Політика українізації уряду Української Держави (до 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика українізації уряду Української Держави (до 100-річчя Української революції 1917-1921 рр.)

Українські національно-визвольні змагання 19171921 рр. є однією з важливих сторінок вітчизняної історії. У цей бурхливий період відбувалася запекла боротьба за українську державність, за право українського народу самостійно вирішувати свою долю. До цієї боротьби долучилася значна частина прогресивного українства, українських політичних партій і громадських організацій. У всіх них була єдина мета - створення української держави. Різнилися лише шляхи, якими ті чи інші сили намагалися досягти поставлених цілей. Це призводило до частих непорозумінь, політичних конфліктів усередині національно свідомого українства, робило справу національного та державного будівництва більш вразливою з боку зовнішніх ворожих сил (Тимчасового уряду, більшовиків, прибічників ідеї відновлення російської монархії та ін.), які заперечували право України на самовизначення і активно протистояли цьому процесу.

Події революції 1917-1921 рр. дуже широко висвітлені у різноманітних джерелах та літературі. Зокрема до нас дійшла значна кількість спогадів сучасників тих подій, які до того ж брали в них активну участь. Кожен автор давав власну оцінку іншим учасникам подій, політичним рішенням, що приймалися ними тощо. Такі оцінки були не завжди об'єктивними, часто політично заангажованими, спиралися на неперевірені факти або на особисті емоції автора. Тому, вивчаючи різні аспекти революції 1917-1921 рр., вкрай необхідно спиратися також на джерела різного походження, зокрема офіційного - нормативні акти, документи державних установ чи інших організацій, матеріали офіційної преси. Це дасть можливість дати об'єктивні оцінки діяльності політичних сил чи окремих учасників національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

Чи не найбільш суперечливим в оціночному сенсі є гетьманування П. Скоропадського. З самого початку історіографія гетьманату П. Скоропадського розділилася натри течії-УНРівську, прогетьманську та більшовицьку. Сучасні науковці фактично поділяються на прихильників і критиків гетьманату. Але значним досягненням є той факт, що більшість сучасних дослідників все ж визнають період правління П. Скоропадського як складову цілісного державотворчого процесу, вписуючи його «у канву Української революції 1917-1920 рр.». Але в цілому слід погодитися з висновком Я. Калакури про те, що «багатьом українським історикам все ще бракує україноцентризму в оцінці таких рубіжних явищ, яким був гетьманат» [4, с. 70, 71, 73, 76].

Часто гетьман, як у мемуарній, так і в науковій літературі зображений як проросійськи налаштований політик; залежний в усіх своїх рішеннях від представників німецького командування, які перебували в Україні; особа, прихильна виключно до підприємців і великих землевласників. Це видно зокрема з творів і наукових праць М. Грушевського, С. Петлюри, М. Шаповала, П. Христюка, М. Яворського, А. Лихолата та багатьох інших.

Позитивні оцінки діяльності П. Скоропадського частіше пов'язувалися (а подекуди й продовжують пов'язуватися) з його політикою в освітньо-культурній галузі та частково на ниві дипломатії. З-поміж сучасників подій 1917-1921 рр. діяльність П. Скоропадського негативно оцінювали здебільшого прихильники політики Центральної Ради та Директорії, соціал-демократи за своїми політичними поглядами. Так, у своєму творі «Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 рр.» М. Шкільник активно звинувачував гетьмана та його оточення у проросійській, антиукраїнській діяльності [9, с. 255-472].

Вивчаючи нормативні акти періоду Української Держави, важко погодитися з поглядами багатьох сучасників революції та її пізніших дослідників на політику гетьмана П. Скоропадського та його уряду як здебільшого шкідливу й негативну для України та її населення. Масив і зміст цих документів свідчить про те, що діяльність уряду Української Держави та самого гетьмана була орієнтована на побудову сильної держави з потужною внутрішньою організацією (система державного управління, мережа національних культурно-освітніх закладів, армія тощо), здатної захистити себе і бути повноцінним партнером на міжнародній арені. Хоча, безперечно, мала місце і значна кількість політичних прорахунків, уникнути багатьох з яких в тих умовах, на нашу думку, було неможливо.

