Празька група УПСР та створення соціалістичної ліги нового сходу

Ольга Сухобокова,

Шевченко (Киев, Украина) ol-ha@ukr.net

ПРАЖСКАЯ ГРУППА УПСР И СОЗДАНИЕ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ ЛИГИ НОВОГО ВОСТОКА

В статье рассматривается деятельность Пражской группы Украинской партии социалистов-револю- ционеров за рубежом по созданию объединения социалистических сил народов СССР в изгнании - Социалистической лиги нового Востока, на которую возлагалась подготовка будущего объединения народов СССР после их самоопределения. Внимание акцентируется на предистории основания Лиги - мерах мобилизации и консолидации восточноевропейских социалистических антибольшевистских сил, которые предпринимала УПСР с начала 1920-х гг., в том числе по созданию предшественника Лиги - Союза народов Восточной Европы. Определен вклад украинских эсеров в организацию Лиги и разработку ее программы, налаживание сотрудничества социалистических сил народов СССР за рубежом в ходе ее создания.

Ключевые слова: Социалистическая лига нового Востока, Союз народов Восточной Европы, Пражская группа УПСР, М. Шаповал, Н. Григорьев.

Постановка проблеми. Внаслідок поразок національних революцій народів колишньої Російської імперії та створення СРСР національно-визвольні рухи народів, що опинилися у його складі, перемістилися до Європи, де постали потужні українські, російські та інші еміграційні осередки. Особлива роль в інформаційній боротьбі проти радянсько-більшовицької влади СРСР належала соціалістичним еміграційним групам, які викривали її сутність та політику перед світовим співтовариством в цілому та в міжнародних соціалістичних організаціях зокрема. Однією з найактивніших та найпотужніших таких сил була Празька група УПСР у Чехословаччині, яка спрямувала свої зусилля на створення єдиного національного фронту українських соціалістичних й демократичних сил на еміграції, а також на співпрацю з ідеологічно близькими еміграційними осередками інших народів СРСР в Європі задля спільної антибільшовицької боротьби. Власне, співпраця керівників українських есерів М. Шаповала та Н. Григорієва з групою російських есерів В. Чернова та білоруськими соціалістами на чолі з П. Кречевським й стали основою такого об'єднання, що трансформувалося згодом у Соціалістичну Лігу нового Сходу (далі - СЛНС).

Аналіз досліджень. Проблема створення та діяльності СЛНС на даному етапі дослідження найповніше відображена в контексті історії російської та білоруської політичної еміграції в Європі. Вагомий внесок у це зробила українська дослідниця О. Зубко, яка присвятила СЛНС кілька публікацій в українських, білоруських й російських наукових виданнях (Зубко, 2004: 115-119; Зубко, 2011: 268-273; Зубко, 2015a; Зубко, 2015b; Зубко, 2015c), приділивши певну увагу й ролі УПСР. Побіжні згадки про участь УПСР в СЛНС можна знайти у працях, присвячених міжвоєнній українській еміграції, та лідерам УПСР М. Шаповалу і Н. Григорієву (Трощинський, 1994; Чумаченко, 2002; Сухобокова, 2008). Проте наразі відсутні предметні дослідження участі українських есерів у створенні СЛНС, а більшість документів фонду «Соціалістична ліга Нового Сходу в Празі. 1925 - 1928 рр.» (Ф. 3948) - найповнішої в Україні колекції документів цієї організації, - що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України, не введено до наукового обігу. Цінну інформацію містять й архівні фонди, пов'язаних з СЛНС організацій та осіб - фонд Українського громадського комітету у Празі, особові фонди М. Шаповала та Н. Гри- горієва (ЦДАВО України. Ф. 3801, Ф. 3563, Ф. 3562), а також опубліковані джерела з історії української еміграції означеного періоду (Українська політична еміграція, 2008)

Мета статті полягає у розгляді ролі українських есерів у створенні та діяльності СЛНС на основі архівних джерел і опублікованих документів.

Виклад основного матеріалу. Празька група УПСР стала одним з найпотужніших центрів політичної еміграції з України та колишньої Російської імперії загалом. Користуючись підтримкою чехословацького уряду, її керівники розгорнули активну громадсько-політичну, соціально-допомогову, культурно-освітню та наукову діяльність, спрямовану на культурну та політичну емансипацію України. Це цілком відповідало політичній програмі Закордонного комітету УПСР (далі - ЗК УПСР), імперативами якої були повалення окупаційного комуністичного режиму в Україні, її незалежність та соборність, а також співпраця з соціалістичними і демократичними осередками української та інших національних еміграцій окупованих більшовиками країн.

