Київська мусульманська громада в дорадянські часи (друга половина XIX - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київська мусульманська громада в дорадянські часи (друга половина XIX - початок хХ ст.)

Брильов Д.В., кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри культурології, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ)

Досліджується виникнення та розвиток мусульманської спільноти в м. Киев в дорадянські часи (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.). Показано, що внаслідок економічних факторів в другій половині XIX ст. відбувається трудова міграція волго-уральських татар-мусульман в Україну, що призводить до утворення мусульманських громад в промислових центрах, зокрема Києві. Виявлено, що значного збільшення мусульманська спільнота зазнала наприкінці ХІХ ст. внаслідок розташування у Київському військовому окрузі татаро-башкірських частин. Показано, що мусульмани Києва мали свою молитовню та організаційно входили до складу Таврійського магометанського духовного правління. З'ясовано, що напередодні Першої світової війни кількість та впливовість київських мусульман дозволила їм отримати дозвіл на будівництво соборної мечеті, однак початок війни та революційні події завадили мусульманам Києва реалізувати ці плани.

Ключові слова: Іслам в Україні, мусульмани Києва, Російська імперія, Таврійське магометанське духовне правління.

Питання присутності мусульманських спільнот на території сучасної України є вкрай цікавим, але водночас - слабо вивченим. За виключенням кримських татар, які вважаються найбільш чисельною мусульманською спільнотою України, і чия історія та релігнійні переконання неодноразово ставали предметом наукового інтереса дослідників, історія, організаційні форми та релігійна практика інших мусульманських меншин України представляє собою «білу пляму» українського ісламознавства. Поодинокі релігієзнавчі розвідки українських дослідників присвячені волинським татарам, азербайджанцям, туркам-месхетинцям та поволзьким татарам . Але в цілому мусульманська присутність в Україні (за межами Криму) в новітній період потребує досліджень, які б дозволили висвітлити роль та місце мусульманських меншин в історії та культурі України.

Дане дослідження частково спрямовано на вирішення цього завдання, та присвячене мусульманській громаді м. Києва в дорадянський період кінця XIX - початку XX стоіть. В своїй роботі я спираюсь на архівні матеріали, деякі з яких вперше вводжу в науковий обіг, згадки членів мусульманської громади м. Києва та дослідження із згаданої тематики, серед яких можна виокремити роботу Наталії та Ірини Рандюк, присвячену мусульманам Києва [14], та дослідження патріарха українського ісламознавства Миколи Кирюшко [9].

Казати про мусульманську громаду як релігійну спільноту, поєднану спільним виконуванням релігійних обов'язків, в Києві ми можемо вже з 60-х років XIX ст., коли з'явилася можливість проводити колективні п'ятничні молитви (джума-намаз). Поява молитовного приміщення для мусульман в ті часи була пов'язана з поселенням в Києві імама Шаміля. Цей герой Кавказської війни, який тривалий час очолювал антиімперське повстання народів Кавказу, суфійський національно-визвольний рух мюридизм та був правителем (імамом) Північно-Кавказського Імамату - але був взятий на почесних умовах в полон в 1859 р. та поселений в Калузі. Згодом, враховуючи погіршення стану здоров'я Шаміля, та його постійні прохання надати можливість здійснити паломництво (хадж) до Мекки, Олександр II дозволив тому переїхати до Київа. З одного боку, тут були кращі кліматичні умови для немолодого вже імама Шаміля, а з іншого - Київ був ближче розташований до Одеси, яка була основним портом Російської імперії, через який мусульмани-паломники з європейської частини імперії прямували в хадж.

На початку грудня 1868 р. Шаміль разом з родиною прибув до Київа. Піклування над Шамілем було доручено військовому коменданту міста генерал-лейтенанту Новицькому. Мілютін направив йому і секретну інструкцію «Про порядок нагляду за Шамілем», яку 8 жовтня затвердив сам Олександр II. Шамілю та його оточенню для проживання був наданий будинок офіцерши Масаловой (за іншею версією - садиба князів Урусових) , який обрав син Шаміля - Газі-Магомед, який приїхав раніше [11, с. 22-23].

Саме в цьому будинку протягом близько двох років, поки Шаміль перебував у Київі, за згадками очевидців по п'ятницях відбувались колективні молитви київських мусульман, серед яких переважали поволзьке татари: «І осторонь стали діди. Вони пам'ятають давні часи, коли малими дітьми приїхали сюди і це вони склали традиції та побут шурумбурумства [торгівля старими речами - Д. Б.]. Осторонь стали, але не вороже. їх не багато. Ще ходять за «старими вещами» не більше десятка татар і з того десятка дідів душ п'ять. Найстарший Рахімджан. Йому 82 роки. Він пам'ятає Київ невеличким містом. Він бачив полоненого кавказського героя Шаміля в Києві й разом з ним молився в мечеті, що була в Липках, (на розі теперішних вул. Революції і Кріпосного провулка)» [2, с. 30-31].