Ймовірно слід погодитися з істориком Р. Пирогом, який зазначив, що «дати абсолютно точну формулу національно-державної сутності гетьманату - справа досить складна, оскільки в цій споруді простежувалися як українські, так і російські елементи конструкції» Щит. за 4, с. 72].

Надзвичайно важливим вбачається те, що у держави П. Скоропадського офіційно була проголошена і підтримана українська традиція. Як вказує О. Скороход, це виявилося зокрема у проголошенні української мови офіційною; інституційному розвитку освіти та науки; використанні елементів візуальної ідентифікації українства на побутовому рівні; використанні ідеї державного континуїтету з часів Гетьманщини тощо [7, с. 54].

У даній розвідці ми й зупинимося саме на такому аспекті внутрішньої політики уряду Української Держави, як українізація різних галузей державного життя - системи державного управління, освіти тощо.

Сам гетьман був противником культурної та політичної залежності України від Росії. Зокрема під час виступу на вчительських курсах у Києві він з жалем зазначав, що «дійшло до того, що чимало синів України соромилися назвати себе українцями і говорити своєю рідною мовою, вважаючи її за мову мужицьку…» [6, с. 138]. При цьому політика українізації уряду Української Держави не була надто жорсткою і тотальною. Наприклад, захищати дисертації на здобуття ступенів магістра чи доктора в усіх вищих навчальних закладах України дозволялося як українською, так і російською мовами, про що свідчить закон від 27 вересня 1918 р. [3]. Уряд підтримував навчальні заклади національних меншин. Так, Міністерством справ польських 18 липня 1918 р. Харківській міській гімназії, що утримувалася товариством «Polska Macierz Szkolna», було надано статус державного закладу. Частина польських шкіл була включена до мережі міських чи земських шкіл, що мали державне фінансування [5, с. 172].

Гетьманська канцелярія почала організовувати курси українознавства для різних категорій населення, зокрема для вчителів. У «Державному віснику» від 9 червня був опублікований Закон про асигнування Міністерству освіти коштів на курси українознавства для українських вчителів у розмірі 2184790 крб. Курси планувалося провести влітку 1918 р. [2; 8, с. 103].

Урядові документи свідчать про лояльне ставлення керівництва Української Держави до мов національних меншин, зокрема російської, але при цьому в них чітко зазначається, що єдиною державною мовою є українська. Відбувалося досить активне запровадження української мови у діловодство державних інституцій різного рівня, знання мови вимагалося від державних службовців, викладання її запроваджувалося у середніх і вищих навчальних закладах, створювалися українознавчі кафедри в університетах, стимулювалося вивчення української історії, літератури, права тощо. У самому гетьманському маніфесті йшлося про те, що «уряд плекатиме ідею всестороннього розвитку української культури, утвердження прав української мови в школі, державі і суспільстві…». Сам гетьман активно вивчав і використовував українську мову, про що згадує відомий український громадський і політичний діяч Є. Коновалець, пишучи, що «гетьман завзято вчився української мови» і робив у цій справі великі успіхи. Інший діяч, Євтимович, особисто знайомий з П. Скоропадським, теж вказував, що той «увесь час говорив українською мовою у доброму полтавському говорі, зовсім не гірше від тогочасного українського пересічного інтелігента». Багато хто також наголошував на доброму володінні гетьмана рідною мовою та на тому, що усі публічні промови він виголошував українською [6, с. 128, 130, 135].

Історик І. Нагаєвський зазначав, що поміж людьми, які бажали служити Україні, було багато таких, «що ще недавно не належали до українства і навіть не говорили рідною мовою». Причому найбільше таких людей було серед військових і державних службовців (чиновників). Саме з цієї причини 15 травня був виданий наказ по Військовому міністерству про переведення усього діловодства на українську мову [6, с. 137].

