М.С. Грушевський: деякі аспекти концепції державотворення (до 150-річчя від дня народження)
Дослідження вчення М. Грушевського щодо форми самовизначення держави. Сполучення державного союзу з інтересами вільного розвитку національного життя. Організація демократичного самоврядування в Україні. Критика зовнішнього втручання в українські події.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 02.10.2018 |
| Размер файла | 24,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://allbest.ru
М.С. Грушевський: деякі аспекти концепції державотворення
(до 150-річчя від дня народження)
Н.М. Демиденко
«Завдяки історичній пам'яті людина стає особистістю, народ - нацією, країна - державою»
(М. Грушевський)
Серед представників кожної нації є унікальні особистості, які за своїм розумовим і духовним потенціалом набагато випередили свою добу. До таких по праву належить вчений-енциклопедист, історик, публіцист, археолог, літературознавець, голова Центральної Ради УНР Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Відзначення ювілею М.С. Грушевського у переломний історичний період українського сьогодення набуває особливого звучання. Адже з багаторічного небуття повертаються не лише його ім'я, а також наукові праці, які він називав своїм політичним заповітом.
Праці М.С. Грушевського за радянського часу не перевидавались, а надруковані раніше вилучались з бібліотечних фондів і знищувались чи передавались до спецсховищ. І хоча М. Грушевський не був офіційно репресований радянською владою, посилання на його твори заборонялись. Його називали або «українським буржуазним націоналістом», або «австро-німецьким шпигуном».
Метою дослідження є аналіз концепції М. Грушевського щодо форми самовизначення держави. Власну теорію державотворення, основою якою є самостійність України у «складі демократичної федерації вільних республік колишньої Російської імперії», він сформував у невеликих за обсягом, але глибоких за змістом працях, написаних упродовж 1917-1918 рр.: «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська самостійність й її історична необхідність», цикл статей під назвою «Вільна Україна» і ін. [1, с. 21].
До дослідників українського зарубіжжя, які активно висвітлювали дану тему, слід віднести праці О. Пріцака, Т. Приймака, А. Проника, Д. Гирського, Ю. Лавріненка. Серед сучасних істориків своїми роботами виділяються Г.О. Корольов, В. Колесник, О. Копиленко і ін. Більшість науковців схиляється до думки, що М. Грушевський відстоював національно-територіальну автономію України у складі демократичної Російської держави.
На початку необхідно зазначити про певну специфіку публікації, яка полягає дещо у розширеному цитуванні праць М. Грушевського. Такий підхід є свідомим, бо кожна довільна інтерпретація могла би бути неточною. Подання першоджерел дає об'єктивну характеристику і можливість вести фахову дискусію, бо цитати «говорять самі за себе», дають чітку відповідь на актуальну і складну проблему історичного дискурсу.
Погляди на державотворчий процес М. Грушевського були сформовані на основі наукової школи другої половини ХІХ ст. Аналіз української наукової думки засвідчує, що до ідей федералізму схилялись представники першої української політичної організації - члени Кирило-Мефодіївського товариства. Вони поширювали ідеї федералізму на весь слов'янський світ, де мають панувати свобода і рівність. Прихильниками федералізму були М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович.
Українські вчені другої половини ХІХ ст. опирались на досвід так званих «недержавних» народів європейських країн, котрі, проектуючи власну суверенність, вибудовували її, здебільшого, на засадах національно-територіальної автономії. Успішний досвід доводив, що за рахунок певного компромісу між загальнодержавними та місцевими інтересами, можна гарантувати сталий розвиток і право кожного народу на суверенність. Отже, ідея власної автономії у складі федерації була закономірним явищем того часу.
М. Грушевський залишався противником ідеї національної держави, вважаючи її «синонімом кріпацтва і нагайки». Він був прихильником федеративного устрою на принципах ідей Кирило-Мефодіївського братства « як найбільш «досконалого способу сполучення державного союзу з інтересами вільного і не затримуваного розвитку національного життя» [2, с. 228]. У 1920 р. М. Грушевський напише: «Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Мефодіівських братчиків...» [2, с. 205].
У своїй автобіографії, виданій з нагоди 60- річного ювілею у 1926 р., М. Грушевський зазначав, що у нього «. збудилося й усвідомилося національно-українське почуття» на основі прочитаних книг та розповідей батьків, оскільки до 20-лтнього віку він перебував за межами України [3, с. 17]. Пізніше М. Грушевському дехто дорікатиме, що він ніколи так і не зможе вийти поза сфери нереальної романтики та ідилії, а український народ назавжди залишиться для нього «чисто літературним поняттям» [2, с. 202].