Шаміль, живучи в Києві, отримав дозвіл від царя здійснити хадж до Мекки. Взявши з собою двох дружин, трьох дочок, маленького шестирічного сина Магомета, двох онучок, економку, кухарі і лакея, імам Шаміль виїхав з Києва 12 травня 1869 р. в Одесу, а звідти 17 травня за кордон. Після смерті імама Шаміля в березні 1871 р. до Києва повернувся його син Газі-Магомет, який з сімейством остаточно залишив місто 25 листопада 1871 р.

Але скільки всього мусульман мешкало в Києві, та ким вони були? Згідно статистичних звітів, в 1864 р. мусульман в Києві нараховувалося близько 20 осіб, в 1874 р. - 86 [7, с. 25], а в 1888 р. - вже близько 300 [5, с. 18]. При цьому більшість мусульманського населення мешкало на Подолі, а за етнічною ознакою належало до татар [7, с. 21].

Як зазначає М. Кирюшко, інтенсивна міграція волго- уральських татар в Україну була спричинена розвитком промисловості в XIX ст. Від початку XIX ст. татари, що переїздили до Києва, оселялися тут у безпосередній близькості до ринків - Житнього і Лук'янівського, переважно на вулицях Воздвиженській, Лук'янівській, Олеговській. Після паводку на Подолі на початку XIX ст. міська влада переселила багатьох мешканців на Лук'янівку, де прокладалися нові вулиці. Татари оселялися переважно на цих нових вулицях - Татарській, Бердичівській, Печенізькій, Половецькій. Ці поселенці й склали фактично першу хвилю діаспори в Києві. У 40-х рр. XIX ст. на Лук'янівці за розпорядженням уряду було збудовано миловарний завод, який повинен був мати й парфумний цех. Для його облаштування з Казані та Нижнього Новгорода було привезено кваліфікованих спеціалістів з числа татар. Зокрема, в 1840 р. до Києва переселилося 40 родин сергачських татар (головним чином з двох сіл - Кочко-Пожарки та Шубино). Згодом інша частина татар за містом заснувала хутір Виноградар, де займалася культивуванням холодостійких сортів винограду [9, с. 376].

Кількість татар в Київській губернії різко зростає наприкінці XIX ст. у зв'язку з дислокацією в Київському військовому окрузі татаро-башкірських військових частин. Так, за даними Першого загального перепису населення Російської імперії у Київській губернії нараховувалося мусульман 2931 особа (2790 чоловіків та 141 жінка), в той час як в самому Києві - 1759 осіб (1690 чоловіків та 69 жінок) [13, с. 87]. При цьому найбільш чисельними (за фахом) групи мусульмани розподілялися таким чином: 2203 - військовослужбовці (1321 татар, 882 башкір), 89 - роздрібна торгівля, 53 - переробка рослинної та тваринної поживної продукції, 51 - переробка сільськогосподарської продукції, 42 - прислуга та поденники, 21 - доходи з капіталів та нерухомості, 21 - полювання та рибальство, 20 - трактири і мебльовані кімнати, 14 - позбавлення волі. Окрім того, в Києві мешкав 1 імам із родиною та 1 особа при мечеті (скоріш за все - муедзін). Практично всі башкіри були представлені військовослужбовцями [13, с. 183].

Ще одну групу київських мусульман складали касимівські татари, які в Російській імперії зайняли досить специфічну нишу - утримувачів трактирів, вокзальних буфетів та ресторанів. Існують свідчення, що на багатьох вузлових станціях Південної і Південно-Західної залізниць, що покриває значну частину території України, касимовские татари утримували буфети. Так, у мемуарах К. Мостакаєва, який в ті часи викладав київським татарам татарську мову в якості приватного вчителя, касимівські татари утримували буфети на вокзалі у Козятині та самому Києві [12, с. 130]. Про татар у Козятині можна знайті згадку і в «Ілюстрованому путівнику...» П. Андреева: «Коли ... заходиш у яскраво освітлену залу, наповнену метушливим натовпом пасажирів, серед яких мерехтять татарські обличчя буфетної прислуги, то мимохіть призупиняєш крок, додивляючись до характерної картини, яка б'є тут ключем життя, картини, рамами якої служить розкішне приміщення вокзалу» [1, с. 141].