17 травня 1918 р. міністр шляхів Б. Бутенко у своєму наказі ініціював переведення всього документообігу на державну мову. У цьому наказі йшлося про те, що будь - які службові зносини по відомству Міністерства шляхів мають здійснюватися виключно державною мовою. Російську мову дозволялося використовувати виключно у внутрішньому діловодстві і лише тимчасово, поступово переходячи на мову українську. Перед службовцями телеграфу ставилося завдання якнайшвидше оволодіти українською мовою, а до того часу запроваджувалися посади коректорів, які б мали редагувати телеграми важливого змісту до вищих інстанцій [8, с. 85]. Трохи пізніше, 25 травня, він підписав наказ про відкриття на залізницях курсів української мови. їхня організація покладалася на спеціальних осіб, членів культурно - просвітницьких українських організацій.

Порядок викладання мови на таких курсах був визначений Міністерством освіти. При цьому кількість слухачів не могла перевищувати 60 осіб. А на станціях, де працівників було менше 60-ти, курси не відкривалися. У таких випадках начальники станцій, їхні заступники, телеграфісти та деякі інші службовці, з яких обов'язково вимагалося знання української мови, мали їздити на лекції до найближчих великих станцій, де такі курси були.

На самі лекції відводилися 45 годин. Програма викладання складалася на основі граматики Г. Шерстюка, дозволялося використовувати також підручники І. Огієнка або О. Курило. Викладачі цих курсів мали отримувати платню 6 крб. за годину. Оплата здійснювалася за рахунок коштів залізниць.

Допомога у справі забезпечення викладачами української мови залізничних курсів покладалася на «культурно-просвітні організації управлінь і великих міст». Останні також здійснювали контроль за роботою лекторів, за результатами якої видавали їм відповідні посвідчення. 2 серпня міністр шляхів Б. Бутенко просив протягом чотирьох місяців, починаючи з 15 серпня, для службовців по йог відомству, які мають справи з документообігом, організувати курси української мови за державні кошти [8, с. 97, 207].

Питанням вжитку української мови у поштово - телеграфному відомстві переймався навіть міністр внутрішніх справ. Товариш (заступник) міністра внутрішніх справ В. Кулябко-Корецький від імені міністра 26 липня 1918 р. видав відповідний наказ. У цьому документі чітко вказувалося, що «при зносинах по всіх службових справах зо всіма державними і приватними установами, а також урядовими особами, переписку провадити виключно державноюмовою» [8, с. 191].

1 серпня 1918 р. головою Ради Міністрів Ф. Лизогубом та міністром народної освіти та мистецтва М. Василенком був підписаний закон, що встановлював обов'язкове вивчення української мови та літератури в усіх середніх школах Української Держави (цим законом обов'язковими для вивчення визначалися також історія та географія України). До навчальних закладів цього рівня були віднесені чоловічі і жіночі загальноосвітні, професійні, комерційні та інші школи, учительські семінарії та інститути, духовні семінарії. Цим законом встановлювалися наступні навчальні обсяги з української мови і літератури: у перших 5-ти класах - 3 години на тиждень, у 2-х останніх класах - 2 години на тиждень. У всіх перелічених закладах вводилася штатна посада вчителя української мови і літератури [8, с. 201].

Уряд Української Держави також робив спроби заохотити майбутніх викладачів вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. 16 вересня була видана постанова про призначення 20-ти стипендій для підготовки таких викладачів. Розмір стипендій коливався від 5 тис. крб. до 7,2 тис. крб. Виплати мали здійснюватися протягом двох років, які зараховувалися стипендіатам як державна служба по навчальній частині. Протягом цих двох років кожен стипендіат був зобов'язаний скласти іспит на науковий ступінь або написати дисертацію. Для цього з Державної скарбниці були виділені 40 тис. крб., яких мало б вистачити на виплату стипендій до 1 січня 1919 р. [8, с. 290-291]. Такий крок уряд був спрямований на підвищення професійного рівня викладацьких кадрів у вишах України.