Створення єдиного визвольного фронту соціалістичних сил народів СРСР лідери ЗК УПСР М. Шаповал і Н. Григоріїв розглядали як важливу складову викриття більшовицької ідеології та політики, а також передумову повалення їх влади. Власне, таку лінію вони і проводили від початку 1920-х рр. у міжнародних соціалістичних організаціях накшталт ІІ (Бернського), Віденського (соціалістичного, 2 S-го) інтернаціоналів та Міжнародного бюро революційних партій у порозумінні з соціалістами Росії, Грузії, Білорусії, Вірменії та інших східноєвропейських країн в екзилі.

Водночас українські есери намагалися консолідувати національно-демократичні сили Східної Європи в еміграції. Варто згадати організований Н. Григорієвим у вересні 1921 р. публічний чотириденний диспут «Національне питання на Сході Європи», присвячений аналізу перспектив здобуття незалежності республіками СРСР й створення демократичного союзу вільних народів Сходу Європи. Доповідачами виступили знані діячі національно-визвольних рухів України, Росії, Грузії, Білорусії, Дону, Кубані й Тереку, зокрема російські есери Л. Гуревич та В. Архангельський, голова Білоруської національної ради соціаліст-федераліст П. Кречевський, представник грузинської соціал-демократії у Чехословаччині Г Айолло, колишній голова кубанського уряду соціал-демократ П. Тимошенко та багато інших (ЦДАВО України. Ф. 3801. Оп. 1. Спр. 272. Арк. 15, 67). Усі вони однозначно висловилися за мирне врегулювання національного питання, але консенсусу щодо форми потенційного державного об'єднання не досягли (Григоріїв Н., 1925). Організатор та головуючий диспуту Н. Григоріїв, представляючи позицію ЗК УПСР, виступав за утворення міжнародного союзу на засадах рівності та взаємоповаги - «Ми говоримо про інтернаціонал рівних народів, рівних держав, котрі живуть один з другим в братніх відносинах, обороняючи спільну свободу» (ЦДАВО України. Ф. 3793. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 44). Зацікавлення, яке викликав диспут в еміграційної спільноти (лише кількість слухачів становила понад 800 осіб) та лідерів національно-демократичних рухів колишньої Російської імперії, засвідчило його актуальність. Порушуючи фундаментальні проблеми міжнаціональних відносин, національно-визвольної боротьби на теренах СРСР, диспут мобілізував політичні сили цих народів на еміграції, сприяв їх співпраці.

На середину 1920-х рр. лідери УПСР налагодили контакти із російськими, білоруськими, грузинськими та іншими соціалістичними організаціями народів СРСР на еміграції (Українська політична еміграція, 2008: 253). Найтісніші зв'язки встановилися із білоруськими соціалістами, які з 1921 р. теж мали осередок у Празі. У 1924 р. з допомогою М. Шаповала та Н. Григорієва на базі Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова було створено першу за кордоном кафедру білорусознавства, куди М. Шаповал влаштував білоруських політемігрантів Л. Станкевича та Т Гриба. Повне порозуміння обох есерівських груп продемонструвало і те, що в січні 1925 р. М. Шаповал представляв Закордонну групу Білоруської ПСР на міжнародній конференції в Парижі (Зубко, 2011: 268-273). Зближенню із російськими есерами - празькою групою РПСР - теж сприяли ідейна близькість та особисті контакти керівників УПСР (насамперед з В. Черновим). Прикметно, що в ході заснування СЛНС відбулися остаточний розкол в закордонній організації РПСР і відокремлення групи В. Чернова, в тому числі через ставлення до питання національного самовизначення народів СРСР та їх співпраці (Ерофеев, 2000: 361; Новиков, 2009: 118-127).

Закономірним кроком стала спроба організаційного об'єднання українських, білоруських і російських есерів. Одним із головних ініціаторів, ідеологів та реалізаторів цієї ідеї виступив Н. Григоріїв, ввійшовши як представник УПСР до «Ініціативної групи в справі утворення Союзу народів Східної Європи» на початку квітня 1925 р, а незабаром, 16 квітня 1925 р., і до виконавчого органу Союзу - бюро (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1, 3). Згідно з офіційними документами Союзу (імовірно, складеними Н. Григорієвим), це суспільно-політичне утворення мало об'єднати політичні і громадські організації та окремих представників східноєвропейських народів на ґрунті визнання їх права на суверенне державне існування у формі республік. Основними завданнями Союзу проголошувалися: солідарна боротьба за звільнення східноєвропейських народів від окупаційних режимів (московсько-більшовицького і польського); спільний захист суверенітету та національних прав від зазіхань інших держав; налагодження їх співпраці; захист прав національних меншин у кожній із них тощо, а також інформування світової громадськості про становище на Сході Європи (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 5-5 зв.).