Згідно з архівними даними, в лютому 1897 р. київські мусульмани подали прохання про заснування мусульманської молитовні (мусаллі) в будинку Калинонича (на Лук'янівці), дозвіл збиратися на п'ятничні молитви і про призначення Юніса Алімова імамом- хатибом. За існуючою в ті часи практикою, київська влада звернулася до Київської духовної консисторії із запитом, чи не буде єпархіальне керівництво проти цього: «Проживающие в г. Киев магометане возбудили ходатайство о разрешении им собираться по пятницам для молений в избранном ими доме Калиновича, находящемся на Глубочице, Лукьяновского полицейского г. Киева участка и об утверждении одного из них, Юниса Алимова, в звании Имама-Хатыпа, на что последовало уже согласие Таврическоаго Магометанского Духовного Правления, удостоившаго Алимова означенного духовного звания. Предварительно разрешения означен¬ного ходатайства, Губернское Правление, в виду 213 ст. т. XII Уст. Стр., имеет честь просить Духовную Консисторию, уведомить, не встретится ли со стороны Епархиального Начальства препятствий к учреждению в Киеве, в указанном выше доме, мусульманской молельни» [16, арк. 1-1зв].

Духовна консисторія зробила запит в поліцію стосовно кількості мусульман, що мешкають в Києві. Відповідно довідки поліції, на той момент в Києві налічувалося близько 500 мусульман, що, згідно з діючим законом, давало підстави для відкриття мусульманської молитовні [16, арк. 4зв]. З жовтня 1897 р. Лук'янівського провулку в будинку №5 Калиновича почала діяти мусульманська молитовня [16, арк. 8], яка підпорядковувалася Таврійському магометанському духовному правлінню. Це молитовні приміщення діяло до 30-х рр., коли було закрито в рамках антирелігійної компанії.

Але одна молитовня аж ніяк не задовольняла потребу київських мусульман, особливо на свята, коли в одному місці збиралися сотні мусульман. Тривалий час на свята мусульмани використовували зали Контрактового будинку на Подолі: «Мечеть. Уже її немає. Колись, щоп'ятниці, ледве вміщала під своєю низькою стелею перша кімната двоповерхового будинку на Мирній вулиці, ч. 4-а правовірних татар, що сходилися сюди помолитися Аллагові. А двічі на рік, на Рамазан в січні місяці, і на Курбан Байрам у квітні, таки не вміщала. І ці свята татари провадили в Контрактовому будинку» [2,с. ЗО].

Однак місця навіть в Контрактовому будинку ставало замало. Тому мусульмани Києва звернулися до міської влади за дозволом на будівницство повноцінної соборної мечеті. 29 жовтня 1913 р., на свято Ід аль-Адха (Курбан-байрам) київським губернатором М. Суков- кіним був закладений камінь в фундамент мечеті по вулиці Гоголівській . Крім самого губернатора, на церемонії закладки мечеті були присутні представник міськуправління С. Дубинський, ректор Київського університету Св. Володимира М. Цитович, директор Держбанку Г. Афанасьев [4], що вказує на важливу роль, яку мусульмани відігравали в житті Києва на той час. На жаль, початок Першої світової війни та революція, що послідувала за нею, не дали втілитися в життя планам київських мусульман отримати соборну мечеть.

Показовою є присутність на церемонії ректора Київського університету Св. Володимира М. Цитовича. На початку XX ст. Київський університет стає одним з основних університетів Російської імперії, де навчалися студенти-мусульмани. Незважаючи на те, що у відсотковому відношенні чисельність студентів-мусульман в вишах Києва була невисокою порівняно з загальною кількістю студентів, вона перевищувала показники по Російській імперії в цілому. Так, в 1912 р. в Університеті Св. Володимира навчалося 42 студента-мусульманина (0,85%), в середньому ж в російських університетах - 0,5%.

У 1911 р., на тлі загального революційного підйому 1910-1914 рр., в Києві почалися процеси самоорганізації в середовищі студентів-мусульман, які навчалися в київських вузах (Університет Св. Володимира, Київський політехнічний інститут, Київський комерцій¬ний інститут і Київські вищі жіночі курси). За згадкою К. Мостакаєва, в Київському університеті навчалося 184 студента тільки з числа мусульман кавказького походження.

