю чергою, депутати від правиці, зокрема Стефан Солтик, наголошували на неможливості перекладати на державний бюджет додаткові фінансові тягарі [15; с. 43-44, 46-51; 17, с. 94, 97-98]. Закон про нарахування заробітної плати вчителям публічних шкіл, шкільним інспекторам і заступникам інспекторів був прийнятий 13 липня 1920 р. [19]. Цього ж дня також був прийнятий переважною більшістю голосів закон про заробітну плату вчителів, директорів та інструкторів державних професійних шкіл, семінарій для вчителів професійних шкіл [20].

Менш дискусійним виявився законопроект про заробітну плату вчителів і директорів державних середніх шкіл, учительських семінарій і препаранд, а також шкільних візитаторів. Нечисленні поправки до законопроекту були схвалені більшістю голосів. Натомість закон про заробітну плату професорів, викладачів і навчально-допоміжного персоналу у державних академічних школах, який був схвалений сеймом у другому та третьому читаннях без обговорення, не поліпшив матеріального становища згаданих у ньому груп. Саме тому тиск на уряд з вимогою поліпшити матеріальне забезпечення науковців не припинявся до 31 березня 1922 р., аж до прийняття нового закону, який скасував відмінності між оплатою праці різних професійних груп і зміцнив статус викладачів вищих навчальних закладів [20; 17, с. 100-104]. законодавчий шкільництво вчитель освітній

Сеймові дебати щодо закону про вищі навчальні заклади розпочалися 9 липня 1920 р., після внесення МВіО відповідного законопроекту. Фактично цей закон був прийнятий без суттєвих змін. Більшість проголосувала лише за внесення поправки І. Радзішевського, яка стосувалася чинних приватних вищих навчальних закладів. Поправки до цього закону вносилися двічі у 1921 і в 1922 рр. [17, с. 84-85, 92-93].

З перших днів діяльності Законодавчого сейму на його засіданнях точилися жваві дискусії та політична боротьба навколо проблем, пов'язаних з правовим становищем національних меншин. Правиця на чолі з ЗЛН заперечувала саме право непольського населення нарівні з поляками впливати на вирішення важливих державних проблем. Натомість ліві сили сейму, які відстоювали громадянську рівноправність, неодноразово підтримували вимоги послів від меншин [18, с. 28].

Уперше проблема німецького шкільництва, а саме збереження німецькомовних освітніх закладів, була окреслена у промові Й. Спікермана на 11-му засіданні сейму 7 березня 1919 р. Свій виступ посол розпочав із запевнення в лояльності німецької меншини щодо Польської держави, а єдиною вимогою висунув залишити «в школі, вдома і в церкві ... рідну мову» [6, с. 29]. Таке лояльне ставлення до Польщі характеризувало виступи німецьких послів аж до 1920 р., часу входження до сейму депутатів від Помор'я, які кардинально змінили риторику виступів. Здобувши більшість у німецькому сеймовому колі, який був перейменований на Німецьке об'єднання й очолений з Е. Гасбахом, посли почали активно відстоювати права німецької меншини в Польщі. Кардинально змінився тон виступів, які зводилися до скарг і звинувачень у недотриманні Польщею умов Малого Версальського договору 1919 р. Водночас законодавці подали низку інтерпеляцій, які стосувалися проблем німецьких освітніх закладів на теренах Центральної Польщі та Помор'я. Питання пов'язані зі ситуацією в німецькому шкільництві Галичини, окремо не порушувалися. Основною вимогою німецьких послів, як і єврейських, було надання широкої автономії, в межах якої вони погоджувалися підтримувати державну освітню політику [2, с. 78; 17, с. 37]. Зауважмо, що німецькі та єврейські посли, а також, нерідко, представники польської лівиці навзаєм підтримували вимоги один одного. Однак, критикуючи польську владу, в опозицію до правлячих урядів не переходили і здебільшого підтримували урядові законопроекти [4, с. 31,42-43].