Згадуючи роки навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету, він в автобіографії напише, що університет дав йому «надзвичайно мало». З вдячністю він згадуватиме лише про професора В. Антоновича [3, с. 20]. Вчитель Грушевського висував автономістські ідеї і публічно заявляв, що не вірить у державотворчий потенціал українського народу. У лекції, присвяченій 250-й річниці повстання Б. Хмельницького, В. Антонович стверджував, що повсталий народ виборював лише місцеву автономію.
Теоретик «Громади» В. Антонович вважав державу за елемент негативний у житті людського суспільства, за «неминуче зло». Держава ним розумілася як апарат насильства, адже навіть в умовах незалежності вона не обов'язково буде перейматися забезпеченням умов для справжнього процвітання народу. Створення держави - не самоціль. Головним є соціальне визволення, добробут народу, і не принципово у складі якої держави. М. Грушевський, на думку деяких дослідників, сприймав подібні погляди на державність свого вчителя «беззастережно».
М. Грушевський зазначав, що всі героїчні зусилля кращих синів України останніх десятиліть залишались безуспішними, «і тільки російська революція визволила нас». Ідеолог національно-визвольного руху висловлював впевненість, що у «вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей» [4, с. 25]. У федералізмі він вбачав гарантію захисту завойованих свобод. Критикам Грушевського слід зауважити, що своїм курсом на федералізацію він певним чином перешкоджав Тимчасовому і більшовицькому урядові Росії мобілізувати проти України шовіністичну ненависть російських воєнізованих мас, а також нейтралізувати західні держави, які були тоді зацікавлені у збереженні російської імперії [5, с. 907].
Найтяжчим ярмом М. Грушевський вважав добровільне духовне і моральне закріпачення. Він називав це «духовним каліцтвом, холуйством раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім усяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства» [5, с. 77 ].
Виступаючи за федеративний устрій, Грушевський підкреслював, що ця співдружність може існувати лише за умови демократичної Росії. Він був противником трактування України як московської колонії у складі більшовицької Росії: «Ми всі втомлені і знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом» [6, с. 132].
У статті «Якої ми хочемо автономії і федерації» М. Грушевський чітко формулює поняття української автономії: «Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України у складі Федеративної Російської Республіки. Що значать ці слова і який устрій означається ними? Автономія - грецьке слово, по-нашому б сказати само законність, се значить право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю» [7, с. 157]. грушевський український самоврядування
Державний теоретик у праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» пропонує, щоб з українських земель Російської держави була утворена одна національна українська територія. До неї мають увійти українські губернії (в цілому або більшою частиною): Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Від цих українських губерній необхідно відокремити території неукраїнські, наприклад, деякі повіти Чернігівської губернії, Кубані. Натомість М. Грушевський пропонує приєднати до України деякі українські повіти сусідніх губерній: «Хотинський та Акерманський Бессарабської, східні частини Холмської, полудневі окрайці губерній Гродненської, Мінської, Курської, західні часті Воронежчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній» [7, 141]. Таким чином, за переконанням М. Грушевського, утвориться територія, де українці становлять більшість. Хоча він зауважує, що у містах наразі українців менше, але «городи мусять іти за більшістю окрестної території» [7, с. 142].
На українських територіях, на думку М. Грушевського, має бути організоване широке демократичне самоврядування, яке вирішуватиме наступні питання: «... економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свою адміністрацію і суд» [7, с. 142]. Які ж питання, за Грушевським, повинні залишитися у компетенції центральної федеративної влади? Лише питання, які є спільними для всієї Російської держави: «. вона має приймати постанови загального її представительства, в котрім братимуть участь представники України пропорційно її людності і людності всеї Російської Республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної і демократичної» [7, с. 142].
М. Грушевський активно виступав проти бюрократичної системи, відстоював широке надання прав місцевим органам самоврядування, яке буде звільнене від втручання центрального керівництва та його місцевих урядників. Він посилається на досвід крайової автономії в Австрії, «автономії корінних народів» [7, с. 139], наводить приклади країн, котрі живуть «таким автономним життям», маючи своє законодавство, своє військо і ін. До таких країн він відносить деякі колонії Англії (Канаду, Австралію, Нову Зеландію). Тобто, на його думку, автономія може виражатися як у вигляді розширеного самоуправління, так і повної державності. Слід зауважити, що, вивчаючи і аналізуючи досвід інших передових країн, ідеолог українського державотворення радить спиратися на власний історичний досвід, зберігати самобутність, традиції і застерігає: «Не треба підганять нашого життя до котрого-небудь західно-європейського взірця, хоч би й німецького.» [6, с. 149].