28 вересня 1918 р. було видано закон, згідно з яким з 1 липня 1918 р. на історико-філологічних факультетах при Харківському та Новоросійському державних університетах започатковувалися по дві кафедри українознавчого спрямування: історії України та історії української мови й історії українського письменства. А на правничих факультетах відкривалися ще й кафедри історії західно-руського права. У законі чітко зазначалося, що «навчання цих наук обов'язкове для слухачів університетського курсу». Через декілька днів, 2 жовтня, була видана аналогічна постанова про створення двох українознавчих кафедр у Ніжинському історико-філологічному інституті (існування цих кафедр також проголошувалося з 1 липня). На утримання цих кафедр з Державної скарбниці навіть були виділені додаткові кошти у розмірі 8 тис. крб. (на півріччя) [8, с. 299, 302-303]. Фактично ці нормативні акти проголошували створення вказаних кафедр «заднім числом». Чому так сталося, важко сказати, але, можемо припустити, що подібні структурні підрозділи в університетах або хоча б робота у вказаних навчально - наукових напрямах там вже велася і необхідно було лише законодавче закріплення цього факту. Тим більше, що це збігалося з загальним напрямом політики уряду Української Держави, спрямованої на українізацію різних галузей державного і суспільного життя.

Здійснювалися урядом Української Держави й інші заходи, спрямовані на українізацію усіх галузей суспільного та політичного життя у країні. Великий внесок у цю справу зробили деякі гетьманські урядовці, які вболівали за справу національного відродження України. До таких осіб зокрема слід віднести М. Василенка, який у різні періоди обіймав посади голови уряду, міністра освіти й мистецтв, президента Державного сенату Української Держави.

В цілому спроби уряду П. Скоропадського українізувати усі галузі життя були важливою складовою національно-культурного відродження України в умовах революційних подій 1917-1921 рр. З нормативних документів періоду Української Держави можна побачити, що заходи у цьому напрямку, як самого уряду, так і гетьмана особисто, не завжди були послідовними, але вони були спрямовані на збереження української традиції у суспільстві. Розуміння цього, на нашу думку, дає можливість дати більш об'єктивну оцінку діяльності гетьмана П. Скоропадського та його уряду у галузі культурної політики.

Взагалі внутрішньо- і зовнішньополітична діяльність як самого гетьмана П. Скоропадського, так і його уряду потребує великої уваги науковців та об'єктивної, політично незаангажованої оцінки. Це дозволить сформувати в історичній пам'яті українців образ держави гетьмана П. Скоропадського як невід'ємної складової процесу еволюції національного державотворення.

Список використаних джерел

українізація гетьман скоропадський

1. Верстюк В.Ф. Соціально-політична та урядова діяльність М.П. Василенка і Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2008. - С. 143-156.

2. Калакура Я.С. Образ гетьманату в новітній історіографії // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2008. - С. 69-77.

3. МондзікМ. Поляки в Центральній та Східній Україні у 1832-1921 роках / Марек Мондзік, Маріуш Коженьовський, Кшиштоф Лятавєц, Даріуш Тарасюк. - К.: Ніка-Центр, 2017. - 288 с.

4. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К.: Укр. письменник, 1993. -413 с.

5. Скороход О.В. Гетьманат 1918 року як «малоросійський» проект // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2008. - С. 52-60.

6. Українська держава (квітень-грудень 1918 року). Документи і матеріали. У двох томах, трьох частинах. Т.2 / Упоряд.: Р. Пиріг (керівник) та ін. - К.: Темпора, 2015. - ХХ+412 с.

7. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 рр. Спомини і роздуми / Упоряд. Владислав Верстюк. - К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2016. -512 с.

Размещено на Allbest.ru