Активну участь посли брали в обговоренні законопроекту про тимчасовий шкільний устрій. Парламентарі від непольського населення та члени лівих польських політичних партій вимагали своїх представників в органах місцевого самоврядування та шкільних радах, зокрема в тих регіонах, де переважали меншини. Проявами дискримінації вони вважали відсутність своїх представників у шкільних радах, ускладнений доступ до польських шкіл, ревізування шкільних приміщень, недостатнє фінансування шкіл меншин тощо. Закон про тимчасовий шкільний устрій, на їхню думку, суперечив статтям Малого Версальського договору в частині гарантування національних і релігійних прав [11, с. 10-53].

Однією з важливих проблем, яку неодноразово порушували посли від різних політичних сил під час сеймових дебатів, була діяльність релігійних шкіл. Парламентарі від єврейського населення, які були найактивнішими щодо цього питання, вимагали дотримання Польщею статей Малого Версальського договору, які гарантували існування релігійних шкіл. Вони сподівалися на фінансову підтримку цих навчальних закладів з боку держави і вважали, зокрема на цьому 1 червня 1920 р. на 152-му засіданні сейму наголошував єврейський посол Самуель Гіршгорн, що національні та релігійні меншини мають самі управляти своїм шкільництвом [11, с. 14-21]. Член ППС Ю. Смуліковський натомість зазначав, що його політична сила висловлюється проти релігійного шкільництва, однак підтримує запровадження релігійного виховання в школах [11, с. 38-39].

Гостру критику єврейських і німецьких послів викликали пункти проекту конституції про релігійні школи, які, на їхню думку, порушували релігійні та національні права непольського населення, забезпечуючи привілейоване становище панівній у Польщі католицькій релігії. Зокрема, на цьому у своєму виступі на 217-му засіданні сейму 10 березня 1921 р. наголосив єврейський посол Ісаак Ґрюнбаум [16, с. 59]. Першим тезу про те, що учнів мають навчати вчителі такого ж віросповідання, запропоновану членом ЗЛН Казимиром Лютославським, у конституційній комісії підтримав єврейський посол Саломон Вайнцігер. Не до кінця усвідомивши, що К. Лютославський мав на меті розділити учнів різних національностей і заборонити учителям від національних меншин навчати у польських школах, єврейський посол сподівався, що це положення може бути використане на користь єврейського шкільництва [9, с. 98-99]. Ситуацію роз'яснила поправка до ст.121 проекту конституції, внесена на другому засіданні комісії, яка й викликала найбільше критики. У поправці йшлося про те, що винятки, зумовлені надто малою кількістю дітей релігійних меншин чи браком відповідних учительських кадрів, будуть узгоджені окремим законом [17, с. 138-139; 16, с. 71]. За усунення цих положень виступили посли від ППС, ПСЛ «Пяст» і сіоністи, для яких національна освіта була найважливішим тереном реалізації національно-культурної автономії [9, с. 94]. Перші побоювалися запровадження релігійних шкіл, зокрема посол від ПСЛ «Пяст» Владислав Кєрнік наголосив, що релігійна школа створює гетто, розвиває сепаратизм та ділить державу на різноманітні касти [16, с. 29-30], другі - що реалізація цих статей, з одного боку, призведе до усунення єврейських учителів з державних шкіл і створить претекст для того, щоб не відкривати релігійні школи для національних меншин, а з іншого - що запровадження підтриманого урядом релігійного шкільництва зміцнить позиції ортодоксальних політиків, які виступали проти усунення ст. 126, а також унеможливить запровадження прогресивного національного виховання. З огляду на те, що ця проблема спричинила гострі дискусії в сеймі, в остаточному варіанті конституції пункту про релігійні школи не було [16, с. 69-76; 9, с. 99].