Політик-теоретик виносить на обговорення питання щодо різних видів автономії: національно-територіальної, територіальної, національної (екстериторіальної). Він зазначає, що саме остання найкраще задовольняє національні потреби, адже «права самоврядування мали б люди, горожани з різних країв держави, які признаються до якоїсь національності» [7, с. 141]. Вони б мали свій бюджет, з якого б певна частина грошей йшла на утримання шкіл, театрів, музеїв, тощо. Але практичне функціонування національної (екстериторіальної) автономії ускладнювалось би тим, що поставала б потреба у паралельній організації і територіального самоврядування, а подібної практики ще не було. Тому, на думку Грушевського, до такою автономії прийдеться апелювати лише в окремих випадках, «для заспокоєння потреб національностей розпорошених» [7, с. 141].
Так само як і В. Липинський, М. Грушевський був прихильником територіального націоналізму. У своїй праці «Хто такі українці і чого вони хочуть» він задає риторичне питання про те, хто може вважатися українцем і кого українці приймуть у свої ряди? Окрім тих, хто «зроду українець», за переконанням М. Грушевського, до них відноситься і всякий той, хто «щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно» [7, с. 155]. Грушевський пояснює, що кожний народ складається з різних «людей і порід». Історик справедливо зауважує, що, наприклад, перегляд українських прізвищ свідчить про присутність серед українців «родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських» [6, с. 156].
М. Грушевський зауважує, що український народ цікавлять питання не лише національно-культурного характеру, а й економічного. Народна влада мусить «поставити народ на твердий грунт, забезпечити йому силу, розвиток, добробут» [6, с. 160]. Головною умовою для забезпечення добробуту в Україні є правильне вирішення «земельної справи». М. Грушевський писав: «Землі казенні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані і роздаватися в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати» [6, с. 160]. Він слушно застерігав, що вирішення земельного питання потребує виваженості і обережності. Його не можна вирішувати похапцем під час війни, силоміць захоплювати господарства, щоб не «скривдити непотрібно людей, не витворити даремного і шкідливого заколоту» [6, с. 161].
Обґрунтовуючи вирішення податкового питання, М. Грушевський пропонує скасувати так звані «посередні» (косвені), себто всякі побори, що побираються від товарів, які споживає народ і оплачує їх, переплачуючи дорожчою ціною» [6, с. 162]. Історик ініціює запровадити лише один податок - «від приходу», тобто, більший податок сплачує той, хто має більший прибуток. На жаль, у той критичний історичний період податків майже ніхто на платив, населення не почувало поваги до уряду [8, с. 47].
Суспільно-політична діяльність М. Грушевського досягла свого апогею у період великого історичного перелому. Маючи беззаперечний морально-політичний авторитет, він був обраний головою Центральної Ради. Та у його подальших діях проглядається несумісність політика-теоретика і революціонера-прагматика. Очоливши національну-визвольну боротьбу, він «не одягнув звичної для революціонерів-професіоналів шкірянки, не став авантюристом подібно більшовикам» [9, с. 10]. У найскладніші часи він не зрікається своїх моральних принципів: «Менше всього в даний момент я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодумність, моральну розхристаність...» [10, с. 23].
Найбільше критикували М. Грушевського за те, що він не використав для організації міцної української армії спонтанного руху українізації тих частин імперської армії, що складалась з українців і патріотичного руху Вільного Козацтва [5, с. 908].
Свою помилку Грушевський визнав над могилою українських юнаків, що загинули в бою під Крутами проти російських військ, та в статті «Кінець московської орієнтації» [5, с. 910].
Перебуваючи в еміграції, М. Грушевський критично осмислював також чинники зовнішнього втручання в українські події, адже представників Центральної Ради в народі називали «німецькими запроданцями». Прихід німців в Україну, спровокований нападом більшовицької Росії, був персональною трагедією Грушевського, який ніколи не мав симпатій до кайзерівської Німеччини [11, с. 198]. В. Вінниченко у своїй праці «Заповіт борцям за визволення» (1948 р.), осмислюючи пройдений шлях національно-визвольної боротьби, різко критикував тих, хто вважав, що державність і самостійність можуть принести якісь «зовнішні сили»: «Це все та сама нещасна «орієнтація на зовнішні сили», яка так дошкульно била нас за всю нашу давню і недавню історію боротьби за самостійність. Била і не навчила» [12, с. 13].