У жовтні 1926 р. в результаті низки нарад у Празі про координацію дій представники УПСР з групою В. Чернова, а також білоруськими есерами, делегатами вірменської соціал-революційної партії «Дашнакцутюн» та Грузинської соціалістичної партії вирішили переформатувати Союз в «Соціалістичну лігу народів Сходу» (згодом - «нового Сходу»). Спрямування та мета СЛНС були «успадковані» від Союзу - «мирне врегулювання національного питання на Сході Європи» та підготовка об'єднання самостійних національних держав, які утворяться після розпаду СРСР (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 8-13; Спр. 13. Арк. 1; Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 238. - Арк. 21, 67; Ерофеев, 2000: С. 362).

Фактично, провід СЛНС складали українські (М. Шаповал, Н. Григоріїв, М. Мандрика), російські (В. Чернов, В. Гурєвіч, Г. Шрейдер) і білоруські (Т. Гриб, В. Захарка, П. Кричевський) соціалісти за участі представників вірменського «Дашнакцютун» (Н. Нікогосян, О. Акінян, Е. Айрапецян, Н. Бадалян), єврейського «Паалей Ціон» (С. Гольдельман, Х. Житловський), а також празького осередку Грузинської соціал-демократичної партії, Націонал-демократичної партії горців Північного Кавказу та Кубанської громади (Зубко, 2011: С. 112). До ініціативної групи, що виробляла програмні засади СЛНС, ввійшли В. Гуревич, Г. Айолла, М. Галаган, М. Шаповал, М. Мандрика та Н. Григоріїв. Найбільше представництво українських есерів засвідчило їхню вагу та активну участь у виробленні засад СЛНС. Так, важливою віхою інституційного та ідеологічного оформлення організації стало ухвалення декларації (по суті, програми) розв'язання національного питання на Сході Європи, проголошеної Н. Григорієвим від імені українських, білоруських, грузинських і вірменських соціалістів на нараді 18 листопада 1926 р. Прикметно, що ухвалена програма була відмінною від попередньої, поданої російськими есерами (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 5).

Загалом домовитися про засади об'єднання було непросто - інституалізація СЛНС тривала понад вісім місяців, протягом яких відбулося 22 засідання ініціативної групи. Зауважимо, що з боку українських есерів найбільший внесок у підготовчу роботу належав М. Шаповалу, який зосередився на політичних аспектах, та Н. Григорієву, який проявив себе не лише як теоретик, а й акцентував увагу на більш прагматичних, ознак концептуально не менш важливих моментах. Зокрема - на необхідності вироблення чіткої програми економічного розвитку майбутніх дер- жав-учасниць союзу, наголошуючи, що «Ліга повинна бути соціалістичною не лише за назвою, але і за змістом, аби в Європі її сприймали серйозно» (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 1-4, 10).

Саме такого спрямування її діяльності він намагався надати, працюючи з 12 липня 1927 р. у секретаріаті СЛНС і фактично виконуючи обов'язки співголови, а формально - заступника голови В. Гуревича (до секретаріату також увійшли О. Акінян і Т. Гриб) (ЦДАВО України. Ф. 3948. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 16, 18-19; Спр. 14. Арк. 11). Як реалізацію ідей Н. Григорієва можна розглядати й один із перших заходів, здійснених СЛНС, - заснування ощадно-позичкової каси «Слов'янська взаємність» (Шаповал, 1956: 68).

При розгляді концепції СЛНС українських есерів важливо акцентувати увагу на її кореляції із програмними завданнями ЗК УПСР. Так, творення української незалежної держави вони пов'язували із об'єднанням зусиль українського національного руху із демократичними силами інших народів СРСР, на засадах різко негативного ставлення до радянсько-більшовицької влади та взаємної толерантності і взаємодопомоги в національному питанні. Як і на початку революції в Російській імперії, до Жовтневого перевороту, М. Шаповал та Н. Григоріїв не відкидали імовірності об'єднання на рівних федеративних умовах українського народу з російським, білоруським, грузинським та іншими сусідніми народами після здобуття кожним із них самостійності. Це витікало з тактичних міркувань про доцільність консолідації близьких географічно і за політичними ознаками країн для спільного захисту політичних й соціально-економічних інтересів (Сухобокова, 2008: 150-152).