Нерідко у полеміці навколо освітніх питань проявлялися відмінності в поглядах єврейських послів: одні з них підтримували розвиток релігійних шкіл, інші - світських з мовою навчання ідиш. До прикладу, ці відмінності увиразнилися при обговоренні 27 січня 1922 р. звіту освітньої комісії щодо законопроекту про створення, утримання та будівництво загальноосвітніх шкіл. Сіоністський посол Ігнаци Шіпер у своєму виступі наголосив на тому, що МВіО зумисне перешкоджає розвитку єврейських шкіл з мовою навчання ідиш, зокрема, не видає концесій чи примусово змінює в них мову навчання. Він звинуватив уряд у підтримці релігійних хедерів та в утисках світського єврейського шкільництва. І. Шіпер наголосив на необхідності збільшення матеріальної та законодавчої допомоги школам з мовою навчання ідиш, яка була недостатньою. Посол від партії «Агудас Ісраель» М. Мендельсон, протестуючи проти висловлювань свого колеги, на засіданні 7 лютого 1922 р. заявив, що «хедери є найсвятішою та найнеобхіднішою виховною інституцією, без якої виховання дітей на євреїв, вірних своїм традиціям, є неможливим» [9, с. 100; 17, с. 139-- 140]. У подібних заявах свого колеги він убачав наступ на ортодоксальне єврейство.

Посли від національних меншин наголошували на необхідності прийняття закону про публічні загальноосвітні школи для національних і релігійних меншин, а також звертали увагу на спроби уряду відтермінувати його ухвалення. З огляду на це, попри певні суперечності, єврейські посли одностайно підтримали звернення І. Шіпера до уряду з вимогою впродовж двох місяців внести відповідний законопроект. Однак, хоч звернення підтримали посли від інших національних меншин, сеймова більшість відхилила його [17, с. 140]. Представники меншин самі підготували законопроект про організацію шкіл для національних і релігійних меншин, і 10 лютого 1922 р. єврейські та німецькі депутати внесли його до сейму. У ст.1 законопроекту йшлося про те, щоб «в Гмінах, де проживало не менше 40 дітей шкільного віку одної національності або віросповідання, для них були засновані окремі публічні загальноосвітні школи з рідною мовою викладання». Ступінь організації школи мала регулювати ст.6. Відповідно до ст.2, ці школи мали бути включені до загальної шкільної мережі [8, с. 106]. Однак законопроект так і не був прийнятний.

Оскільки в період діяльності Законодавчого сейму німецьке шкільництво перебувало в порівняно кращому становищі, ніж єврейське чи українське, то подань та інтерпеляцій з освітніх питань від німецьких депутатів надійшло менше, ніж, приміром, від єврейських. Подання та інтерпеляції німецьких депутатів, які переважно стосувалися становища приватного шкільництва, підтримували також польські посли від клубів центру в сеймі, зокрема, Міщанського об'єднання, ПСЛ «Пяст», Клубу конституційної праці [4, с. 43].

Важливою проблемою, яку парламентарі порушували на засіданнях сейму, було переслідування шкільництва меншин і закриття культурно-освітніх товариств і організацій, арешти громадських діячів тощо. Так, на прохання українських послів Єврейське коло 8 листопада 1921 р. внесло інтерпеляції про закриття української школи в Тростянці Луцького повіту, про переслідування українських і єврейських шкіл на Волині, реквізицію їхніх приміщень. Ще одна інтерпеляція, внесена єврейськими послами 22 квітня 1922 р. на прохання українців, стосувалася закриття філії «Просвіти» в Мацейові [9, с. 41].

Інтереси шкільництва національних і релігійних меншин відстоювали не лише їхні посли, які вносили численні подання та інтерпеляції щодо репресій єврейського, українського, німецького, білоруського шкільництва, переслідувань учителів, невиконання статей міжнародних договорів і Конституції 1921 р., які гарантували права національним меншинам, а й посли від лівого крила польських партій у сеймі. Так, посол від ПСЛ «Визволене» Євстахи Рудзіньський вимагав чіткого визначення державної політики щодо національних меншин, наголошував на необґрунтованому зменшенні кількості білоруських навчальних закладів. Посли від ППС Антоні Залевський і Станіслав Ланьцуцький наводили приклади дискримінації українського шкільництва, звільнення з роботи чи переміщення українських учителів на етнічні польські терени, заміни їх польськими, закриття шкіл [19, с. 140-141].

Варто зауважити, що більшість із численних скарг послів від національних меншин на неналежний розвиток і матеріальну підтримку їхніх освітніх закладів залишилася без відповіді.