Студентами-мусульманами університету Св. Володимира було ініційовано створення мусульманського земляцтва, а також спроба зареєструвати «Товариство взаємодопомоги». Київський губернатор відхилив прохання про реєстрацію (через відсутність в Статуті університету підстав для реєстрації), пославшись «Тимчасові правила про студентські організації і про структуру зборів в стінах вищих навчальних закладів» від 11 червня 1907 р., згідно з якими в приміщеннях вузів дозволялися збори тільки академічного характеру і поклавши відповідальність за дозвіл зборів і студентських організацій на керівництво навчального закладу. Вчена рада університету, не бажаючи брати на себе відповідальність, відмовила у затвердженні Статуту, після чого ректор університету порекомендував лідерам мусульманських студентів (Ш. Рустамбекову, Ф. Ордубадському і А. Талишинському) [10, с. 45] звернутися до Міністерства народної освіти. У вересні 1912 р. Ф. Ордубадський особисто передав до канцелярії Міністра народної освіти в Санкт-Петербурзі проект статуту, подальша доля документа невідома [17, арк. 677].

Однак, де-факто діяльність земляцтва в університеті тривала в формі каси взаємодопомоги, надаючи зібрану для бідних і нужденних студентів-мусульман матеріальну допомогу у вигляді грошей і безкоштовних підручників.

При цьому серед інших студентських земляцтв, широко поширених серед київських студентів того часу, земляцтво студентів-мусульман займало особливе місце: «і своїм багатством (мало близько 10.000 крб.), і кількістю студентів (близько 70 членів), і своїм зовнішнім виглядом».

Таким чином, можна казати про те, що в другій половині XIX - на початку XX століть в Києві утворилась досить чисельна мусульманська спільнота.

Тривалий час ця спільнота складалася переважно з волго-уральських татар, які мігрували на територію сучасної України, зокрема в Київську губернію, переважно з економічних причин.

Основною діяльністю київських татар-мусульман була роздрібна торгівля, миловарення, сільскогосподарська та переробна діяльність. Значного збільшення мусульманська спільнота зазнала наприкінці XIX ст. внаслідок розташування у Київському військовому окрузі татаро-башкірських частин.

На початку XX ст. до мусульманської спільноти Києва долучились мусульмани кавказького походження, більшість яких навчалися в вишах Києва (переважно на юридичному та медицинському факультетах). Мусульмани Києва мали свою молитовню (мусаллю), розташовану на Лук'яновці, імама-хатиба та організаційно входили до складу Таврійського магометанського духовного правління.

Напередодні Першої світової війни кількість та впливовість київських мусульман дозволила їм отримати дозвіл на будівництво соборної мечеті неподалік від історичного центру Києва, однак початок війни та революційні події не дозволили цим планам втілитись в життя.

революційний мусульманський дорадянський міграція

Список використаних джерел

1. Андреев П. Н. Иллюстрированный Путеводитель по Юго-Западным Казенным Железным Дорогам. - Киев: Типография С. В. Кульженко, 1898. - 596 с.

2. Бахтинський Ф. По старому Києву: Татарин // Глобус. - 1931. -№2.-С.30-31.

3. Бубенок О. Б. Мусульманське населення на теренах сучасної Україні: особливості формування етнічного складу // Східний світ. -2006.-№1.-С.25-48.

4. Закладка магометанской мечети // Киевская мысль. - ЗО октября 1913. -№300. -С.2.

5. Захарченко М. Киев: теперь и прежде. - К.: Паровое лито-типографическое заведение С. В. Кульженко, 1888.

6. ИбраЬимов Г. Татар студентлары хэрэкэте тарихыннан кечкенэ бер хатирэ. - Казан: «Татарстан» матбагасы, 1922. - 42 б.

7. Киев и его предместья. - К.: Издательство Императорского университета Св. Владимира, 1875.

8. Киев. Энциклопедический справочник. - К.: Главная редакция Украинской Советской Энциклопедии, 1985. - 760 с.

9. Кирюшко М. І. Волзькі татари в Україні: пошук національної та релігійної ідентичності // Вісник Одеського національного університету. - Т.14. - Вип.13. Соціологія і політичні науки. - Одеса, 2009.-С.373-381.

10. Купчик О. Р., Дамиров А. У. Студенты-азербайджанцы города Киева в общественно-политической жизни Украины (1900-- 1917 гг.). - К.: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2013. - 160 с.

11. Мердер А. К пребыванию Шамиля и его семейства в Киеве. Киевская старина. - 1900. -№10.- С.22-23.

12. Мостакаев К. Галимждн ИбраЬимов Киевтэ // Совет эдэбияты. - 1963.-№1.-С.125-132.

13. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Т. XVI; Киевская губ., 1904.

14. Риндюк Н., Риндюк И. Мусульмане Киева (середина XIX в.

1917 г.) // Ісламська цивілізація: історія та сучасність. - К.: Ансар Фаундейшн, 2013. - С.213-221.

15. Рындин А. Имам Шамиль в России // Исторический вестник. -1895.-№11.-С.530-543.

16. Центральний державний історичний архів України. - Ф.127. -Оп.1051.-Спр.675.

Размещено на Allbest.ru