Це цілком відповідало загальнополітичній лінії ЗК УПСР, за що його часто критикували представники інших українських партій, сприймаючи як відмову від ідеї самостійності України, москвофільство та полівіння аж до союзу з більшовиками. Найбільше таких випадів робилося проти М. Шаповала та Н. Григорієва. Наприклад, в аналітично-інформаційній записці Державного центру УНР серед іншого наголошувалося: «Шаповала зі всіма його приятелями та співробітниками, як то Никифор Григоріїв, Микита Мандрика, Шелухин та інші, не можна вважати за самостійників тим більше, що Григоріїв не раз в друкові заявляв, що Україна безсила боротися проти Москви, а тому мовляв, нічого плекати самостійництво» (Українська політична еміграція, 2008: 334-335). Це є типовим зразком поширеного вихоплення окремих тез із контексту та викривлення фактів, що можна закинути будь-якому осередку української еміграції, незалежно від його ідеологічної спрямованості. Нова програма УПСР, ухвалена в лютому 1927 р., проголошувала, що партія стоїть на позиціях національно-визвольної боротьби та створення незалежної суверенної соборної української республіки в етнографічних межах (Програма УПСР, 1927: 3-4). Ці положення зафіксовані і в резолюціях IV партійної конференції в липні 1928 р. (Резолюції,1928: 2). Тобто, говорити про зміну орієнтирів українських есерів щодо національно-державного будівництва у зв'язку із участю в СЛНС немає підстав.

Важко не помітити подібність концепцій бажаного союзу народів СРСР українських есерів та групи В. Чернова. Для В. Чернова оптимальною формою об'єднання була федерація, що «однаково забезпечує вільний розвиток всіх національностей, незалежно від того, більшістю чи меншістю вони є на даній території». В подальшому, на його думку, така форма союзу мала б перерости у загальносвітову практику (Коновалова, 2009: 253). Білоруські есери також виступали за рівноправний союз з іншими народами СРСР після їхнього визволення, насамперед - за союз України та Литви. Зауважимо, що, згідно з програмними документами СЛНС, її членами могли бути не тільки представники народів, які опинилися в складі СРСР, але й сусідніх країн (наприклад, Фінляндія чи Польща) і народів, культурно-господарське життя яких тяжіло до Сходу Європи. В такому вигляді фундатори СЛНС розглядали її у перспективі навіть як альтернативу Лізі націй (Зубко, 2011: 268-273).

Саме ці ідеї й було покладено в основу платформи СЛНС. Стратегічною метою проголошувалося створення на території СРСР конфедерації незалежних держав - «вільного союзу нових національних держав», трудових республік (саме таку форму державного устрою обстоювали есери ще з часів Української революції) - у складі Росії, України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Узбекистану, Туркестану і, ймовірно, кавказьких республік. Головні принципи об'єднання: узгоджена зовнішня політика і спільне розв'язання загальносоюзних питань; взаємні гарантії недоторканності кордонів та прав національних меншин; господарська та фінансова співпраця, зокрема митний і тарифний союз тощо (Платформа, 1927: 20). Виходячи із завдання «створити таку морально-політичну атмосферу, що була б конче необхідною та доцільною для врегулювання національного питання в Східній Європі», засновники СЛНС надавали великого значення пропаганді на міжнародній арені ідеї мирного розв'язання національного питання у цьому регіоні. Зокрема, пропонувалося створити міжнародну комісію для морально-юридичної експертизи Ризького мирного договору 1921 р., на чому особливо наполягали українські та білоруські есери (Зубко, 2011: 270).

Виконуючи намічену програму, СЛНС зав'язала контакти з міжнародними соціалістичними силами (Соцінтерн, Робітничий соціалістичний інтернаціонал), низкою європейських та північноамериканських соціалістичних партій, чому сприяли особисті зв'язки її провідних членів, зокрема лідерів УПСР. Водночас, працюючи над створенням СЛНС, УПСР, вдалося розширити контакти у соціалістичному середовищі. Зокрема, у вересні 1930 р. Н. Григоріїв від імені УПСР уклав офіційну угоду з представником башкирської секції Туркестанської соціалістичної партії «Воля» Валіде Ахмедзекі, яка також мала своїм завданням боротьбу з московським імперіалізмом (ЦДАВО України. Ф. 3562. Оп. 1. Спр. 157. Арк. 31зв.).