Отже, освітнє питання, поряд з економічними та національними проблеми, посідало важливе місце в діяльності Законодавчого сейму. Це було зумовлено тим, що провідні польські парламентські групи намагалися створити законодавчу базу для розбудови польськомовного шкільництва, покликаного прискорити асиміляцію національних меншин шляхом поширення на них польської культури. Водночас представники єврейської та німецької громад використовували парламентську трибуну для захисту прав та інтересів своїх виборців, зокрема, відстоювали право меншин на навчання рідною мовою та розбудову мережі непольськомовних навчальних закладів як запоруки збереження національної ідентичності.

Список використаних джерел

1. Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. - 752 с. // Zashkilniak L. О., Krykun М. Н. Istoriia Polshchi: Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv. - Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet im. I. Franka, 2002. - 752 s.

2. Araszkiewicz F. Szkola srednia ogolnoksztalcq_ca w Polsce w latach 1918-1932. - Wroclaw: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich, 1972. - 219 s.

3. Archiwum Akt Nowych w Warszawie. - Zesp. 322. - Mikrof. B. 18479, Sygn. 2276. - 123 k.

4. Falowski J. Parlamentarzysci mniejszosci niemieckiej w Drugiej Rzeczypospolitej. - Czestochowa: Wydawnictwo Wyzszej Szkoly Pedagogicznej w Cz^stochowie, 2000. - 425 s.

5. HalpernL. Politykazydowskaw Sejmie і Senacie Rzeczypospolitej Polskiej 1919-1931. - Warszawa: Drukamia Techniczna Spolka Akcyjna, 1933. -45 s.

6. Hauser P. Mniejszosc niemiecka w Wojewodztwie Pomorskim w latach 1920-1939. - Wroclaw [etc.]: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich - Wydawnictwo, 1981. - 290 s.

7. Mendelsohn E. Zydzi Europy Srodkowo-Wschodniej w okresie miedzywojennym / [z ang. przel.: A. Tomaszewska]. - Warszawa: Wydaw. Naukowe PWN, cop. 1992. -354s.

8. Romantsov R. Polityka oswiatowa wladz polskich wobec mniejszosci zydowskiej w II Rzeczpospolitej // Studia Zydowskie. Almanach. - 2013. -R.3. -Nr3.- S.95-137.

9. Rudnicki S. Zydzi w parlamencie II Rzeczypospolitej. - Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2004. -473 s.

10. Sprawozdanie Stenograficzne ze 66 posiedzenia Sejmu Ustawodawczego z dnia 91ipca 1919r.

11. Spraw. Stenogr. ze 150 pos. SU z dnia 28 maja 1920 r.

12. Spraw. Stenogr. zel51 pos. SU z dnia 29 maja 1920 r.

13. Spraw. Stenogr. ze 153 pos. SU z dnia 4 czerwca 1920 r.

14. Spraw. Stenogr. ze 161 pos. SU z dnia 9 lipca 1920 r.

15. Spraw. Stenogr. ze 162pos. SU z dnia 13 lipca 1920 r.

16. Spraw. Stenogr. ze 217 pos. SU z dnia 10 marca 1921r.

17. Szablicka-Zak J. Szkolnictwo і oswiata w pracach Sejmu Ustawodawczego II Rzeczypospolitej. - Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 1997. - 198 s.

18. Tomaszewski J. Zarys dziejow Zydow w Polsce w latach 1918-- 1939. - Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 1990. - 114 s.

19. Ustawa z dnia 13 lipca 1920 г. о uposazeniu nauczycieli publicznych szkol powszechnych, inspektorow szkolnych і zast^pcow inspektorow szkolnych // Dziennik Urz^dowy (Dz. U.). - 1920. - Nr 65. - Poz. 434.

20. Ustawa z dnia 31 marca 1922 г. о uposazeniu profesorow і pomocniczych sil naukowych w szkolach akademickich // Dz. U. - 1922. -Nr28.-Poz. 226.

21. Ustawa z dnia 4 czerwca 1920 г. о tymczasowym ustroju wladz szkolnych H Dz. U. - 1920. - Nr 50. - Poz. 304.

Размещено на Allbest.ru