Та часто обставини, за словами Грушевського, заставляють нас робити щось з мотивів зовсім не ідеальних, складні обставини примушують нас робити те, чого недавно ми не могли собі припустити [13, с. 181]. Генерал-хорунжий О. Греків, згадуючи події весни 1918 р., писав про те, як Грушевський «дуже обґрунтовано і категорично висловився, що в тих обставинах, які на той час склалися, немає ніякої можливості урятуватися власними силами, а треба шукати потужного спільника, хто мав би інтерес допомогти нам...» [14, с. 24].
О. Пріцак називає постать М. Грушевського глибоко трагічною, бо, незважаючи на свої чесні наміри, він, котрий все своє життя віддав службі українському народові, «спричинив найбільшу трагедію України», проявивши наївність «у політичній дії» [2, с. 230]. За словами О. Лотоцького, «це було банкрутство великої особистості, що в найважливіший момент української історії виявила хворобливу наївність ...» [2, с. 229]. Трагікомічним виглядає те, що обставини змусили М. Грушевського проти власних переконань Четвертим універсалом проголосити незалежну державу [2, с. 228].
Підводячи підсумки, варто згадати слова М. Грушевського про те, що історики не є «іконописцями» і тому видатних діячів показують як в сильних, так і в слабких формах їх діяльності. Такий підхід був дотриманий і у даній публікації. Отже, критично переосмисливши «політичний заповіт» М. Грушевського, який програв у складній політичній грі, неодмінно треба вибрати з нього те «цінне і тривке», що стане повчальним досвідом і застереженням від нових помилок на шляху сучасного державотворення.
Посилання
1. Копиленко О. Чи допоможе нам рік 1917-й зрозуміти рік 1991-й / Копиленко О. // Наука і суспільство. - 1991. - № 9. - С. 20-21.
2. Пріцак О. У столітті народин М. Грушевського /О. Пріцак // Ідеї і люди визвольних змагань 1917-1923 рр. - Нью-Йорк, 1968. - С. 197-230.
3. Грушевський М. Автобіографія / М. Грушевський // Архіви України. - 1991. - № 1. - С. 16-29.
4. Грушевський М.С. Вільна Україна: Статті з останніх днів (березень-квітень 1917) / М.С. Грушевський // Наука і суспільство. - 1991. - № 1. - С. 22-29.
5. Лавріненко Ю. Михайло Грушевський. Розстріляне відродження: антологія 1917-1923: поезія-проза-драма-есей / Ю. Лавріненко. - [Мюнхен]: Ins - Irfuf Liferleti, 1959. - С. 907-919.
6. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть / М.С. Грушевський . - К.: Наукова думка, 1993. - 246 с.
7. Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації / М.С. Грушевський // Твори: у 50 т. - Т. 4. - Кн. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної ради березень 1917 - квітень 1918) . - Львів: Світ, 2007. - 432 с.
8. Гирський Д. Від III до IV універсалів. Розпалювання і поширювання класової боротьби. Хаос і руїна. Дивні способи виправдовування антидержавної політики / Д. Гирський. - Торонто: Батьківщина, 1973. - С. 46-64.
9. Марочко В. Михайло Грушевський: невідомі листи першого президента України/ В. Марочко // Слово просвіти. - 2004. - № 43. - С. 10.
10. Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії. - К.: Наукова думка, 1991. - 128 с.
11. Лобай Д. Непереможна Україна: Факти совітських видань про боротьбу Москви з українським націоналізмом на культурному фронті по другій світовій війні (Атака на історика Грушевського і його послідовників) / Д. Лобай. - Вінцепег: комітет українців Канади, 1950. - 239 с.
12. Вінниченко В. Заповіт борцям за визволення / В. Вінниченко. - К.: Видавництво «Криниця», 1991. - 128 с.
13. Рахманний Р. Україна атомного віку: Ессе і статті, 19451986 / Р. Рахманний. - Т. 2. - Торонто. - 1988. - С. 183-188.
14. Греків О. Весна 1918 р. в Україні: Матеріали до історії війська українського / О. Греків . - Торонто : Гомін України, 1964. - С. 23-26.