Окремим напрямом діяльності СЛНС стало вивчення та теоретична розробка національних проблем і пов'язаних з ними питань, видання наукових праць, книг, брошур, періодичних органів, що кореспондувалося із діяльністю Українського інституту громадознавства у Празі, заснованого українськими есерами. У 1928 - 1929 рр. вийшло два числа «Вісника Соціалістичної ліги Нового Сходу», що інформував про її завдання та діяльність, пропагував об'єднання соціалістів Східної Європи для спільної боротьбі із СРСР та розв'язання національного питання на основі програми СЛНС.

Проте уже за рік-два після створення СЛНС виявилося, що її діяльність не має особливих перспектив. 1929 р. роботу організації було визнано неефективною через подальше ігнорування Європою, насамперед Лігою націй, національних проблем східноєвропейських народів. Початок світової економічної кризи та загострення внутрішніх проблем у провідних європейських країнах позбавив керівників СЛНС надії на реалізацію поставлених перед нею завдань. Важливим чинником згортання роботи Ліги стало й погіршення політичного та фінансового становища Празької групи УПСР, яка відігравала в ній одну провідну роль, а також смерть двох її харизматичних ідеологів об'єднання - П. Кречевського (1928) та М. Шаповала (1932). Зрештою, до 1932 р. організація остаточно припинила свою діяльність.

Висновки

Попри те, що СЛНС виявилася неефективною, для еміграційних соціалістичних осередків, які брали в ній участь, це був логічний і послідовний крок у налагодженні співпраці та розгортанні своєї роботи. Саме так розцінювали її створення керівники Празької групи УПСР. Фактично, для них це була спроба розширення ідеї єдиного національного фронту української еміграції до єдиного соціалістичного фронту еміграційних осередків народів СРСР. Активна, по суті - провідна, роль ЗК УПСР у консолідації ідеологічно близьких еміграційних осередків народів СРСР, яку вони розгорнули задовго до офіційного заснування СЛНС, засвідчила їх вплив, організаційні можливості та політичний потенціал як однієї з головних політичних сил міжвоєнної еміграції з колишньої Російської імперії. Власне, саме утворений українськими есерами політичний союз з білоруськими есерами та відламом РПСР - групою В. Чернова - і став осердям об'єднання соціалістів народів СРСР спершу у формі Союзу народів Східної Європи, а згодом - СЛНС.

Список використаних джерел і літератури

Григоріїв, 1925 - Національне питання на Сході Європи: матеріали й документи / Під ред. Н. Григорієва. Прага, 1925. 105 с.

Зубко, 2011 - Зубко О. Отношение беларуской политической эмиграции к Рижскому миру (1921 - 1929 гг.) // Геополитические трансформации в Восточной Европе между двумя мировыми войнами. Брест, 2011. С. 268-273

Зубко, 2004 - Зубко О. Соціалістична Ліга Нового Сходу // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. 2004. № 5. С. 115-119.

Зубко, 2015 a - Зубко О. Социалистическая лига нового Востока (1927 - 1930 гг.). Ч. 1. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.istpravda.ru/bel/research/13621/

Зубко, 2015 b - Зубко О. Социалистическая лига нового Востока (1927 - 1930 гг). Ч. 2. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.istpravda.ru/bel/research/13622/

Зубко, 2015 c - Зубко О. Социалистическая лига нового Востока (1927 - 1930 гг.). Ч. 1. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.istpravda.ru/bel/research/13623/

Ерофеев, 2000 - Ерофеев Н. Д. Уход с политической арены эсеров // Политические партии России: история и современность. М., 2000. С. 343-364.

Коновалова, 2009 - Коновалова О. В. В. М. Чернов о путях развития России. М., 2009. 383 с.

Новиков А. П. В. М. Чернов и эсеровская эмиграция в начале 1920-х гг // Новый исторический вестник. 2009. № 1 (19). С. 118-127

Платформа Социалистической Лиги нового Востока // Революционная Россия. 1927. № 59-60.

Програма Української партії соціалістів-революціонерів. Прага, 1927.

Резолюції IV конференції Закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів, що відбулася 9-10 липня 1928 року у Празі. Прага, 1928.

Сухобокова, 2008 - Сухобокова О. О. Громадсько-політична та культурно-просвітницька діяльність Н. Я. Григорієва (1883 - 1953 рр.). Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. К., 2008. 258 с.

Трощинський, 1994 - Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище: монографія. К., 1994. 260 с.

Українська політична еміграція 1919 - 1945: Документи і матеріали. К., 2008. 928 с.

Чумаченко, 2002 - Чумаченко О. А. Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. К., 2002. 219 с.

Шаповал, 1956 - Шаповал М. Щоденник: В 2 тт. Нью-Йорк, 1956. Т 2. 124 с.

ЦДАВО України. - Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

Размещено на Allbest.ru