Анотація
М.С. Грушевський: деякі аспекти концепції державотворення (до 150-річчя від дня народження). Н.М. Демиденко
У публікації зроблено спробу дати аналіз концепції державотворення М.С. Грушевського - ідеолога українського визвольного руху. Погляди вченого-політика на державотворчий процес були сформовані на основі наукової школи другої половини ХІХ ст., представниками якої були М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович. Розвиток самостійної української держави М. Грушевський вбачав у рівноправному союзі з демократичною Росією.
Ключові слова: М. Грушевський, автономія, федерація, Центральна Рада, самоврядування, самостійність.
Аннотация
М.С. Грушевский: некоторые аспекты концепции создания государства ( к 150-летию со дня рождения) Демиденко Н.М.
В статье подан анализ концепции М.С. Грушевского, идеолога украинского освободительного движения, о создании государства. Взгляды ученого-политика были сформированы на основе научной школы второй половины ХІХ в., представителями которой являлись Н. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович. Развитие независимого украинского государства М. Грушевский видел в равноправном союзе с демократической Россией.
Ключевые слова: М. Грушевский, автономия, федерация, Центральная Рада, самоуправление, независимость
Annotation
M.S. Hrushevsky: some aspects of the state-building conception in Ukraine (on the 150th anniversary of his birth). Demydenko N.M.
The article provides the state-building conception analysis of Ukrainian liberation movement ideologist M.S. Hrushevsky. The views of the scientist and the politician on the process of state-building were formed on the base of the 19th second-part century scholar school. The other representatives of the school are M. Kostomarov, M. Drahomanov and V. Antonovych. The development of the independent Ukrainian state Hrushevsky saw in equal alliance with a democratic Russia.
Key words: M. Hrushevsky, autonomy, federation, Central Rada, self-government, independence.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Умови, в яких формувалися соціологічні погляди видатного громадського і державного діяча, лідера національно-демократичної революції Михайла Грушевського. Ідея суверенності українського народу. Плани М. Грушевського щодо розвитку соціології в Україні.
контрольная работа [24,0 K], добавлен 21.03.2014Аналіз головного питання щодо висвітлення українськими істориками з діаспори діяльності М. Грушевського в Науковому Товаристві ім. Шевченка (НТШ). Оцінка діяльності Грушевського на посаді голови НТШ у контексті розвитку національного руху в Галичині.
статья [17,5 K], добавлен 14.08.2017Дослідження життєвого шляху, наукової та політичної діяльності М.С. Грушевського – історика, публіциста, голови Центральної Ради, академіка, автора багаточисельних наукових праць. Політичне життя М.С. Грушевського. Суть ідеї соціалістичного федералізму.
курсовая работа [46,5 K], добавлен 09.01.2012Дослідження впливу журналу "Київська Старовина" на творчу долю М. Грушевського. Аналіз співпраці вченого з виданням. Внесок авторів "Київської Старовини" у справу популяризації історіографічних ідей Грушевського. Критика "еклектичної манери" Грушевського.
статья [52,1 K], добавлен 17.08.2017Дослідження місця релігії та церкви в історії українського державотворення. Проблеми православної церкви, їх причини і чинники; співвідношення церкви і держави. Роль православ'я у соціально-економічних та правових процесах в Україні в сучасному періоді.
курсовая работа [19,5 K], добавлен 26.03.2014Діяльність Михайла Грушевського у Галичині й у Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його ідей щодо розбудови незалежної України. Йому випала доля очолити Центральну Раду та стати першим президентом України.
реферат [9,0 K], добавлен 16.01.2009Наукова діяльність. На чолі Центральної ради. Трагедія Бреста. Шлях на Голгофу. Історична постать і драматична доля Михайла Сергійовича Грушевського - видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча.
реферат [24,3 K], добавлен 09.11.2003Місце Грушевського в системі методології позитивізму. Значення політичної та наукової діяльності історика в процесі становлення української державності. Історична теорія в науковій творчості політика. Формування національних зразків державного управління.
статья [24,8 K], добавлен 18.12.2017Юність і зрілість Михайла Грушевського. Роки викладання у Львівському ніверситеті: історик, публіцист, борець. "Історія України-Руси". Діяльність на чолі Центральної Ради. Перший Президент Української держави. Роки еміграції. Повернення в Україну.
реферат [2,6 M], добавлен 26.11.2007Основні віхи життєвого та політичного шляху М.С. Грушевського, еволюція його світоглядно-філософських та політичних позицій. Внесок великого українця у розвиток вітчизняної історії та археології, його роль у процесі боротьби за українську державність.
дипломная работа [4,8 M], добавлен 10.07.2012
